Письменниця, громадський діяч, видавець Ірина Мацко – давній і щирий приятель КЛЮЧа, бо так само є БІБЛІОТЕКАРЕМ. Сподіваємося, наша розмова зацікавать як багатьох прихильників цієї творчої тернополянки, так і ще більшу когорту її відданих читачів, які, можливо, дізнаються про невідомі їм грані обдарування улюбленої авторки.

— Пані Ірино, Ви напрочуд різнобічна та креативна людина — пишете для дітей і дорослих, займаєтеся видавничою діяльністю та промоцією читання, є фотомоделлю і громадським діячем, а ще дбайлива та любляча дружина і мама. Чи є серед Ваших «діяльностей» пріоритетні? Що Ви самі вважаєте «суттю Ірини Мацко»?

«Найперше, звичайно, я жінка, мама, дочка, дружина. Коли у цьому сенсі все добре, тоді можу займатися спокійно іншим, вкладаючись у роботу, творчість чи громадську діяльність. А суттю напевно є те, що дає спокій в душі та мир із собою. Коли ти робиш те, що вважаєш на даний момент найважливішим і справді потрібним. Це може бути час проведений з дітьми, чи розмова з рідними, праця над проектами, які пропагують читання. Оце і є суттю — ставити пріоритети і займатися тим, що справді найважливіше у даний момент».

— Нині всі жаліються на відсутність часу. У Вас він теж «відсутній»? Де приховуються «запаси часу» Ірини Мацко?

«Напевно найдорожче, що ми маємо, це час. У мене також з ним проблема. Думаю, можна сказати, що я його беру у кредит, забираючи у сну, відпочинку, не говорячи вже навіть про «запаси».

— Наскільки знаю, єдиною «офіційною» Вашою роботою є праця в дитячій бібліотеці. Чи змінив світ дитячої бібліотеки Ваш власний світ? Що для Вас бути дитячим бібліотекарем? Які з бібліотечних проектів були для Вас найцікавішим і найважливішим досвідом? Чому?

«Світ бібліотеки із дитинства є моїм світом. Тільки раніше я бігала туди за книгами, навіть не припускаючи, що колись буду сама бібліотекарем. Але нічого у житті випадкового не буває і я дякую долі, що повернула мою дорогу в бібліотеку. Тут, серед книг і дітей я почуваюся справді як вдома, бо маю змогу втілювати проекти та ідеї щодо популяризації читання, створення моди на читання.

Адже бути бібліотекарем це, насамперед, розуміння, що ти твориш культуру, прищеплюєш її людям і, ще важливіше, — долучаєш до неї дітей. Бо саме через книги можна пізнати світ, отримати мудрість. А для дітей книги — це світ, крізь який вони пізнають реальність, навіть коли читають казки. Діти дуже добре сприймають вигадані історії та вловлюють на підсвідомому рівні те, що хоче донести їм автор, вчаться на книжкових історіях моделям поведінки, стосунків, варіантам виходу з важких ситуацій про які не можуть ні з ким говорити. І лише побачивши в героєві схожі риси та подібну ситуацію, можуть зрозуміти як слід чинити самим. Тому бути бібліотекарем це велика відповідальність. Дібрати саме ту книгу, яка заспокоїть і підкаже правильне рішення, додасть сили долати труднощі та досягати мети.

Бібліотечних проектів було вже дуже багато, але головним, напевно, був все таки «Книга-велетень». Адже це, як дитина, яку придумав і створив, — найрідніша».

— Як виникла ідея книжки-велетеня «Казки із Дивокраю»? Чи хтось нині перевершив цей Ваш рекорд?

«Після видавничої діяльності у мене залишилися великі аркуші картону. Коли прийшла на роботу до бібліотеки, виникла думка створити щось разом із дітьми, щоб було цікаве їм та спрямоване на книгу. Оскільки книга для мене має велике значення і я люблю її створювати — вирішила створити книгу з казками тернопільських казкарів, куди б діти намалювали малюночки замість окремих слів у тексті.

Чи перевершив хтось рекорд не знаю, не маю такої інформації та не слідкую за нею. Нехай би, це ж цікаво і привертає увагу до книги. Тому тільки порадію, якщо таке станеться».

