Заржицька, Еліна. Три сходинки голодомору : Повість / Е. І. Заржицька. – Дніпропетровськ: Пороги, 2009. – 83 с. : іл.

Діти – найбеззахисніша категорія читачів.

І не лише тому, що не можуть вільно придбати собі ту книжку, яку хочуть, і вимушені читати те, що з дитинства полюбилося їхнім батькам і бабусям. Поза тим, діти беззахисні перед дорослою байдужістю та брехливістю. Вони ще не мають достатньо досвіду, щоб зрозуміти, чому «дидактичні» видання так дратують…

Брехливі книжки вчать лише брехати. І яка різниця у що щиро НЕ ВІРИТЬ автор – у перемогу комунізму чи національну ідею? І в тому, й в іншому разі він продукує літературних вурдалаків – мертві тексти, оживлені силою «провідної» ідеї, тексти, єдине покликання яких вгризатися в душі й мізки все ще живих дітей.

Коли мені до рук втрапила ця охайна книжечка, першим почуттям був шок.

На обкладинці гарними «кіношними» літерами виведено: «Три сходинки до голодомору». Саме так: Голодомор – із «малої» літери. … Крок 1-й іменується «Раз, два, три, чотири, п'ять – сало будемо шукать…». Завершує «повість» «Список використаної літератури»…

Цілий тиждень по тому мусіла збирати себе до купи, все не знаходячи пояснення такому «веселенькому» початку й «науковому» завершенню… Зрештою, сіла до книжки й прочитала.

Відразу зауважу, що звикла спершу знаходити в Божому й художньому світі все найкраще. Та це видання викликало вже призабутий важкий осад абсолютного несприйняття. Чому?

Адже, як українка я певна, що Голодомор, як той-таки Голокост, має стати вічним нагадуванням цілому людству про те, як легко влада оскотинює покоління людей, вимаруючи їх у крові та стражданні, та як важко потім відмити душі нащадкам тих, котрі вижили, і від непрощенних гріхів, і від невиболілого жаху…

Як книгознавець і читач із досвідом, – цілком свідома того, що текст написано вправно: і мова «не засмічена», й герої є, й сюжетні перипетії на місці, й дидактична складова «присутня», й пізнавальна… Та й авторка – «письменниця, член Секції дитячої та юнацької літератури «Джерело» при Дніпропетровській організації Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України». І видали ці «…сходинки…» при підтримці головного управління освіти і науки Дніпропетровської облдержадміністрації. Й оформлення «здійснили» вихованці Дніпропетровського обласного дитячо-юнацького кіноцентру «Веснянка»…

А в результаті – хочеться руки вимити й тихо помолитися після нежданого зіткнення з цим «своєвременним» паскудством.
Розуміючи, що книжка таки знайде прихильників і хтось підніме голос на захист «болючої теми» й т. п., спробую означити ті дрібні й не дуже хиби, котрі в сукупності розкривають приховані за глянцем «високої ідейності» художній примітивізм і душевну байдужість авторів.

Найперше, пані Еліна визначила свій текст як «повість», але, з якогось дива, вмістила в кінці «Список використаної літератури» (аж на 9! позицій), котрим міг би похвалитися хіба сумлінний дев'ятикласник і то непрофільної школи. Видається, авторка й сама не визначилася, що писала – методичні рекомендації до проведення виховних заходів за темою «Голодомор», чи художній текст. Коли взяти до уваги, що «повість» справді розбито на три «сходинки», кожна з яких знаменує етап у шести «кроках»-розділах, назви яких взято з різноманітних прислів'їв і приказок («Куди не кинь – то все клин», «Біля кожного порога – лише біда та тривога», «Кортить котові сало, та високо бантина» і т. п.), що в кожному розділі шрифтом виділені вступи-заспіви, власне оповідь і кінцівки-висновки, а ще курсивом – слова-русизми, «невідомі» та просто «важливі» слова, то мимоволі згадуєш «методички», розробки шкільних свят і відкритих уроків, можливо, дитяче гуртове декламування з елементами драматизації, але ніяк не повість.

Дивує «відкриттями» й попереднє «Слово до юного читача», в якому Олекса Вусик стверджує, що головна перевага! книжки Заржицької в тому, що письменниця «може, першою в українському художньому слові (себто в художньому письмі) ризикнула подивитися на всі жахіття голодомору очима підлітків, голодних школяриків Марічки й Петруся» (с. 3).

