«…мій головний орієнтир-мірило — це моє дитинство,

я стрибаю туди, там мені все зрозуміло, все ясно, все яскраво…»

Галина Малик.

«Найвищою цінністю у її творах виступає людське життя —

нелогічне, антиномічне, не причесане, беззахисне і всемогутнє водночас».

Сергій Федака.

Кожен, хто читав тексти Галини Малик, пам‘ятає оте дивне відчуття, коли після «проковтнутої» за раз захоплюючої історії чи грайливого вірша довго відчуваєш у душі «післясмак». Спершу — щирого вдоволення, а згодом — дражливого неспокою, бо все здається, що якась думка чи натяк автора залишилися непрочитаними, не «піймані» тобою… За видимою простотою її історій панує нічим не регламентована гра уяви та слова, струменить потужна емоція. І чим глибше поринаєш у цей цілісний, але живий і динамічний світ, тим складнішим він виявляється, обертаючись раптом непередбачуваною стороною чи ставлячи руба неочікуване питання.

Із творчою постаттю самої авторки те саме. Знана та визнана, відверта в численних інтерв‘ю та соціальних мережах, як гадалося, достатньо прорецензована та досліджена, на правду у творчому вияві Галина Малик виявилася не осягнутим океаном. На позір бурхливим, грайливим чи ясним, але в суті своїй — огромом внутрішньої сили. Здавалося б вивченим і освоєним, а на правду — навіть не баченим у багатьох своїх дивах і глибинах.

«Для того щоб писати для дітей, треба просто бути щасливою людиною... Адже звідки, як не з себе, можна дістати весь той прекрасний казковий світ, якого в реальності не існує?!» — цю думку Галина Миколаївна найчастіше озвучує в своїх численних інтерв‘ю. А ще не втомлюється повторювати, що родом із дитинства, напрочуд «спокійного та яскравого», в якому запам‘яталося все: «…не просто події та вчинки, а емоції, переживання,… що подобалося, а що — ні, що хвилювало, і що залишало байдужою»[1].

Народилася Галина Миколаївна Малик 12 серпня 1951 р. у м. Бердянську Запорізької області в інтелігентній родині вченого-агронома та вчительки. «Мене виховували з любов'ю, багато читали. Моя покійна мати за фахом педагог, все життя вчителювала. Батько мав дві вищі освіти, був дуже освіченою людино, вченим-агрономом, виноробом. Він складав маленькі віршики, гарно малював, навчив мене грати в шахи»[2] — згадує письменниця.

Метка, беручка до всякої справи дівчинка з п‘яти років самостійно читала і згодом охоче вчилася. Серед її улюблених книжок — «Українські народні казки», «Кобзар», «Морська чайка» Ю. Збанацького, «Першокласниця» Є. Шварца в перекладі Б. Чайковського, «Лессі повертається додому» Е. Найта, «Дикий ліс» О. Василева та «Аліса в Країні чудес» Л. Керролла.

Ще в школі спробувала римувати. Саме дитячий успіх підштовхну Галинку уважніше поставитися до свого обдарування: «…я була у п'ятому класі, у школі був вечір присвячений Т. Шевченку. Був оголошений конкурс на кращого читця. Я представила свій вірш і отримала першу премію. Це мене, звичайно, надихнуло, і я почала писати»[3].

У 1964 р. сім'я переїхала до селища Середнє під Ужгородом. Із цього часу й досі доля письменниці пов‘язана із Закарпаттям, де тісно переплелися шляхи й культури багатьох народів. Когось така розмаїтість назавжди заганяє в жорсткі межі добровільно обраного гетто, а комусь прищеплює навик знаходити ключі до найскладніших замків і відкривати Божі світи в усьому, що трапиться на шляху. «…батька перевели в Закарпаття, де він керував Середнянським винрадгоспом. Ми були забезпечені, адже цей радгосп був одним із найбільших в Україні. Але, на щастя, з мене не виросло ні егоїстки, ні сибаритки»[4], — згадує ті часи письменниця.

Уперше читачі дізналися про Галину Малик як про шістнадцятилітню російськомовну поетесу, чиї перші вірші («Осень», «Снежная сказка») з‘явилися у 1967 р. на шпальтах газети «Закарпатська правда». Та вже наступного року чи не вся регіональна преса вміщує на своїх сторінках україномовні поезії талановитої початківці («Вимір щастя», «Матері», «Скарб», «Машина», «Сіяч», «Сьогодні і завтра», «Україні», «Щастя» та ін.). Роздумуючи над рукописом обдарованої десятикласниці, Ігор Мишанич, на той час голова літоб‘єднання «Нива», писав: «…звичайний зошит, списаний чітким каліграфічним почерком. Тематика її віршів різноманітна: тут знаходиш твори про Батьківщину («Родина»), про прекрасних радянських жінок-майстрів («Балада о матери»), пейзажні малюнки («Ручеёк», «По земле шагает осень»). Поезії про Батьківщину пронизані палким патріотизмом, що виливається в глибокій любові до рідної землі, до її природи. Галина щиро говорить про це в ліричному етюді «По земле шагает осень»: «…Я не могу равнодушно пройти мимо раздевающейся берёзки, не могу, глядя под ноги, просто так сказать: Ну вот. Уже и осень». Крок житя, «светлую грусть», що інколи краща за радість, «светлую грусть», народжену в серці «осінню-чарівницею», їй хочетьсч передати заклопотанним буденними справами людям, розвеселити їх, розмагнітити, освіжити». Звичайно, критик бачив, що тим першим спробам ще бракувало «належної майстерності у пошуках образів, рим, ритміки», але так само підмічав, що дівчина «з кожним твором робить помітні успіхи»[5].

Внутрішня зібраність, природна вітаїстична потреба лету і водночас драматична напруженість (час як струна, напнута між вчора і завтра), котрі досі залишаються емоційним камертоном текстів Галини Малик, чітко означилися вже в її перших поетичних спробах:

Світла крапка у небі розтала.

Полетіла в далекі світи.

Це людина сьогодні стала

На порозі своєї мети.

Це ракета у чорній безодні

Крає шлях до галактик нових.

Поряд з завтра — щасливе сьогодні.

Нині — день перемог гучних.

(«Сьогодні і завтра», 1968).

На той час юнка активно пробувала себе в журналістиці, якою мріяла займатися з дитинства. Її різножанрові дописи про життя ровесників і культурні події («Ми дорослі. Довіряйте нам», «Новий Будинок культури у Середньому», «Прощай, школо!», «Шляхи в життя» тощо) друкують «Вогні комунізму», «Закарпатська правда», «Знамя труда», «Молодь Закарпаття», «Прапор праці», «Радянський студент». Цікаво, що вже тоді дає себе знати притаманне творчій манері та світоглядові письменниці іронічне світосприйняття: у 1970 р. у газеті «Вогні комунізму» виходить у світ перша гумореска Галини Малик «Лист до архієрея». А ще назавжди залишиться з авторкою вихований із дитинства гострий журналістський погляд на життя. Саме він в подальшому вихоплюватиме з буденної суєти сьогодення найгостріші, проблемні, сутнісні речі, варті того, аби постати перед юним читачем, задаючи тон і напрямок його подальшого дорослого буття.

А ось поезія все рідше й рідше з‘являлася серед публікацій Галинки…

У подальшому довгі десятиліття письменниця не оприлюднювала своєї «дорослої» лірики. Лише минувши півстолітній рубіж, вона віддала у друк досі єдину поетичну збірку — сонетну поему-монолог «Мій срібний князю…» (Ужгород : ВАТ “Вид-во “Закарпаття”, 2002) у художньому оформленні Одарки Долгош та зі вступною статтею Т. Ліхтей. Мистецьку вишуканість і неймовірний емоційний заряд цієї поезії засвідчує розголос, який вона викликала серед читачів і критики. Збірка була названа в числі кращих книжок 2002 р. в анкеті критиків київського часопису «Слово і час», її вихід як значне культурне явище відзначили регіональні та всеукраїнські видання («Закарпатська правда», «Срібна Земля-Фест», «Репортер», «Дукля»), з рецензіями виступили О. Яровий («Слово і час»), Д. О. Свідник («Поступ») та ін. Зокрема С. Федака відзначив «…максимальний драматизм і динамізм, діалогічність»[6] сонетарію поетеси. А також вказав на доречність запропонуваної авторкою назви-новотвору для усічених вінків сонетів, що складаються з дев’яти віршів — «нонети».

Із того часу й досі Галина Малик зрідка, але постійно друкує свою поетичну лірику. Її емоційні, сповнені драматичного натхнення в проживанні кожної окремої ситуації буття вірші ввійшли до антології сучасної жіночої лірики Закарпаття «Ніжність» (2002) та антології «Закарпатська поезія ХХ століття» (2003), добірки поезій щороку з‘являються на шпальтах кращих літературних видань України (як-то «Сучасність», «Літературний Львів» та ін.). «...збираю по віршу на наступну ліричну збірку» — зізнається письменниця, котра все життя дуже любить поезію. «Найбільше — Ігоря Римарука, Павла Вольвача і, як це не банально звучить, Ліни Костенко. Але ж читаю майже все! Це для мене принцип».

Роздумуючи з відстані років над тим, чому в юності покинула була віршувати, певна, що просто «…підросла, а лірика не встигла вирости за мною. Я зрозуміла це і покинула — не хотілося ставати стандартним писакою із посередніми можливостями»[7].

«Для того, щоб писати для дітей, треба просто бути щасливою людиною...

Адже звідки, як не з себе, можна дістати весь той прекрасний казковий світ,

якого в реальності не існує?»

(Галина Малик).

Відчуття справжньості власної поезії повертається до Галини Малик лише після народження доньки. Але це вже була інша поезія — дитяча!

Подібні метаморфози, пробудження творчого потенціалу автора непереборним бажанням втілити свою любов до дитини, — типова ситуація. Н. Забіла, А. Ліндгрен, А. Мілн, К. Чуковський і багато інших, намагаючись пояснити прості та важливі істини власним дітям, стали улюбленими письменниками для мільйонів маленьких читачів.

Тим часом, закінчивши філологічний факультет Ужгородського державного університету та посівши посаду завідувачки відділом інформації з питань культури та мистецтва Закарпатської обласної наукової бібліотеки, Галина Малик зовсім не планувала ставати дитячою письменницею. Але саме життя розбудило зі сну її мудру, добру та грайливу музу. Маємо визнати, — розбудило у добрий час.

Тоді саме вирішила не зраджувати імені, під яким вперше прийшла до читача. Батьківське прізвище «Малик» стало творчим псевдонімом письменниці: «Я ж починала писати ще зі школи, у літстудіях мене знали саме як Галину Малик. А потім я почала активно виходити заміж (усміхається, — авт.) і просто хотіла залишити це прізвище у публікаціях»[8].

У грудні 1980 р. у газеті «Молодь Закарпаття» друкують один із перших віршів письменниці для дітей «Перший сніг»[9]. А вже за кілька років твори Галини Малик увійшли до поетичної збірки видавництва «Веселка» «Первоцвіт» (1983 р.) та регіонального збірника «Дзвінке джерело: творчість молодих» (1983 р.), їх радо друкують місцеві («Молодь Закарпаття», «Закарпатська Правда») та республіканські («Молодь України», «Сільські вісті») газети, закордонні видання («Веселка», ЧССР).

Із 1983 р., коли поезія Галини Малик для дітей уперше була опублікована у «Малятку», й досі її вірші постійно публікуються у всіх відомих дитячих періодичних виданнях України й зарубіжжя ((«Малятко», «Барвінок», «Зірка», «Соняшник», «Пізнайко», «Однокласник», «Велика дитяча газета», «Маленька фея та сім гномів», «Ангелятко», «Маленький розумник», «Мамине сонечко»; «Веселка», «Миша», «Мурзилка», «Ералаш»), на дитячих сторіночках провідних дорослих видань («Перець», «Радянська жінка», «Сільські вісті», «Молодь України»; «Нове життя», «Дружно вперед» та ін.), входять до кількох десятків тематичних збірочок і низки навчальних посібників[10].

Чимало з поетичного доробку письменниці було перекладено іншими мовами. Першим став вірш «Троку-Фроку-Брик» у перекладі російською В. Корчагіна, видрукуваний у «Барвінку» в 1986 р. водночас із славнозвісними «Незвичайними пригодами Алі в країні Недоладії». Вісьмома мовами світу переклали його згодом у московському часописі «Миша» (1989), опублікували також у журналі «Ералаш» (2016). Згодом низка поезій Галини Малик російською мовою була опублікована на сторінках «Барвінка» (у перекладах В. Корчагина), «Юного ленінця» (у перекладах П. Сороки), «Мурзилки» (у перекладах А. Усачова) та ін.

Свою першу літературну відзнаку Галини Малик отримала також саме за поезію для дітей. Нею стала премія журналу «Перець» за найкращі вірші для дітей за 1987 р.

Слід зауважити, що з перших кроків у дитячій літературі й досі, письменниця дуже серйозно, відповідально та вимогливо ставиться до своєї творчості, невтомно опановуючи секрети майстерності, не соромлячись раз-по-раз звірятися з кращими світовими зразками, постійно тримаючи руку на пульсі новацій і здобутків як вітчизняної, так і світової книги для дітей. «...я дуже відповідальна людина: коли за щось беруся, то мушу це вивчити досконало. — зізнається вона. — «…Коли я почала писати, то багато читала матеріалів з педагогіки, історії літератури; перечитала усі праці Маршака, Чуковського. Книжка останнього «От 2 до 5» у мене була і є настільною книгою. У літературі для дітей є цілий ряд прийомів, які використовуються залежно від віку потенційного читача... Для кожної вікової групи є свої понятійні ряди, інший мовний арсенал, запас слів, інша синтетика твору, різні синтаксичні будови. Для найменших дітей треба писати короткими реченнями, вживати менше означень, прислівників та прийменників, головну роль повинні грати дієслово та підмет… розумієте, це ціла наука»[11].

Перша її збірка віршів для дошкільнят «Страус річкою пливе» побачила світ у 1986 р. у видавництві «Веселка» та засвідчила прихід в українську дитячу літературу самобутньої багатообіцяючої поетеси. Найкращими рецензентами книжки стали маленькі читачі, котрі (за свідченням Л. Повх) залюбки цитували віршики, кожний із яких вирізняла «...безпосередність, веселість, внутрішня динаміка, дотепність». А ще ж, читаючи їх, «хочеться стрибати», а герої «...діють так безпосередньо й щиро, що не сумніваєшся у їх реальності»[12].

Критика також помітила неординарну книжечку. Зокрема Ю. Балега, хоча й намагався закинути авторці «дрібножанровість» («…надає перевагу ситуаційним творам (слово «подієвість» тут, де йдеться фактично про дошкільнят вживати, мабуть, недоцільно, бо хіба ж можна називати подіями ті повсякденні ситуації, в яких опиняється ліричний герой віршів поетеси). Просто так було. Так трапилося з нашим маленьким героєм. І не більше»), зрештою визнав, що діти «...люблять про це читати й декламувати», та що «...ситуаційні вірші мають біти ювелірно відшліфовані з погляду композиції і мови: так, щоб кожна фраза, несучи цікаву думку, своїм звучанням наближалася до музики…»[13].

Поезія Галини Малик задовольняла усі вимоги («Вірші відзначаються чіткістю ідейно-художнього задуму, композиційною стрункістю, музичністю звучання»[14]). Але важливішим, як на мене, було те, що просто і дохідливо, ніби жартома, на прикладі буденних життєвих ситуацій авторка говорила з малюками про насправді складні важливі речі. Поезія в її текстах народжувалася не з красивих слів, а з пробудженої напруги перших емоційних і духовних порухів дитини. Вірші викликали на діалог, а не проголошували істини, вимагали як сердечного відгуку, так і роботи мізків. Опираючись на продуману логіку розвитку сюжету, поетеса висновує перед читачем запитання та відповіді, приховані в найпростіших життєвих ситуаціях (окремі твори буквально «...являють собою вірші-запитання, які допомагають дитині пізнавати розмаїте життя, вчать думати, примушують замислюватися»[15]), або (заховавши підказку в ритмомелодику та риму) дає змогу малюкові відчути задоволення від власної кмітливості, «підступно» ставлячи неправильні запитання чи стверджуючи нісенітницю (як ось, вірші про страуса, розумну мавпу чи всезнаючого Вітю). Але повсякчас авторка поряд свого читача: його допитливість та її тактовна підтримка творять особливу — динамічну та грайливу — атмосферу поетичного світу першої книжки Галини Малик.

Пощастило письменниці і на «…здібного художника, вдумливого інтерпретатора і ілюстратора її віршів» Катерину Деряжну, чиї «…виразні емоційні ілюстрації до віршів збірки з величезною силою передають їх зміст і психологію образів»[16] та, що важливіше, гармонійно включаються в діалог-гру авторки з читачем.

Хоча панівне місце у творчому доробку Галини Малик дуже швидко посіли прозові жанри, її розкуті, безкінечно відповідальні перед читачем і водночас грайливі вірші для дошкільнят і молодших школярів були і є однією з найяскравіших барв у палітрі новітньої української поезії.

Від початку поетеса пробувала себе в розмаїтих жанрах. Так, у травні 1988 р. газета «Молодь Закарпаття» друкує її віршовану казку «Ліки для короля». У невеличкий за обсягом твір авторка вклала не лише ідею возвеличення простого, але незамінного в житті «хліба-солі», а й повноцінну казкову історію, в якій «вмістилися» і король-ласун із маркізом, і челядь, і закордонні лікарі зі знахарками. А ще ця міні-поема змінює звучання й ритміку, іскриться перед читачем жартами та примовками, схожими до звичайних «дражнилок», які аж просяться на язик:

«Навіть спав —

Не спочивав,

а жував,

 жував,

 жував!

І на язиці король

нажував собі мозоль!»

Збірочка віршів для дошкільнят «Неслухняний дощик», видана 1989 р. ужгородським видавництвом «Карпати» в колоритному свіжому оформленні А. Гойди, багато в чому — данина любові Галини Малик малій батьківщині. Як ніде інде в цій книжці поетесі «…властивий традиційний тон митця з Закарпаття», — вважає Л. П. Ходанич, наголошуючи, що саме тут «…її творчість наповнилася патріотичними почуттями, наснажилася специфічним колоритом...»[17]. Розповідаючи про цілком конкретні реалії природи, ремесел, способу життя Закарпаття, авторка, як колись Н. Л. Забіла, захоплює маленького читача динамічними виразними образами, викликаючи у дитини калейдоскоп емоцій, який розбурхує уяву та залишає по собі щемке відчуття радості й захоплення. Водночас у збірці чимало творів, заснованих на словогрі, прихованих сенсах тощо. На думку Л. П. Ходанич, «...ігрова форма, зокрема помилкове словосполучення («навчата», «вихвалята»), невимушена, одночасно ірраціональна й по-дитячому логічна гра зі словом (довільне творення іншомовних прізвищ)» слугують самоусвідомленню дитини, її соціалізації[18].

У 1990 р. окремою книжечкою «Веселка» друкує один із відомих віршів Галини Малик — «Королівство Ану». Яскраве, трішечки «циркове» оформлення В. Сєрцової добре доповнило іронічне, навіть «буфонадне» звучання тексту. Дослідники дитячого читання відзначають, що ця поезія «…легкістю читання та гумором виховує культуру спілкування. За образами жителів вигаданого королівства пізнаються ті невиховані особи, яких маленький читач може зустріти на вулицях власного міста, але іронічність, з якою їх висміяла Галини Малик, та жахливі наслідки невихованості, описані автором, точно не дозволять малечі забути «чарівні слова» та їх важливість»[19].

Та якщо для маленького читача ця поезія — насамперед весела повчальна історія про важливість ввічливості, дорослу уяву війна між королівствами «Ану» та «Будь-ласка» відсилає до «яєчної» війни ліліпутів у Дж. Свіфта, де так само за, здається, сміхотворними подіями прихована справжня катастрофа. Адже, скільки зусиль не докладай, завжди знайдеться «одна особа», аби сказати чергове «Ану!». Тому не можна «заспокоїтися», слід постійно бути ввічливим і постійно вчити цьому інших, бо протистояння «Ану» та «Будь-ласка», Добра та Зла нескінченне і важливо лише те, що переважає в твоєму житті тут і сьогодні, на чиєму ти боці.

У 1991 р. Галина Малик стає головним редактором видавництва «Закарпаття» та вступає до Національної спілки письменників України. Наскільки важливою для подальшого поступу письменниці видавалася її самобутність друзям засвідчує вітання Фелікса Кривіна, котрий на шпальтах «Закарпатської правди» відверто побажав землячці не дозволити офіціозові Спілки вбити в собі живе зерно творчості: «Я бажаю Галині Малик зберегти всю силу доспілкової «незаконної» любові, любові безрозсудної, а не розсудливої, як це нерідко буває у шлюбі. Я бажаю їй зберегти і гумор, і фантазію, і талант...»[20].

Що те побажання цілком справдилися засвідчили незвичні, часом провокативні, але завжди свіжі та посутньо модерні поезії Галини Малик, якими рясніли сторінки новонароджуваної періодики нової України («Соняшник», «Срібна земля», «Перченя» та ін.).

