– Книжки для дітей і підлітків. Чи легко писати для них і про них?

«Насправді писати взагалі дуже легко! Ти просто сідаєш і пишеш. І зовсім немає різниці для кого. Чи то є підлітки, чи маленькі діти, а чи вимогливі дорослі. Процес написання майже не залежить від тебе і головне – встигати натискати відповідні літери на клавіатурі, записуючи ті думки, які назбиралися десь там усередині й так і намагаються потрапити на екран чи на папір. Процес полегшує і те, що маю гарну пам’ять і до цього часу не забув про свої підліткові проблеми. А ще спостерігаю за сином, за його дорослішанням і завдяки цьому «осучаснюю» свої спогади».

– Нещодавно вийшла з друку твоя нова книжка «Незрозумілі». Ти 445 днів перебував у зоні АТО. Ця повість писалася саме тоді?

«Термін 445 днів мого перебування в АТО наразі трохи перебільшений! Хіба що рахувати день за два! Насправді в зоні АТО я був трохи більше 7 місяців. Перед тим місяць – у Яворівському учбовому центрі, потім – злагодження у частині та славнозвісний полігон на Широкому лані.

Якось в армії, якщо чесно, не дуже писалося. Певно моя муза – істота суто цивільна і пацифічно налаштована – за мною до війська слідувати відмовилася. Тож ті книги, які зараз існують у рукописах, написані ще до служби і вже добре «вистоялися» і підготувалися до друку».

– Чи мають герої нової повісті прототипів?

«Якихось конкретних прототипів герої повісті не мають. Швидше їхні образи це «солянка» із власних і чужих пережитих моментів, знайомств, вражень і спілкування. Хоча деякі описи героїв (аби полегшити собі життя!) зроблені зі знайомих чи просто з тих, із ким колись зустрічався. Всі інші співпадіння з реальними героями та подіями цілком випадкові й автор у цьому не винен!».

– У твоїх творах майстерно відтворено психологію підлітків. Особливо виразні характери хлопців. Це засвідчують усі твори: трилогія про Федька, повісті «Кігтик Ковбаско», «Не такий», «Незрозумілі». Звідки цей досвід?

«Якщо до мене придивитись, то можна помітити деякі ознаки чоловічої статі! А чоловіки – це ті ж самісінькі хлопчаки, які ніби подорослішали і почали голитися. А ще змінили свої іграшки на більш дорогі! Насправді, щось хлопчаче зберігається у кожному чоловікові. Хтось намагається це сховати, а хтось навпаки демонструє свій інфантилізм до останньої сивої волосини.

Тому психологію підлітків відтворити дуже просто. Варто лише уявно скинути життєвий вантаж, який дещо змінює світосприйняття, і легко можна вимальовувати хлопчачі характери, споглядаючи відображення у дзеркалі! А якщо серйозно, то при написанні творів мені дуже допомагає спілкування із сином і власний підлітковий досвід!».

– Твої твори забезпечують у сучасній українській реалістичній прозі для дітей та юнацтва хлопчачий прозовий дискурс. До нього також відношу повісті Степана Процюка. Гендерно цей дискурс можна протиставити дівчачому, презентованому творами Оксани Лущевської, Дзвінки Матіяш. Що ти думаєш з цього приводу?

«Я думаю, що взагалі не варто щось чи когось у даному випадку протиставляти. Прекрасно, що є окремо хлопчача та дівчача проза. Чудово, що в підлітковому віці дівчина із книги зможе довідатися про деякі секрети, які є у її хлопця, а «майже дорослий чоловік» має можливість прочитати про тонкощі жіночої психології. І добре, якщо є такі книги, які сприятимуть кращому розумінню, допоможуть уникнути конфліктних ситуацій між ними або посприяють їх вирішенню».

– Чи думав про продовження будь-якої з твоїх книжок для дітей і підлітків? Чи матиме продовження повість «Незрозумілі»?

«Так, думав! Навіть почав писати, реагуючи на багаточисельні прохання, продовження «Федька, прибульця з інтернету». Потім чомусь закинув, але обов'язково до того повернуся. Щодо підліткових… Поки що не впевнений! Адже відстань між «майже дорослими» і дорослими дуже і дуже маленька! Тому в продовженні, за деякий час, герой може бути зовсім не підлітком, а це вже інша історія та інший герой».

– Чи змінилося твоє ставлення до творчості загалом після перебування у зоні бойових дій?

«Ні, не змінилося! Хочеться писати, співати і навіть танцювати! На порядок більше, ніж до армії. Багато речей, на які раніше не звертав увагу, зараз сприймаються зовсім по-іншому. Ми з моїм товаришем, коли поверталися додому, встигли сходити на мультик у 3D і раділи там як діти, хоча зі сторони певно виглядали смішно – дядьки у формі регочуть над витівками мультяшних героїв!».

– Чи плануєш написати книжку про свій досвід у АТО? Якщо так, то кому вона буде адресована?

«Поки що писати не збираюсь. Необхідно з цим визріти. Та й не вважаю набутий досвід таким, що його варто описувати у книжках. Так сталося, що участі в активних бойових діях ми не брали, хоча мобілізовувалися в період Дебальцева та Іловайська і були твердо налаштовані захищати Україну. Перебуваючи в зоні АТО, виконували поставлені завдання, багато чому навчились, але це була звичайна військова робота, нічого екстраординарного і геройського. Тому, я впевнений, знайдуться інші автори у яких буде більше спогадів, що ними можна поділитися з читачами, а я продовжитиму писати книги для дітей».

 – І «нелітературне» питання: що ти думаєш про ці 445 днів твого життя? Як ти їх оцінюєш?

«Якщо бути точним, то поза своєю родиною я пробув 439 днів. Ти помилилася аж на 6 днів! Це був нелегкий період. Якісь побутові труднощі, втрати та надбання, не завжди приємне спілкування та іноді повне нерозуміння того, що відбувається. Водночас ці 439 днів були перевіркою. Перевіркою власного характеру, ставлення до тебе друзів, колег, родини. Можу сказати, що список абонентів у моєму мобільному значно скоротився, а бажаючих спілкуватися ближче до кінця служби виявились одиниці!

Зате я маю купу інформації та вражень, які можливо колись перетворяться у книжку на кшталт «Записок мобілізованого», та нових прекрасних армійських друзів, яких небагато, але які є справжніми!».

Щодо «військового календарика» погоджуюсь, але знаю, що були такі дні, які психологічно «проживалися» дуже важко. Саме їх було пораховано як день за два. Щиро тішуся, що Ти вдома і знову у вирі літературного життя. Дякую за розмову і чудові твори!

Розмовляла Тетяна Качак.