Світлої пам‘яті Віктора Близнеця[1](10 квітня 1933 – 2 квітня 1981)
З КВІТНЯ 1981 РОКУ Після річниці по Григорові Тютюннику, ховали Віктора Близнеця
Уже немає Віктора і Гриця... Ще Гриць болить, і Віктор вже болить. Міліє серце, мов стара криниця, що далі їй і нікуди міліть.
Ми стільки пальців вже позагинали, ми так себе в лічбі переросли! Ми все втрачали, все втрача... втрачали! Втрачаємо вже навіть щовесни!
Вже звідусюди тільки й долинають, мов звуки павутинки, голоси. А сонце світить, начебто не знає, як важко домовини ті нести.
А В і н поніс все небо, як фіалку, став на розмову з небом уночі. А може, просто — щоб знайти до ранку притулок для веселих світлячків?
А мо’ його покликали древляни, зя-зюль-ки, птуш-ки, дзвоникове "дінь", і так йому схотілось над полями, як світла павутинка пролетіть?..
Синьк? — куди не знати лапку тиця, і Бумсик у розгубі стриботить. Та вже нема ні Віктора, ні Гриця... Ще Гриць болить, і Віктор вже болить...
Галина Кирпа, 1981 р.
НА БЕРЕГАХ СПОМИНІВ
Згадався ще один випадок. То був далекий 1970-ий. Я працювала у видавництві "Дніпро", де у серії "Романи і повісті" готувалася до друку повість Віктора Близнеця. Якось він зайшов до кімнати, де я сиділа, взяти свою верстку. Біля мене лежала книжка. "Що читаєте? — поцікавився він і глянув на обкладинку. — О, "Легенда про Тіля Уленшпіґеля..."! А я так ще й не читав, — а потім пожвався і сказав: — Дасте потім?" Я була ошелешена: письменник, що написав "Звук павутинки", так легко зізнається, що досі не читав "Тіля Уленшпіґеля"! Хтось інший повівся б інакше, якби й не читав. Згодом він узяв у мене "Тіля", а десь місяців за два він повертає і каже: "Як би я хотів написати ТАКУ книжку!" І знов — так просто сказав. А вже по його смерті я прочитала про його враження від цієї книжки в тій знаменитій Близнецевій "Автобіографії". Мені вкотре захотілося покласти квіти на нев'янучі сторінки його книжок. Тих, до яких би треба повернути давно здобуте визнання. Щоб сучасники частіше розгортали їх і вчилися читати й розуміти справжнє. Щоб на запитання "Хто з вас читав "Звук павутинки" здіймався ліс дитячих рук...
Пливе жовтий вербовий листочок по струмку. А здається, що то річенька. Пливе кораблик із соснової кори. А ти шепочеш: “Санта-Марія”. Струмка там того — спокійнісінько можна переступити. Та не переступаєш.
Кораблика там того — весь на долоні поміщається. Але ж такого (!) кораблика ні в кого більш немає, і ти, читачу, мандруєш, мандруєш за тим корабликом усе далі й далі. Наслухаєш лелече лопотіння тихої, теплої Лопотихи — найновішої, до речі, річки на землі, яку “відкрили для людства два капітани Ленд і Адам”. Ти переконаний, що вона таки нанесена (!) на карту того прекрасного світу, ім’я якому Дитинство. І скоро з найновішої вона перетвориться в найзнаменитішу. В річку, без якої годі й жити. Бо в це вірять вони — прекрасні люди Ніна, Адам, Льоня. А цебто й сам автор — чистої душі людина, безкомпромісної совісті письменник Віктор Близнець.