У 1996 р. у рідному видавництві «Закарпаття» поетеса видає окремими книжечками ще два популярних вірша — «Острів Троку-Фроку-Брик» в оформленні Л. Корж-Радько та «Чергова» з ілюстраціями Н. Г. Коломойцевої. «Острів Троку-Фроку-Брик» — чудова виразна мініатюра про безпідставну зарозумілість і водночас зразок високохудожньої невимушеної гри зі словом, подібний розкошами звучання та летом авторської фантазії до «Пана Трулялянського» Тувіма. (Чого тільки варта «заключна частина» імені славнозвісного мандрівника — «Де ля Був і Де ля Зник»!) Натомість «Чергова» — виразна, по-справжньому жива та весела замальовка з життя школярів, написана в кращих традиціях гуморесок Гр. Бойка. Її героїня — маленька ледащиця, напрочуд достовірна у своєму «невтомному» командуванні в школі, яке забезпечує їй «законне право» і дома перекладати свої обов‘язки на інших.

У 1998 р. Галина Малик відроджує та очолює журнал для дітей «Віночок», який перебував у забутті більше півстоліття. Тоді само у новоствореному київському видавництві «Грайлик» виходить друком книжка її віршів «Знає Вітя все на світі» в задерикуватому оформленні В. Павленка. Заголовний вірш збірочки дає уявлення про її спрямування та настрій. Це ігрові, розвивальні, в прямому сенсі загадкові та сміхотливі вірші, покликані розважити та навчити дитину. Вони «…збагачують дітей знанням, формують уявлення по навколишній світ. Вірші розважального характеру не тільки веселять маленьких читачів, але і виховують повагу до дорослих, любов до оточуючих[21]. Та головне — ці твори покликані підштовхнути малого читача до саморозвитку — байдуже, буде це декламування чи вгадування потрібного за логікою та римою слова, розгадування загадки чи приміряння до себе та оточення «дражнилки»…

До речі, подібного роду «низька» поезія виступає у Галини Малик не пустою розвагою, а справедливим і дієвим засобом протистояння дитини Злу, що свого часу першою підмітила Г. Родіна: «Звичайно, крім добра, є ще й зло. Куди ж без нього! І як же письменниця пропонує боротися з ним? Своїх героїв Галина Малик озброює блискучим гумором, дотепами і всілякими оригінальними винаходами, як-от, дражнилки…»[22]. Як наслідок, ігрова поезія авторки передбачає насамперед безпосередню задіяність дитини у творенні власних контекстів навколо запропонованого автором художнього осердя, проживання, а не переглядання літературного тексту — саме те, що відбувається з кращими зразками усної народної творчості.

У 2000 р. за підсумками обласного творчого конкурсу «Закарпатська книга від Кирила та Мефодія до наших днів» уже добре відома маленьким читачам Галина Малик відзначена як автор творів для дітей. У 2001 р. її вірші вперше потрапили на сторінки культового «веселчанського» календаря для школярів «Дванадцять місяців», а 2005 р. поетичну добірку поряд із уривком із повісті-казки «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» включили до третього тому найгрунтовнішої антології літератури для дітей та юнацтва в Україні «Дивосвіт “Веселки”». Тоді само Галина Малик очолює оргкомітет щорічної книжкової виставки-ярмарки «Ужгородський книжковий Миколай».

Здавалося б, усіх «офіційних ознак» визнання досягнуто...

Але письменниця продовжує дивувати читача, сміливо йдучи на експерименти зокрема і з формою втілення видань. Так, у 2009 р. у видавництві «Карпати» виходить збірка «Незвичайна книжка». У 2011 р. це оригінальне видання з колоритними малюнками О. Долгош перевидало тернопільське видавництво «Навчальна книга — Богдан». Але вже в повному обсязі .«Незвичайна книжка Каже сіра мишка Для хлопців і дівчаток А де її початок?» складається з трьох книг, об’єднаних одною круговою палітуркою, які можна гортати, не дотримуючись початку і не шукаючи кінця. Назва кожної окремої книжки — рядок із віршика:

 Каже сіра мишка:

— Незвичайна книжка

Для хлопців і дівчаток!

А де її початок?

Родзинка та об‘єднавча суть його в тому, що можна почати читати з будь-якого рядка (тобто, з будь-якої з трьох обкладинок), і зміст не втратиться!

Також на кожному форзаці книжки вміщені різні «лабіринти» з дражнилками, мирилками, лічилками та забавлянками. Аби їх прочитати, дитині доведеться погратися з виданням, покрутити його в руках. А ще ця збірка містить вірші, які слід розгадати, або виправити, відредагувати чи прочитати за допомогою люстерка! «Такого «неподобства» в українських книжках для дітей ще не було» — зізнається авторка, щиро тішачись власною мистецькою витівкою. Задум видання «без кінця й початку» виник у художниці Одарки Долгош, якій спершу довелося довести Галині Малик, що подібне технічно можливо. А далі, як розповідає письменниця: «Придумалося спочатку змістове наповнення — перша книжка «Рік-мандрівник». До неї ввійшли твори про природу, пори року, і похідні від цієї тематики. Друга — «Острів Троку-Фроку-Брик» — вірші та казки фантастичні, химерні, дійові особи яких тварини або вигадані істоти. Третя — «Знає Вітя все на світі» — вірші ігрові, з елементами загадок, дійовими особами яких є діти. Залишилося придумати загальну назву, аби вона відповідала змісту кожної окремої книжки. От так і придумалося — «Каже сіра мишка» — природа, «Незвичайна книжка» — фантастика, «Для хлопців і дівчаток» — дійові особи діти. «А де її початок?» — на кожній останній сторінці обкладинки. А вже потім довелося вигадувати лабіринти, аби виокремити тематику дражнилок, мирилок і т. д., які «не влізли» за браком місця, адже книжки повинні були бути однаковими за розмірами. До речі, лабіринти — моя ідея» [23].

Тоді само львівське «Видавництво Старого Лева» залучає Галину Малик до ще одного незвичного видавничого проекту: її збірочка «Забавлянки» виходить друком як книжка-картонка в оформленні Вікторії Намозової та водночас — у формі однойменної інтерактивної книги для iPad на Еппл Стор, «оживленої» компанією «Arivo». Як і «Незвичайна книжка» «Забавлянки» стали першою в Україні спробою подібного видання.

Паперова версія книжечки призначена для читання дорослим дитині й продумана до дрібниць: має малу вагу та зручний формат, розраховані на гортання дитиною сторінки. Кожний розворот — ілюстрація-історія, висловлена в зрозумілих малюку образах, які з одного боку дозволяють стежити за почутим, з іншого — легкі для відтворення найменшими дітками. Тексти цієї збірочки такі ж прості та ясні як малюнки. Йдеться про долоньку і пальчики чи про дошик, про коника чи чобіток, — малюк радо завчить і декламуватиме ці невеличкі ритмічні віршики. Важливо, що поетесі вдалося повністю уникнути невідомих чи важко пояснюваних для малечі слів, врахувати її артикуляційні можливості. Натомість електронна інтерактивна версія дає змогу дитині самостійно бавитися з книжечкою: пересувати деталі, оживляти картинку, видобувати звуки та слухати текст у виконанні головного редактора видавництва Мар’яни Савки.

У 2012 р. те саме «Видавництво Старого Лева» видрукувало чергову новацію Галини Малик у поезії — єдину в її доробку збірку неримованої поезії «Бабусина книжка», на створення якої надихнула письменницю онучка Мішель. «Значною мірою тут описано її дитячий світ, ту мить, яку вдалося зафіксувати», — стверджує авторка, а самі тексти називає «хайтанками» й означує як «…щось середнє між хайком і танком — маленькі неримовані прозові віршики, які несуть мало інформації, але багато емоцій». Письменниця ніколи раніше не зверталася до жанру білого вірша, бо «…була переконана, що діти краще засвоюють ритмізовану поезію. Але після того, як її внучка вподобала білі вірші Василя Голобородька, змінила думку і помітила, що сама ніколи не надавала значення «маленьким неримованим штучкам»»[24]. Цікаво, що в своїх ілюстраціях Людмила Корж-Радько спробувала вловити не лише настрій буття Мішель, переданий бабусею у віршах, а й живу конкретику образу жвавої та ніжної дівчинки.

Останньою на сьогодні збірочкою віршів для дітей Галини Малик є видана у 2015 р. новоствореним київським видавництвом «Каламар» книжка «Їде грудень на коні» з чудовими ілюстраціями Ольги Кваші. Хочеться відзначити високу культуру цього видання та навіть певну його класичність. Ошатність, стриманість і шляхетність відчутні не лише у форматі чи оформленні книжки, а насамперед — у її наповненні. За змістом це добре знаний в українській книжці для дітей «календар у віршах», де кожний місяць року представлений певним знаковим «явищем». Поезії, що увійшли до збірки, досконалі ритмічно, напрочуд мелодійні та доступні малюкам за змістом і лексикою. Ліричні замальовки доповнені чудовими образними загадками та лічилками. Барвисті природні ілюстрації, що чітко відповідають текстам, дають змогу маленькому читачеві співвідносити словесний художній образ із живописним, розвиваючи тим самим його творчу уяву та пізнавальні можливості. Світла буколічна атмосфера видання не сприймається як архаїка, а навпаки — наповнює стомленого агресивною динамікою життя малюка спокоєм і позитивом, гармонізує його.

Підсумую огляд поетичної творчості Галини Малик широкою цитатою з ґрунтовної статті С. Федаки: «…їй (поезії) характерні обігрування й “анатомування” слів, творення оказіоналізмів (“ховатий”, “навчата”, “вивалята”), несподівані рими, напружений, динамічний ритм, задерикуваті інтонації, яскрава, екзотична образність, мультиплікаційні прийоми у побудові сюжету. Часто обігрується яскрава монорима (“муха — капелюха — вуха” або “шиньйон — шампіньйон — котильйон — бульйон — медальйон”). … Короткі вірші для дітей сповнені ударної енергетики, котра буквально причаровує малюків, мов дудочка щуролова. Вірші максимально ритмізовані, що досягається дієслівними римами, коротким рядком. В основі простенької фабули обов’язково лежить якийсь конфлікт — така собі стиснута пружинка, котра буквально вистрілює упродовж вірша. Своєю художньою тканиною ці твори найбільше нагадують лічилки або ж речівки. Це особливий світ, де не ходять — лишень бігають і скачуть, де не говорять, а кричать, де своя надзвичайно барвиста естетика, своя фізика (практична відсутність земного тяжіння), своя логіка (така собі салатна — усе перемішано-переплутано, вивернуто навиворіт і щедро заправлено авторським гумором). У поетичному лексиконі Галини Малик домінують дієслова й іменники, які вона вважає головними героями творів для дітлахів… Для її віршів характерні персоніфікація, одухотворення неживих предметів, обігрування на рівні дитячої свідомості прадавніх анімістичних схем, про які діти ще не знають, але котрі все ж живуть десь у глибинах їхньої спадкової пам’яті. Тому тут у будинку болить голова від дитячого вередування. Проте поетеса іде ще далі, наділяє душею і ледве не тілом навіть певні абстракції чи психологічні комплекси тих же своїх юних персонажів — так у неї з’являється звір БОЯГУЗЬ і звір НЕ-ЗНАЮ-ДЕ»[25].

Свого часу Ф. Кривін зауважив, що поезії Галини Малик притаманні насамперед «…гумор, парадоксальність, фантазія — тобто те, що люблять дорослі не менше від дітей»[26]. Та на мій розсуд визначальними для поетичного світу письменниці все ж є чесний рівноправний діалог із маленьким читачем, сміливість не відставати від нього в динаміці життя та здатність щиро його любити — щораз іншого, але завжди «свого».

На окрему розмову заслуговує доробок Галини Малик у перекладацькій справі. Відколи вона вперше у 1989 р. переклала з російської мови для журналу «Барвінок» вірш своєї землячки Л. Кудрявської «Найважча професія», маленькі українці змогли відкрити для себе, завдячуючи її старанням, чимало веселих вигадливих авторів. Перекладає письменниця з російської, болгарської, словацької та угорської мов. Здебільшого з російської. Це як твори письменників-земляків (Ф. Кривіна, Л. Кудрявської, М. Палагути та ін.), так і кращі вірші та оповідки для дітей Н. Кончаловської, О. Кушнера, Г. Остера, П. Синявського А. Усачова, Е. Успенського, Даниїла Хармса, К. Чуковського, та ін. Із болгарської письменниця переклала низку поезій Д. Стефанова, зокрема й спроби хоку, та добірку широко знаних габровських жартів. Зі словацької — вірш М. Валека «Автомобіль». Із угорської — вірші Л. Борбеля та Ж. Такач. Варті уваги також її вільні переклади з англійської поезій Спайка Міллігана, Алана Мілна та Волтера де ла Мера.

Переклади Галини Малик друкуються в періодиці («Барвінок», «Всесвіт», «Молодь Закарпаття-Реформа», «Перченя», «Пізнайко», «Срібна Земля», «Час» та ін.) та тематичних збірниках і навчальних посібниках (як то, посібник із літератури рідного краю «Верховиночка» (2003), хрестоматія світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» (2007)).

Окремими книжками вийшли переклади Галини Малик із російської Даниїла Хармса «Я тепер автомобіль» (Київ: Веселка 1994) зі вступною статтею перекладачки та оформленням О. Мамаєвої, та перекладена з болгарської впорядкована письменницею для серії «Анекдотека» ужгородського видавництва «Закарпаття» збірка анекдотів «Габровські жарти» (2006 р.). Також переклади Галини Малик із російської («Про картини» О. Кушнера, «Дуже-дуже смачний пиріг» Даниїла Хармса та «Пудинг» А. Усачова) увійшли до другого тому славнозвісної збірки київського видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» «Улюблені вірші». Ця ж добірка перекладів письменниці поряд із її власною поезією «Острів Троку-Фроку-Брик» опубліковані І. Малковичем і у вигадливій книжки-перевертеня «Бешкетні вірші» в парі до збірочки Г. Фальковича «Хвацькі вірші» (2012). Це подвійне видання з бешкетними ілюстраціями молодого вигадника Женька Мусієнка стала справжньою літературною подією, урбаністичним струменем в українській поезії для дітей.

Переклади Галини Малик не поступаються оригіналам, зберігаючи іскристу вибухову силу мовної та смисловї гри, дотепи та жартівливі натяки, закладені в них авторами. Письменниця свідома складнощів і викликів, які ставить перед сумлінним перекладачем поезія для дітей, але, будучи сама людиною світу, спраглою до невпинного діалогу з усією світовою культурою, вона докладає зусиль, щоб юні українці мали змогу читати найвигадливіші зразки сучасної літератури.

«Ідіоматичні вирази, рівень ментальності, мовні особливості, ступеневі сприйняття, системи цінностей та порівняльні ряди і ще багато, багато... у різних народів різні. Як, до речі, різні вони і у читачів однієї мовної групи. Але є твори, які долають усі ці перешкоди і піднімаються на наднаціональний рівень»[27] — стверджує письменниця та добирає до перекладів тільки такі, насправді високі зразки.

«Галина Малик є письменницею для нового, великою мірою

ще незрозумілого покоління, чиї риси ледь-ледь проявляються —

як колись проявлявся знімок у вже застарілому фотопроцесові»

(Сергій Федака).

Попри видиму модерність і широту творчого світу Галини Малик, у суті своїй він міцно вкорінений у фольклорну та літературну традицію. Тому закономірно, що першими спробами авторки у прозі стали літературні казки — один із найпоширеніших жанрів дитячої літератури. У 1985 р. на шпальтах «Молоді Закарпаття» з‘являються її казки «Папуга, який хотів навчитися розмовляти», «Про хмарку, яка хотіла, щоб її пам’ятали» та «Чому Равлик ховається». Згодом ці дотепні та повчальні оповідки друкувалися в журналі «Перець» (1987 р.), увійшли до збірника гумору і сатири «Веселий ярмарок» (К.: Рад. письменник, 1988). 1996 р. видавництво «Закарпаття» видрукувало окремою книжечкою та як однойменний календар казку «Як сонечко крапочки загубило» із соковитими теплими ілюстраціями О. Долгош. А 2011 р. казка «Кашчина пісня» ввійшла до «Абетки дружби», виданої харківським видавництвом «Белкар-книга».

За багато років по тому кращі зі своїх перших казочок письменниця подарувала одному із найдобріших і точно самому карпатському своєму героєві — Вуйку Йою.

Усі вони звернені до наймолодших читачів і тоном оповіді дещо нагадують казки Р. Кіплінга. Та веселі мудрі історії Галини Малик розгортаються не в екзотичних «далеких краях», а навколо буденних ситуацій, які трапляються з відомими малечі персонажами. Вони цікаві якраз близькістю героїв дитині.

Водночас у прозі, як і в поезії, письменниця намагається бути першовідкривачем, шукає новітніх форм, відповідних настроям і запитам дітей інформаційної доби, звиклих до розмаїття та нових, не притаманних раніше українській традиції, але поширених у світі жанрів літератури та різновидів видань. Так у її доробку з‘являється серія книжок-іграшок для розмалювання з ігровими завданнями про двох кумедних клоунів: «Пантлик і Фузя» (1989 р.), «Пантлик і Фузя сперечаються» (1990 р.), «Пантлик і Фузя купують годинника» (1996 р.), «Пантлик і Фузя на репетиції» (1998 р.). Перші дві з них видала «Веселка» в оформленні С. М. Борисовського, а дві наступні — київське видавницто «Грайлик» в оформленні В. Г. Сєрцової та О. Борисовського. У лютому 2000 р. в «Карпатській Україні» Галина Малик опублікувала оповідання «Фузя зібрався в кругосвітню подорож», засноване на персонажах цієї серії.

Попри прикладний зміст і виражену розвивальну функцію, вміщені в них історії є цілком оригінальним художнім явищем. Пантлик і Фузя — не допоміжний засіб до завдань, а повноцінні персонажі, інколи вперті й бешкетні (роблять усе навпаки, сперечаються), інколи не надто обізнані (вчаться користуватися годинником), але завжди — цікаві та симпатичні для маленького читача. А ще вони — справжні борці зі Злом, одні з плеяди Веселих чарівників (згадайте хоча б старого клоуна з повісті-казки В. Нестайка), які сміхом і оптимізмом протистоять навалі негативу та зневіри. Цікаво також, що герої та пропоновані ними завдання «дорослішають» від книжки до книжки, ускладнюючись і розвиваючись.

Саме Галина Малик стояла і біля витоків питомо українського новітнього коміксу для дітей. Жанр мальованої історії був відомий у нас здавна. Вміщував їх календар «Дванадцять місяців», дитяча періодика тощо. Але комікс передбачав не просто сюжетне малювання будь-якої оповідки, а принципово нові теми, героїв, а головне — іншу динаміку та атмосферу творів.

Упродовж 1990 р. одними з перших Галина Малик у співдружності з художником А. Гойдою створюють для видання «ХХІ вік» дві повноцінні дитячі комікси: «Пригоди Іванка і Беркутка.Тунель» і «Незвичайна історія, яка сталася в невідомій країні». Два перші того ж року виходять друком у видавництві «Ужгород». У кожному з творів уже є не просто цікава історія в малюнках, а, як того вимагає жанр, протистояння, борня, пригоди та перемога. Герої чітко поділяються на «табори», центральні персонажі наділені харизматичними рисами тощо. Ще яскравіше жанрові риси виявилися в їхній наступній спільній роботі — коміксі «Чорний Маг і Зачароване місто» (Ужгород: Закарпаття, 1994 р.), де поряд із відомими з пригод Алі казковими героями (вигадник усіх на світі ігор Гравик, абсолютний читач Бібл) діють персонажі маскульту, панує атмосфера страху, а протиборство сил Добра і Зла стає абсолютним. Протилежним за настроєм, але так само захопливим і динамічним є заснований на чергуванні випадків із життя персонажа комікс-серіал «Пригоди кока Млинка», який упродовж 1994—1995 рр. друкувала газета «Срібна Земля», а в 1998 р. — відроджений Галиною Малик дитячий журнал «Віночок». Важливо, що саме в коміксах письменниця вперше спробувала донести до зовсім юного читача найскладніші проблеми світу дорослих. Легко й невимушено спілкуючись із дітьми доступними їм засобами, вона водночас не розцяцьковує й не обіляє дійсність, тому її герої (здебільшого негативні) вперше заговорили живою мовою вулиці, а Зло є насправді страшним. Представники світлих сил традиційно для поетики Галини Малик (та й загалом для української ментальності!) — протистоять йому сміхом. Їхня зброя — незчисленні кумедні жарти, дотепи, дражнили тощо.

Останнім на сьогодні твором у цьому жанрі письменниці є комікс «Неймовірні пригоди Юрка в комп’ютері» («Срібна земля», 1998), який по праву можна вважати предтечею цілої низки творів про пригоди дітей в комп‘ютерному «заекранні» (О. Єсаулов, С. Гридін та ін.).

Доказом того, що комікс цілком може стати основою більш «серйозних» літературних творів є, зокрема, досвід самої письменниці, котра з успіхом трансформувала один із них спершу в п’єсу для молодших школярів «Пригоди в зачарованому місті» («Віночок», 1998, №№ 3, 4; 1999. — №№ 4-8), а згодом — у однойменну казку, яку у 1998 році публікує «Барвінок»(№№ 1-5), а у 2005 р. в яскравому оформленні Л. Корж-Радько видає тернопільське видавництво «Підручники і посібники». Також твір увійшов до збірки «Сміятися заборонено» (К.: Джерела, 2005). Експеримент виявився настільки вдалим, що обидві книжки відзначили літературною премією імені Ф. Потушняка (2007 р.).