— Ви — активний діяч Тернопільщини в промоції дитячого читання, організатор низки фестивалів. Що примушує братися за такі громіздкі та важкі у виконанні проекти? Що надихає?

«Нічого не примушує. Просто знаю, що це потрібно робити і роблю. Буває страшно. Але вже потім, коли взялася. Бо коли розумію, що справа важлива та що потрібно втілити той чи інший проект, страху немає — один запал ) Страх і сумніви приходять згодом і це добре, бо тоді вже просто не можу відмовитися, «зійти з дистанції».  Залишається тільки разом зі страхом іти вперед, або бігти попереду нього .

А надихають діти, які справді дуже чудові та розумні. Я переконана, що ми, дорослі, маємо брати на себе відповідальність за їхню освіту, культуру, начитаність. Власним прикладом, проектами, які до цього спонукають, промоцією. Саме відчуття відповідності за свій власний внесок у культуру та освіту дітей і надихає рухатися вперед».

— Ви часто зазначаєте, що видавництво «ІрМа» — це буквально «Ірина Мацко». Це твердження стосується лише назви чи й інших аспектів діяльності видавництва? Нині є чимало «малих» видавців, які працюють в царині дитячої книжки. Ви були одним із перших. Як позиціонуєтеся тоді і нині? Чи є сенс, на Ваш розсуд, у таких ось «малих» видавництвах?

«Ця назва виникла лише тому, що видавництво у приватної особи підприємця не може мати іншої назви, окрім «назви» самого підприємця. Тобто підпис, документи, печатка оформлені тільки на прізвище того, хто цим займається. Щоб не називати буквально — видавництво Ірини Мацко, скоротила ці слова і вийшла досить непогана назва — «ІрМа». Але це не означало, що у видавництві буде лише один автор — особисто я. Шукала цікавих авторів і друкувала їхні книги чи замовляла у них тексти для втілення певної ідеї. Видавництво на даний момент не діюче, хоча існуюче, я його не закривала. Ще досі автори знаходять інформацію про видавництво в інтернеті та надсилають мені на розгляд рукописи. У таких випадках розглядаю та пересилаю видавцям із якими співпрацюю, якщо річ справді хороша.

Чи є сенс у маленьких видавництвах? Головне, щоб була цікава творча команда, яка б хотіла працювати та рухатися в одному напрямку, виробила певну концепцію, знайшла свою нішу, тоді і в маленького видавництва буде велике майбутнє».

— Одне з Ваших перших успішних видань — книжка-альбом «Казка мого народження». Як виник задум? Чи є чудовий успішний проект «Книга мого роду» продовженням того первісного задуму?

«Усе дуже просто. «Казка твого народження» виникла, коли я носила його під серцем свого синочка. У альбом повністю ввійшли усі побажання мене як мами щодо альбому для новонароджених, який би я хотіла мати для себе. Стиль обрала казковий, бо вже знала, народивши першу донечку, яке це щастя і яка це справді казка для батьків — народження дитини.

«Книга мого роду» та «Рости, моє деревце, з міцного коріння», звичайно, є продовженням цього задуму і я їх називаю усі — альбоми «Родинної пам`яті». Адже вони дають змогу зберегти пам'ять про найкращі моменти життя та свою родину і передати цю інформацію наступним поколінням».

— Що для Вас самої означає рід, родинність? Чи пишуть Книгу свого роду Ваші дітки?

«Для мене рід — це рідні люди, з якими нас єднають родинні зв’язки, з якими ми зустрічаємося або спілкуємося за допомогою телефону, інтернету, пошти. Це люди, яким я можу довіряти і які довіряють мені, адже усі ми є нащадками людей рідної крові.

Я сама ще не заповнила власну «Книгу роду», хоча записи родинності, про які дізналася у своїх бабусі та дідуся, маю на окремих аркушах. Завжди не вистачає часу, щоб сісти та переписати все до альбому. Діти поки що ведуть маленькі альбоми «Рости, моє деревце, з міцного коріння» і вже пробують збирати інформацію про своє коріння».