То його кораблик поплив по незамуленій воді. По воді, що не має дна, як і душа його, як і Поезія його творчості. І привиджується у тому кораблику Він — усміхнений і щирий весляр, здивований од щастя й краси. І чується його м’який, захопливий шепіт: “Скажи, який світ! Скільки кругом живого народу!..” І ти переконуєшся, що діти, які слухають павукове радіо, куди чутливіші за тих, які носами вростають в екрани комп"ютерів. Ті діти спроможні відгукуватися на людську біду й несправедливість, помічати, “як наближається рівний і тихий дощ”, тішитися красою природи й дивуватися з художньої краси слова. Вони здатні зробити свою мрію чистою, як джерело, в якому відбивається сонце. Згодьтеся, що в новомодних “школах чарівництва” таким не переймаються... Ти, читачу, ще довго будеш вчитися з його книжки — усміхатись і печалитись, набиратися людяності, щирості, правди й великодушності. Будеш учитися розрізняти, де добра людина, а де — лиха; яка людина ходить з білою душею, мов вишня у цвіту, а яка — ще за життя носить у собі замість серця дикий кущ, та й той “геть обшарпаний, з вовчими ягодами на колючих гілках”. І ти кажеш про таких людей: “Ну, чисто брати Глипи із повісті “Звук павутинки”!.. Міркування дівчинки Ніни стануть твоїми, читачу, бо вона каже достоту так, як казала тобі змалку і твоя бабуся: “...люди не вмирають зовсім. Коли вони лягають у землю і самі стають землею, то з них виростає трава чи дерева. З добрих людей виростає щось добре — яблуні, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп’яхом, кропивою, лишаєм повзучим”. (Хто там заявляє, що наша література цуралася трагічних тем у дитячій книжці? Може, таки не цуралася, а ще й як талановито про це писала!) Бери ці слова на щодень і розпросториться твій світ до небокраю, дасть простір уяві, фантазії, мріям і бажанням. І не зчуєшся, як постане ціла Країна зі слів, звуків і барв. Та Країна — в тобі. А в тій Країні — ти, читачу... Пригадується, як письменник ходив вулицями, видавничими коридорами, отримував рецензії на свої твори — і чесні, й підлі, — сидів за столом, слухав пісню (“Ану... ану, я такої не знаю...”), давав автографи й дружні поради, писав рецензії, зичив творчого успіху, стояв горою за побратимів і зневажав перевертнів. Він належав до тих письменників, зустріч із якими зав’язувалася у пам’ятку вузликом “на незабудь”. Він мав дуже небайдужі очі, промовляв дуже небайдужі, значущі слова, навіть коли питав, здавалося б, таку звичайнісіньку дрібничку “то як воно пишеться?”, і за тим стояла не просто цікавість, на яку хотілося б відбутися жартом. Та й жарт у нього був якийсь особливий: не принизити, не образити. І все те складало поняття — Письменник. І все те складало поняття — Людина. Бо ці поняття невід’ємні, як невід’ємні правда й совість. Він належав до тих, котрі пишуть завжди. Навіть тоді, коли сидять не за письмовим столом, а лише дивляться, як пливе по струмку жовтий вербовий листочок. Він мав щасливий дар — у всьому бути людиною. До нього йшли, бо страшенно йому вірили. Бо душу мав, як глибоку криницю, як ніжну сопілку, чутливу до фальші та брехні. Ще довго сяятиме його доброта, ніколи не перестане його простими словами павутинити бабине літо, і в клекотливій пісні осінніх журавлів угадуватиметься його прощальний голос, який ніколи не повториться. Бо він був із тих, кому немає ні повторень, ні заміни. Важко уявити, щоб Віктор Близнець піддався на спокусу “піарити” самого себе й заходився хизуватися своєю “літературною діяльністю” чи “внеском у літературу”, як це зайшло в моду тепер. Навпаки — постійним його творчим супутником був сумнів і надзвичайна вимогливість до себе: “Який з мене письменник?” (З “Автобіографії”). Може, тому й літературний “кумир” у нього досить нестандартний: “Питаєте про впливи, про літературне навчання... Одна людина була для мене і Шекспіром, і Котигорошком, і Сагайдачним. Це — мій батько. Він для мене — жива історія з усім минулим, сучасним і прийдешнім”. А потім знов — сумнів і самоаналіз. Він мовби становив своє “я” до стінки й безжально шмагав словами: “Бо відчуваєш: ти неук! Бо відчуваєш: ти епігон! Твоя писанина — сіренька тінь і від вершин життя, і від вершин літератури...” І це писав той, хто запросто міг би поглядати згори на інших і самовпевнено розводитися про своє “становлення як письменника”. Але ж якою чужою була б йому суєта довкола свого імені, а тим паче довкола премій і відзнак! Він би міг отримати цілком заслужену відзнаку — премію імені Лесі Українки — ще за життя, а не аж через вісім років по смерті. Це — сором не для нього, а для нас, бо він ніколи не випрошував не те що премій, а й похвали, і не стояв за ними в черзі. Очевидно, знав усьому ціну. Та й вроджена гідність не дозволяла... Це мовби про таких, як він, писав білоруський поет Володимир Орлов: І не про вас казали — спритненькі, І щедро славу роздавали, І флюгери, а цебто критики, Вас з молотка не продавали... Вірю в те, що про нього писали і ще писатимуть — до того ж не лише задля ювілейних дат. І його “я” ставатиме багатше й повніше. Спогади друзів завжди будуть невичерпними. І завжди переростатимуть у квіти, у цілий сад із яблунь, бузку, маргариток. Сад, у якому його душа не відчувала самоти. Спогади про таких людей не заростають