Хоча ідея того, що позбавлений дитячого сміху світ перестає бути людським, не нова (згадайте хоча б «Тим Талер, или Проданный смех» Дж. Крюса чи «Загадку старого клоуна» В. Нестайка), Галина Малик знаходить їй власне оригінальне потрактування. Її направду дуже весела (є безліч кумедних жартів, дотепів, дражнилок і лічилок, потішних «промовляючих» імен зразка Бібл-Бабл, Сищик-Пищик) і так само страшна (зникло все, покликане радувати, діє корпорація правдивих злочинців і монстрів, очолених Чорним магом, наскрізь просякнутим потойбічною люттю та підступністю) історія унаочнює проблему «…потерпання світу дитинства від засилля жорстокості, недитячих ігор, цинізму та бруду, що потоками ллється з екранів...»[28]. На думку першого рецензента книжки М. Любиця, естетика, від початку закладена в текст коміксом, навіть надала цій літературній казці рис справжнього трилеру («…протистояння хороших та поганих персонажів, динамічний сюжет і конкретна мета — таку формулу має цей дитячий трилер»[29]). Та крізь загострені відчуття страху й тривоги, крізь жах і напругу повсякчасного вибору авторка веде дитину до катарсису вивільнення радості! Створене нею химерне плетиво гри і балагану, атрибутів Різдва та Хелловіну, забобонів і буденності пробуджує у читачеві «...головний інстинкт самозбереження, і вже на його фоні порушуються важливі етичні проблеми, а також виховні проблеми суспільного значення»[30]. Суть їх дуже точно окреслила свого часу Галина Родіна: «Що стане, якщо з нашого життя піде все, що робить його веселим, кольоровим, щасливим, а людей приязними, доброзичливими, щирими… Про це — «Пригоди у зачарованому місті» (2005),.. Усміхніться, і світ усміхнеться вам; об’єднайтеся, і жодне зло вас не здолає, — пропонує Галина Малик»[31].

Та найважливішу рису цієї казки вловив М. Любиць, наголосивши, що всупереч традиції та дидактиці авторка не обмежила морального вибору читача жодною настановою, він вільний «…вболівати за будь-якого героя: чи з табору рятувальників сміху, чи з табору тих, які його ховають», бо «…зрештою перемога Добра не означає, що Зло переможене — це просто черговий крок до всесвітньої рівноваги»[32].

Ще однією новацією, що її привнесла в український літературний процес Галина Малик, стала поява принципово нових «шкільних історій» для наймолодших. Традиційно цей жанр в українській дитячій літературі засновувався на м‘якій інтонації, доброму гуморі та яскравій дидактичній настанові (згадаймо І. Франка, С. Васильченка, В. Нестайко та ін.). Натомість письменниця пропонує парадоксальність та іронічність Даниїла Хармса, насмішкувату, схожу до епатажних зразків сучасного дитячого фольклору, манеру. Вперше коротенькі оповідки про школярів, у яких риси характеру чи звички героїв гіперболізовані до абсурду й тому просто не можуть бути не поміченими чи не висміяними (а отже — відторгнутими!) читачем, з‘являються на сторінках «Закарпатського калейдоскопу» та добіркою «Звичайна розповідь про звичайні випадки з учнями звичайного 3-В класу» в журналі «Перець» у 1990 р.

Упродовж 1990-1997 рр. епатажні, але напрочуд конструктивні та дієві своєю реготливою дидактикою мініатюри про Майю Абрикосову та Геню Бандуровського, Сергія Бузькіна та Марійку Гаврилешко, Світлану Сушко та Миколу Микитася й ще з десяток персонажів із успіхом друкувалися та передруковувалися в періодиці для дітей і на дитячих сторіночках дорослих видань («Барвінок», «Сова», «Соняшник», «Срібна Земля»). Зрештою кращі з них увійшли до збірочки «Сміятися заборонено», виданої у 2005 р. київським видавництвом «Джерела» у серії «Для тих, хто не любить читати» з ілюстраціями Л. Корж-Радько й серед іншого були відзначені літературною премією ім. Ф. Потушняка (2007 р.). Кілька з них у перекладі російською А. Усачева з малюнками А. Лукьянова у 2008 р. опублікував журнал «Мурзилка».

Л. П. Ходанич вважає, що ці твори, гумор яких висновується зі шкільного дитячого фольклору, «…тяжіють до яскраво вираженої у сучасній російській літературі творчості таких письменників, як Б. Захотер, Е. Успенський тощо». Наголошуючи на гіперболізації як основному засобові їхньої поетики, дослідниця зазначає, що «…авторка вжилась у роль учня так уміло, що оповідає все від його імені, користуючись його ж лексикою, підпадає під комунікаційний стиль шкільної перерви»[33]. Гадаю саме це — повна співмірність мови та кута зору автора й читача, спільність їхніх світоглядних «платформ» є визначальними для естетики дитячої прози Галини Малик. Письменниця не гіперболізує проблему чи рису, а буквально фіксує її реальну величину, але з погляду дитини. Те саме й щодо емоційності цих оповідань: сміх стає вибуховим, бо межа абсурду між допустимим у дитячій уяві та усвідомлюваним завдяки досвіду значно більша за дорослу. Ось чому малого металіста краде ворона (а не, скажімо, ставлять у неприглядну ситуацію), а дівчинка-сонько просипає «принца на коні» (а не звалюється, до прикладу, з парти).

Також саме Галина Малик узаконила в українській дитячій літературі жанр страшилки, що повсякчас існував у фольклорній дитячій традиції, але аж ніяк не сприймався дорослими. Взявши за основу традиційні «лякальні» сюжети, образи та мовленнєві формули, авторка різко обертає Страшне на Смішне, засвідчуючи дитині, що це — всього лиш різні сторони єдиної насправді вартої уваги штуки — Життя! До прикладу: у чорній-пречорній кімнаті чорний-пречорний мрець устає чорної ночі і питається: хто з‘їв його бутерброд з чорною-пречорною ікрою?! J.

Вперше твори зразка «Вампір Зубик», «Кімната жаху», «Чорне-пречорне» та ін. з‘явилися на шпальтах газети «Срібна Земля» у 1994—1995 рр. Згодом письменниця радо друвала їх на сторінках відродженого нею часопису «Віночок» (1998—1999 рр.), у журналі «Барвінок» (2007 р.) тощо.

Дещо осібно у творчому доробку Галини Малик стоїть єдина досі спроба переповісти для дітей біблійні історії — книжечка-оповідка «Великдень» у колоритному оформленні О. Гаркуші (Ужгород: Закарпаття, 2003). І зоровий ряд видання, і текст скеровані найперше на привнесення суті Вселенського свята в «маленький», дуже конкретний і близький (у даному разі — Закарпатський) світ дитини. Боже завжди поряд — наголошують автори, переповідаючи малечі, здавалося б далекі у часі й просторі історії.

Так само вирізняється на тлі малої прози письменниці трагічне оповідання «Славка», написане для збірки оповідань «Мама по скапу», що вийшло у 2013 р. одночасно українською мовою у «Видавництві Старого Лева» у серії «Сучасна українська проза» та в перекладі німецькою Юти Ліндекюгель — у берлінському видавництві «Еdition.fotoTAPETA». Взявши за основу реальні історії про життя трудових мігрантів, поряд із десятьма іншими українськими авторами Галина Малик спробувала в межах оповідання для підлітків озвучити проблеми, з якими зіштовхуються дорослі на заробітках та їхні покинуті діти вдома, так звану «тему соціального сирітства».

Створена нею оповідь максимально трагічна: молоде подружжя, вийшовши переможцями з борні за матеріальне благополуччя, накладає на себе руки, оскільки (на думку О. І. Галети) «...вихід поза межі традиційного суспільства виявляється фатальним: змінивши спосіб життя, не можна безболісно повернутися до старого середовища». Критик означує оповідання як зразок «нового сентименталізму», що відроджує «слізну традицію» оплакування людських доль і наново відкриває «маленьку людину», вкотре оспівуючи вічну «жертву зовнішніх обставин», замість плекати образ особистості, здатної до самопізнання та свідомої рефлексії. О. І. Галета закидає письменниці, що «...внутрішній світ дитини (Славки) залишається закритим: найскладніша частина її історії мала б починатися там, де закінчується розповідь в оповіданні — після смерті мами і тата, однак авторка зупиняється на описі трагедії, без опису наслідків чи способів її подолання»[34].

Але саме відкритий фінал — це жорстке для читача відкриття, що перемога Добра чи Зла ніколи не буває остаточною, і породжують надію. Те, що драма життя батьків Славка завершилася трагедією зовсім не означає, що життя дитини мусить розгортатися за таким само сценарієм.

Галина Малик — насамперед дитячий письменник і головний герой її твору — зовсім не дорослий світ із його обмеженістю, облудою та збайдужінням. Не молоде подружжя, котре так несамовито прагло «достойно вписатися» в соціальні норми, що не помітило як втратило єдину свою цінність — любов. Письменниця назвала оповідання за ім‘ям героя-дитини, ніби наголошуючи, що саме Славка — єдина насправді «маленька людина» в тексті, котра по суті своїй потребує опіки та любові, — є ідейним осердям твору. У його «історії» немає «найскладнішої» чи «найпростішої» частини, вона тільки почала розповідатися, на жаль, висновуючись із дорослої трагедії батьківських помилок…

До малої прози Галини Малик слід також зарахувати серію пізнавальних книжечок для читання дорослим дитині «Книжки для малечі про дорослі речі», створену київським видавництвом «Книжковий хмарочос» («Як я народився», «Чому я хлопчик?», «Чому я дівчинка?», «Для чого потрібні тато й мама»). Вкотре письменниця стала першовідкривачем, спромігшись на розмову з 3-4-річними «чомучками» про доволі табуйовані щодо малечі в українському суспільстві теми — кохання, зачаття, статеві особливості. До цієї (відразу маю зазначити — вдалої!) спроби письменницю підштовхнуло розуміння, що «…не кожен тато чи мама може про це розказати, а письменник має допомогти» та глибока переконаність в тому, що «…в дитячій літературі немає заборонених тем. Секс, насильство, жорстокість, смерть — про все це можна розповідати дитині! Тільки про це треба говорити її мовою. Щоб вона зрозуміла»[35].

Певною мірою тематику згадуваної серії продовжує казкова історія «Принцеса Мішель і король Грифаїни», де порушено складну проблему самопізнання дитини шляхом ідентифікації та прийняття власної статевої суті. А ще це оповідь про потребу людини в фантазії та вигадці, про важливість ірраціонального, віри та дива у нашому бутті. Твір був опублікований у журналі «Барвінок» (2008, №№ 11-12; 2009, №№ 1-2), а також вийшов у 2008 р. окремими книжками українською та російською мовами у серії «Чарівні казки, яких не було вчора» київського видавництва «Книжковий хмарочос».

Як зауважила Г. Родіна, «…у добу інформаційного прагматизму і цинізму легко втратити віру не лише у Святого Миколая, а й у казку взагалі, в її магічний вплив на нашу долю, у її здатність відновлювати творчі сили. А відтак — просто проґавити своє щастя»[36]. Саме так могло статися з дівчинкою Мішеллю, звичайною урбанізованою дитиною цифрової епохи, котру дратувало звернення «принцеса» та викликав щиру підозру «ботан», завідомо не здатний на вчинок. Її світ прагматичний і тому обмежений. Але варто було дівчинці впустити до свого життя казку, як виявиться, що в ній справді живе прекрасна й мудра Принцеса, здатна врятувати цілий світ людських фантазій, а дивакуватий новачок цілком може стати величним і мужнім Королем, якщо, звичайно, розгледіти його Справжнього.

Підсумовуючи, хочеться наголосити, що попри опір консервативної критики та педагогів, мала проза Галини Малик утвердила в українській дитячій літературі низку непритаманних їй раніше жанрів, розширила стилістичні та мовні можливості, привнесла нову проблематику та героїв. Наслідуючи живу традицію дитячого фольклору (емоційність, швидка зміна образів, несподіваний висновок[37]), письменниця деталізує та опредмечує текст (за словами С. Федаки, це: «…гра з окремими предметами, кожен з яких перетворюється на актора певної моновистави»). У часопросторі її оповідок діє один закон — панування нічим не стримуваної дитячої фантазії, де образи та мовні формули з казок і телеекрану, батьківських розмов і шкільних уроків поєднуються самим неймовірним чином. «Це всесвіт, у якому зміст домінує, зате форма абсолютно відносна — як у дитячій грі, де одна палиця може виконувати сотню ролей…»[38]. Але головне те, що ця формальна свобода самовираження автора й читача — не самоціль, а засіб відкрити дитині найбільшу таємницю людського успіху — щирий інтерес до життя та прищепити їй найважливішу з людських навичок — здатність любити.

Спробувала себе Галина Малик і в драматургії. Це закономірно, оскільки діалогічність, увага та вміння стилістично й інтонаційно цікаво та розмаїто передати мовлення персонажів притаманне на загал творчій манері авторки. Як і кінематографічна, сповнена інтриги та динаміки побудова сюжету творів.

Першою такою спробою письменниці став трагедійний жарт або жартівлива трагедія на одну дію «Ку-ку-рі-ку!», опублікований у журналі «Тиса» у 1992 р. Згодом вона публікує в журналі «Барвінок» повість для дітей молодшого шкільного віку «Пригоди в зачарованому місті» (1998), а згодом п»єсу на три дії друкує у журналі «Віночок» (1998-1999) поряд із оповіданням «Одного дощового дня... або фантастична пригода, яка сталася з учнем 5-Ж класу» (1998).

Добре знаючи психологію свого читача та глядача, у драматичних творах Галина Малик широко використовує інтерактивні методи (герої звертаютьс до залу із запитаннями та спонуканням до певних дій), створює візуально ефектні моменти та підтримує високий темп самої дії. Як і в казковій прозі, колізія творів засновується на чітко означеному протистоянні злих і добрих сил (зазвичай візуально та особливостями мовлення чітко пов‘язані з архетипними уявленнями про представників одного й іншого). Поряд із інтригою, нагнітанням таємничості та незмінним духом гри і пригод, увагу глядача тримає також барвиста, сповнена дотепних жартів і цікавих словечок мова її творів.

«Творчість популярної письменниці Галини Малик

є витонченим зразком занурення у лабіринти дитячої психології,

хоча на поверхні її книжки виглядають феєричними казками».

(Галина Родіна).

Попри значний поетичний доробок і численні знахідки у малій прозі, на загал ім‘я Галини Малик асоціюється насамперед із повістю-казкою. Лише у цьому вдячному, з величезною традицією та ще більшими засторогами жанрі її талант оповідача та вигадника отримує достатньо художнього простору для повної самореалізації. На думку Л. П. Повх, твори письменниці «...мають багато спільного, принаймі в жанровій та стильовій характеристиці, з класичними зразками світової літератури для дітей, зокрема з повістями Льюїса Керолла, Р. Кіплінга, А. Ліндгрен, у дечому схожі на модні сьогодні повісті про Гаррі Поттера Дж. К. Роулінг, проте вони не позбавлені зв‘язку з високими вітчизняним зразками, такими, як, скажімо, повість-казка В. Близнеця «Земля світлячків»[39].

Значною мірою казкові повісті Галини Малик занурені також у фольклорну традицію. Але це не пряме запозичення героїв чи історій, а перелицювання класичних персонажів за схемою творення маскультівського симулякру, обігрування квазі-фольклорних сюжетів, структури і мовних формул усної народної поетики, природне вживлення у авторськиї текст її варіативності та плинності. Тому, хоча казки-повісті письменниці зазвичай (як і народні) побудовані за кумулятивним принципом, вони «…схожі скоріше на багатосерійний мультфільм: відсутність епітетів та описів і максимальна насиченість дією робить їх надзвичайно динамічними, експресивними… головна їх ознака — інтрига…»[40].

Як і дитячі вірші, перша повість-казка Галини Малик (а заодно і її перша прозова книжка) «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії», за свідченням авторки теж «…була написана для дочки, яка мала один великий недолік — кидала справи, не довівши їх до кінця. Я кинулася шукати по дитячих книжках, аби знайти якийсь приклад, що міг би її перевиховати. Не знайшла і… написала сама!..»[41].

Шлях твору до читача видався на диво щасливим. У вересні 1986 р. одночасно уривок із повісті опублікувала газета «Молодь Закарпаття» та почав друкувати «Барвінок» (1986, № 9; 1987, №№ 1-5). А що на той час журнал мав версію російською мовою, «Незвичайні пригоди Алі…» прийшли до читача відразу в перекладі Л. Кудрявскої. Як наслідок, повість-казку помітили як у видавництві «Веселка», так і в московському журналі «Миша», що на той час видавався ще шістьома мовами (іспанською, італійською, англійською, угорською, німецькою, французькою). Отримавши величезну кількість захоплених відгуків читачів, у 1988 р. повість-казка про жваву та сміливу дівчинку була відзначена премією журналу «Барвінок» імені О. Копиленка. Наступного року (1989 р.) редакція ігрових видань «Веселки» випустила однойменний комікс (власне, книжку-картинку) з дещо романтизованими малюнками В. Дикарєва, а по тому (1990 р.) — повнотекстове видання в оформленні А. Фролової та Л. Шевченка.

Хоча уривок із продовження історії хороброї дівчинки «Аля в країні Сяк-такії» вперше був опублікований у «Закарпатській правді» (грудень 1987 р.) майже водночас із появою першої частини твору, повністю друга частина повісті прийшла до читача лише у 1993 р., коли «Подорож до країни сяк-таків» видрукував культовий на той час дитячий журнал «Соняшник» (1993, №№ 3-9; 1994, №№ 1-2). Окремим виданням обидві історії Алиних пригод були опубліковані лише за три роки по тому в 1997 р. ужгородським видавництвом «Закарпаття» у колоритному оформленні Л. А. Корж-Радько.

У 2004 р. веселою та повчальною історією зацікавилося шкільництво. (Уривок із «Незвичайних пригод Алі в країні Недоладії» вмістила до своєї Читанки для 4-го класу В. О. Науменко (К.: Навчальна книга, 2004)). Відтоді й досі твір залишається улюбленцем і педагогів, і школярів, часто перевидається. Так, у 2005 р. «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» та «Подорож Алі до країни сяк-таків» були видані окремими книгами з малюнками А. Лисиці у серії «Пригодницька бібліотека» вінницького видавництва «Теза» та київського «Соняшник». За рік, 2006 р. видавці зробили перевидання книжок у серії «Мій улюблений автор». А в 2009 р. «Теза» першою в Україні разом із львівською студією «Румбамбар» випустила у світ повість-казку у формі інтерактивної аудіо-книги з мобільними розвагами (створені за сюжетами повістей розвиваючі розмальовки, аркади, пазли, «знайди різницю», «розстав речі на місця» тощо) на СD-ROM. Тоді само у серії «Пригодницька бібліотека» видавництво видрукувало також заключну частину пригод Алі — «Третя подорож Алі». У 2011 р. саме цю частину повісті-казки письменниця включила до книжки свого вибраного «Неймовірні історії» (Ужгород: Карпати, 2011), ніби натякаючи, що саме вона є основним ключем до розшифрування трилогії.

Лише у 2015 р. (за три десятиліття від появи першої повісті!) усі три книги «Незвичайних пригод Алі» одним ошатним томом видало культове київське видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА в чудовому оформленні Грасі Олійко.

Трилогія Галини Малик, зокрема завдяки введенню до шкільного курсу, широко рецензована та інтерпретована учителями та методистами, а також дослідниками дитячої літератури (І. Губаль, В. Басараб, Н. Дев»ятко, А. Іванченко, Т. Качак, О. Купріян, Л. Овдійчук, Л. Повх, С. Федака та ін.). Але йдеться здебільшого про першу книжку, тоді як вона є однією з трьох і розкриває свої сенси лише у сув‘язі ідей та образів інших двох книг.

Найперше, що впадає у вічі, — багаторівнева естетична та ідейна структура тексту. На поверхневому зрізі маємо засновану на інтризі, кумулятивному принципі, жартах і слово-грі казкову історію для молодших школярів із ясною дидактичною настановою (доводь до кінця кожну справу, будь відповідальним, не марнуй свій час і таланти, дотримуйся слова тощо).

На глибшому асоціативному рівні текст вступає у взаємодію з низкою класичних дитячих історій, як загальновизнаних (пригоди Аліси в Країні див Л. Керрола, та Еллі в Країні Оз Ф. Баума, казками Ш. Перро та Андерсена та ін.), так і притаманних лише пострадянському дитинству (широко знані, завдячуючи кіно, «Казка про втрачений час» Є. Шварца (режисер О. Птушко), «Місто майстрів» за п‘єсою Т. Габбе (режисер В. Бичков), «Королівство кривих дзеркал» В. Губарєва (режисер О. Роу), історії В. Караваєва та О. Курляндского про папугу Кешу та ін.). Відтак і дидактична складова трансформується у морально-етичну настанову самопізнання (відповідальність перед собою, усвідомлення цінності власної неповторності тощо) та свідомої участі у творчому перетворенні світу (вимога постійного примноження Добра, здатність до емпатії та ін.).

Ще глибше дорослий читацький досвід починає вирізняти притаманну естетиці постмодерну авторську гру з мистецькими та соціальними «цитатами», карнавальну підміну сенсів та оголення замаскованої суті, зрештою, вловлює інтонації авторського сарказму та навіть публіцистичні пасажі щодо конкретики сьогодення. Морально-етичні настанови відходять на другий план, оголюючи суть ціннісних орієнтирів суспільства (свобода совісті та творчої реалізації, заперечення домінування системи над особою тощо).

Письменниця дає змогу читачеві рухатися текстом не лише горизонтально — слідом за сюжетом, а й вертикально — за думкою. І якщо в першому випадку вона залишає йому чарівний клубочок «казкової історії», що розгортаючись, буквально нанизує на себе пригоди, персонажів і «висновки», то в іншому читач мусить (як скелелаз) самостійно помітити та «зачепитися» за вмонтовані у текст автором підказки. Рівень розуміння тексту залежатиме тільки від його майстерності.

