Слухати

ЯКА НА СМАК ХМАРИНКА?

    Нічого особливого до вечора більше не сталося. Нову пригоду приніс новий день. Зранку небесну блакить заткали білі пухкі хмаринки. Кошенятам вони здавалися чимось схожими на їхню маму, за біле, без жодної плямочки, хутро, названу Білосніжкою. Шубки самих кошенят мали чорні латки. Майже увесь білий, як і мама, Нявчик - лапками немов у сажу вступив, вмочивши туди ще й кінчик хвостика. А чорна плямка на голівці котика скидалася на кумедного картузика. М'явчик був повною протилежністю: увесь чорний, з лапками у білих «шкарпеточках» і білим кінчиком хвоста. «Картузика» він не носив, натомість чорну мордочку прикрашали пухнасті білі вуса.

-  А ця хмаринка схожа на рибку.

-   А ця - на мишку Поглянь, який у неї довгий хвостик.

Нявчик енергійно пошкріб за вушком.

-  Цікаво, а які вони, ці хмаринки?

-   Що означає, які? - перепитав братик.

-   Ну, які вони на дотик? Мабуть, м'які і теплі, як мамин животик... і смачні, як молочко, - замріяно проказав Нявчик.

    М'явчик хитнув головою.

-Яке молочко?! З них дощ крапає. Мокрий! Вода, чуєш? Фррр...

-     Можливо. Але перевірити не завадить, - не здавався Нявчик, - зараз це і зроблю.

-Як?

-     А ось так! - вигукнув котик, і підстрибнув угору, намагаючись дістати хмаринку лапкою.

-   Теж мені, стрибун, - глузливо засміявся М'явчик. - Дивися і вчися, як треба стрибати!

    Він прудко видерся на тин, всіма лапками відштовхнувся, щосили потягнувшись передніми догори, але, вже за мить, гепнувся на землю, під насмішкувате хихотіння братика.

-   Ну що? Доскочив? - взяв «учителя» на кпини Нявчик.

    М'явчик зітхнув, по черзі облизав забиті лапки, і неохоче відповів:

-  Ні, брате, так до неба не доскочити. Дуже вже високе.

    Обидва задерли голівки, щоб поглянути на ту висоту, і Нявчик скрикнув: - Ой, лишенько! Хмаринка за яблуню зачепилася!

    Крізь мереживо яблуневої крони було видно, що хмарка висить нерухомо, ніби й справді зачепилася за верхівку.

-      Гайда рятувати! - скомандував Нявчик, першим метнувся до стовбура.

    Вони вже дісталися до середини крони, коли М'явчик запитав:

-   Т-тобі не страшно?

-       Та н-ні, н-не дуже., хіба що з-зовсім трішечки, - так само, затинаючись, відповів Нявчик. - А тобі?

-І м-мені т-трішечки. Я так високо ще ніколи не був. Може,

повернемось?

-  А хмаринка ж як?

-   Вітер врятує, - припустив М'явчик.

-   Де ще той вітер? - засумнівався Нявчик. - А ну, як сонце хмаринку висушить?

-  Як це, висушить?

-  А як калюжки після дощу Пам'ятаєш?

-   Згоден. Ліземо далі, - відповів М'явчик.

-   Це ж куди це так «ліземо»?! - несподівано зовсім поруч пролунав чийсь скрипучий голос. Кошенята завмерли з жаху, щосили вчепив­шись кігтиками в кору, аби не гепнутися додолу. На верхню гілку вмостилася велика ряба птаха з довгим хвостом. Це була Сорока.

-      Скре-ке-ке, хіба мама дозволила вам так високо залазити? - поцікавилася несподівана гостя.

-     Ми сміливі коти і дозволу не потребуємо, - першим оговтався Нявчик. - Бачиш? Он, хмарка за яблуню зачепилася? Рятувати треба, а ти заважаєш, - сказав котик і обидва знову подерлися вгору. Сорока зиркнула туди, куди вказувала маленька лапка, і залементувала на увесь садок.

-    Скре-ке-ке-ке-ке-ке-ке... Ой, рятуйте! Помру від сміху! Скре-ке- ке-ке... - Могло здатися, що то вона так лається на нерозумних кошенят. Але ж ні, просто, і лайка, і сміх у сорок звучать однаково. І ряба пташка відверто потішалася.

-    Ну-ну, рятівники, успіху! Тільки, знайте, хмарки плавають дуже високо і за дерева не чіпляються! - Сорока ще раз голосно заскрекотіла і полетіла геть, розносити свіжу новину.

Вітер, ніби почувши її слова, ворухнувся, дмухнув - хмаринка білим корабликом попливла далі блакитним небесним морем. Коше­нята проводжали її розгубленими поглядами, аж поки могли бачити.

-І що будемо тепер робити? - обережно поцікавився М'явчик.

-   Що, що. Додолу спускатися, - відказав братик. Він поглянув униз і,

скрикнувши, міцніше вхопився лапками за гілку. Бо видерлися

кошенята таки високо, майже на самісіньку верхівку здоровезного дерева.

-   Ма-а-мо-о-о! - в один голос заволали кошенята, враз забувши про власну хоробрість.

-   Іду-іду! - почувся стурбований мамин голос, а за мить, між зелен­ню листя, забіліла кицина шубка.

-    Влетить! - полегшено зітхнув Нявчик. Радість витіснила з його маленького серденька недавній страх. - От зліземо і влетить, - повторив він ще раз, потягнувшись назустріч матері. А М'явчик повторив своє коронне:

- Еге.

Білосніжка долала останню відстань до своїх малят. Вона, звичайно, сердилася, та відразу шпетити синочків не стала. Мабуть, вирішила відкласти виховний момент на пізніше.

-     Ну, що, шибеники, що збиралися робити цього разу? - поціка­вилася киця.

-   Матусю, ми, той... хмарку рятували, - лопотіли кошенята, горну­чись до сильних маминих лап. - А ти нас знімеш звідси?

-   Е, ні! Самі вилізли, самі і злазьте, - відказала Білосніжка. І поспі­шила заспокоїти переляканих чад. - Слідкуйте за мною і робіть так само. Не бійтеся, я поруч.

Втрьох вони нагадували справжнісінький котячий поїзд. Попереду, тобто, знизу, великим білим локомотивом рухалася Білосніжка, а кошенята спускалися один за одним, мов вагончики: сміливіший Нявчик першим, боязкіший М'явчик - у хвості. Опинившись на землі, обидва винувато похнюпились, чекаючи, що ось-ось таки й справді влетить. А лапа у мами може бути м'якішою від пуху, а може й важко- о-ою...

-  Я вами пишаюся, - несподівано сказала мама і рожевим шорстким язиком лизнула кожного по голівці. - Ходімо, час вечеряти, мої хоробрі.

Голос її був лагідним, глибоким. Таким голосом мама співала колискових.

-  Їсти і спати! - радісно загукали Нявчик з М'явчиком і наввипередки гайнули до будинку.