ні реп’яхом, ні лишаєм повзучим. Ні за життя, ні по їхній смерті... Пригадується, як Іван Драч сповідався, коли не стало Малишка: “Дуже ж його немає! Дуже ж порожнє сіделечко шовкове!..” Чи не так само — “дуже ж немає” і Віктора Близнеця. Попри те, що зовсім близько — на відстані руки — “Звук павутинки”, “Старий дзвоник”, “Хлопчик і тінь”, “Женя і Синько”, “Земля Світлячків”, “Древляни”, “Повість минулих літ”... Там немає відчуття давності і фальшу. Душа мимоволі до них тягнеться і вертається звідти чистішою, добрішою, світлішою, мудрішою. Сіделечко порожнє вже двадцять вісім років, а кінь — ходить. Сіделечко порожнє, а Він буде. Буде й буде! У слові, у думці, у хрущах, в дощах, у трав’яних кониках, у всіх неймовірних чудесах і не менш неймовірних нечудесах світу. І в цьому погідному, так схожому на весну, сонечку, в леготі вітру, що так по-дитячому перелічує листочки на вербі: один перезимував, а десять — ні... два перезимували, а двадцять — ні... Він попрощався зі світом земним 2 квітня 1981 року, а 10-го йому виповнилося б лише 48. Тож місяць квітень чолував і мить його народження, і мить відходу. Але щовесни скресає крига на Лопотисі. Щовесни дитячий кораблик із соснової кори “Санта-Марія”вирушає у далеке плавання. І щовесни на берегах споминів постає світлий образ прекрасного письменника Віктора Близнеця. Цього ж — 2018 — року Вікторові Близнецю виповнилося б 85! Скількох би ще світлячків він оживив своїм неповторним Словом! А скільки б світла посіяв у людські душі...» Галина КИРПА (Київ). ***
(Уривок з автобіографічної повісті "Княжий краєвид із Лисої гори", 2016)
Так часто я докоряв собі, що не веду щоденника. Пробував робити якісь нотатки, та поглинала текучка — знову ремствував на себе, брався за перо і... відкладав, бо підганяло щось невідкладне, дуже-дуже термінове. От тепер і маєш: дарма й праці все згадати. А стільки було такого цікавого й неповторного... Кілька років ми працювали разом. У видавництві “Молодь”. Спершу я був у відділі пропаганди книги, поїхав у відрядження до Харкова, повертаюся, підходжу до свого столу, а мені кажуть: — Ви вже тут не сидите. Вас Близнець до себе забрав літературним редактором. Він — завідувач редакції піонерської літератури (згодом заступник головного редактора) і мій старший приятель. Літами не на багато старший, літературним і журналістським досвідом — значно. Мені тоді поталанило: зі своїм безпосереднім начальником я почувався як із чуйним, доброзичливим, щирим другом. Він довіряв, вірив, покладався. Не упускав нагоди й пошпетити, як було за що. Але так, що не посмієш навіть хмурка пустити. Якось виступав я на одних зборах і відбувся загальниками. Він піймав на самоті: “Чого не говориш про те, що болить? Чого кривиш душею? Ось ти мені казав, що... і т.д.” (На жаль, він тоді ще думав: і отим, що над нами, можна довіряти...). Або: відредагував я там один рукопис. Він: “Стилістично — чудово. А чого боїшся втрутитись у композицію? Скажімо, цей розділ поставити наперед, а той — скоротити; бач, він розтягнений...” (Але ж є й народне: “На колір і смак товариш не всяк”). Такий був початок нашого співпрацювання... Стільки було говорено, передумано, перемріяно разом! Коли сідали до суто редакційного діла чи випускали стінну газету. Коли ходили обідати в “Українські страви” (там варили тоді смачну солянку й Віктор вчив мене їсти маслини), а потім мандрували бульваром і парком Шевченка, Пушкінською вулицею. Або коли їздили чи ходили на зустрічі зі школярами... Гортаю свої архіви, знаходжу його записки, помітки, дописи, навіть окремі слова (чогось мені і букви схожі на нього — кругленькі, красиві, емоційні). І з цих маленьких окрушин оживають давні дні... “Книжки: Яворницький Д.І. Малоросійські народні пісні, зібрані 1978–1905 рр., Катеринослав, 1906 р. Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках стрины и преданиях народа. С.-П., 1888 г., том І и ІІ.” Ці видання дуже подобалися Віктору, він захоплювався творчим генієм народу і подвижницькою працею вченого. Чимало пісень переписав собі в зошит. Потім ці книги брав читати я (ось і ця записка — до мене) й переписував дещо собі. Згодом ми стали відвідувати бібліотеку Інституту Мистецтвознавства, Фольклору та Етнографії АН УРСР імені М. Рильського. Віктор чудово знав усну народну творчість, шукав у ній джерельної снаги, чистого трунку, тремтливого дотикання до коренів людської мудрості, шукав підтвердження того, що знав, чим жив... Задумали ми були видати книжку свят “Червона калина”, яка б стала у пригоді піонерським (уявіть собі!) ватажкам та інструкторам (як, скажімо, “Піонерське горно” про народне мистецтво). Мріяли рясно спорядити її народними легендами, переказами, прислів’ями, хліборобськими прикметами тощо. Олександр Ільченко ласкаво дозволив мені працювати в його домашній бібліотеці, виписувати з його унікальних раритетів народні прикмети, навіть консультував із багатьох питань фольклору. А в Чернівцях я брав участь у роботі республіканської наради фольклористів з обрядів (квітень 1966), де було обговорено проспект збірки. Стали надходити матеріали, але здебільшого сухі, художньо не опрацьовані. Стали ми шукати авторів серед літераторів. Написав для цього видання і Віктор Близнець — “Свято мого дитинства”.