Саме ця завідома складність при видимій простоті, від початку закладена у твір варіативність його сприйняття та розуміння реципієнтами з різним досвідом є ключовою рисою поетики казкових повістей Галини Малик. Чітко означена уже в першій із них, вона досі визначає художню та ідейну структуру прози письменниці.

Підтверджують цю тезу думки самої письменниці, висловлені щодо «Аліси в країні див» Л. Керрола (яка, до речі, найбільше вплинула на естетику оповідей про Алю): «Це казка всіх часів, народів… абсолютно інша культура, філософія, інше парадоксальне світосприйняття, нічого логічного, все догори ногами, все на піввідчуттях, на додумуванні, на натяках, алюзіях. Але водночас там є одна велика домовленість автора з дитиною: я — дурачуся, а ти — зрозумій. І ще, що мене дуже вражає — там у Керрола є декілька шарів: для дітей, для старших дітей, для дорослих тощо. Це величезний шифр, у якому зашифровано стільки всього!»[42].

Повісті самої Галини Малик про Алю — так само художній шифр, хоча й сприймаються сучасниками здебільшого як «…динамічні, пригодницькі, проте з виразною мораллю, яку, без сумніву, втямлять усі юні читачі: треба доробляти свої справи, не робити нічого «сяк-так», «абияк» чи «якось», не давати порожніх «обіцянок-цяцянок» й не писати «ябед», бо хтозна, куди приведуть тебе, здавалося б, безневинні лінощі чи кинуті бездумно слова»[43].

Уособленням «…персоніфікованого зла, яке черпає силу з людських помилок, неправильних вчинків, думок і поведінки»[44] виступає в казці чаклун Недочеревик. Він підступний, розумний, злопам‘ятний і наполегливий. Саме цей карлик створює Недоладію, сконцентрувавши в одному місці всі «НЕДОробки» людей, будь-то покинуті справи чи речі. Він же вигадує спосіб викрадати людські таланти, прирікаючи їх господарів на страждання, а самі таланти — на рабство, генерує ідею підміни справжнього життя паперовим обігом у сяк-таків і зупиняє позитивні перетворення в Недоладії, буквально засипавши країну «обіцянками-цяцянками». Мимоволі напрошується думка, що й сам він, можливо, — покинутий кимось «НЕДОтворець», чиє покликання — половинчасті НЕДОсправи.

Некерованим, буквально безголовим Злом виступає у казці Перший Недорадник. Попри зовнішню атрибутику найстрашнішого, його легко подолати, адже це абсолютно несамостійний персонаж, який легко втрапляє у пастки. Навіть боязкий недалекий Недороль, по суті, використовує Недорадника, аби прикривати його жорстокістю власну підлість і прагнення влади. На загал, усі номінальні представники влади у трилогії виглядають ущербними та обмеженими: єдине чим переймається Недороль — чи міцно сидить на голові корона, граф О‘Ман — графоман на утриманні дружини, котра інтригами спромоглася з Недофрейліни перетворитися на королеву Сяк-Такеву й т. п.

На боці Добра поряд із головною героїнею опиняється низка, на жаль, значно менше індивідуалізованих персонажів. Недоладько, Недопопелюшка, Недоблог, Талант Конструктора й інші, по суті, однаково добрі, чесні, готові прийти на допомогу іншим. Розрізняють їх лише деталі зовнішності та прив‘язана до імені функція. Єдині, хто вирізняється на цьому тлі — герої-«підпільники», котрі діють також у історії про Зачароване місто. Клюбик і Бібл, а також феєричний папуга Фері, чиї зіткані з рекламних слоганів монологи додають текстові смаковитості.

З другої частини повісті поряд із Алею в подорожах казковим світом опиняється її однокласник Сашко Тишко, який втративши талант конструктора, вимушений шукати допомоги у дівчинки, котрій уже вдалося отримати перемогу над своїми недоліками.

Власне ось це останнє — перемога у боротьбі за себе кращу — і є провідною ідеєю творення образу головної героїні. Як відзначила О. Купріян: дівчинка «…спочатку геть не схожа на ту, кого б хотілося наслідувати юним читачам. Радше навпаки: Аля лінива й нецілеспрямована, з однією розплетеною косою, а головне — нічого не доводить до кінця!» Аби перетворитися на «…героїню в повному сенсі цього слова: рятівницю, безстрашну переможницю Першого Недорадника й карлика Недочеревика й помічницю всіх недоладян»[45] їй довелося насамперед кардинально переглянути власні цінності та звички. А це було насправді важко. Світ (Недоладія) змінився лише тоді, коли змінилася сама Аля: не просто швиденько доробила усе недороблене й забула, а остаточно й на завжди переглянула власне ставлення до справ, оточуючих і себе самої. Та по-новому дивитися на речі дівчинка навчилася «…лише після того як стала очевидцем наслідків від своїх учинків»[46]. Тобто, лише життєвий досвід, нехай і складний, забезпечує становлення особистості. У цьому сенсі повість Галини Малик по-справжньому моторошна, адже дитина-герой стикається не з вигадкою, а з наслідками власних вчинків. Їй доводиться долати не якесь незнане зло, а зло, породжене її власними вчинками і настроями (скажімо, страшний безголовий Недорадник, якого створила Аля через власну байдужість, тепер загрожує самій дівчинці).

Але й вітаїстичний оптимізм образу Алі так само незаперечний! Цікаву думку щодо цього висловила Л. Повх, порівнявши героїню з Іваном-дурнем із народної казки: «Аля — з роду таких же Іванів. Якщо їй вдалося перебороти свій недолік, то так зможе зробити кожний, і країни Недоладії не стане»[47].

Дитяча література витворила неймовірну безліч казкових країн. Дуже умовно той безмір можна поділити на ті, що існують самі собою (Країна Оз, Середзем‘я, Країна Сонячних Зайчиків та ін.), і такі, що є прямим наслідком діяльності (чи бездіяльності) людини (Міфляндія, Фантазія Едіаде, Задзеркалля та ін.). Недоладія та прилеглі до неї країни сяк-таків, якоськів і абияків Галини Малик спершу сприймалися як породжені безпосередньо нами — новітніми українцями. Так, на початку 90-х рр. XX ст. перша рецензентка повісті Л. Повх[48] стверджувала, що сила впливу повісті-казки про Алю полягає саме у закодованій у ній реальності («Люди без усмішок. Не можна бути веселим, коли тобі чогось не вистачає. Реальність, — ще й яка! — прозирає з поміж рядків книжки… Скільки отих недо.. отруює нам життя!») та вказувала на прямі аналогії Недограду й тогочасного Ужгорода (схожа «архітектура» занехаяних будинків, замок, готель тощо), а суть Недоладії вбачала у прямому відображенні «недоладності» оточуючої реальності, котру, як хотілося сподіватися, «виправлять» нинішні діти. Вочевидь прямо прочитуваними виявилися і порядки країни сяк-таків, де «як за Союзу» головне — мати потрібного «папірця», а будь-який бюрократ може легко закопати в землю людський талант, хоча й свідомий того, що живе за його рахунок. Так само й мильні бульки — «обіцянки-цяцянки» прямо асоціювалися з українським сьогоденням («…лінія з обіцянками-цяцянками, ябедами й усякими довідками з печатками, якими хизуються мешканці Країни сяк-таків, відкриває подвійне дно повістей про Алю — сарказм, спрямований на дорослих бюрократів і брехливих чиновників, із якими, на жаль, дуже скоро стикаються як дорослі, так і діти»)[49].

Та з часом прийшло розуміння, що світ недоро­блених справ, закопаних талантів і пануючих обіцянок — як мінімум постколоніальний на загал, а не власне український. Це світ Пануючої Системи. Засоби її дії змінюються (від середньовічної «Книги замовлянь» і чарівних черевиків до паперової бюрократії та мобілок і рекламних щитів), як і номінальні «володарі», але завжди вільна людина перебуває «під страхом смерті», будь-то тихе відрубування голови, закопування таланту живцем чи красиво обставлена публічна страта. І завжди десь у тіні є Недочеревик, карлик із амбіціями велета, та згуртовані натовпи «завідомих однодумців» — на виду.

Можна, як те зробила Н. Дев‘ятко[50], розгледіти у казкових країнах Галини Малик і засторогу світові споживацтва, що продукує «всього» більше, ніж може використати. Мені світи Недоладії теж видаються схожими до сміттєзвалищ, які засвідчують рівень споживання та цивілізованості людства й повільно, але невпинно отруюють наш реальний світ. Ми не хочемо їх помічати, хоча щодня автоматично бездумно поповнюємо. А мали б щодня ними перейматися, бо йдеться не лише про фізичні «відходи»…

Світ Недоладії — це відгомін нашого лише на позір впорядкованого світу. Це залишок від невикористаного нами й забутого, задуманого та не створеного. Це відголосок нашої ліні, сконцентровані в одному місці наслідки безладу в людському бутті. Дрібні та незначущі окремо у сумі вони стають причинами вселенських культурних і природних катастроф. Людство не спроможне розгребти ці «завали», бо вільні люди, свідомі своєї відповідальності за найменший власний вчинок і найбільшу спільну справу все ще у меншості. І тільки щоденне залучення дітей до невпинної роботи над собою, буквальне напрацювання звички бути Добрими людьми — вільними, відповідальними, талановитими, насправді дає надію на світ без Недоладії…

Казка-повість «Мандри і подвиги хитромудрого переможця дванадцятиголового змія лицаря Горчика, його банконосця Третього Зайвого і красуні Каролі», котрій сама авторка дала згодом підзаголовок «пародія-бурлеск на лицарський роман» (2011 р.) також уперше прийшла до читача зі сторінок журналу «Барвінок» (2005, №№ 9-12; 2006, №№ 1-4). За два роки по тому (в 2008 р.) львівське видавництво «Аверс» видрукувало її окремою «симпатичною книжечкою у зворушливому квазі-коміксовому художньому оформленні»[51] Юрія Крукевича, котра в 2009 р. перемогла у номінації «Твори для дошкільнят і молодших школярів» на Всеукраїнському конкурсі «Книжка року 2009».

У 2011 р. письменниця включила історію Горчика до збірника свого вибраного «Неймовірні історії», а в 2013 р. продовжила оповідь, публікуючи по мірі написання «Мандри і подвиги хитромудрого переможця дванадцятиголового змія лицаря Горчика та його друзів — 2» у «Барвінку» (2013, № 12; 2014, № 1-12).

Художнє полотно цієї повісті-казки виражено двостороннє. Це дотепна повчальна дитяча оповідка, заснована на квазі-фольклорних образах і кумулятивному принципові побудови сюжету, й водночас — гостра сатира на українську дійсність у формі кроссовера[52] пародійованого лицарського роману та бурлеску. Спільним, стрижневим для тексту є читацький катарсис «реготання до сліз», вибухове звільнення від «невирішуваних» проблем і задавнених страхів.

За художньою структурою твір нагадує голлівудські серіали, створені за мотивами коміксів і міфів, де в межах квазі-історичного часопостору діють, перетинаючись між собою, герої кількох популярних історій (скажімо, Супермен, Людина-павук та Немо, або юний Геракл, Ксена-воїн і Симбад-мореплавець). При цьому мова та характери персонажів завжди однозначно відповідні типажам сучасності.

Яскрава кінематографічність тексту, який легко трансформується у сценарій (превалювання діалогу, короткі чіткі описи кожного персонажа та місця дії, висока динаміка оповіді) дає змогу в процесі читання програвати написане, буквально ставити себе на місце героя, тим самим зацікавлюючи та інтригуючи читача («Письменниця вигадала з десяток яскравих персонажів, тож кожен зможе обрати «свого» й озвучувати його на сімейних читаннях»[53]). Як на мене, то цей твір буквально створений для започаткування чудового вітчизняного мультсеріалу!

На думку дослідників, у цій повісті-казці Галина Малик виявила себе насамперед «…блискучим стилістом-інтерпретатором, який володіє даром активізації пізнавальної діяльності дитини,.. Сила слова Малик — в нетипових для літератури образах, пригодницьки закрученому сюжеті, легкій, відповідній до вікової педагогіки і психології мові твору, яскраво-зримих деталях»[54].

У центрі оповіді — лицар Горчик і його дивна команда: видзигорна конячка Кобурка, «сміливий, розумний і обережний» банконосець Третій Лишній і «нестандартна» русалонька. Також у буквальному сенсі «за плечима» героя опиняються Той-Що-В-Дуплі-Сидить і підступний Грець. Подорож-квест цієї чудернацької компанії — неперервна черга небувалих перемог, кожна з яких неодмінно змінює світ на краще.

Перемоги насправді «небувалі»! Бо своїх героїв письменниця «…обдарувала надмогутньою зброєю — гумором і кмітливістю. Тож, щоб перемогти найсильнішого ворога, не обов’язково бути дужчим від нього, просто заклейте йому пащу скотчем, а тоді зачекайте, доки він сам лусне»[55]. Зграї клонів-людожерчиків запропонуйте позмагатися у грі «хто кого швидше з’їсть», а Бабі Язі (до речі, вегетаріанці, в джинсах, із пірсінгом і татуюванням) дайте нагоду стати турботливою мамою. Наприкінці оповіді, як і має бути в казці, з‘являється прекрасна і рішуча князівна Кароля зі своїми друзями Перестрічником і Гонихмарником і вкупі (під красномовним гаслом «разом нас багато!») герої заввиграшки знищують найстрашнішого в країні Багатоголового Змія.

Саме розсипи подібних згаданому дотепних натяків на події та реалії сьогодення, на думку рецензентів, роблять казку добрим чтивом і для дорослої аудиторії також. Чого варта згадка про Блакитно-Помаранчеве королівство, де відбуваються вибори, а за головну зброю прихильників кандидатів правлять воронячі яйця![56] Чи настанова князеві Галицькому «не радитися, а справу робити» ще й Русалонька на додачу, аби вчила «його сирен та ундин державної мови»! Або пророцтво Баби Яги, що нащадком її малого людожерчика Пуша стане «великий поет». Також авторка постійно згадує добре відомі торгові марки, «…що, звісно, не є рекламою, а лише прославлянням рідного, чим пишаються справжні українські лицарі» (так, Горчик полюбляє батончики «Світоч» і змащує «лицарські залізяки» «Олейною» тощо), бо певна, що «…від ностальгії за батончиком «Світоч» актуальність боротьби добра і зла не втратиться»[57].

Підсумовуючи, маємо слідом за Л. П. Ходанич визнати, що основний здобуток автора — «…намагання створити нового національного героя, життя якого «осучаснене» деталями культури та естетичними вимірами молодої людини з України часів Незалежності», спроба «…говорити з дітьми про громадянські почуття і патріотизм по-новому». І хоча цей новий стиль спілкування з дітьми є формально виявом масової літератури («сплав реклами і вуличної моди, своєрідний кітч, апробований кінематографом та анімацією, схожий на молодіжну літературу постмодерну»), у своїй суті він зберігає притаманні кращим зразкам дитячої літератури «…високі ідеї гуманізму, добра, світлих перспектив...»[58].

У наступній своїй казковій серії про питомо карпатського щиросердного Вуйка Йоя письменниця повертається до традиції у найширшому її розумінні. Вона «…спрямовує дитячий допитливий потяг до відкриття світу з позиції добра й шляхетного ставлення до оточуючих… пропонує гуманний спосіб вирішення проблем — …через взаєморозуміння, підтримку, допомогу кожному, хто поруч… її книжка «прищеплює» малому читачеві навичку до спостережливості, думання, подолання власної лінивості, небайдужості — як універсальний інструмент спілкування»[59].

Повість-казка «Вуйко Йой і Лишиня» з‘явилася на тлі широкого розголосу першого підліткового гостро соціального фентезі Галини Малик «Злочинці із паралельного світу», тому спершу навіть авторка вважала твір фентезі. Саме так письменниця означила дві перші книги, публікуючи журнальну версію повісті у «Барвінку» впродовж 2007—2013 рр.): «Вуйко Йой і Лишиня» (2006, № 12; 2007, №№ 1-6), «Страшна Велика Кука» (2007, № 12; 2008, №№ 1-6) та «Вуйко Йой і Шкутильга» (2012, №№ 3-9; 2013, №№ 1-2).

Натомість книжкові видання твору традиційно визначені як казкові повісті для молодших школярів. Перше з них — «Вуйко Йой і Лишиня» з‘явилося у серії «Сучасна дитяча проза» київського видавництва «Грані-Т» 2007 р. в оформленні Т. Ніколаєнко, котре, на жаль, дисонувало з авторською концепцією закоріненості у вітчизняний фольклор[60]. За три роки (2010 р.) перероблену авторкою повість перевидають вдруге у тому ж форматі, і лише у 2011 р. наступна частина пригод Йоя нарешті з‘являється з відповідними тексту малюнками Л. Корж-Радько. У 2013 р. видавництво без змін вдруге перевидає «Вуйко Йой і Страшна Велика Кука». У 2008 р. уривок із повісті «Вуйко Йой і Лишиня» у перекладі словацькою Р. Толвай («Ujo Joj a lysyna») увійшов до збірки студентських перекладів «Між Карпатами і Татрами» (Ужгород : Ліра, 2008).

Від початку глибоко закорінений у національну традицію і водночас модерний обширами порушених проблем твір зацікавив і читачів, і критиків (З. Жук, Н. Зубрицька, Т. Качак, Н. Мелетич, Л. Овдійчук, Г. Родіна, Л. Ходанич. С. Федака та ін.). Суперечка виникла хіба щодо його жанрового визначення. Та тут варто погодитися із З. Жук, котра високо оцінивши «…насправді дуже добру і мудру українську казку про доброго й мудрого українського домовичка з Карпатського села», влучно зауважила, що «однією з так і не розгаданих загадок книжки лишається хіба що жанр, вказаний на першій сторінці, — «фентезі для найменших». Модне слово, замість усім зрозумілого та доречного «казка», тільки заплутує»[61].

Трилогія цікава насамперед тим, що це єдиний випадок, коли події казкової повісті Галини Малик розгортаються не у вигаданих світах (їх тут взагалі немає!), а в рідному письменниці Закарпатті. Реальний світ батьківщини постає з його сторінок насправді казковим, сповненим неймовірних красот і гармонії. Серед буденних справ герої (а з ними й читач!) встигають милуватися зоряним небом і чудовим росяним ранком, барвистим різнотрав’ям і навіть кольорами запахів, які наповнюють цей направду чарівний світ. А поряд з ними милується рідним краєм письменниця, милується щиро і натхненно!

Ця колоритна, щемка атмосфера «свого» спонукає читача смакувати кожний рядок, насолоджуючись «…захоплююче пригодницьким сюжетом, зворушливо лагідними і водночас кумедними образами, ненав’язливо національним ландшафтом, на якому розгортаються події, соковитим ароматом власне української мови із легким закарпатським акцентом»[62]. І саме тому, попри напружену дію та наявність таємних і навіть страшних своєю невідомістю подій і персонажів, попри намагання критиків розгледіти в тексті «проблеми урбанізації та загрози знищення природних й етнографічних скарбів»[63], «…перед нами зовсім не “жахастик”, а дуже світла й лагідна казка, написана якраз для найменших читачів, які тільки лиш опанували премудрість самостійного читання»[64]. Справді, усе в повісті до найменшої деталі працює на маленького читача: добірна, але жива й зрозуміла мова; яскраві, індивідуалізовані персонажі; легко поданий краєзнавчий матеріал і ненав‘язлива дидактика; цікаві вставні казочки та навіть сюжетно завершені, невеличкі за обсягом розділи.

Однією з визначальних рис творчого стилю Галини Малик є глибоко індивідуалізована мова персонажів як основний засіб творення та увиразнення їх характерів. Повість про Вуйка Йоя — не виняток. Так, самого героя авторка «…наділяє питомо закарпатським йойканням, яке може означати і захват, і бідкання — залежно від контексту»[65]. Ці особливості мовлення стають причиною появи чудернацького імені. Мишеня Яке Не Хотіло Вирости Великим говорить про себе лише у середньому роді, аби всі знали, що воно — всього-на-всього маленьке мишеня, а не доросла миша. Його «неправильне» мовлення — засіб відстоювання власної життєвої позиції й, водночас, мимовільне свідчення, що вона, ця позиція, теж суперечить правилам. Перекручене мовлення гномика з каруселі Рукаселя (ім‘я промовляюче) — своєрідне запрошення читача до веселої мовної гри, але й художньо достовірна «інша мова» (Рукасель — чужоземець, який випадково опинився в Скансені).

Також твір вирізняє незвична для творчої манери письменниці цілісність художнього полотна. У її чарівному Закарпатті не з‘являється нічого, що б суперечило його гармонії. Усі головні герої — від Вуйка Йоя до пари пуголовків — суть від суті українського міфопростору. Навіть буквально «завезений» до Сканзена гномик Рукасель і Страшна Велика Кука, що впала з неба, — лише чергові Дива, котрі потребують любові та піклування так само, як і все інше у цьому доброму світі, де й виховні методи суто вітчизняні (Йой навчає буквально за В. Сухомлинським — казками).

Водночас персонажі повісті мають у собі не лише яскраво виражений фольклорний компонент, а й алюзії до широко знаних світових зразків. Так, Вуйко Йой, на думку Г. Родіної «не менш симпатичне створіння, ніж Карлсон, Вінні Пух чи Дядечко Ау»[66]. Мишеня Яке Не Хотіло Вирости Великим викликає згадки про Пітера Пена та низку чарівних мультиплікаційних мишок, щедрість і душевність Крота Степановича увиразнюється на тлі згадки про його андерсенівського родича, Сищик-Пищик мимоволі пробуджує спогад про Геніального Сищика з мультфільму про «Бременських музик» тощо. Так само і сюжет повісті не обмежується фольклорними мотивами, а тяжіє, на думку Н. Мелетич, до вітчизняної (скажімо, «Країна світлячків» В. Близнеця) та європейської філософської повісті-казки (як-от «Маленький принц» А. де Сент-Екзюпері)[67].