— Ви пишете і для дітей, і для дорослих. Що було первісним?

«Первісним були казки, бо й почалися вони з народження дітей, писалися для них. Для дорослих твори почали народжуватися згодом. Завжди, коли переживала певні моменти у житті, емоції, отримувала досвід, чи приходило розуміння або відповіді на питання, які мене хвилювали внутрішньо, — з‘являлася думка описати це. Часто самі твори могли народитися значно пізніше, коли на те, що я хотіла описати, знаходився образ, який би промальовував і підсилював мою думку».

— Що для Вас є визначальним у дитячій книжці? Що саме робить текст «дитячим»? Яку книжку Ви б ніколи не дали до рук власним дітям?

«Завжди зазираю всередину книжки, купуючи її дітям чи на подарунок. Навіть найдорожче розцяцьковане видання з чудовою поліграфією та ілюстраціями, але з бідною ламаною мовою, жахливим перекладом або порізаним текстом, ніколи б не дала до рук ні своїй, ні будь-якій іншій дитині. Болить мені, що такі книги досі є».

— Чи відчуваєте Ви себе продовжувачем певної традиції в українській дитячій літературі? Які автори у минулому чи сучасному є для Вас зразком чи хоча б орієнтиром?

«Не знаю, чи продовжувачем, але певну відповідальність за те, що пишу, як пишу та для кого відчуваю. Не намагаюся когось наслідувати чи повторювати, просто пишу так, як підказує мені внутрішній голос. Чіткого орієнтиру також нема, є твори чи автори, яких мені хочеться читати і їхню мудрість я сприймаю. Мабуть, вони для мене і є зразком».

— Які теми хотілося б Вам порушити у своїй творчості для дітей у майбутньому? Чи ідеї виникають спонтанно?

«Ідеї виникають щодо подання та образів, а теми беру з життя і його розуміння. Як для дітей так і для дорослих це одні й ті самі теми — для чого я на землі, чи потрібно мріяти та як іти до мети, хто відповідальний за наше життя і т. д. Тільки виклад і подання думки різниться для дорослих і для дітей».

— Про що Ви розмовляєте своїми текстами з дорослими? Ваш «Шпинат для мізків» орієнтований лише на жіночу аудиторію, чи це «продукт» і для читача-чоловіка? Як Ви загалом ставитеся до гендерних підходів в оцінці й творенні літератури? Чи є суто жіночі чи суто чоловічі тексти? А для дітей?

«Розмовляю про життя, про його філософію і як я це бачу. Це мій філософський погляд на життя, моє розуміння. Це відповіді на питання, які мене турбували внутрішньо. Для кого ці твори? Часто запитують і я не можу чітко відповісти. Думала, що для жінок, адже я жінка і те про що пишу, бачу зі свого жіночого погляду. Але читають чоловіки, підлітки, навіть школярі. І розуміють, знаходять там відповіді на свої запитання або просто починають задумуватися над тим, що їх хвилює і знаходять свій варіант відповіді. Це філософія життя і для кого вона не можна сказати. Напевно для тих, хто шукає…

Не поділяла б чітко ні у цьому розумінні, ні у питання гендерного поділу. Звичайно такий поділ існує. Для мене це означає, що певну книгу, яка вважається «жіночою» переважно читають жінки. Але це не означає, що чоловік цю книгу не може читати, чи він не візьме звідти нічого для себе корисного та цікавого. Зовсім ні. Як і чоловічі часом різкі тексти може читати жінка та знаходити там те, що їй потрібно.

Чи є твори суто для дітей? Так, є такі, в яких часом занадто багато пом’якшувальних слів, надмірного «дитинізму». Натомість, знаємо твори відомих класиків, які писалися не для дітей, але зараз вивчаються в школі і дуже добре сприймаються і дітьми, і дорослими».

— А на прикладі Вашої родини можете сказати, як різниться коло читання сина та доньки, Вас і чоловіка?

«Так, звичайно, як і ми всі різні за своєю природою, так і вподобання у читанні у нас різні. Дочка любить фантастику, пригоди, часом містику, а син — пригоди і притчі. Притчі люблю дуже читати і я, це мабуть, у нас спільне. А чоловік читає спеціалізовану літературу».