А ще люблю купальські гуляння. Може, й не самі гуляння, як легенди й перекази про них. І бачу луг темної ночі, і вогнище коло річки, і веселу молодь, що стрибає через багаття, і регіт над лункими берегами, і багряні полиски на воді. Та було в дитинстві наймиліше свято. Це коли в нашій хаті з’являлось... телятко”. Оповідання без наведеного тут заспіву — відоме. Під такою ж назвою воно публікувалося (з іншим початком) у збірці “Як народжується стежка” (“Веселка”, 1977). Чому інший початок, тепер важко гадати — чи з якихось видавничих чи авторських міркувань... Книжка “Червона калина” була потрапила й до плану, але трохи зволікав упорядник, трохи й часи помінялися — і вже їй не пощастило побачити білого світу. Але вона була поштовхом до створення “Піонерського горна”, зокрема його першого випуску — про те, як вишивати, різьбити, мосяжнити, розписувати писанку і т. ін. Як на ті часи, це було унікальне видання. Може, вдалося його випустити завдяки назві... ... Лист із Маньківки. Від колишнього працівника районної газети О.Лікаренка. “На днях був у школі. Дітлахи просили вітати “отих письменників, які приїжджали”, що я й роблю з задоволенням. І ще сказали, що хотіли б почитати що-небудь Віктора Семеновича і Дмитра Семеновича у районній газеті. На це я їм нічого не відповів” (квітень 1966). Так, недавно перед тим ми їздили в Маньківську середню школу. Зустріч була цікава — аудиторія дуже чутлива. Верталися до Києва якоюсь чорною “Волгою”. Сиділи позад водія і згадували всякі народні примічання, знамення, прикмети, примовки. Віктор нотував собі, я собі. Ось і мій записник. Нерівним почерком (на ходу ж!) у ньому: “Не свисти в хаті”, “Не цюкай на порозі”, “Не торохти ложками, бо сварка буде”, “Не переступай через дитину, бо не виросте”, “Не гойдай ногами” і ще, й ще.
А десь незабаром на моєму редакторському столі лежав рукопис, у якому я читав: “І вона, мов привид, ходила за дітьми та знай скубла їх, втлумачувала в дурні голови: — Не свисти, бо останнє висвистиш із хати. — Не гойдай ногами, чорти на тобі гойдаються. — Не торохти ложками, мало ще ми гриземося. — Не цюкай лопатою на дорозі, вже тобі мати поперек горла стала, могилу копаєш. — Не рубай на порозі, руки тобі порубає. — Не переступай через малого, воно й так не росте. — Не бий віником, бо всохне дитя. Ось тобі лозина, хрести його на здоров’я. — Не плюй на вогонь — поприщить. Словом, була в неньки повна торба цих страхосудних заповідей, і мали вони таку ж магічну силу, як і віщі сни, шептання й заговори. Здавалось, мати й висохла тому, що вдень і вночі, все своє життя, стерегла невсипущо хату, і дітей, і скотину, билась одна з усім темним світом...” І знову постав переді мною образ прудкої дрібненької жіночки, яка породила й виняньчила дюжину синів і дочок і легко, без крику й гаму, справляється з ними, жінки, про яку з такою повагою розповідав Віктор, бо то була мати його батька... Ще коли я редагував його “Землянку”, він не раз хвалився, що хоче написати книжку з батькових оповідок. Про це, пам’ятається, говорив і в своїй автобіографії, яку писав на прохання “Веселки”. Перед тим, як нести до видавництва, він мені її читав. І ось зовсім недавно, зовсім випадково ця автобіографія віднайшлася в архіві однієї з редакцій Києва. Я її впізнав одразу, а час написання визначив за одним словом. Віктор дуже чутливий був до мови. Любив запашні, із самої гущі, з перших вуст — перлини. Якось їздив я в Межиріч, село свого дитинства, і привіз таке: “Ох ти ж і намогливий!” Віктору слово запало в душу. І трохи згодом він попросив, щоб я неодмінно знайшов тому слову місце в його новій повісті “Одкровення” (відома назва — “Древляни”), яку мав редагувати. “А пам’ять дитинства, — читаю в автобіографії, — намогливо стукає в груди і примушує, і спокушує: пиши... пиши, що вийде...” Так от у цій автобіографії (певно, 1966 року), автор говорить: “...