Ця філософічність звучання привнесена у твір насамперед світоглядом його ключового персонажа Вуйка Йоя. Він дитинний і чистий по своїй природі, вирізняється серед інших «…повною відсутністю егоїзму й агресії, а також шляхетним способом спілкування…». Позбавлений віку (це все ж таки міфологічний персонаж — домовичок!), Йой однаково правдиво сприймається дітьми і як «маленький», рівний їм герой, і як «дорослий», мудрий і надійний старший товариш. Поводиться він відповідно: як дитина «…захоплено сприймає світ і водночас прагматично розраховує кожну свою дію; болісно переживає проблеми друзів і — знаходить їм раціональне вирішення»[68].

Подібно до Олє Лукоє Вуйко Йой любить і вміє вигадувати та оповідати казки. Але не винагороджує і не карає ними дітей, а вчить, у простій цікавій формі пояснює при нагоді найважливіші закони буття. Казки для нього — мірило всьому, навіть часові та відстані. Цікаво, що авторка подарувала героєві власні казки, з яких колись починалася її прозова творчість.

Дозволю собі припустити, що саме безкінечно гармонійний і цілісний у своїй щирій любові до світу, дорослий і дитинний водночас Вуйко Йой і є найбільш точним художнім відображенням внутрішнього ліричного голосу письменниці. Навіть його нездатність «сховатися остаточно» притаманна Галині Малик, як і вибухова емоційність та звичка шляхом внутрішнього діалогу давати лад думкам.

В одному з інтерв‘ю письменниця зізналася, що лейтмотивом її повістей про Вуйка Йоя є відповідальність кожного за те, що він вигадує. Думка матеріальна, тому: «…обережно з тим, що ми вигадуємо і, особливо, з тим, чого бажаємо собі та іншим»[69].

Під таки кутом зору важить уже не те, що «Галина Малик знайшла природне середовище для подовження життя в сучасному урбаністичному світі казковим істотам»[70] і навіть не любов до маленької чи великої батьківщини…

Думка матеріальна. Вона є такою само силою, як і будь-яка інша в людському світі. Щирі світлі думки буквально тримають нас у житті. Ось чому так важливо зберігати не лише екологію довкілля, а й екологію духу. Зовнішнє життя людини визначається її внутрішнім світом, вчинки беруть початок у думках.

Найважливіше у трилогії про вічного щиросердного українського Вуйка Йоя те, що письменниці вдалося знайти зрозумілу й прийнятну дитині символічну мову, аби пояснити ці надскладні істини. Замість розкривати внутрішнє, багатомірне і невловиме життя людини (що малоймовірно для читача молодшого шкільного віку), вона буквально відкриває перед дітьми «внутрішній світ» старої карпатської хати. І виявляється, що ця «неймовірна річ» тримається завдяки доброму розмислу та чину (Йой), творчості (Лишиня) і «вічній дитині», роль якої так самовіддано виконує незмінна супутниця людського житла — Мишка.

«…зло не можна знищити, його, як і добра, може бути менше або більше.

Усі ми, люди, живемо на Землі для того, щоб добро переважало.

 І цьому в книжках я вчу дітей…»

(Галина Малик).

Досліджуючи новітню вітчизняну дитячу книгу, Е. Огар дійшла висновку, що вона багато в чому архаїчна і «транслює знакову систему абстрактного чи давнього дитинства», а зовсім не того, що є нині. Лише на початку нового тисячоліття в українську дитячу літературу «прийшов жорстокий реалізм дорослого життя». Прийшов, багато в чому завдячуючи гостро соціальним підлітковим антиутопіям Галини Малик. Якщо у своїх казкових повістях письменниця спілкувалася з молодшими школярами про складні проблеми світу дорослих, опираючись на викривальну та оновлюючу силу сміху, із підлітками вона заговорила, свідомо акцентуючи на темних сторонах життя, але не романтизуючи зло, а використовуючи його «…як інструмент впливу на емоційну сферу читача-підлітка, засіб примусити його глибоко співчувати, пережити біль і проходити шлях до раю через пекло»[71].

Водночас жанр антиутопії як такий дав письменниці змогу «…розвивати актуальні для конкретного історичного часу теми: стан духовного світу сучасних людей, прогрес і його наслідки для людства, проблеми адаптації особистості в соціумі, майбутнє планети в умовах активного втручання людини в закони природи»[72].

Повість «Злочинці з паралельного світу» стала етапною в творчості письменниці та в становленні новітньої української дитячої літератури. Як тонко підмітив О. Гаврош, порівняно з першою найвідомішою повістю-казкою Галини Малик «Незвичайні пригоди Алі у країні Недоладії» «Злочиннці…» — це дорослішання. Але не автора, а персонажів. Дорослішання не вікове, а за життєвими ситуаціями, в які вони потрапляють, за рішеннями, які готові приймати»[73].

Вперше уривок із повісті опублікували у грудні 1995 р. на шпальтах «Закарпатської Правди». За рік журнальну версію твору почав друкувати «Барвінок» (1996, № № 11-12; 1997. — №№ 1-5) і в 1997 р. повість визнали кращим із опублікованих у журналі твором року та відзначили міжнародною премією Степана Феденка (США). У 1999 р. мінський журнал «Бярозка» опублікував повість у перекладі білоруською А. Трояновського («Самаўпраўцы з паралельнага свету»). І лише у 2001 р. твір видали окремою книжкою у серії «Молодий світ України» львівського видавництва «Світ» із ілюстраціями С. Храпова, котрі напрочуд точно відповідали незвичній стилістиці та загальному настроєві тексту: чорно-біла графіка, лихі на вигляд гротескні портрети персонажів, дисгармонійне оформлення палітурки — усе створює відчуття страху, тривожного неспокою.

Видання викликало широкий розголос і палку дискусію, до якої долучилися чимало відомих рецензентів і критиків (О. Бойченко, О. Гаврош, В. Кузан, Л. Повх, К. Родик, П. Скунць та ін.), зацікавилися літературознавці (У. Баран, Т. Качак, Н. Сняданко, Л. Овдійчук, Е. Огар, О. Фоміна та ін.). Більша частина рецензентів щиро раділа, що в царині, де до останнього «…зайчики-стрибайчики як зародилися в народній казці, так і перестрибують із книжки в книжку...», нарешті постало складне неоднозначне художнє явище[74]. Відтак, у 2002 р. книжка стала лауреатом книжкової виставки «Ужгородський книжковий Миколай» у номінації «Найрезонансніший автор року».

Та попри все тоді саме вона виборола Першу премію Міжнародної книжкової ярмарки у Києві «Книжковий сад» у номінації «Світ дитини», а за рік, у 2003 р. за повість «Злочинці з паралельного світу» Галині Малик було присуджено звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки. Тоді само побачило світ продовження повісті «Злочинці з паралельного світу — 2» (Львів: Світ, 2003), котре також було відзначене спеціальним дипломом Міжнародної книжкової ярмарки у Києві «Книжковий сад» (2004 р.).

У 2004 р. Галина Малик вперше виступила упорядником великої антології, підготувавши для серії «Красне письменство Закарпаття» том «Закарпатська література для дітей ХХ століття». Власну прозову творчість письменниця представила саме уривком із «Злочинці з паралельного світу-2», що засвідчує її особливе ставлення до цього тексту.

У подальшому повість неодноразово перевидавалася. У 2008 р. двома книгами її видало вінницьке видавництво «Теза», у 2011 р. львівський «Світ» вдруге видрукував «Злочинці з паралельного світу — 2». У 2015 р. книжка вийшла у молодіжній серії «Скарби» київського видавництва «Знання». Ввійшла дилогія також до збірки вибраного Галини Малик «Неймовірні історії» (2011 р.).

Нині поряд із низкою повістей інших сучасних авторів (найперше, В. Рутківським, З. Мензатюк, В. Аренєвим) дилогія Галини Малик засвідчує «актуальний стиль» модерної української дитячої літератури, з притаманними йому «лаконічним і зрозумілим читачеві 10-13 років наративом та інтенціональним наповненням». На думку У. Баран, це тексти, які нарешті можуть бути цікавими і в межах інтернаціонального канону, оскільки «…несуть в собі актуальну ретрансляцію історії та справжніх (безпафосних) почуттів і переживань подій, які в хронотопному вимірі сягають відомі події на широкому міжнародному просторі та в одному часі, хвилюючи увесь світ досі»[75].

На загальнолюдський горизонт означених авторкою проблем вказують насамперед епіграфи з «Книги Еклезіястової» до кожної з частин дилогії. Вони ніби камертон, що від початку задає сутнісне звучання текстів. Якщо заголовок дилогії — «Злочниці з паралельного світу» попервах відсилає читача до світів детективних і уявних, то епіграф примушує задуматися: чи не про «Зло чинящих» у вселенських масштабах йдеться? Чи не наш світ є «паралельним» до Господнього? У вужчому розумінні епіграфи надають вагомості та навіть іституйованості основним художнім припущенням авторки: у першому випадку — що межа між «людським» і «скотським» світами направду неістотна, а в іншому — що наслідки Чорнобильської катастрофи неспівмірні з жодними нашими уявленнями щодо них.

Задана від початку інтертекстуальність художнього полотна повісті підтримується у тексті шляхом прямого цитування інших літературних творів і ремінісценцій. При цьому позитивні персонажі, зазвичай відсилають читача до класики світової літератури, вічних взірців людської думки, а негативні опосередковано (чи й дослівно) відтворюють уривки з культових кіно- та мультиплікаційних фільмів радянського періоду. Так, крук Гай, чиє ім‘я буквально «сплавило» у собі християнську та язичницьку традицію (римське власне ім‘я та легенда про Гай-ворона), при нагоді виголошує афоризми з Біблії («Блаженна та людина, що завжди обачна», «Є час мовчати і час говорити» тощо), ніби прояснюючи вищі сенси подій, що стаються. Натомість папуга Фері інколи видається клоном відомого блудного Кеші, кіт Рат цитує радянське кіно, а Аріадна Трохимівна перераховує украдені речі точнісінько як зубний лікар Шпак у фільмі «Іван Васильович змінює професію» та явно нагадує славнозвісну домогосподарку фрекен Бок тощо.

Здебільшого всі ці натяки зрозумілі та значимі лише для дорослого читача. Але й він є для Галини Малик свідомо прогнозованим реципієнтом: «Люблю бешкетувати у своїх творах. Часто «протягую» там речі, які дітям не зрозумілі, вони «не прочитуються» ними. А от для дорослих — це натяки на день сьогоднішній, щоб їм теж було цікаво. Мені часто розповідають, що коли батьки читають дітям «Злочинців з паралельного світу», то малеча регоче в одних місцях, а дорослі — зовсім в інших. І ось це мені й подобається»[76] — зізнається авторка в інтерв‘ю.

Аби увиразнити і для юного читача порушені в тексті соціальні та моральні проблеми, письменниця йде шляхом, випробуваним у кращих зразках світової літератури, — складні для дитячого сприйняття образи-символи вона робить казковими, відверто вигаданими, таким чином сумістивши світ ідей із життєвими реаліями. За словами Е. Огар: «Традиційний для дитячого твору анімалістичний світ персонажів занурюється в нетрадиційні, однак правдиві життєві обставини. Дітям не прийнято показувати темні, зворотні сторони життя, проте Галина Малик робить це майже документально»[77]. У сплетінні реальних подій і художнього домислу, казкових сюжетів і фантастичних ходів постає ілюзія нової реальності[78]. І вона напрочуд впізнавана і сьогоденна. Бо, як зауважив свого часу О. Гаврош, колоритні алегорії на людські (навіть ширше — національні!) типажі (Рекс, Рата, Фері, Хомка, Доллі, Гай) сусідять із знайомими кожному буденними бомжами, міліціянтами, лікарями та мерами, а м‘який гумор межує з сумною іронією, оскільки порівняння казкових «осіб» із справдешніми рідко буває на користь останніх[79]. Та вигадані світи для письменниці — не самоціль, а художня умова, «правила гри», що забезпечують свободу розповіді про сьогоденні проблеми. Читач бачить лише вплив «іншої» реальності (здатність звірів говорити, відкриття Хронею свого роду, мутації в Зоні), а не її саму. Вона виступає чимось схожим до ліхтарика, що дає змогу авторові буквально «висвітлити» болючі рани реальності.

Зазвичай фантасти намагаються пояснити надприродне та представити його як реальність, аби «…знайти місце людини в світі, який вона досі не пізнала як і саму себе[80]. І роблять вони це найрізноманітнішими шляхами. У «Злочинцях…» Галини Малик знайшли своє втілення сатирична традиція Свіфта та морально-етична Екзюпері. Вона безжально висміює неприйнятне та підносить до висот те, що має бути незнищенним.

На загал у дилогії вирізняють такі проблемно-тематичні пласти: «…екологічні — як вплинува Чорнобиль на Україну та українців (торгівля дітьми, поява мутантів, мародерство); моральні (діти Чорнобиля, кинуті напризволяще; людське і стадне в людині; жадоба збагачення будь-якою ціною тощо); проблеми життя людей і тварин, анекдотична забюрократизованість чиновників, їхнє вміння «поховати» будь-яку справу тощо»[81]. Усі вони, зрештою, зводяться до художнього відображення єдиного досі специфічно українського явища, котре стало загальнолюдським мітом, — постчорнобильського синдрому із його екологічними, соціальними, психологічними та духовними наслідками. Адже Чорнобиль (за дослідженнями Т. Гундорової) — не лише техногенна аварія, а справжня цивілізаційна катастрофа, початок нового світосприйняття, коли час міфологізувався (спланована тяглясть буття зникла, реальна лише мить), буденним явищем став катастрофізм, а все довготривале — стосунки, задуми, плани — виглядають надуманими, несправжніми, дитячими.

Хоча до письменників, які першими «…отямилися від шоку і написли про наслідки цієї трагедії без плакатного журналізму»[82] поряд із Галиною Малик критики зараховують також Сергія Оксеника з його трилером «Лісом, небом, водою» (2004 р.), лише у «Злочинцях…» Зона є повноцінним персонажем, а не тлом оповіді. Це покалічена (як і всі інші позитивні герої твору), але жива «…споконвічно українська земля, яка зберігає дух народу навіть у покинутих пограбованих хатах. …кількатисячолітня історія, яку неможливо знищити ні атомом, ні мародерам, ні людським забуттям»[83]. Безпосереднім втіленням архетипу як дієвої відчутної тут і зараз традиції є образи хранителів вогнища роду Цура та Пека. Через них «мертва, але жива» Зона, цей реально казковий часопростір, уможливлює «смерть» і відродження героя у «багатті роду», повертає йому «справжнє» ім‘я, забезпечує артефактами для подолання перешкод на своєму шляху (скажімо, вуглинка з родового багаття чи золотий ошийник Вульфа). Та саме про це критики й дослідники пишуть зрідка. Як і про справді «подиву гідну одиноку мужність» Галини Малик, котра однією з перших «…у нашому фарисейському, пронизаному фальшивими тотемами й табу суспільстві» наважилася зі стриманою відвертістю розповідати дітям про смерть[84].

Аналізуючи на загал світ «Злочинців…» критика здебільшого відзначала «загострене відчуття кримінальної реальності», створене не так описами та авторськими відступами, як діалогами та вчинками героїв. У творі бачили «досконало передану суспільну атмосферу, економічну та політичну ситуацію в державі кінця ХХ — початку ХХІ століття»[85] і навіть (вузько) пряме «…породження тієї етики і естетики, котра формується сучасними спальними районами Ужгорода (в одному з яких живе й авторка) з їхніми численними побутовими, соціальними і моральними проблемами»[86]. Натомість дилогія Галини Малик — щось значно більше, ніж набридле ще за радянських часів «викриття дійсності засобами художнього слова». Це спроба осмислити суть українства і сенс катастроф, які змінюють його на наших очах, «соціальне зло в його українських іпостасях»[87].

Хоча на думку рецензентів у підсумку «фантастичні, веселі, страшні і до болю реальні пригоди головних героїв» підводять до невтішних висновків («...втручання ззовні ніколи не приводить до очікуваних результатів, а веде тільки до «непередбачених негативних варіантів розвитку подій»; «...кожен облаштовує свою долю сам, а друзі своєю любов‘ю і добротою можуть тільки допомогти»; «…талант може проявитися тільки на свободі»; «…кожна, навіть весела історія, в принципі, має печальний кінець»)[88], кожний із них є по-своєму успішним представиком певного соціального типу, постаттю знаковою та в буквальному сенсі показовою.

Головний герой оповіді Галини Малик Хроня — типовий (навіть більше — знаковий!) персонаж української дитячої літератури. Це хлопчик-сирота, різні іпостасі якого незмінно супроводжують дорослішання уже не-знать-якого покоління українців. Над його занапащеною долею плакали сентименталісти і журилися просвітяни, його «козацький дух» плекали романтики, а «справжній характер» ліпили реалісти. Та він досі залишається уособленням отого бездержавного (буквально відторгнутого суспільством) українця, якому немає на що опертися у ворожому до нього світові окрім Творця в собі.

«Я дуже люблю свого персонажа Хроню, — зізнається Галина Малик. — …Колись я побачила на вокзалі дитину, яку вели міліціонери. Це був хлопчина з такими великими сумними очима і такий хронічно нещасний, що аж серце защеміло. Отож, у виникненні імені Хроня важливу роль зіграла асоціація з хронічними хворобами нашого часу. А у закінченні «-ня» втілилося моє співчуття до знедолених. Тоді ж захотілося написати щось про внутрішньо дуже сильну дитину, яка, незважаючи на всі нещастя (Хроня в моїй книжці виховувався в інтернаті й утік, бо там було погано), не втратила своєї душевної доброти, людяності…»[89].

На мій розсуд, випадковий збіг обставин лише підштовхнув творчу уяву письменниці до втілення давно сформованого підсвідомістю типажа. Взявши за основу буквально кристалізований уже в українській ментальності образ «занапащеної чистої душі», авторка проводить її крізь нищівний, але оновлюючий простір Катастрофи, примушуючи обернутися на звичайного (навіть у сенсі зовнішнього вигляду) хлопчика, який має нехай і трагічну, але таки родинну історію, батьківське (Поліщук) і материнське (Мельник) прізвище та доволі впевнено прокладає свій шлях. Це вже не «сирітка», а нова людина нового часу — ще маленька, але вже спроможна змінювати світ.

Образом Хроні письменниця наочно демонструє, що в кожному з нас «...прихована Сила. Сила його Душі та його Роду. Й коли той рід славний і чесний, ніякі Зло, перевертні чи Зона не спроможні нас знищити чи перемогти! Тому, зрештою, Хроня знаходить якщо не своє місце в світі, то — свій шлях! А це дорогого варте!»[90] І томувідкритий фінал повісті Галини Малик, як на мене, значно кращий, ніж, скажімо, «гепі-енд» дікенсового Олівера Твіста з його віднайденням ситого та безпечного життя у добрих родичів. Такий у просторі «Злочинців…» підійшов би хіба хом‘якові Хомці.

Попри все сказане, головний герой дилогії губиться на тлі свого оточення. «Хроня виписаний, можливо, не так чітко, не так рельєфно», — визнає сама Галина Малик, але «…це біда всіх позитивних образів. Усі хороші персонажі схожі один на одного. Вони безликі. А ось негативного героя можна виписати рельєфніше, знайти цікаві грані»[91].

Якщо Хроня — втілення кращих духовних рис українства, якщо хочете, людського в нас, то його оточення — своєрідний зріз суспільних типажів. Скажімо, вірний пес Рекс — спостережливий, тверезомислячий, критичний, готовий захистити слабшого, але водночас звиклий до підпорядкування, сумирний та позбавлений духу здорової конкуренції. Його ім‘я (буквально «цар») і зовнішність засвідчують право на провідні ролі у спільноті (при першому знайомстві всі до нього так і ставляться), але Рекс завжди залишається на других ролях. Це типовий сумирний і безініціативний «щирий українець», чиїми трудами долають усі перешкоди наші достойники та здобувають статки чергові «коти-баюни».