Маю розчарувати пана Олексу, – точно не першою. Нехай можна не брати до уваги «дитинний» образ Голоду в творах Самчука чи Барки, в автобіографічних повістях Івана Кирія «Голодна весна» та Анастасії Лисивець «Скажи про щасливе життя...», бо, зрештою, ці тексти дітям не адресовані. Але як забути про «найкращий твір для молоді з голодоморської тематики» – повість Ольги Мак «Каміння під косою» (1973!), оповідання «Великий злочин маленького Михася» Олекси Кобця, «Протеже дяді Васі» Бориса Антоненко-Давидовича, «Кандьор» Юрія Збанацького, «Бевка» Миколи Магери, «Одеса-мама» Андрія М'ястківського?! Як оминути нещодавніх «Потерчат» Володимира Рутківського, котрий у своїй повісті-сповіді спромігся насправді ХУДОЖНЬО змалювати «сприйняття дітьми благородних і ганебних вчинків дорослих односельців» (с. 3)?!

Що означає фраза: «Але позаяк Голодомор заперечував сам факт геноциду…» (с. 4) у тій-таки передмові я просто не втямила.
Наостанок пан Олекса бігло переказав страшні сторінки історії власної родини та закликав читача до «непростого читання» (тобто якого?) з «серйозним настроєм» «для роздумів, для вивчення історії України, для аналітики, для дорослішання» (с. 4).
Коли згадати, що книга адресована дітям молодшого шкільного віку, цей «аналітичний» пафос О. Вусика як мінімум дивує.

Та, на жаль, не лише автор передмови, а й авторка «повісті» геть забули, що пишуть для 6-8-літніх, а не для їхніх учителів.
У кращих традиціях винайденої за радянських часів науково-художньої оповіді/казки¹, що мала заохочувати в підлітках інтерес до «наукових» (читай, «ідеологічно правильних») знань і студій, пані Заржицька витворила своєрідну охудожнену дидактичну розповідь про «причини, хід і наслідки Голодомору в Україні». В її «розробці» присутні всі «методично вмотивовані» складові: текст поділений на «засвоювані» за раз шматки, герої чинять ідеологічно та морально-етично «правильно», негативні персонажі максимально марковані тощо. Водночас, є тут ознаки казки: герої згруповані в лавах «хороших» і «поганих», Голод персоніфіковано в історично тяглому (з ним стикалися ще за кріпаччини!) образі «худющого кошеняти» та «потойбічному» звукові стукоту вишневих кісточок, що віщують погибель; діти не гірше барона Мюнхаузена пересиджують на сосні зіткнення вовка з вепром, знаходять в полі замість «Божої пташки» – жайвора, «Божу людину» – отця Андрія, йдуть «по сліду смерті», вони «казково» тямущі, винахідливі й удачливі тощо.

У центрі оповіді – добра, спостережлива, працьовита Марічка Пилипенко, її трудяща, мудра та смілива мама Олена, «світлої пам’яті» тато Богдан, сердечна й беручка бабуся Федора, достойний нащадок священика дід Охрім, «справжній друг» Петрусь Босенко з родиною та інші «хороші» люди, ба, навіть песик Жучок, якого в селі «кожен знає і любить» (але «представники влади» таки б'ють, а виголодніли селяни таки вбивають на м'ясо).

Із протилежного боку – схожий до «старого кота-хитруна» колишній наймит Василь Григорович, котрий залицяється до мами, мужеподібна «віддана справі» комісарша, ситий начальник комісії Василь Гнатович та інше «високе начальство», котрому відведено не лише оббирати та гнобити людей, а й у п'яній розмові «розповісти» щиру правду про причини Голодомору та ставлення влади до українства.