(колись, як буду живий та дужий, я напишу книгу з батькових оповідок, це буде світла книга, бо батько любив сувору красу в житті і в людях). Він був для нас першою книгою, першою школою, відкривав для нас землю батьків, її родильні муки і весільні торжества. Для нас, малих, це було як причастя до святині, до таїни нашого земного бога. Такий трепет охопив мене пізніше, коли я прочитав Ю.Яновського, його епічних “Вершників”, де сказано про наш (про наш!) Компаніївський степ. Про наш буденний степ — і так велично! Пам’ятаєте?” Окремі шматки цієї автобіографії без змін або майже без змін лягли в розділ “Сотворіння світу”. А цей уривок я навів так широко, щоб зіставити з рядками видавничої рецензії на “Древляни”, яку написав тоді Валентин Бичко: “Я чесно і прямо кажу, що це твір великої сили. Не хочу шукати аналогій. Вони завжди не переконливі. Одначе читацьке твоє відчуття дуже зрідні тому, яке виникає, коли читаєш Юрія Яновського або Олександра Довженка. Ні, прямої схожості нема. Є спільність. Спільність у високому романтичному дусі. У любові до народу і його розмаїтого життя. У вмінні відібрати сцени, характери, зрештою — слова, які звучать широко-епічно, значуще, правдиво-типово, могутньо, сильно. Я читаю уже третю книгу В.Близнеця. І ті дві були цікавими, повнокровними, багатообіцяючими. А ця, третя - набагато перевершила всі сподівання. Це зрілий твір справжнього майстра, — хай мені дарують таку високу оцінку товариші редактори і сам автор”. Здавалося б, чого іще? Повість є! Ось вона видається в “Романах і повістях” у “Дніпрі”. Уже й у “Молоді” її відредаговано. Здано на виробництво (22.II. 1968). А йому невисидки. Бере відпустку, їде в Ірпінь у Будинок творчості і дописує там ще цілу притчу (“Білі паляниці”) і вступ до розділу “Духоборці”. Телефонує у видавництво: “Приїдь, хочу порадитись”. Балкон був відчинений, хоч на ньому повно снігу. В кімнаті свіжо, але не холодно. Здається, вже хилилось на провесінь. Пожвавились пташки, давали про себе знати. Навідувались і на балкон. Казав: “Оля сьогодні була, годувала їх”. Дочка. На столі лежало багато списаного паперу — кілька варіантів притчі. (Хвалився якось, що пише він важко, сторінки три в день). Узяв він один (останній) варіант у руки й каже:
— Хочу перекомпонувати деякі розділи. — А дарма, що у верстці?.. — Домовимось... (Наскільки мені було відомо, його дуже поважав директор видавництва, чудовий чоловік Богдан Йосипович Чайковський). А тоді я й прочитав. Не описуватиму своїх вражень, вони, звичайно, були дуже зворушливі, глибокі. Тепер мені тільки жаль одного невеличкого шматка з тієї притчі, який чомусь випав з “молодіжного” видання (“І зараз гидкий черв’ячок ворухнувся під серцем...” — далі). Але у “дніпровському” виданні (1979) його поновлено. Попросив ще тоді в Ірпені Віктор сфотографувати його. Один із тих знімків публікувався в журналі “Ранок” (№ 6 1982), але я там зазначив помилкову дату — 1967. Це було на початку 1968-го. Ось за своїми тодішніми місячними звітами про виконану роботу бачу: у квітні відредагував — “Одкровення” (доповнення) 1 арк.; вичитав — “Одкровення” (1 верстка) 9 арк.” З другої верстки це вже були “Древляни” (липень). Сигнальний примірник “Древлян” з’явився в листопаді того ж 1968 року. Звернімося ще на мить до видавничої рецензії (вона ніде не публікувалася) Валентина Бичка. Автор її відзначає: “Трагізм (у повісті — Д.Ч.) переплітається з героїзмом, гумор живе у сусідстві з печаллю. І все це сповито таким живим, таким ненадуманим, справді народним оптимізом, що, прочитавши книгу, хочеться жити й радіти світові, шукати в собі нові сили для боротьби. Це говорить старий, випробуваний і добре уже похитаний у житті читач. Для молоді ж ця книга — справжнє джерело наснаги”... Знімок у газеті “Молода гвардія” засвідчив нашу зустріч із юними читачами в кінотеатрі імені Чапаєва. Було це 31 березня 1967 року. Десь тоді він запросив мене і в 101 Київську школу, в той клас, де навчався його син Юрко.