До пари Рексові шотландська вівчарка Доллі, «…сцена смерті якої виписана так коротко, сильно і страшно, що могла б зробити честь надто багатьом нашим “дорослим” письменникам»[92]. В образі цього світлого, здібного, але приреченого створіння важко не розпізнати риси української інтелігенції. Доллі філологічно освічена та навіть цілком спроможна дати собі раду в непростій життєвій ситуації (вміє знайти свій шматочок ковбаси і без крадіжок!). Біда в тому, що її високі ідеали (на відміну від перевіреної часом і досвідом мудрості крука Гая чи навіть звичайного здорового глузду Хроні) виявилися не життєздатними. Доллі втратила лише свого доброго господаря, тоді як крук — увесь мікросвіт, де століттями жив його рід (гніздо, де народився, церкву, в якій вони гніздилися сторіччями, людей, які завжди жили на тій землі). Та коллі спромоглася лише достойно померти, тоді як крук допоміг Хроні знайти відомості про його родину і залишився жити у Зоні, аби нагадати при потребі людям, де вони заховали ключі від своїх покинутих жител…

Одним із найколоритніших персонажів повісті є «знакова постать» кожної епохи змін, невиправний авантюрист зразка Остапа Бендера, по-своєму привабливий пройдисвіт і ошуканець — кіт Рата, буквально «списаний» Галиною Малик із одного з відомих закарпатських політиків: «Знаєте, колись мером у нас в Ужгороді був Ратушняк. Зараз він депутат. І його ім’я було скрізь, на всіх кутках, на всіх банерах, на всіх стінах у місті. Була навіть вода «Рата», «Рата-кола», горілка «Рата» — він випускав… Тому коли у мене виник задум вивести як персонаж Кота — нахабного, самовпевненого, то ім’я саме собою знайшлося. Це просто мусив бути Рата! Добре, що Ратушняк не читає дитячих книжок — він такий суворий товариш. Якби читав, переживала б, чи він не захоче зі мною розібратися (сміється)»[93]

Цинічний, нахабний, нечесний, продажний, крутій і словоблуд — це все він. Натура яскрава та експресивна, кіт Рата відверто пояснює свої неприглядні (та зрештою і не надто результативні) дії фразою: «Не БІЗ-НЕСом, а БІС-НІСом: куди мене БІС НІС, туди я і йшов». Проста, дитяча по суті, гра слів відкриває раптом всю істинну глибину падіння персонажа: загравшись, Рата ніяк не усвідомить, що його водить Нечистий, а цей шлях, кудою б він не проліг, веде лишень до пекла. Та оскільки його «…вчинки, фрази, поза співвідносні з поведінкою підлітків, про яку спеціалісти кажуть — девіантна»[94], багатьом юним читачам подобається цей образ, хоча він і задумувався як негативний. «Це такий собі приколіст, викидає всілякі колінця — думаю, дітям подобається в ньому ця веселість, а не він сам за сутністю»[95], — переконана Галина Малик.

Ще один несимпатичний персонаж повісті хомячок Хомка — втілення найгірших «кріпацьких» рис, отого невиправного «хохляцтва», яке повсякчас зраджує наш поступ до свободи та досі радо асоціює себе із «совком». «На якого біса мені та свобода?... Я й не знав, що воно таке — свобода, аж поки не почали навколо мене якісь дивні слова казати: ринок, економіка, конкуренція… І скоро я дізнався, що таке свобода. Коли їсти стало нічого, винесли нас у поле й випустили. На свободу» — у цьому зізнанні весь Хомка. Та він — єдиний у повісті, хто отримує-таки своє «щастя» — чергову клітку, де можна мовчки спокійно щодня їсти, що дають.

Іншим варіантом активної, але по суті зрадливої та егоїстичної позиції є «трудовий емігрант» папуга Фері[96]. Легковажний і безпринципний, із безкінечною купою чужих фраз у мізках, він дуже нагадує блудного папугу Кешу з відомого радянського мультика. Але якщо в радянський час потяг до пригод папуги-авантюриста сприймався позитивно, як привід звільнитися від контролюючого «всевидячого ока соціуму», намагання вирватися з лещат «державної машини», в умовах незалежності Української держави устремління Фері набувають іншого забарвлення — це втеча від відповідальності, намагання перекласти важку брудну роботу з перетворення країни на плечі інших. Адже тепер це «своя» держава і намагання «звільнитися» від неї дорівнює зраді! Ось чому папуга творить антонімічну пару до крука Гая. Коли один певен, що рідна йому земля оживе і готовий чекати на це оновлення, інший при першій нагоді тікає геть, сподіваючись повернутися «коли тут можна буде житии». Це прагматична позиція. Але письменниця не дарма завершує твір щемким описом сцени коло моря, коли «віддих Хроні» через незмірні простори сягає заокеання й Фері «запахло чимось знайомим». Може ця самотність, яку ніколи не подолаєш, втративши «рідне» тобі, — найменша плата за «чесний» авантюризм із душком зрадництва?.. Або, навпаки, — причетність до «свого» єднає, робить нас непорушною спільнотою, навіть якщо нині кожен із нас — сам-один на березі сподівань…

Зло як таке виявляється у дилогії через вчинки цілком звичайних, але негідних людей (мер, Аріадна Трохимівна, Шкіря, банда Ацетона) та в образах породжених Зоною мутантів (пляшкоїд Чмак, вовкулаки Вульфа). Цікаво, що зло зовні значно більш представницьке та навіть доброчесне, ніж добро. Ті ж вовкулаки поведінкою та одягом скидаються на високопосадовців, а мужній порядний Джохар — на безхатченка-волоцюгу. Світлий, добрий Хроня на перший погляд — купа лахміття, а живодер Шкіря — порядний «мамин синочок». Це тому, що світ Галини Малик перебуває в Зоні катастрофи, на зламі, у ньому існує відразу кілька реальностей, для кожної з яких поняття добра та зла — свої, неспівмірні з іншими. І найпростіше в цьому світі тим, хто як Рата чи Фері легко приймають правила кожної нової «гри».

На окрему розмову заслуговує мова твору, за яку Галину Малик найбільше піддавали критиці.

«Діалоги в тексті рясніють вульгаризмами, жаргонізмами, навіть лайками, які, природно, суперечать «солов‘їній гармонії» літературного стандарту, традиційного для нашої дитячої літератури», — зазначає з цього приводу Е. Огар і продовжує: «проте вони надто вже точно передають реальну мовлиннєву практику підлітків, і не лише неблагополучних. Авторка дуже точно акцентує на одному з яскравих проявів зла і насильства в дитячому середовищі — бруталізації дитячого мовлення, поширенні ритуалів агресивно поведінки, в тому числі мовленнєвої»[97].

Стильове та інтонаційне розмаїття тексту вражає. Він насправді багатоголосий як саме життя і так само емоційно виразний. Співчуття та іронія, жаль, обурення та гнів, відраза і захоплення змінюються залежно від описуваного, а мовні характеристики героїв досі не мають собі рівних у вітчизняній книзі для дітей, оскільки саме мовлення «…якнайтоніше розкриває характер кожного персонажа, його спосіб життя, принципи»[98]. І скільки б не звинувачували письменницю в «дешевому популізмі» занадто цнотливі ревнителі взірцевості мовного вирішення художніх текстів для дітей, запропонована нею тактика безоглядної правдивості у розмові з підлітками («хочеш бути почутим — говори зрозумілою для авдиторії мовою; хочеш, щоб тобі повірили — не бреши») виявилася результативною: «…легко й невимушено поєднавши піднесене з ницим, трагічне з комічним, біблійну мудрість з Бенюковими телепошуками селітри, письменниця водночас зуміла поставити перед нами межові екзистенційні проблеми»[99].

Підсумовуючи, маємо найперше погодитися з О. Гаврошем, що своїми «Злочинцями з паралельного світу» Галина Малик «…привнесла до української літератури те, чого їй не вистачало: казкову повість про доросле життя»[100]. Повість, сповнену реальних сміху та сліз, багатобарвне полотно якої жорстко напнуте між світом «...хай недосконалим, але принаймні придатним для життя усіх божих створінь, і паралельним, в якому нас вже стільки років безкарно утримують злочинці в законі»[101]. Жоден із цих світів не є казковим! Ні в сенсі вигаданості, ні в розумінні досконалості.

Казковою є, хіба невидима межа між них, незнаний омріяний берег сподівань, куди прагне дух і пролягає нелегкий шлях героїв...

І скільки б критики не доводили, що автор «…проводить думку про тяглість історії людства, про космічні закони вищої гармонії і рівноваги, яких сучасне цивілізоване людство має дотримуватися», та що суть авторської ідеї в тому, що «…на цій землі все створено для розумного співіснування усіх живих істот»[102], єдиновірним мені видається чесний, як і сама дилогія, висновок О. Бойченка, котрий вбачає смисл повістей в тому, що «..вони написані не для того, щоб дорослі розчулено згадали своє “щасливе дитинство”, а для того, щоб діти склали собі уявлення про той “паралельний світ” з його “заср-р-раними пор-р-рядками”, який на них незабаром чекає»[103].

Ще одна підліткова антиутопія Галини Малик «Абра&Кадабра», котру сама письменниця визначає як «повість-сюр», з‘явилася на світ водночас із її найхимернішою повістю-казкою про лицаря Горчика та найбільш атмосферною і щемкою оповіддю про Вуйка Йоя. Відтак увібрала в себе проблематику та стиль художнього мислення кожного з цих текстів, зреалізувавши і те, й інше на вищому, більш ускладненому рівні. Цей твір письменниці насамперед —застереження, що «Бездумне нищення природи, комп’ютеризація, бездуховність роблять свою чорну справу: людство, цивілізуючись, деградує»[104].

Вперше уривки твору опублікував у грудні 2006 р. словацький журнал «Дукля», а за рік (у 2007 р.) — журнал «Однокласник». Та лише у 2011 р. повість була видана окремою книжкою ужгородським видавництвом «Ліра» в оформленні Г. Пономаренко.

В основі твору — перевертання догори дригом усталеного авторського художнього всесвіту з метою увиразнення перед спільнотою питань і проблем, які видаються письменниці найзначимішими.

Найперше дитяча авторка змінила адресата: «Абра&Кадабра» — перший художній прозовий твір Галини Малик для дорослих. І хоча підлітки читають його із задоволенням[105], сумлінний дослідник (як у випадку зі Свіфом чи Дефо) має брати до уваги саме первісний авторський задум. Адже при зміні адресата змінюється жанр твору. У дорослому прочитанні — це насправді «повість-сюр» (до ечі, новотвір авторки), типологічно співвідносна з традицією сюрреалізму спроба творення художньої надреальності, заснованої на алюзіях і парадоксах, такої, що потребує від читача певної підготовки для своєї інтерпретації. Під таким кутом зору авторка відображає в тексті не дійсність, а ідеї та образи, які в ній панують. Натомість у прочитанні дитини «Абра&Кадабра» — типова підліткова антиутопія, де письменниця послідовно розвінчує позірну ідеальність реального дорослого суспільства. У цьому сенсі твір сприяє насамперед соціалізації дітини, скеровуючи її зусилля на спробу усвідомити себе частиною соціуму, відповідальною за те, в якому суспільстві і чому саме ми живемо. Відтак, і головним героєм твору в одному випадку буде спільнота, а в іншому — Вася-Денвер.

На протилежні змінює авторка і масштаби міфопростору тексту: замість звичних нам у творчості Галини Малик «паралельних світів» або хоча б країн, з‘являється містечко У з околицями, замість Вічності — кількатижневий відрізок часу. Маємо оту класичну «краплину», що ввібрала у себе Всесвіт. Єдине — треба вміти його там роздивитися...

Змінюється й спосіб моделювання оповіді. Замість кроссоверу — самобутні образи-символи, засновані на алюзіях політичного життя України. Замість жарту й гумору — уїдлива сатира. Зрештою, коли раніше основним принципом образотворення у письменниці виступало мовлення персонажів, у «Абра&Кадабрі» — це їхня німота!

Здається Галина Малик спробувала буквально втілити сакраментальну фразу всякої «керуючої інстанції» (починаючи від роздратованої мами до Президента в незручній ситуації) — «Та замовкніть ви нарешті!!!». Її повість певною мірою і про «ідеальний» із погляду бюрократа світ, де всім нарешті «заткнуло роти». Але чи є такий світоустрій Людським?! Ось у чому питання.

Відразу слід зазначити, що від початку (як і стосовно «Мандрів лицаря Горчика…» та «Злочинців...») «Абра&Кадабрі» виявилася дуже впізнаваною на рівні спародійованих у тексті діячів всеукраїнського й районного масштабу. Так, Г. Родіна зауважила, що: «...якщо у «Мандрах лицаря Горчика…» ретельно, дотепно й виразно виписані шаржі на обличчя з київського олімпу, то в сюрреалістичній повісті «для читачів усіх вікових категорій» — «Абра&Кадабра» — це вже повноцінна сатира на діячів місцевого розливу «невеличкого міста У». Сатира гостра і влучна, адже діячі себе впізнали і вже встигли образилися на письменницю[106]. А О. Гаврош настільки повно асоціює «містечко У» зі столицею Закарпаття, що визнав повість «знаковою» в сенсі того, що «...в ній уперше подано Ужгород у сатиричному ключі»[107]. Натомість, і як дорослий сюрреалістичний твір, і як підліткова антиутопія повість Галини Малик є пародією на конкретику життя у дуже малій мірі: саме настільки, аби «заземлити» багатовольтовий струмінь авторської фантазії та ідей до зручного (чи таки безпечного?) читачеві рівня.

По суті, в «Абра&Кадабрі» Галина Малик «...продовжує розкривати очі читачам на виразкові хвороби суспільства, які кровоточать і потребують кардинального втручання нехай не хірурга зі скальпелем, а хоча б письменника з сатирично-іронічним пером»[108]. І йдеться не лише про українське суспільство.

Сюжет повісті прозорий і на рівні конкретики оповіді, й символічно: чергове винищення природного середовища (дерев) стало поштовхом до пробудження чи то «…кіндер-сюрприза, чи то космічної капсули, чи то велетенської бруньки з невідомого дерева» і в містечку з’явилася техногенна почвара-мутант, яка спричинила епідемію т. з. «Абракадабри». Втративши зв‘язок одне з одним, люди масово втрачають зв‘язок і з реальністю, найменш захищені (як ось Вася-Денвер) — абсолютно. Але реальною залишається культура (ожилі пам‘ятники) та природа (жабеня — рятівник) і саме вони повертають людство (містян) до узвичаєної норми. Легко прочитується повість і в контексті біблійних алюзій: Вася (дитя Боже) має свободу волі обрати: іти йому вгору духовним шляхом чи вниз — матеріальним. Але його вибір наперед визначений: суспільство (Царство земне) забуло про Царство Боже, сад (рай?) вирубаний і став пустирем. Зв‘язок із Творцем втрачений. Але людство продовжує невпинно зводити чергову вавилонську вежу «своєї» цивілізації, забуваючи, що в основі всякого творення має лежати Божий задум. Людям «відбирає мову» і вони втрачають подобу Божу. Але створений Ним природній світ і культура як і після Потопу чи інших Божих кар стають засновком відродження оновленого людства.

Назва твору — «Абракадабра» підказує, що головним його героєм є не хтось із персонажів, а Мова як основна ідентифікуюча риса «людського», Божий дар. (Мимоволі пригадуються герої «Злочинців…», які вилюднюють, отримавши дар мовлення, і навпаки). Власне мовлення як таке не відіграє у тексті значної ролі. Навіть навпаки, порівняно з іншими творами Галини Малик, воно критикується рецензентами («…занадто засмічена мова ужгородських школярів. Тотальна суржикованість персонажів неприємно ріже вуха, а у легкому і веселому творі це є зайвим»[109]). Зате важить факт втрати комунікації всередині людської спільноти. Заражені невідомим вірусом (комп‘ютерним за походженням!) особи можуть розмовляти й мислити, але втрачають здатність спілкуватися, чуючи щоразу одне від одного лише «абракадабра» (пригадайте міф про Вавилонську вежу).

Одним із очевидних варіантів розкодування прихованих тут смислів є думка Г. Родіної, буцім ідеться «…про кризу масової довіри до влади. Коли мову владців вражає вірус брехні, відбувається цілковитий розпад комунікації: ніхто нікого не розуміє, а тому й перестає чути»[110], відтак письменниця знайшла художній спосіб пояснити цю абстрактну тезу дитині. Натомість Л. Овдійчук доходить до менш політизованого висновку, що «…людей покарано за те, що мова у соціумі втратила первинний смисл, коли речі називалися своїми іменами, і перетворилася на нісенітницю, безглуздя. Адже дуже часто люди говорять не те, що думають, думають не те, що говорять, завуальовують за словесним плетивом суть справи, вчинку». Найближчим до істини мені видається узагальнення цієї ж дослідниці, що назву твору слід тлумачити як «таємне слово, що йому приписувалася чудодійна сила», а відтак образ «зниклого мовлення» самою суттю своєї появи є «формулою порятунку та зцілення» конкретно для української спільноти, а твір загалом — це «…застереження та спонука до розуміння того, що значить мова для суспільства, точніше, що означає її втрата»[111].

Важливим для розуміння суті повісті є також образ почвари-вірусоносія, буквально невіддільний від образу Васі-Деневера. Це парний персонаж (недарма на початку твору почвара подібна до двох зліплених в одне істот, а в кінці Вася обертається на почвару). Вони обоє — породження «низів» (суспільних і духовних). Для обох сенсом життя є «володіння», а керівництвом до дії — безпринципність і цинізм. Але якщо тяглості буття почвари ми не знаємо, то доля Васі — це трагікомічна історія життя «героя нашого часу». Цей п‘ятикласник-гімназист — «…типова сучасна цивілізована дитина з не надто забезпеченої сім’ї, де матеріальні проблеми є насущними, а будь-які інші не вирішуються з тої простої причини, що потреби у духовному, моральному, фізичному розвиткові просто не існує»[112]. Він ненавидить навчання, заздрить більш забезпеченим дітям і виміщає злість на слабших. Та при першій нагоді хлопець вміло й цинічно (прихований чи прямий шантаж, вимагання, погрози) користується ситуацією, аби «стати людиною» (отримати повний набір статусних речей). Це очікуваний результат, бо діти на загал «…схильні до не зовсім адекватного, виваженого, усвідомленого, морального і зрілого вибору друзів, занять, соціального статусу, життєвих принципів, цілей, пріорітетів, світогляду, діяльності тощо». Їхні характер, цілепокладання, спосіб взаємодії з суспільством визначаються оточенням. «…ці «взірці для наслідування» із світу дорослих і впливають на школяра-підлітка, формують його свідомість, бо встановлюють свої досить «успішні» правила життя»[113]. Отже, те що потворна спільнота сформувала особистість-потвору — закономірність. Трагедія в тому, що подібні Васі можуть опинитися в ролі «справжніх людей» лише серед «бидла» (в даному разі буквально «безмовної скотини»). Власне, такі «васі» (обвішана гаджетами нагла почвара з грубою барсеткою на поясі) як лакмусові папірці, що свідчать про негаразди у суспільстві. Але не вони — причина цих бід. Бо як мудро зауважила Л. Овдійчук, пояснюючи причини переродження дитини: «…де ж взятися справжнім людським цінностям, якщо вони у цьому суперцивілізованому та до краю зматеріалізованому світі не в ціні!»[114].

Дорослий («світ взірців») представлений у повісті двома типами персонажів- «великими людьми» місцевого рівня (різноманітні начальнички — від гімназійних до військових) і буквально великими — пам‘ятниками.

«Очільники», попри всю абсурдність ситуації, продовжують діяти «за правилами» свого далекого від реальності як дитяча гра середовища (роблять що заманеться, не можуть дати лад скоєному, приховують від «старших» свої «збитки», «ховаються в хатку», не усвідомлюють, що забріхуються тощо). Тому ними так просто маніпулювати Васі-Денверу. Усі оці «начальники сьомого ЖРЕРУ», «губернатори», «радники» та «завгоспи» ніколи не жили справжнім, правдивим, зрештою — праведним життям. Їхнє істинне життя — жалюгідне, сповнене заздрості й приниження, страхів і злочинів — ніколи не було «задекларованим». Воно — неіснуюче, тіньове. Натомість Воїн-Визволитель, Художники, Поет, Кобзар і Будитель, навпаки, — лише прикидаються байдужими до всього пам‘ятниками, а в тіні (буквально — в нічний час) ховається їхня безупинна внутрішня духовна робота над собою та долями світу. «Пам’ятники — це авторське втілення вічного, божественного творчого начала в людині, незнищенності духу та непроминальних цінностей: добра, любові, честі», — стверджує Л. Овдійчук. — «Саме тому вони непідвладні хворобі, що охопила місто. Пам’ятники єдині, хто не втратив безцінний дар мови і тому мають можливість домовитися, як бути у непростій ситуації»[115]

Хоча рецензенти одностайні в тому, що «Абра&Кадабра» Галини Малик — це «…той рівень майстерності, коли виникають універсальні тексти — «від 2-х до 102-х років»[116], та що секрет книжки «…в особливій інтонації: так обговорюють свої проблеми дорослі, коли хочуть, аби їх зрозуміли й діти — із незлостивою іронією та анекдотичними порівняннями»[117], вони й далі вбачають у повісті твір для дітей, аргументуючи тим, що: ситуацію розв‘язано «…суто дитячим прийомом: погану «машинку зла» розтоптали ногами, і «абракадабра» скінчилася… мова, герої — все з арсеналу вправної дитячої літератури»[118]; або що текст обсягом до ста сторінок, «…саме стільки, скільки можуть «проковтнути» сучасні діти… тому повість не «дотягує» до дорослої планки. Задум виявився масштабнішим за текст»[119] тощо. Але тоді слід визнати, що в цій повісті, як і в більшості підліткових антиутопій, поряд із іншим порушено проблему діалогу поколінь, протистояння та взаємовпливу між наборами цінностей «старших» і «молодших». Що читаючи «Абра&Кадабру», підліток насамперед відчуває, до якої «системи» цінностей належить сам, та, можливо, зрозуміє, що дорослішання — це завжди вибір: пристосуватися, зламати існуючу систему чи творити нові правила гри.

«Я не кажу, що відкриваю якісь нові теми, бо вони ті самі:

любов, життя, смерть, ненависть.

Але справжній письменник — це той,

хто розповідає про вічне так, як це ніхто до нього не робив».

Галина Малик.

«Кожний твір Галини Малик, без перебільшень, є високим зразком літератури, де щоразу відкривається нова грань осмислення письменницею дитячого космосу і водночас гострішає відтворення того, як бачать довкружнє буття школярі, народжені у реаліях інформаційної доби з усіма її здобутками й втратами. До своїх юних читачів письменниця ставиться з великою довірою й повагою і тому не приховує проблем «дорослого» життя. Саме тому її книжки переважно є відгуком на актуальні проблеми й відповіддю на виклики сучасності»[120]. Ці слова Г. Родіної точно характеризують суттєві риси доробку письменниці, у засновку яких — безмірна любов авторки до свого читача і творчості як Божого дару.

