Тринадцятирічна Влада Мордвінова, учениця  7-Б класу гімназії № 39 м. Дніпродзержинська, як здалося КЛЮЧеві, — справжнісінька Русалонька! Чи не тому улюблена авторка дівчини — Марина Павленко?

Отже, вашій увазі цікавезна розмова двох у чомусь насправді споріднених душ! 

«Дякую тобі, Владо, за цікаві питання.

На деякі з них доводилось відповідати вже не раз, тож не скажу нічого нового, лиш продублюю відповіді ще раз. На деякі питання відповідатиму вперше, бо раніше їх не чула, за що окреме спасибі »  

— У якому віці Ви вирішили обрати свою професію, що вплинуло на ваш вибір?

«Писати ж почала, відколи себе пам´ятаю. Мабуть, разом із малюванням, яке теж дуже любила. Пригадую розмальовані мною аркушики, де збоку біля малюнків — рядки ієрогліфів-каракулів (досі малюю лівою рукою, а тоді лівою і писала), котрі «розшифровують» зображене. Стала школяркою взялася писати-малювати в звичайних зошитах. Нині розумію, що то було неусвідомлене прагнення також створити книжку.

Хоч письменницею стати ніколи не прагла. Художницею — так, вчителькою, артисткою, балериною, фігуристкою — так. Тепер думаю: може, саме в літературі і об´єдналися-реалізувались усі ці мої мрії-професії?»

— Скільки часу витрачаєте на написання своїх творів?

«Кожен твір — це окрема історія. На щось ідуть години, на щось — місяці й навіть роки. Буває, ходиш, сидиш, лежиш, глибокодумно морщиш чоло й грізно клацаєш комп'ютерною «мишкою», але нічого цікавого не приходить до голови.

Якщо нарешті сюжет «ожив» і зарухався — гарно і швидко пишеться в будь-яких умовах».

— Які Ваші улюблені письменники?

«Ще з дитинства мене захопив романтичних дух «Лісової пісні» Лесі Українки, мудрість оповідок Божени Нємцової, містичність Стефана Цвейга, інтригуючі сюжети Ірини Вільде… Від японського хоку назавжди зосталося відчуття минущості й краси світу, від Болеслава Пруса — глибина переживань, від Кнута Гамсуна — сліпучий спалах сонця після серпневої грози… Антонич, Плужник, Свідзинський, Тичина — особливі сфери барв і музики. З сучасніших — метафоричний Ігор Калинець, окрилена «пелюстками буднів» (вислів із моєї поетичної збірки «Бузкові зошити») Ірина Жиленко, мужня та мудра Ліна Костенко, афористичний Василь Слапчук...

Зараз із молодшою донечкою Оксанкою (старша вже робить це сама) залюбки освоюємо улюблені казки мого дитинства: «Малий Пік-Пок» Адама Багдая, «Сіано чорний, Сіано білий» та інші сумні загадкові казки Крістіана Піно, казки Андерсена, драматичні казки Вільгельма Гауфа, «Маленького принца» Екзюпері, над яким проплакали удвох цілий вечір тощо.

Звісно, читаємо й сучасні твори: пригоди шкідливого Суботика Пауля Маара, жорстоку в своїй правдивості «Дивовижну подорож кролика Едварда» Кейт ді Камілло, «Сни шовкопряда» Оси Ґан Шведер, «Мишку Зіту» Вітаутаса В. Ландсбергіса (про них сайт «Літакцент» навіть оприлюднив мій відгук), «Расмуса-волоцюгу» та «Роню — дочку розбійника» Астрід Ліндгрен, «Тоню Гліммердал» й «Вафельне серце» Марії Парр, «Поліанну» Елеонор Портрер, пречудовий цикл «Енн із Зелених Дахів» Люсі Мод Монтгомері, якою ми з обома доньками захопились останнім часом…

Список імен поповнюється невпинно!..».

— Чи подобається Вам подорожувати?

«Попри те, що я дуже люблю свій дім і — так! — люблю проводити там навіть цілі дні, — я, звісно, люблю час від часу кудись мандрувати. Як рідною Україною (причому, це можуть бути цілком занедбані та забуті куточки далеких сіл чи лісів-полів), так і країнами Європи (далі їздити поки що не доводилося). Мої дорожні нотатки про «закордон» час від часу можна побачити в віртуальній версії газети «Магістраль».

— Чи є у Вас якась екстремальна мрія, наприклад-стрибок із парашютом?

«Ні, «екстремальної» мрії не маю. У дитинстві, як і всі, мріяла літати (в тім числі і з парашутом) і ще там щось… Маю невеличкий «екстремальний» досвід ходіння в гори, плавання на байдарці тощо.

Цього мені цілком достатньо, щоб відчувати, що справжня насолода — це… це коли без екстріму!.. ».

— Який Ваш улюблений фільм?

«З фільмами у мене якраз, на жаль, «прокольчик»… Чомусь маю у голові стереотип, що замість дивитися кіно ліпше витратити час на книжку. І це, гадаю, не дуже добре, багато прекрасного проходить мимо.

Звичайно, коли випадково натрапляю на якийсь гарний фільм (люблю якісь глибокі мелодрами), то він западає в душу та справляє велике враження. Наприклад, нещодавно моя старша донька Оля задумала намалювати мій портрет (їм в художньому інституті задали) і, щоб «натура» сиділа тихо, ввімкнула мені фільм «Шоколад». Так-от, я настільки пройнялась тією кіно-історією, що точно забула рухатися, тільки серце гупало та сльози текли річками…

Ми з донькою здивовано прийшли до висновку, що я, мабуть, таки «голодна» на справжнє кіно ».

— Чи є у Вас домашня тварина, якщо так, то можете розповісти пов'язаний з нею кумедний випадок.

«Наш домашній улюбленець — кішка Каця, яку підібрали на вулиці і яка з часом перетворилась на розкішну та розумну кицьку з пишним чорним хутром. Із нею постійно трапляються якісь «випадки». Сподіваюся, колись все це докладно опишу в одній із книжок…».

— Що робить Вас щасливою у житті, де  Ви черпаєте натхнення для творчості?

«Колись іще великий Андерсен сказав, що казка живе навіть у квітці, яка росте під тином. Сюжети майбутніх повістей просто-таки вирують навколо, вони стукають у двері чи прямо в душу, вони втягують мене в якісь авантюри-пригоди... Аж поки врешті-решт не захоплюють остаточно, і доводиться лиш бігти вслід за своїми героями, устигати записувати їхні репліки і ждати від них нових, зовсім не залежних від мене вибриків. Персонажам своїх творів «Русалонька із 7-В…», а також героям «Домовичка з палітрою» чи старій Ялосоветі з «Півтора бажань», я щиро вдячна, що вони свого часу впускали мене на свою «територію», дозволяли пожити їхнім життям, у паралельному вимірі, відволікши мене від буденних чи й більш ніж буденних проблем».