...Ось Віктор із сином Юрком. І тут повінь. Але це вже в Києві, в Гідропарку. Також на Лівобережній. Стихія бентежила, хвилювала, непокоїла, збирала докупи людей. Була весна 1970-го. Читаю в письменницькому “Довіднику” про Близнеця: член Спілки з 1966 року. І згадую. Світ облетіла вість, що в Межирічі знайшли житло мисливців на мамонта (пізній палеоліт). Розкопує член-кореспондент АН УРСР Іван Григорович Підоплічко. Зібралися ми (Віктор, Петро Засенко, молодий монгольський поет Жагдал Лхагва і я), взяли квитки на Черкаський автобус, що йде через Межиріч, уже й сіли... А Віктору заманулося потелефонувати перед від’їздом до Спілки... Коли біжить: — Продавайте квиток, я не поїду. Завтра прийом...
Продать ми, звісно, не продали. Той квиток і досі чекає пасажира — такого дорогого гостя до Межиріча, де А весною того ж року їздили ми автобусом до Бреста. Мандрівка була дуже цікава, багата на враження. Все-таки наш маршрут пролягав через Житомир, Новоград-Волинський, Рівне, Клевань (тут нас наздогнав літаком Петро Засенко, щойно прийнятий до Спілки письменників), Луцьк, Колодяжне, Ковель, Брест, Біловезька пуща... Не обійшлось і без пригод. Стався тоді один майже непримітний для стороннього ока епізод. Але на душі залишив гірчавий осад. Зупинились ми десь за Житомиром перепочити на кілька хвилин. Коли це підходить чоловік із поля: чи то тракторист, чи хто — дивиться, може, якусь новину почує, чи прикурити хотів. Хтозна. Я тут стою із фотоапаратом, аж одна дама з нашого автобуса візьми та й ляпни: — Дядьку, висолопи язика, ми тебе сфотографуємо... Той чоловік, звісно, образився й пішов собі. Це почув і Віктор. Ми висловили один одному своє обурення. А коли повернулися до Києва, він зараз же порушив питання про поведінку тієї дами (у Колодяжному, в меморіальному будиночку Лесі Українки вона зрекла ще одну фразу, гідну її “культурного” рівня: “У мене й то кращий гарнітур, а ще поетеса!”). “Хоч і заробив на цьому ділі, — як писав Яновський, — декілька рикошетів”. А мені вона підлаштувала теж цікавенний сюрприз: на бюро мене розглядали за те, що я потиснув руку Ліні Костенко(!). Віктор був кришталево чесний, щирий, відвертий, безкомпромісний. Він не йшов ні на які угоди з совістю. Коли в ЦК комсомолу його силували написати погромну статтю на працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, він категорично відмовився, мовляв, йому ніколи читати. Хоча я сам давав йому читати цю працю, і він захоплювався нею. Віктор душевно ставився до людей старшого призову, до молодих. Пригадую, як він цінував літературний і життєвий досвід Спиридона Петровича Добровольського, як обстоював його повість “Про моє дитинство і братову юність”. Багатьом авторам писав листи сам. “Мені було дуже приємно, — відповідає йому Олександр Шиненко з Керчі, — отримати Вашого листа, в якому Ви пишете мені як давньому знайомому, а також просите, щоб я допоміг Вам підібрати ігор і дитячих свят. З великою охотою виконаю Ваше прохання...” “Я згодний, — пише йому з іншого краю кореспондент, Борис Кушнір. — Може, збірка так і буде зватися, як ви пропонуєте... Але про назву ще рано. Попрацюю. Побачимо, що вийде”. А далі він повідомляє: “Ще про Вашу книгу (недавно вийшли “Паруси над степом” — Д.Ч.). Кам’янець-Подільський одержав приблизно 150 примірників, добру половину розпродано. Читали її і студенти Кам’янець-Подільського педінституту. Подобається. А студент Стороженко В’ячеслав (ІІ курс історико-філологічного факультету) сказав: “Дуже цікаво. Якось так просто написано, що хочеться знати, що буде далі”. Хотин одержав 30 примірників “Парусів над степом”, з них 16 продано” (На листі дата: “23.І.1966 р.”) Так, він переймався долею своїх книг, йому хотілося знати, чи промовляють вони до читача. Старався підтримати й молодих... Якось готували до видання в нашій редакції альбом “Гори, піонерський вогнику”. Потрібні були фотознімки. Я похвалився, що знаю одного вчителя з Житомира, який приносив колись у “Молодь України”, де я працював, чудові фото. — Телефонуй негайно. Наступного дня Леонард Михайловський прибув із чемоданом знімків. Вісімнадцять із них зараз же відібрали до альбому. А що робити з рештою? Вони також цікаві, художні... Тут Леонард дає мені почитати свій етюд “Світланка”. Мені він сподобався. На ходу поправляю дещо, підредаговую. Ставлю новий заголовок: “Сонечко сіє купаву”. Іду з тим етюдом до Віктора: “А як видати нам таку книгу, рясно пересипану знімками автора?” Він прочитав і каже: — Говори з ним. Але неодмінно домовся. Розмова була не з легких. Автор