Письменниця однаково щиро любить і своїх читачів, і героїв та не мислить їх роздільно одне від одного: «…схожість читача і героя створює невидимий зв‘язок між ними, і не важливо, це дитина чи дорослий…»[121]. Кожний її персонаж витворений із урахуванням читацької реакції на нього, він діє відповідно цієї реакції та задля неї. Тому її герої ніколи не бувають взірцевими, але завжди виплекані: під мудрою опікою свого автора вони ростуть і змінюються на краще, даючи маленькому читачеві зразок саме цього зростання, позитивних змін у собі.

«Одне це — світла усміхнена вдача та м’який гумор», — на переконання Г. Родіної, — здатне забезпечити письменниці читацьку любов. А ще ж їй притаманні принциповість, гострий журналістський погляд на життя, фонтануюча енергія й працездатність, що не відає втоми»[122]. Як наслідок — творчій манері Галини Малик від початку властивий інтерес до новітніх технологій творення та малознаних в Україні жанрів. Так, вона однією з перших спробувала себе у коміксі, у її доробку доволі часто зустрічаються елементи спін-оффу, коли герої одного твору беруть участь у подіях іншого (папуга Фері залітає до квартири Алі та стає одним із учасників третьої подорожі до Недоладії, Сищик-Пищик із «Пригод у Чарівному лісі» допомагає шукати Страшну Велику Куку Вуйкові Йою з друзями, а Бібл із Гравиком — виявляються одними із найактивніших членів підпілля у Сяк-такії та спасають таланти) та кросоверу, коли є взаємопроникнення різних мистецьких світів (скажімо, «Пригоди лицаря Горчика…») тощо. Водночас письменниця завжди прагне йти в ногу з часом і навіть випереджати його, надаючи своїм текстам максимально актуального втілення. Серед її видань — книжки-іграшки, книжки-обертні, книжки-безкінечники, комікси, аудіо- та інтерактивні електронні видання.

Така креативність у підходах зумовлена особливостями авторського стилю письменниці, визначальною для якого є гра. На думку Г. Родіної: «Галина Малик з насолодою грає у літературу, у фентезі, у слова, у стилістику й колористику, — і водночас затягує до своєї гри читача. Причому дорослого навіть швидше, ніж дитину»[123]. Скажімо, вона заввиграшки наділяє рисами відомих публічних людей сатиричні персонажі, грається з власними назвами, відомими цитатами та мовними кліше. Саме психологія гри відкриває письменниці вихід у творчість. Завдяки їй вона реалізує природну креативність і відкритість власної натури, долаючи водночас неминучі перепони узвичаєного — мовних бар‘єрів і умовностей, стереотипів і звичок, правил і очікувань.

А ще Галина Малик — дуже європейська авторка у сенсі відкритості до всього «інакшого» при повній укоріненості в «своє». Найпомітніше це в принциповій урбаністичності її творчого доробку (що досі — рідкість для доволі архаїчної та пасторальної в своїй суті української літератури для дітей) та високій комунікативній спроможності текстів, які налагоджують «…серйозний діалог між нашими дітьми і нами, дорослими, бо дають привід дітям звертатися до нас із запитаннями, від яких не відіб’єшся машинальними “усі-пусями”»[124].

Водночас, «...цікаві, динамічні, з веселими і ненав‘язливо повчальними перипетіями, з філософським підтекстом»[125] твори Галини Малик від початку вирізняє вітаїстична потреба з гумором і оптимізмом дивитися на Божий світ. Ця життєствердна творча позиція, дитинне в своїй чистоті прагнення ощасливити світ, повернути все на краще тут і нині, любов і повага до людського життя, яким би маленьким воно комусь не видавалося, також ріднить авторку зі світовою неогуманстичною традицією новітньої доби.

Натомість, однією з найпотужніших у творчості Галини Малик є сатирична, а не гумористична складова. На думку С. Федаки саме перша — спусковий гачк більшості її творів: «…сатира породжує фабулу-конфлікт, а та цілком природно виливається у сюжет»[126]. Письменниця тяжіє до багатоскладних композиційних побудов із застосуванням історії-обрамлення (як-то в «Злочинцях…»), вставних оповідей (казки у «Вуйкові Йоєві…») і віршів (віршики-пісні в «Пригодах Алі») тощо. Попри те, що події зазвичай відбуваються у різних часово-просторових межах, сюжет тримається єдиної лінійної хронології, розгортаючись за причинно-наслідковим зв'язком, ніби нанизуючи на неперервну нитку спільної нарації одну за іншою пригоду/ситуацію. Л. Овдічук вважає, що це обумовлено «…логікою реального життя, на яке ніяким чином не впливають фантастичні рушії сюжету. І хоча, за законами жанру, з героями трапляються різні пригоди: фантастичні і нефантастичні, проте більшість випробувань цілком реальні і відбуваються у жорстокому реальному людському світі»[127].

Близьку думку, але дещо з іншим акцентом висловив і С. Федака, вважаючи, що не лише лінійний сюжет, а тема дороги як такої є наскрізною та смислоутворюючою для творчості Галини Малик. Це «…спосіб життя, тимчасова неприкаяність персонажів і настійний пошук ними дому. Це життя у стилі клоунади, ескапади, постійного епатажу, з дулею у кишені, життя — опір[128]. Саме тому письменниця обирає лише насправді цікаві для себе та читачів теми, не зважаючи на їхню складність, нерозробленість у дитячій літератури чи можливу «незручність» для суспільного розголосу. Адже на дорозі життя просто неможливо оминути всі перешкоди, а щоразу затуляючи очі на неприємне, навряд чи кудись дійдеш.

Завдячуючи цій внутрішній чесності в доборі тематики та проблематики творів, Галина Малик стала новатором у розширенні тематичних обріїв української дитячої літератури, першою заговоривши з малюками про складні або й страшні речі: стать і дітонародження, смерть і облуди дорослого життя, Чорнобильську катастрофу та гуманістичну кризу суспільства споживацтва інформаційної доби тощо. І саме ця сміливість авторки у зображенні неоднозначних, почасти темних сторін буденності приваблюють юного читача. Бо страх — традиційний атрибут дитячих текстів, який дає змогу відтворити боротьбу добра і зла, викликати співпереживання до болю втрат і ейфорії перемоги: «Емоції, які переживає маленький реципієнт, спостерігаючи за тим, як зло, прагнучи перемогти добро, усе ж зазнає поразки, сприяють глибокому катарсису, що відіграє важливу роль у формуванні духовної сфери юної особистості… допомагає дитині, яка незатишно почувається у жорстокому реальному світі, навчитися долати страх, самостверджуватися...»[129].

Кожний справжній письменник — повноцінний світ, що має свої обшири, історію та міфологію. І кожний такий мистецький світ тримається на власних «китах», чиї міцні спини, хвацьке ляскання хвостами та потужне фонтанування прозирають у кожному тексті. Світ «Галина Малик» стоїть, на моє переконання, на чесності, любові та доланні меж як таких.

Не даремно на питання «Що вважаєте у дитячій книзі головним?», письменниця незмінно відповідає: «Правда і талант оповідача».[130]

Наталя Марченко

(Київ).

***

«Г. Малик віднайшла свою нішу в крайовій літературі для дітей, вона вміє спілкуватись   близькою дитині мовою.   Заявила про себе як поетеса у 1984 році збіркою  „Страус річкою пливе” (видавництво „Веселка”). Деякі  з творів, наприклад вірш „Хто сказав?”, були миттєво сприйняті дошкільнятами як свої і побутують сьогодні в дитячому середовищі на рівні  фольклору.

Хто це, хто це, хто сказав,

Що в калюжу Боря впав?

—Горобці, то ви сказали?

—Ми в сусідній двір літали.

—Котик Мурчик, ти сказав?

—Я з горища не злізав!

—Песику, це ти сказав?

—Маслачок я догризав!

Котик мамі не сказав,

Песик мамі не сказав,

Не сказали горобці.

Розказали все...штанці!

Книжка „Неслухняний дощик” (1989) засвідчила, що поетесі властивий і  традиційний тон митця  з Закарпаття, її творчість наповнилась  патріотичними почуттями, наснажилась специфічним колоритом. Більшість творів тут — міні-сюжети, що передають захоплення і здивування від окремих явищ дійсності. Правда, всі явища так чи інакше пов’язані  з Закарпаттям — його природою,   способом життя, його ремеслами та іншими видами культури. Привертає до себе увагу широко застосовувана  ігрова форма,  зокрема помилкове словотворення (навчата, вихвалята),   невимушена, одночасно ірраціональна й по-дитячому логічна гра зі словом (зокрема довільне творення іншомовних прізвищ), яка, за визнанням Корнія Чуковського, є кращим способом вивчення мови, а в трактуванні Галини Малик — ще й  психотипу чужинця, ідентифікації, що незмінно супроводить соціалізацію особистості в навчально-виховному процесі.

Вірш «Полонинський дощик» , на нашу думку, належить до кращих патріотичних творів у крайовій літературі, а вірш «Ізянські лозарі» (про  майстрів лозоплетіння з села Іза на Хустщині) – до  доволі рідкісних у нашій літературі сучасних творів про уславлення людини праці.

Вірш «Королівство Ану» (з однойменної збірки 1990 року), який неодноразово входив у програми для початкової школи, у казковій манері змальовує світ, подає правила поведінки людини, її комунікації.

***

Основним джерелом емоцій у молодших школярів є навчання та ігри. Веселі історії Г.Малик ? це мозаїчна в своїй структурі оповідь  про життя сучасних школярів, з використанням їх бачень і відчуттів, навіть їх сленґу,  специфіки усвідомлення світу й себе в ньому. Особливість  цих творів  перш за все у тому, що вони надзвичайно динамічні, впливають на емоційний світ  школяра. Так, деякі з них ? страшилки, інші  можна умовно назвати любовними історіями, ще інші ? історіями про утвердження себе в соціумі, про подолання перешкод на шляху особистісного формування.  І хоч ці оповіді, за нашими спостереженнями, добре сприймаються дітьми основної школи, вони зрозумілі й цікаві також учням молодшої ланки.

Короткі  оповідання Галини Малик  із книжки „Сміятись заборонено” (2005) — зразок гумору, що схожий на шкільний фольклор. У чомусь ці твори тяжіють до яскраво вираженої в сучасній російській літературі творчості таких письменників, як Б.Заходер, Г.Остер тощо. Найбільш поширений тут засіб — гіперболізація. Письменниця веде оповідь від цікавого факту до несподіваного наслідку. Ось „Сергій Бузькин зробив собі металістський костюм”, „нашльопав на куртку і штани металевих бляшок, одягнув на руки і шию металеві ланцюжки” — і… його вкрала сорока. А Світлана Сушко спала на уроках, та так, що проспала й канікули, і навіть свого принца на коні...  Складається враження, що авторка вжилась у роль учня так уміло, що оповідає все від його імені, користуючись його ж лексикою, іншими словами – підпадає під   комунікаційний стиль шкільної перерви. Така манера надзвичайно подобається дітям.

Серед мініатюр Г.Малик — і поширені в шкільному середовищі страшилки, які діти полюбляють розповідати, коли поруч нема дорослих. Розвиток особистості та інстинкти невіддільні. Опанування себе, вміння керувати своїм найпотаємнішим – вагома складова виховання. Здавалось би, ну що тут такого: у чорній-пречорній кімнаті чорний-пречорний мрець устає чорної ночі і питається… хто з’їв його бутерброд з чорною-пречорною ікрою? Однак для дитячої психіки це своєрідний тренажер для опанування власних страхів.

Проза Галини Малик у мініатюрних жанрах  наслідує дитячий фольклор (емоційність штриха, швидка зміна образів, несподіваний висновок тощо),  і тому  це твори, які навіть при запереченні їх консервативними критиками чи педагогами сприймаються дитиною  на ура.

***

Повість для дітей набула свого розквіту в  літературі  Закарпаття   1990-2000 рр. завдяки творчості Галини Малик. Саме за прозові  фантастичні повісті авторка  стала в 2003 р. лауреатом Всеукраїнської премії   ім.Лесі Українки.

„Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії” (1990), „Подорож до Країни сяк-таків” (1993;1997) „Злочинці з паралельного світу” (1998), „Злочинці з паралельного світу -2” (2002), „Мандри і подвиги лицаря Горчика” (2005; 2009), «Вуйко Йой і Лишиня» (2007) — повісті–казки для дітей молодшого та середнього шкільного віку, написані в легкій, захоплюючій манері. Ці твори, на наш погляд, мають багато спільного, принаймні в жанровій та стильовій характеристиках, з класичними зразками світової літератури для дітей, зокрема з повістями Л.Керолла, Р.Кіплінга, А.Ліндгрен, у дечому  схожі на модні сьогодні повісті про Гаррі Поттера Дж. К. Роулінг, проте вони не позбавлені зв’язку з високими вітчизняними  зразками, такими, як, скажімо, повість-казка В.Близнеця „Земля світлячків”.

Авторка, добре відчуваючи запити свого читача, досконало володіючи ігровими прийомами, маючи від природи багату творчу уяву,  невимушено спілкується з дітьми про складні проблеми   світу дорослих. Вона легко поводиться як із сюжетом, так і з героями, часовим та просторовим вимірами, навіть з площинами різних світів. Не уникаючи подекуди натуралізму життєвих колізій (такий творчий принцип авторки), Г.Малик не вдається  до принизливого сюсюкання з юним читачем, вона наполегливо демонструє намагання створити свого, українського, новітнього героя у властивих йому  нелегких умовах — і їй це вдається. Творчість  письменниці — той випадок, коли можна говорити про  оригінальну індивідуальну манеру письма, блискучу стилізацію, яка, однак, перебуває в руслі  сучасної  літературної течії і спирається на кращі світові традиції.

Особливо це відчутно в  повісті „Злочинці з паралельного світу”, де інтригуючий сюжет побудований на жорстких реаліях непростого   життя в умовах України постчорнобильської, України обездуховленої. Тут поруч з фантастичними героями зі спільного для всіх землян  майбутнього діють   добрі духи  родового вогнища з етнічно-українського минулого. Яскраві  символи суспільної деградації, свого часу втративши високі моральні орієнтири,  часто упізнавані: за маскою казкового героя  ховається  конкретний політик чи суспільний діяч. Читача не полишає думка про те, що все, що діється на Землі, знаходиться під уважним поглядом когось із космосу — тому зло випробовує кожного на міцність і має колись відступити, бо добро - всепереможне.

Повість Г.Малик «Злочинці з паралельного світу» та її продовження «Злочинці з паралельного світу-2» розкриває перед дітьми  сутність бездомного сирітства, у ній звучить щемлива музика добра і милосердя. Хлопчик Хроня, що втік з інтернату і живе , хоч і голодно, проте на волі,  збирає навколо себе  безпритульців-тварин, з якими безжально обійшлося суспільство. Разом своїм збідованим колективом вони не тільки сяк-так виживають, а ще й   ведуть нелегку боротьбу проти зла. Є тут і свої завдання–максимум: так, Хроня мусить вияснити, хто його батьки, де його батьківщина, бо ж бездомними діти не бувають. Через це герої потрапляють у Чорнобильську зону. Цур і Пек ? два діди-домовики, своєрідні охоронці етнічної пам’яті, що живуть у запущеному поселенні в зоні і допомагають Хроні у його намаганні віднайти себе.

Твір не оберігає дитячу душу від грубощів ? навмисних і ненавмисних ? цього світу, тут мова персонажів, як і вони самі, далека від стерильності. Проте цим повість і сильна: вона навчає сучасну дитину життю, показує явища в тісних взаємозв’язках. 

У творі кожен персонаж має яскраві індивідуальні риси, він неповторний у діях та в мовленні, як-от  папуга Фері:

«…Фері… сидів біля залишених Ратою кукурудзяних качанів, виколупував з них зерна і клав у невеличку торбинку на мотузку.

?Що це ти робиш?? спитав його Рекс.

?Збир-р-раюся в емігр-р-рацію,? теж похмуро відповів Фері.?В Афр-р-рику полечу. Набр-р-ридли ці ср-р-рані пор-р-рядки. Повер-р-рнуся, коли тут можна буде жити.

?Значить, і ти нас кидаєш,? сумно сказав Хроня.?А нам що робити?

?Шукайте спонсор-р-ра!?порадив Фері. ?А я, якщо добр-р-ре влаштуюся, надішлю вам пар-р-ру долар-р-рів».

Від повісті до повісті спостерігається  прогрес розвитку авторки в бік   створення оригінальних  вимірів картини світу. Кращі її прозові повісті наснажені сильним психологічним зарядом. 

Останнім часом Галина Малик прийшла до  читача кількома  повістями-казками — „ Сміятись заборонено” (Київ, видавництво „Джерела М”, 2005),  „Мандри і подвиги лицаря Горчика” (друкується з вересня 2005 р. в журналі „Барвінок”, 2009 – видано окремою книжкою у львівському видавництві «Аверс»), «Вуйко Йой і Лишиня» (2007) тощо. На відміну від традиційних казок, казки Галини Малик  схожі скоріше на багатосерійний мультфільм: відсутність епітетів та описів і максимальна насиченість  дією робить їх надзвичайно динамічними, експресивними. Такі твори читаються легко, головна їх ознака — інтрига, тому книжки Галини Малик одні з тих небагатьох у сучасній українській літературі, які  стоять в авангарді  за навернення дітей до читання, відволікають від безкінечних комп’ютерних ігор та фільмів.

У повісті „Сміятись заборонено” підіймається важлива  проблема — потерпання світу дитинства від засилля жорстокості, недитячих ігор, цинізму та бруду, що потоками ллється з екранів. Галина Малик легко й  невимушено спілкується  доступними дітям засобами і доносить до юного читача  проблеми  дорослих. Ось як звучить    напис, зроблений Чорною Рукавичкою на стіні зачарованого міста: „Якщо ті, хто прибув сюди, хочуть дізнатися, задля чого вони прибули, хай прийдуть у той самий час у місце навпроти того, куди вони прибули...” Чим не  ділове мовлення з його бюрократичними вивертами у країні Злого Мага?

У  зачарованому місті заборонено сміятись, за всіма шпигують, а той, хто не приховує радості й порушує цей закон, раптом кудись зникає. Казка написана за традиціями пригодницької літератури, у ній  сильна інтрига, що змушує  не тільки дітей, а й дорослих згадати про світ страхів і пітьми. Іншими словами, авторкою задіяно головний інстинкт самозбереження, і вже на його фоні  порушуються важливі етичні проблеми, а також виховні проблеми суспільного значення. Гра, цирк, балаган, атрибути Різдва і Хелловіну, повір’я про нечисту силу ? усе в цьому творі химерно переплелося і, традиційно, розділилось на світ добра і зла.

„Мандри та  подвиги хитромудрого переможця Дванадцятиголового Змія лицаря Горчика, його банконосця третього Зайвого та красуні Каролі” —  повість-казка, „спечена „ з елементів традиційного українського фольклору, зокрема з героїчних і фантастичних казок, а також з  історій далеких лицарських часів. Тут перекинуто усі часові пласти, змішано території, „той” і „цей” світи, проте незмінними залишились ідеали добра і лицарства. Сприймаємо цю повість як вдалу спробу наслідування в літературі для дітей авантюрного чи лицарського роману, намагання створити нового національного казкового героя, життя якого  „осучаснене” деталями культури  та естетичними вимірами молодої людини з України часів Незалежності.

Чого варта  описана письменницею Баба Яга: „  У джинсах, кросівках; у вухах, бровах та у ніздрях — пірсинг. На передпліччі — татуювання: вона на мітлі летить, а за нею Змій Горинич пішки біжить... Посміхнулась — зуби всі цілі, видно, „Колгейтом” їх чистить”. Це новітній стиль спілкування з дітьми,  сплав реклами і вуличної моди, своєрідний кітч, апробований кінематографом та анімацією, схожий на  літературу постмодерну. Багато ознак, притаманних повістям Г.Малик, засвідчують, що в її творах у крайовій літературі  отримує свій  вияв масова література, де, на честь авторки, витримано вісь високих ідей гуманізму, добра, світлих перспектив, надзвичайно важливих для  психічного здоров’я  молодшого шкільного віку.

Горчик – трансформований відповідно до дитячого сприймання лицар, який боронить рідну землю від ворогів. Одне з завдань, які ставить і виконує автор поза сюжетом, це зацікавити дітей рідною історією, натякнувши, що в   минулому рідного народу багато великого і славного. Сплав лицарського пригодницького роману, народної казки, билини робить цей твір оригінальним, впізнаваним і незвичним водночас, дуже сучасним.

«У прадавні часи в нашій Україні жили лицарі…Маленькі лицарі ходили до школи, а великі брали участь у лицарських туррнірах та билися з одноголовими, двоголовими, триголовими і навіть шестиголовими зміями та іншими різними чудовиськами, яких тоді в Україні було повно-повнісінько. Ті одноголові та багатоголові зміїська були так знахабніли, що мало не щодня вимагали собі  на сніданок по красуні…»[1]

Твори такого плану підточують комплекс меншовартості, властивий самосвідомості українця( у цьому їх актуальність), вони, звертаючись до дитини на зрозумілій їй «мові», формують почуття національної  гордості  і патріотизму, на рівні виховної константи розвиваючи в дітях любов до свого, рідного, пошану до історичного минулого Батьківщини.

