Слухати
Викрадення дівчинки може зачекати... Ядвіга Олізарівна під самісінькими Горобцями натрапила на розсипи такого рідкісного зілля, що його на Лисій горі відірвуть з руками. Тож вона вирішила братися за викрадання лише тоді, коли не залишиться жодного кущика. І тепер вона ходила межи кущів, нахиляючись ледь не на кожному кроці. Аристарх тим часом заліг неподалік від крайньої хати і час від часу сповіщав: - О! Курка вилетіла на льох і кудкудакає, мов скажена. Це вона чого? - Мабуть, знесла яйце, — неуважливо відповіла Ядвіга Олізарівна. - Ага... О, з хати вийшла дівчинка — та, що приходила до нас. Вона вивела напівзігнуту бабу і всадовила її на лаві... А це що? До них у двір зайшов якийсь чоловік. Він присів біля баби, витяг якусь гнучку рурку і приклав до бабиної спини. - Мабуть, це лікар, — здогадалася Ядвіга Олізарівна. - А хто це такий? - Теж із цілителів, — пояснила баба. І презирливо докинула: — Тільки руки у них стирчать кудись не туди. - О, бабо, а давай ми йому ті руки вставимо, куди треба! — запропонував Аристарх. - І як ти це зробиш? - А так. Пограємося з ним, як я з мишкою. - Ну, то й пограйся. - Е, бабо, так не піде! Сама ж знаєш, що зачаклувати дорослого мені одному не під силу. Ядвіга Олізарівна поглянула на Аристарха і зітхнула, їй дуже не подобалося, що її відривають від роботи. Але чого тільки не зробиш заради свого улюбленця! А шанований у селі лікар Михайло Олексійович і не підозрював, що ним збираються погратися. Хіба що на мить затнувся, начебто йому забило подих, тоді притис стетоскоп до спини старенької і звелів: - Ану, дихніть... ще раз, ще... Так, все зрозуміло, — і несподівано для себе самого додав: — Тобто нічого не ясно. Тоді постукав хвору по коліну і запитав: - Тут болить? - Болить, лікарю, — зізналася баба Марія. — Бува, як закрутить! - Ясно, — відказав Михайло Олексійович і постукав по попереку. — А тут? - Ой, лікарю! — аж скинулася баба Марія. - Все-все-все! — поспіхом відказав Михайло Олексійович. — Натяк зрозумів. Він сів поруч із хворою і в задумі заходився стукати пальцями по лаві. - Ой! — вигукнула баба Марія. - Що «ой»? Я ж по лаві постукав. - Все одно болить. - Зрозуміло, — відказав Михайло Олексійович. — Мені, Маріє Сидорівно, все зрозуміло. От тільки не зрозуміло, як вас лікувати. До речі, ви приймали всі ліки, які я вам виписував? - Всі, лікарю. Правда... - Що — правда? - Одна пігулка впала на землю і її склювала курка. - Ну і що? - Носилася по двору, як мотоцикл. Яйця на ходу несла. - Он бачите, бабо, які ви: курці допомагає, а вам хоч би що... Зненацька він кинувся до призьби, в якій виднілася мишача нірка і став зазирати до неї. - Що з вами, лікарю? — здивувалася баба Марія. - Маленька така, сіренька, — пробурмотів Михайло Олексійович і приклав до нірки стетоскопа. — Симпа- тичненька... - Це ви про що, лікарю? - Не про що, а про кого. Мишка звідсіля, здається, визирнула... Так на чому ми зупинилися? — продовжив він, піднімаючись з колін. — Здається на тому, що я не знаю, як вас лікувати. Втім... — він зупинився і почав порпатися у своїй сумці. — Самовчитель гри на гітарі... на баяні... Я ж, бабо, колись в інституті в драматичному гуртку грав... Ага, ось воно: лікування гіпнозом. Колись і таке в мене виходило. То уявіть, бабо, що я відомий гіпнотизер. Уявили? - Уявила, — відказала баба Марія. — Будете махати переді мною руками? - Саме так. Отже, почнімо... Зиркаючи то на бабу Марію, то у зошит, Михайло Олексійович заходився робити гіпнотичні паси. - Розслабтеся... Заплющіть очі... Вам тепло і спокійно... спокійно... А тепер спробуйте потихеньку випрямитися. Баба Марія почала випростовуватися. Та варто було Михайлові Олексійовичу зазирнути у зошит, аби дізнатися, що робити далі, як вона знову почала згинатися. - Ні, бабо, так не піде, — розчаровано сказав Михайло Олексійович за кілька хвилин. — Бачу, без асистента нам не обійтися... Він озирнувся і побачив Таню, яка стояла неподалік і спостерігала за його діями. - Ану, Таню, візьми цей зошит і роби все, що там написано. А я буду стежити за бабою. Таня взяла зошит, подивилася в нього і почала робити паси. А оскільки вона дивилася лише в зошит, то й не завважила, що паси були спрямовані на Михайла Олексійовича. - Розслабтеся... — почала Таня. — Заплющіть очі... Вам тепло і спокійно. - Мені тепло і спокійно, — слухняно забурмотів Михайло Олексійович. — Тепло й спокійно... - А тепер спробуйте потихеньку випрямлятися... Михайло Олексійович почав випрямлятися. - Таню, що ти з ним робиш? — здивовано вигукнула баба Марія. - Га, що? — приходячи до тями, обізвався Михайло Олексійович. — Здається, в голові трохи запаморочилося. - Ще б пак, лікарю. Вас же моя онука заговорила! - Таня? Мене? Бути цього не може! - Я... Я ненавмисне, — почала виправдовуватися Таня. — Я тільки робила те, що тут написано. - Не вірю! — войовниче вигукнув Михайло Олексійович. — Ану, повтори! Зроби так, щоб я... щоб я під лавкою опинився! Не відриваючи погляду від лікаря, Таня почала робити гіпнотичні паси і примовляти: - Вам тепло і спокійно... лізьте під лавку... лізьте під лавку... Михайло Олексійович слухняно поліз під лавку. Він довго там вмощувався, а тоді запитав: - Далі що? - Не знаю, — ледь чутно відказала Таня. — Ви ж самі просили. - Я?— не повірив Михайло Олексійович. Він з зусиллям вибрався з-під лавки, тоді здивовано втупився туди, де тільки-но був. - Як я там опинився? — запитав він. Відповіді він не дочекався, бо у Аристарха вже не було сил щось йому навіювати. Чаклунський кіт качався по землі і аж повискував від реготу. Навіть Ядвіга Оліза- рівна — і та посміхалася. Бо що не кажіть, а все ж таки приємно бачити свого суперника, який пошився в дурні.
|
Коментарі до статті