не вірив у свої сили. Але того ж дня він таки написав заявку : “Прошу включити в план 1967 р. видання моєї книги “Розчаклований світ”. Віктор червоною пастою на ній написав: “Сонечко сіє купаву”. А потім цю ж назву вніс до тематичного плану редакції. Книга новел про природу з передмовою Андрія Малишка, в гарному художньому оформленні Едуарда Колесова та Аріядни Перепелиці побачила світ у 1969-му. Андрій Самійлович ще встиг побачити це видання... Коли Віктор був заступником головного редактора видавництва “Молодь”, в одній зі своїх статей він писав: “Ми вважаємо своїм обов’язком найчутливіше прислухатися до молодих голосів, піднімати, підхоплювати все нове й талановите, що тільки народжується” (“Молодь України” від 17 березня 1968 р.). То були не порожні слова... ... Не ставав на котурни, але й не принижував своєї гідності. Не любив міщанства, бюрократизму. Якось після республіканської наради з питань розвитку дитячої та юнацької літератури, на якій він виступав з блискучою проблемною промовою, було споряджено три бригади на виступи в дарницькі школи. В одну з них попали ми вдвох із Віктором. “Рафік” висадив наш десант першим і поїхав далі. Заходимо в школу — з другого поверху нам назустріч солідна якась жінка (чи то завуч, чи директор, але начальниця, видно по всьому). Віктор, який завжди легко ставав на розмову, і каже: — От ми й прийшли. — Хто це ви? — Письменники. — А чого ви прийшли? Ми вас не ждали. — А-а, не треба, то ми й пішли. Ходімо, Митю. Прикро було, образливо... Зате ми мали майже дві години на розмову. Ходили дарницькими вулицями, гомоніли (ох і одвели ж уже душу!), чекаючи зворотнього рейсу нашого “Рафіка”... Віктор навіть розповів мені, чому не вийшла моя повість “Камінь-дерево”, хто її поховав, та й ще деякі конфеденційні секрети про “декотрих друзів”... Дуже не любив він нещирості. ... Не вірилось йому, що досяг уже художнього зросту і сили, що його твори досконалі, цікаві. Натомість здавалося йому, мов не зміг донести до свого співрозмовника, до читача того, що хотів сказати. Мало про нього писали в пресі, про його творчість. Не обійшлося й без дьогтю заздрісників. А йому сподобалась найбільше із усього передмова Володимира Біленка до вибраного в “Дніпрі”, яка, на жаль, так тоді й не вийшла й друкувалась тільки в періодиці (“Друг читача” — скорочено, “Вітчизна” — повністю). “Він зрозумів, заради чого я все оце пишу, особливо про дітей”, — хвалився тоді мені. Пригадуєте? “А пам’ять дитинства намогливо стукає в груди і примушує, і спокушує: пиши...” А далі там: “Як писати? Як увібрати в своє слово і мудрість, і безглуздість життя?” А ось мій редвисновок на рукопис повісті Віктора Близнеця “Мовчун”: “Прочитав повість і страх як не хочеться її розбирати по гвинтиках: який гвинтик кращий, який доладніше загвинчений... Розбери троянду по пелюсточках — і немає квітки. А “Мовчун” — це гарна, запашна троянда і з колючками на стеблі. Якщо десь вкралася пилина на якійсь пелюстці, не велика біда — її можна здмухнути. Єдине — хочеться, щоб цю квітку швидше побачили люди. 18 березня 1971 р.” Редагувати “Мовчуна” мені вже не довелося... Той самий, що не пустив мою повість у світ, постарався й мене позбутися у видавництві... Подобалось мені редагувати Вікторові твори. Власне, яке це було редагування? Це були розмови про тонкощі слова, його принадність, доцільність і силу. Радилися, іноді й сперечалися, яке слово точніше виражає той чи той відтінок, думку. Про таке редагування можна було тільки мріяти. І він домагався, щоб його твори давали редагувати мені. І знову точилися наші розмови про світ і людей, про батька і матір, про діда і бабу, про їхню пахучу мову й неповторну вдачу, про свіженькі перлини, щойно почуті з народних вуст. А десь у 1974-му зустрілися й він сказав мені: “Немає тебе в “Молоді” — й нікому мене редагувати. Уявляєш, у мене — хлопчик ходить над морем, збирає кругляхи і кидає “дід та баба”. А мені правлять: "брили збирає”.. ...Невже хто думав, що доведеться писати спогади!.. Краще б я тобі листа написав, листа-одкровення, в якому б зізнався у всіх своїх справжніх і набреханих гріхах, краще б я пішки прийшов на край світу сказати тобі спасибі за все, чим я зобов’язаний тобі. Спасибі за правду, за честь, за науку. За те, що не раз ти читав мені свої ще теплі творіння (як, скажімо, притчу “Генерал і Соловей”, коли вже працював у “Малятку”), що звіряв мені болі і муки, що підтримав у ділі і в слові, що навіював віру мені. Ще хотів би тебе запитати, чого так мені написав на своїх “Древлянах”?