У творчості Г.Малик маємо спробу говорити з дітьми про громадянські почуття і патріотизм по-новому. Авторка вкладає в перевірену форму народної казки сучасний зміст, насичує казкову оповідь трансформованими історичними подіями та героями, у її текстах Змій-Горинич живе поруч з князем Галицьким. Стереотипи і моделі дій відповідають національній ментальності. Г.Малик – блискучий стиліст-інтерпретатор, яка володіє даром активізації пізнавальної діяльності дитини, що надзвичайно важливо  сьогодні.  До особливостей творчої манери авторки відносимо й  використання неологізмів на фоновій канві  історичних часів. Так, князі і слово ноу-хау вживаються в її текстах на одній сторінці. Сила письма Г.Малик – в нетипових для літератури образах, пригодницьки закрученому сюжеті, легкій, відповідно до вікової педагогіки і психології, мові твору, яскраво-зримих деталях. «У прадавні часи в нашій Україні жили лицарі…» – уже перше речення з казки про лицаря Горчика – не по-дитячи серйозна заявка  на висвітлення національної історії, а епітет «в нашій Україні» – акцент на громадянсько-патріотичній установці.

«Нате ось вам банку з Русалонькою, відвезіть її до ваших сирен та ундін, нехай вона їх державної мови навчає!– витягає з-під столу трилітрову банку лицар Горчик. – А якщо ще треба буде з яким чудовиськом до бою стати, то довго не радьтеся, ваша вельможність. Посилайте одразу за нами – ми свою рідну  землю до останнього подиху боронити будемо!

І я там була, «Львівське» мед-пиво пила, додому вертала і все це для вас описала! Ось і казці  кінець, а хто слухав – молодець!»[2] – давня форма і новітній зміст надзвичайно вдало сплітаються в захопливе «чтиво», що претендує на всеохопне заволодіння дитячою уявою.

***

Авторка засвідчила  спроби і в драматургії для дітей. „Пригоди в зачарованому місті” — п’єса Галини Малик, написана на основі її прозової повісті, у ній  застосовано   так звані інтерактивні методи спілкування із залом: герої  зі сцени запитують у глядача, як їм далі бути,  цим самим глядачів вводять у дію, глядач виступає одним із учасників  п’єси. Для творів,  адресованих дітям, це вкрай важливо.

Вся колізія  в „Пригодах...”  побудована на боротьбі темних і світлих сил, візуально пов’язаних з архетипами колективного несвідомого. Інтрига, таємничість, пригодницький дух не покидають юного глядача від першої і до останньої хвилини. Складається враження, що цей твір — мандрівка в нетрях снів. У п’єсі багато дії, ефектних моментів. Мова героїв дотепна, лаконічна, точна, діалоги виписані зі знанням дитячої психіки. Усе це сприяє успіху твору Галини Малик. 

Читач Галини Малик – це дитина комп»ютерної доби, однак все ж і перш за все це дитина, яка любить гратися, фантазувати, вигадувати, яка в пошуках пригод і відкриттів активно пізнає довкілля. А письменниця досвідчена як у плані специфіки дитячого сприймання, так і в плані художнього вираження»[3].

Лідія Ходанич-Повх

(Ужгород).

Вітаю з Днем народження шановану письменницю, улюбленицю юних читачів, авторку чудових творів для дітей і юнацтва.

Світла, добра, миру і любові Вам повсякчас, пані Галино! Реалізації усіх ідей і творчих задумів!

У творчому доробку Галини Малик  – поезія, проза, переклади. Із 80-х років ХХ ст. пише книги для дітей: «Страус річкою пливе» (1984), «Неслухняний дощик» (1986), «Знає Вітя все на світі» (1988), «Пантлик і Фузя» (1989), «Пригоди Алі в Країні Недоладії», «Королівство АНУ», «Пантлик і Фузя сперечаються», «Пригоди Іванка і Беркутка» (1990), «Незвичайні пригоди Алі в Країні Недоладії» (1991), «Чорний маг і зачароване місто» (1994), «Подорож Алі до Країни сяк-таків» (1997),  збірка перекладів з російської мови Даниїла Хармса «Я тепер автомобіль» (1994).

Галина Малик – авторка збірок віршів для дітей «Незвичайна книжка» (2010), «Забавлянки» (2011), «Бешкетні вірші» (2011),  «Бабусина книжка»(2012), сонетної поеми «Мій срібний князю» (2001).

Її вірші – несподівані і незвичні. Очевидно, це мала вона на увазі, називаючи збірку – «Незвичайна Книжка. Для хлопців і дівчаток. Каже сіра мишка. А де її початок?», яка складається із трьох частин і може бути прочитаним з обох боків. Поезії книжки різні за темами і жанрами. Розпочинає «Незвичайну Книжку» лабіринт дражнилок з різними іменами. Далі – веселі й дотепні поезії про тварин та їх особливості; вірші-загадки («Що за звір?», «Хто що бачить?»), лічилки («Дві зелені жабки», «Рак-Неборак»), а також вірші, побудовані на тавтології («Двадцять п’ять хоробрих мишок»), звуконаслідуванні («Бах і Бух») і дитячих словах-новотворах («Криломах»). Дотепність віршів поєднується з їх дидактичним ефектом.

Щоб город перекопати,

Треба взяти нам…

Щоб забить в стіну гвіздок,

Треба мати…

Щоб дрова нарубати

Треба нам … мати.

Вірші-небилиці побудовані на жартах та алогізмі («Мавпині іменини», «Уявляєш?», «Хіба таке буває?»).

Поетичний і прозовий тексти синтезовано у «Кашчиній пісні». Мова у цьому вірші про мурашку Кашку, якій свої пісні співають різні звірі. Провідна повчальна тема його – прославляння працьовитості й осудження ледарства. Риси характеру та поведінки дітей розкривають вірші «Страшна дівчинка», «Криве дерево», «Улюблений предмет», «Жадібний Андрій», «Сажотрус».  Про знаряддя праці йдеться у віршах-загадках («Що для чого треба?», «Знає Вітя все на світі»).

Поезія Г. Малик – строфічна, римована, сюжетна, гумористична, часто поєднується наче непоєднуване. Вона також роздивляється «світ навиворіт». Популярна в її творчості персоніфікація, яка метафорично переносить на тварин негативні якості людини: нечемної жабки, шибениці мавпи, хвалькуватого удава.  Бешкетний вірш «Про відьму Жужу», скоромовки-небилиці «Медальйон і бульйон», повчальні казкові сюжетні вірші «Ліки для короля», «Королівство Ану» розважають, дають відповіді на питання, які хвилюють дітей.

Цикли лічилок, поезій про дитячі витівки, ігри, речі («Хто сказав?», «Хто кого пасе?», «Коні», «Стихійне лихо», «Запросини» та ін.) компонуютьмозаїку дитячого буття. Пісенні вірші з повторами і ритмомелодикою відлунюють фольклорними барвами («Снігова баба», «Пісня про слова»). У сюжетних віршах-пригодах розповідь відбувається від імені гостя  Нахабненка Кості («Дикі чобітки», «Гість»). Оригінальну за графічною побудовою поезію «Дзеркало» можна прочитати тільки через дзеркальне зображення.

Третю частину «Незвичайної Книжки» розпочинає цикл забавлянок. Розповідь про рік-мандрівник – поетичний опис природи, місця і місцини, мандрівки («У Карпатах», «Буркут», «Хурделиця»), змальовує різні пори року («Січень», «Морозець», «Я морозу не боюся», «Веселий сніг», «Йде весна», «Квітень», «Мамине свято» та інші).  Особливі відчуття навіюють  поезії «Осінь», «Три дощі», «Дядько Сміх», «Океан», «Зимовий сад».

В одному інтерв'ю Г. Малик зізналася: «Для того щоб писати для дітей, треба просто бути щасливою людиною... Адже звідки, як не з себе, можна дістати весь той прекрасний казковий світ, якого в реальності не існує?».

Письменниця багатогранна у творчості для дітей. Казкова повість «Пригоди Алі в Країні Недоладії»  – розважальна і водночас повчальна історія про пригоди дівчинки Алі. Її образ ніби списаний із непосидючої дитини. Вона – гарна, але дуже нетерпляча, не вміє доводити до кінця справи: ні заплести волосся, ні доїсти страву, ні вишити бабусі рушник.  У Країні Недоладії –все «не до ладу», не доведене до кінця, незавершене. Надмірний алогізм, запропонований Галиною Малик, тільки підкреслює згубний вплив звички не доводити справи до кінця. Чудернацький гість, який з’явився перед дівчинкою забурмотів: « Недо-роби! / Недо-пиши! / Недо-почни! / Недо-лиши! / І недо-їж! / І недо-ший! / І в Недо-ладію / Мерщій!»

Аля (насправді дівчинка Галя) потрапляє у цю країну. У країні Недоладії все було не так: на небі світила половинка сонця; риби гуляли на березі озера; вулички кривулясті; не будинки, а розвалюхи, деякі без вікон і зовсім не було дверей;  замкові башти ніби погнуло вітром, і на кожній чогось не вистачало. Навіть годинник був лише з хвилинною стрілкою. Люди теж були дивні. У казці є багато іронії та натяків на сучасні суспільство і владу. Першого Недорадника письменниця змальовує без голови, тобто не здатеного радити.

Мандрівка Алі до Недоладії змінила її ставлення до справ. Проте «Карлик Недочеревик і досі тиняється по білому світу і збирає в Недоладію недороблені справи. А недоладяни негайно їх доробляють».

Продовження пригод Алі – у повісті-казці «Подорож Алі до Країни сяк-таків». Завдяки дотепній мові, тонкому гумору, умінню зводити в одну площину реальні та вигадані світи, не вдаючись до надмірного дидактизму, Галина Малик творить актуальні  і зрозумілі дітям повчальні історії. З незвичайними пригодами Алі вже познайомились юні читачі Іспанії, Італії, Франції, Німеччини та інших країн.

Галина Малик  у пригодницько-фантастичних повістях «Злочинці з паралельного світу» та «Злочинці з паралельного світу-2» зображує нещасливе дитинство хлопчика Хроні, який залишається сам у жорстокому світі, по-своєму розглядаючи проблеми дитячої безпритульності, самотності і боротьби за виживання. Через Чорнобильську катастрофу Хроня втрачає батьків. У прагненні розшукати їх відправляється в зону відчуження. Впродовж мандрів переживає багато пригод разом із своїми друзями-собаками. Антигоністичний тип поведінки – жорстоке знущання підлітка над тваринами.

Чорнобильську зону зображено не тільки як географічний простір, покинуте людьми місто, а й як символ люмпенізації та дегуманізації, де розвелись мутанти, не діють закони. Повість спонукає задуматися над потворними явищами в сучасному суспільстві, перенапруженому боротьбою влади та сфер впливу, перенаселеного зрадниками і пристосуванцями.  Контрастом до нього є життя давньоукраїнського селища на чолі з Пра, найстаршою жінкою Ягмою. До них Хроня потрапляє завдяки мандрівці у часі і просторі з дідами Цуром та Пеком.

Аналізуючи повісті «Злочинці з паралельного світу», «Злочинці з паралельного світу-2» та повість-сюр «Абра &Кадабра, Лілія Овдійчук робить висновок: «Характерним для стилю Галини Малик є те, що за фантастичним сюжетом чітко проглядається реальність з усіма проблемами: екологічними (як вплинув Чорнобиль та інші техногенні катастрофи на Україну та українців (торгівля дітьми, поява мутантів, мародерство)), моральними (діти Чорнобиля, кинуті напризволяще, людське і стадне в людині, жадоба збагачення будь-якою ціною), стосунки людей і тварин, анекдотична забюрократизованість чиновників, їхнє вміння «поховати» будь-яку справу». За ці повісті Галині Малик було присуджено літературну премію імені Лесі Українки (2003).

Тетяна Качак

(Івано-Франківськ).

***

«Поезія Галини Малик традиційна, закорінена у фольклорну та українську класичну, домодерну традицію. Вона залишається вірною тим зразкам, які з руки класиків-просвітників формували українського читача з другої пол. ХІХ століття, стаючи основою читанок і буквариків. Така поезія підходить насамперед наймолодшим читачам, які лише починають знайомство з літературою, і для яких рима і ритм, прості, впізнавані, «комфортні» образи та невибагливість форми є найбажанішими. Сінокоси й потічки, танки на галявинах, житня поля і паляниці промовляють до нас, у міський світ XX століття, у всій своїй архаїці, але водночас – у своїй гармонійній зрідненості зі світом природи й традиції, даючи свою версію «раю» або ж «золотого віку», як часом тлумачать раннє дитинство».

Валентина Вздульська

(Київ)

***

12 серпня свій ювілей відзначає найкраща дитяча письменниця Закарпаття Галина Малик. Завдяки її невгамовній уяві в дитячій літературі з’явилися злочинці з паралельного світу, Аля з Недоладії, вуйко Йой із ужгородського

скансену, лицар Горчик та багато інших непересічних героїв, а разом із ними карколомні пригоди та фантастичні світи.

Під палітурками книжок Галини Малик реальність густо перетинається із казкою, суміш ця приправлена майстерним гумором і дрібкою закарпатського фольклору. Твори її уже давно ввійшли до шкільної програми, і попри це діти досі із захопленням читають кожну нову книжку пані Галини.

А таке випробування здатен витримати не кожен класик .

Але це не про неї! Школярі захоплюються захопливим і дотепним історіям, хоробрими й щирими героями, саме такими, яких потребує сучасний читачик.

А почалося все понад 30 років тому, коли світ побачила перша віршована збірка Галини Малик «Страус річкою пливе»». З того часу світ побачив не один десяток її віршованих і прозових творів, які читають і люблять не лише діти, а й дорослі. І щоразу письменниця знаходить саме той ключик, який відкриває

читацькі серця для співчуття, милосердя, людяності, відповідальності, щирості та хоробрості.

Простір української дитячої книги «БараБука» вітає ювілярку і разом з іншими читачами ми чекаємо на нові захопливі книжки. Нехай кожна з них знаходить свого читача й посідає почесне місце найулюбленішої і у кожній дитячій бібліотечці та в кожній бібліотеці!

"БараБука"

(Київ).

***

«Хоча в сучасній українській літературі для дітей є чимало імен, однак ми маємо

небагатьох авторів із вродженим вмінням тонкого відчуття енергетики слова, із природним хистом творення художніх світів, у яких чекають на читачів незабутні емоції та переживання. Галина Малик – знакове ім’я в літературі. Авторка, як на мене, особлива тим, що її прозові книги, як прадавня коштовна скриня з багатьма сховками у ній. Кожен читач неодмінно знайде цінне для себе у прочитаному –

наскільки вже стачить самого читача, рівня його інтелектуальної розвиненості та ще й готовності взяти із собою у життя той чи інший набуток.

Вихід нової книги від Галини Малик – це подія в літературному житті України, як очевидний факт появи нового якісного авторського тексту, цікавих художніх образів (живих, із притаманною їм власною мовою та із властивими кожному типажу характерами!). Авторка, на чиї книги чекають, чию творчість знають і люблять діти й дорослі.

Є в мене також улюблена книжка від Галини Малик. Це – повість «Вуйко Йой і Лишиня». Ні, це не просто фентезі для дітей. Світ, що оточує нас, як і створений уявою письменниці диво-світ чудесної казки, переплітаються щільно, і так органічно і цілісно, що й не відірватись від читання. Чудові картинки вимальовують слова, і так вочевидячки бачиться: «У траві світлячки блимають, у лісі листя на деревах під вітерцем тихо шелестить... А м’ята і чебрець так пахнуть – аж дух забиває! Вуйко Йой навіть бачив, якого кольору ті пахощі. М’ята пахла ніжно-салатово. Липа – жовто. А чебрець мав запах червоний у чорну крапочку – мов крильця у сонечка»…

Я й досі не знаю потаємного секрету, чому ті чи інші книги стають більше як твоїми. Очевидно, як світ, в який хочеться повертатися знову і знову, вростаючи щораз глибше в його барви, кольори, запахи і смаки.

В одному з інтерв’ю Галина Малик якось зауважила: «Це так класно, коли ти комусь потрібна». Хочу побажати письменниці, щоби відчуття «потрібності» не вичерпувалось, і щоб коло читачів її чудових книг з року в рік розширювалось.

Нехай світ дитинства довго ще дозволяє поринати у себе. Многая літа!»

Марія Морозенко

(Київ).

***

«Ми познайомилися з пані Галею, мабуть, на першому моєму Форумі видавців. Це було року 2005–2006-го. На той час Галина Малик була вже класиком української літератури, а я – скромним початківцем з дебютною книжкою. Можна було б очікувати якоїсь зверхності від маститої авторки, але нічого подібного я ані побачив, ані відчув. Щира, привітна, доброзичлива і велика – в усіх розуміннях цього слова  – ось якою побачилася мені тоді Галина Малик.

Пані Галя вміє причаровувати. Думаю, якраз завдяки своїй безпосередності та щирості. Відтоді ми час від часу бачимося на різних літературних збіговиськах. Не

(Київ).

збрешу, сказавши, що не радію зустрічі з жодним своїм колегою так, як радію зустрічі з нею. Чому так, до кінця пояснити сам собі не можу. Ми – різні, але, мабуть, є в нас щось, що може споріднювати зовсім далеких і чужих людей. Поважаю її талант, люблю її книжки, дуже тішуся її щирій посмішці й умінню називати речі своїми іменами.

Дорога пані Галю, ніколи не забуду нашу крайню зустріч у видавництві Івана Малковича і одну зворушливу деталь, вчинок, який засвідчив тепло Вашого материнського серця. Нехай же воно ніколи не стомлюється і дарує своє світло Вашим найріднішим людям! А Ваші неймовірні твори хай наповнюють радістю мільйони читачів.

Пані Галю, дякую, що Ви ОТАКА в нас є! Щиро обіймаю й цілую. І – до наступних втішних зустрічей!»

Сашко Дерманський

(Київ).

***

«Галині Малик на честь Її ювілею!

Такі автори трапляються ілюстраторам дуже рідко: коли після прочитання текстів не можна заснути від переповнення ідеями, коли не можливо справитися з нетерплячкою почати малювати. Коли маленький вірш витягує на поверхню такі спогади про все, ще як був поруч дідусь, і батьки молоді, що Боже мій, і тобі у вухо хекає твій незабутній перший песик.

Коли така Людина приходить в твоє життя, починаєш розуміти, що рухаєшся правильнию дорогою, бо її ставлення до тебе є мірилом твоєї особистості.

Читаю Ваші твори, надихався, думаю, вчуся у Вас оптимізму, професійності, поваги до людей і Людини, чекаю нових кних і наших безкінечних розмов».

Ольга Кваша

(Київ).

***

«Галина Малик – перша прописала Ужгород в загальноукраїнському каноні

літератури для дітей. До неї Закарпаття мало трьох визнаних дитячих авторів – Ірину Невицьку з Пряшівщини, авторку досі непоцінованих «Пригод Матія Куколки», та двох лауреатів премії Лесі Українки – Володимира Ладижця та Степана Жупанина. Але саме прозові твори Галини Малик, насамперед «Пригоди Алі» та «Злочинці з паралельного світу», стали для нинішної української літератури важливою і невід'ємною складовою.

В особі Галини Малик маємо ще одне втілення соборної України. Адже народилася у Бердянську, стала письменницею в Ужгороді, а тепер її книжки читають по всій країні!

Бажаю пані Галині залишатися і надалі «великою дитиною», залюбленою у світ, що й зробило її відомим дитячим автором».

Олександр Гаврош

(Ужгород).

***

***

«За вікном серпень: сонячно-яскравий, різнобарвний, соковитий, духмяний, достиглий, часом непередбачуваний і мінливий, цікавий приємними несподіванками, мандрами-пригодами, захоплюючими подорожами, очікуванням дивовижних зустрічей зі знайомими й незнайомцями, відчуттям нескінченного щастя… Такою є і творчість для дітей дивовижної жінки, яка народилася в цьому місяці й нині відзначає свій ювілейний день народження, – Галини Малик. Не одне десятиліття дітлахи із нетерпінням чекають на нові й захоплюючі історії цієї авторки, пригоди яскравих і самобутніх персонажів, що заряджають оптимізмом, випромінюють Світло, Добро й Любов.

Галина Малик має унікальну здатність відчувати дитину, жити у своїх творах її почуваннями й емоціями, реагувати на мінливі душевні стани, наснажувати читача позитивом і водночас змушувати замислюватись над важливими життєвими проблемами. Ці якості зробили твори письменниці позачасовими, вони однаково цікаві дітям Львівщини й Луганщини, Закарпаття й Запоріжжя, а в казкові країни, створені фантазією письменниці, залюбки подорожують не лише діти, а і їхні батьки.

Хочеться побажати пані Галині оптимізму, Віри, Надії й Любові, міцного здоров’я, родинного затишку, творчого натхнення, приємних світлих зустрічей із юними читачами, нових цікавих історій! Нехай промінці добра й любові дарують Вам довголіття, насичують життя відчуттям радості і щастя!»

З повагою

Кизилова Віталіна,  

доктор філологічних наук, професор

Луганського національного університету імені Тараса Шевченка,
(м. Старобільськ).

***

"Чергові 25-ть прекрасній людині, чудовій авторці Галині Малик, книжки  якої захоплюють із перших слів і не відпускають до останньої сторінки!
Наше перше знайомство   відбулося під час Форуму видавців у Львові, за чашкою кави в «Дзизі». Пані Галина здалася мені неприступною,  суворою  жінкою, дуже принциповою в своїх позиціях.

Так і є, але… тільки до першої посмішки!  Одразу суворість кудись випаровується і перед тобою з’являється справжня Галина Малик – проста, мудра, добра і дуже позитивна людина!
Бажаю: не втратити дитину в собі, нових творів-бестселлерів – прикольних, живих і таких, що хапають за душу, а також  яскравого, повного приємних подій, життя! 

Творіть, бо Ви того варті!"

Сергій Гридін,

(м. Здолбунів).