— Чи пробували Ви себе в інших жанрах — поезії, драматургії, можливо, пісенній ліриці? Чи міняють подібні «інші» досвіди стиль і погляд на світ?

«Так, пробувала. Для діток є декілька віршів, дві пісні покладено на музику — посвята дідусеві та пісня про родинний рушник. Але з поезією у мене не дуже склалося, проза — це моє. Щодо драматургії, то з наставництвом і допомогою та у співавторстві з чудовою людиною, невтомним письменником і діячем Богданом Мельничуком ми написали три п’єси, дві про козаків і січових стрільців та одна про родину для дітей. Окрім цього є ще дитячі п’єси виховного та повчального характеру. Але основними є, звичайно, казки для дітей, повісті, оповідання, новели для дорослих».

— Скажіть, будь-ласка, при зрості 180 см нині Ви — одна з перших красунь Тернополя й не лише, берете участь у модельних показах, фотосесіях. А в шкільні роки Вам теж зовнішність «ішла в плюс»? Чи не думаєте написати книжку чи оповідання про те, як живеться в школі дівчаткам із «модельною зовнішністю»?

«У шкільні роки мій зріст був для мене великою проблемою. Навчаючись у сільській школі, де я була найвищою, дуже багато чула насмішок та образ на свою адресу. На той час я була ще й досить сором’язливою і тихою дівчинкою, тому мені завжди хотілося стати непомітною, якось розчинитися у натовпі, не привертати до себе уваги. Це мені погано вдавалося і як, певно, усі чи більшість дівчат такого зросту, сутулилася, ховаючись за меншими однолітками.

Думаю, цей комплекс пішов мені на користь. У книжці «Шпинат для мізків» є новела «Дякую тобі, страусеня» у якому роздумую над цією проблемою. І моє вирішення — я справді подякувала тому комплексові, звірятку, яке незграбно смикалося в мені. Адже, воно заставляло мене ставати кращою, щоб розправити спину та не боятися того, що я помітна та іншою просто не можу бути, бо такою мене створили. Можливо, це буде відображено в книжці для підлітків про дівчинку, над якою зараз працюю».

— Розкажіть трішки про креативну студію Іриска (http://derevorody.blogspot.com/). Які невідомі загалові таланти й уподобання Ірини Мацко вона дає змогу реалізувати?

«Креативна студія «ІРИска», насамперед, має за ціль відкрити та реалізувати дитячі таланти. У нас замаються дітки від 1 рочку і до підліткового віку. Для дорослих, які в дитинстві не встигли відкрити свої художні здібності, проводимо курс «Рисунку та живопису». Крім цього проводимо заняття творчого розвитку особистості для малят 4–6 рочків, майстерки, мовне ігрове середовище (польська та англійська мови), діє художня студія, школа фокусників, наукові досліди, незабаром відкриємо курс пісочної анімації. Тобто, проводимо заняття, котрі б були цікавими та давали змогу знайти себе, відкрити власні таланти».

— Чи правда, що Ви захоплюєтеся фламенко? Що спільного між творчістю «пером» і творчістю «тілом»? Чи впливає текст танцю на тексти Ваших творів?

«Так, фламенко є саме той танець, який відображає мій внутрішній світ. Ще не спробувавши танцювати його, а лише побачивши, я зрозуміла, що це моє. Саме там я можу виразити себе. Фламенко — це запал, ритм, пристрасть, сила і впевненість. Через танець я можу це передати і сама ж насититися цими відчуттями, енергією, емоцією. На жаль, зараз не можу знайти час для занять.

Творчість пером вимагає сконцентрованості, посидючості та ретельності, щоб підібрати потрібне слово, перебудувати речення, зуміти висловитися так, як ти це розумієш і щоб саме так зрозумів читач. Тут має бути виваженість. Напевно, ці дві стихії — танець тілом і пером — у мені поєднуючись доповнюють одне одного».

Ірина Мацко,

М. Тернопіль, 14 березня 2016 р.