Зіткнення цих двох «таборів» на рівні сюжету доволі хаотичні й мало вмотивовані. Бо дія потрібна авторці аби «при случаї» вставити яке «патріотичне» (як до Петлюри йшли, як вчитель про Мазепу оповідав, як шанувалися люди і т.п.) або «викривальне» («комісари» (доречі, з місцевих) – злодії, пияки, нікчеми, підлабузи, негідники) слово. А ще пані Еліна «вставляє» до тексту різноманітні запозичення з документів (скажімо, Постанови політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи з посилення хлібозаготівель»), тогочасного фольклору (далеко не дитячі куплети про трудодні та совхоз) й навіть чужих творів (згадуваний М. Куліш). На тому, що учні перших-четвертих класів навряд чи знають добру третину вживаних авторкою понять і слів я навіть не спинятимуся окремо! Чого варте: «ніякого тобі контрреволюційного виступу, ніяких проявів націоналізму» чи ті ж «заходи з посилення хлібозаготівель»! (Матимете час – спробуйте пояснити знайомому шестилітці, що б то все значило!)

Та над усе пані Еліна має слабкість, зневаживши будь-який психологізм, примушувати героїв «продекламовувати» в самих неочікуваних місцях оповіді найрізноманітніші гасла. Скажімо, у хаті Марічки тільки-тільки «шукали» хліб, діти дізналися про страшну біду в сусідів, вислухали страшну розповідь бабці про голод у часи кріпацтва, і раптом: «– Я своїми рідними пишаюся. Вони такі сміливі, – вголос міркувала Марічка...
– Мої батьки теж сміливі, – додав Петрусь. – Я тепер їх завжди слухатимуся.
– І я, – підхопила Марічка. – Я мамусю обожнюю…» (с. 21).

Або «фінальний» діалог на фоні «вижилого» весняного села, після того, як помер отець Андрій, котрий уже не мав сили ховати померлих, а лише спалював їх разом із хатами: «– Ми не підведемо, …Ми ж справжні козаки-українці.
– Ми – українці, … І ми здолаємо усі труднощі. Побудуємо вільну Україну, як того хотіли панотець Андрій, і моя мама Олена, і дід Охрім, і предки наші.
– Побудуємо, … Якщо разом, то побудуємо. Обов’язково» (с. 80).

Дорослі розмовляють у тому ж дусі. Так, розповівши, як через випадкове слово дитини ціла родини втрапила до Сибіру, мама говорить до Марічки словами вчителя-методиста: «Ти в мене дівчина доросла, розумна, кмітлива. Навіщо від тебе негаразди, що в нашому житі відбуваються, приховувати? Дехто з батьків оберігає дітей, нічого їм не пояснює, і живуть діти, як із заплющеними очима. А від цього велика біда може скоїтися» (с. 32). Або, підслуховуючи п'яні розмови «начальства» (до речі, списані в М. Куліша!), малограмотна мати виголошує доні, котра саме «пересилила» себе та з'їла «чужий» пиріжок: «Мова наша їм не до вподоби. Селянство в нас сіре! Пролетарі задрипані! Та їм до нашої козацької спадщини сто років й на машині не доїхати. Кортить котові сало, та високо бантина. Нічого в них не вийде. Поки живий хоча б один українець, їм нас не здолати!» (с. 62). Про ідейно насичену прощальну настанову отця Андрія й мови немає!

Час-по-час оця декларативна патетика доповнюється абсолютно казковими сюжетними збігами. Як-от: діти ідуть по жолуді й знаходять дупло з горіхами та сушеними грибами. Варто їм видертися на дерево, як… прибігає вовк, а з іншого боку – вепр і… звірі вбивають одне одного! Правда, м'яса малим не дісталося, бо, поки ходили в село, хтось забрав. Петрусь жалкує, а Марічка відповідає «на заздрість» будь-якому піонерові-героєві: «Маріччині очі заблищали й голос став дзвінкий-дзвінкий: «Знаєш, я краще помру, ніж тільки про себе думати стану!» (с. 44). Або, все село на заклик Олени гуртом грабує зерно на гуральні й… благополучно «змивається». Чи «начальник» Василь Гнатович мало, що рятує саме родину Марічки, взявши маму до себе «наймитувати» за їжу, то ще й… «не бачить», як та підгодовує людей. І якщо випадок із вовком і вепром навіть у дитини викликає хіба згадку про Мюнхаузена, то позбавлені психологічної мотивації «правдиві» історії про «хитре село» та «дурного пана» справляють враження «неправдешньої правди». Тобто, вся розповідь потроху набуває статусу вигадки, казочки, в яку вірять тільки «малі дурні»…

Але чи можна взагалі вигадувати правду?
Та ще й свідомо «опустивши» її до рівня молодшого школяра?
Особливо, коли це правда про настільки складний етико-соціально-політичний феномен як Голодомор?

Можливо, пані Еліна, пам'ятаючи успішний досвід радянської літератури щодо «формування у юного читача ідейно-зрілих підходів до розуміння історичних фактів», задалася благородною ціллю «перевіреним способом» добитися належного результату в нових умовах? Так би мовити, налити нове вино в старі міхи…

Кому з нас хоч іноді не хотілося зробити те саме, що робили з нами – розказати «українську правду» в той спосіб, як комуністи свою розказували?! Щоб із пуп'яночка – про козачат, про справжніх синів України! Щоб те, що «треба», а не хтозна-що в голови державна машина вбивала!
Правильні думки?..

Книжка Еліни Заржицької слідує їм буквально. В ній досить прямо й, як на радянський час, то художньо-достатньо зреалізовано «національну ідею» в продуманій дидактичній формі… навіть місцями художній… навіть місцями сміливо…

Коли читаєш цю річ, розумієш, що ціле покоління, певно, хороших, відданих українській справі людей щиро вірять, що саме так і треба писати для дітей: щоб було ясно – оце вороги, а це – наші; щоб герої були «справжніми», не гірше «піонерів-героїв»; щоб закличними фразами говорилося про силу українського духу; щоб Бог був з нами і ми в це вірили… Одна біда, – ТАКЕ читати приємно та прийнятно лише цим самим людям, котрі так довго боялися навіть думати відкрито про все українське, які те українське так довго виболювали та виборювали, що вже не спроможні визнати, що воно стало загальнодоступним і загальновідомим.

А діти, котрі народилися в суверенній Україні, товкмачать оту «заборонену» для їхніх дідів і батьків «національну справу» не згірше пріснопам’ятних «рішень партії», для них «білі плями» – лише фігуральний вираз із учительського лексикону, а імена достойників і сподвижників українства – буденний шкільний матеріал. …Так само, як і тисячі гігабайтів іншої важливої для виживання й самореалізації в нинішньому світі інформації.

На жаль, входження людства в епоху інформаційного суспільства фактично знищило механізми матричного насаджування ідеологем, котрі чудово зарекомендували себе в часи тоталітаризму й були цілком вживаними ще якихось років двадцять тому. Сучасну дитину загалом неможливо втиснути в межі однієї певної матриці, навіть якщо вона видається комусь найкращою, оскільки поряд завжди існує безкінечна множина інших світоглядних матриць. Відтак, якщо ми хочемо, щоб українські діти ставали (чи хоча б залишалися українськими), мусимо створювати не найправильніші на наш розсуд, а найбільші конструктивні та конкурентоздатні в межах сьогодення матричні форми, в даному конкретному разі – видання для дітей.

Цим виступом я не мала на меті «знищити» одну, нехай і дуже мені несимпатичну книжку. Ні. Хотілося, зрештою, розпочати розмову про можливість і необхідність відображення минулого в сучасній книжці для дітей.

Чи може воно бути не заідеологізованим?

Чи можливо, в принципі, створити пізнавальну книжку для дітей із історії, не засновуючись на певних ідеологічних підмурівках?

Якою має бути історична книжка для дітей як така?

Можливо, замість продукувати доволі посередні витвори про «знакові» події, варто розпочати з розмальовок про козаків, улюблених українських казкових героїв і міфічних істот?

Я не вірю, що написавши замість казки про Леніна казку про Мазепу, ми прищепимо національну свідомість своїм дітям. Я не певна, що написавши ідейно виважені формально національні оповідання про українців-героїв, ми зробимо їх улюбленцями наших дітей. Бо те, що працювало в межах закритого тоталітарного світу, коли одна й та сама думка сторазово повторювалася скрізь – від шкільного уроку – до пісні, від телебачення – до «забороненого» гумору чи фольклору, не працює в світі відкритому. Тут інші закони інформаційного панування.

Відтак, книжки на кшталт «Трьох сходинок голодомору» я б рекомендувала для читання пенсіонерам. Але для дітей має творитися інша література, інша книга. Насамперед, високохудожня та духовно щира, що зрештою, одне й те саме.

1. З появою «старших» класів, виникла потреба стимулювати дітей продовжувати навчання.