“Митю! Це, звичайно, не камінь-дерево, а всього-навсього древляни, але їх не було б, якби не твоя вусата підбадьорлива усмішка. Кремінної міці тобі! 12.VII.68 В.Близнець”
Пробач, Вітю, але ж “Камінь-дерева” я й досі не видав і не знаю, коли воно побачить світ (побачило аж 2003))... Ти все знаєш. Усе. Але — тебе немає поруч. Читаю тільки твою записку:
“Дорогий Митю! Заходив до тебе — нема. А справа така: сьогодні, десь після другої хочу зустрітися з друзями із “Молоді”. Хотів би бачити в тому товаристві і тебе. Подзвони Аврамчуку. Він скаже час і місце збору. В. Близнець”
Ой, що це найшло? Мало ми бачимось, мало ми сходимось, мало гомонимо. Мало, а то й зовсім не читаємо один одному свого наболілого. Вічно якісь нагальні справи відривають нас один від одного, дуже-дуже термінові справи. Вічно якісь пригоди, стреси, чвари, погов?и відволікають од діла... Вічно мусиш думати не про те, що пишеш, а як вистояти, не зірватися, як вижити. Те дістати, тому віддати, того добитися, за те поклопотатись. Ті просили, ті радили, ті наполягали, ті вимагали, ті контролювали, ті собі спірвали (а тобі що?)... Як іноді хочеться (треба!) погомоніти віч-на-віч, не озираючись, не прислухаючись — мов чайка з морем чи ми, тоді несподівано в Дарниці... Як хочеться (повинен!) скинути якийсь незрушний камінь, що осідає на душу з пилу буденності і невігластва космічного віку. (“Ми з вами, товариші упорядники, є глядачами і дійовими особами вселенського лицедійства, котре відбувається в Колізеї історії”, — читав ти мені колись в автобіографії). Так треба погомоніти! Чого ж ти тоді не гукнув, коли той камінь давив тобі плечі!? Чи хтось не дав розігнути їх... Так треба зустрітися, Вітю! Чи знає Сашко час і місце збору? Га? Гукни. Я прийду. На звук павутинки прийду.
Твій квиток до Межиріча я бережу. Може ж поїдемо якось. Вийдемо у Навистці, і я тобі покажу княжий краєвид із Лисої гори».
Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО, Київ. ***
Якби знав, що станеться через 10 років, може, й витримав би перемучив свою муку, але він не знав… Не знав, що Україна стане вільною, незалежною, що настануть часи, коли можна буде говорити й писати все, що думаєш. Не знав, що члени парткому і вищих інстанцій, які так смикали тоді українську дитячу літературу за ідейні хиби і недоробки у комуністичному вихованні, дружно й собі заспівають «Ще не вмерла Україна»… Йому боліла українська дитяча література, бо він присвятив їй життя. Всіма силами намагався вивести її з ганебного кола зневаги й упослідження. І завдяки власній творчості йому це вдалося. Його щемкий «Звук павутинки» почули мільйони юних читачів не лише в Україні а й далеко за її межами. Ця невеличка повість — «Чиста, прозора, справді поетична проза», як сказав про неї Олесь Гончар, — увійшла до скарбниці української літератури. …Я знав Віктора Близнеця з перших його кроків у дитячій літературі. Ми познайомилися у далекому 1962 році… Мій студентський друг Богдан Чайковський… якось сказав мені: — Є дуже здібний хлопець, якай пише дитячі оповідання. Але соромиться їх показувати. Я умовлю його прийти до тебе. І от він прийшов — середній на зріст, присадкуватий, з вишневими очима, які він справді сором’язливо одводив у бік. Поклав мені на стіл тоненький рукопис. І одразу ніяково попрощався й пішов. У рукопис було всього чотири оповідання. Але він даремно соромився. Оповідання були по справжньому талановиті — свіжі, щирі, написані соковитою народною мовою. І коли ми з редактором Іриною Маценко сказали йому про це і попросили принести все, що в нього є, Віктор доніс ще кілька оповідань. Так склалася його перша книжка для дітей — «Ойойкове гніздо». Вийшла вона у світ наступного, 1963 року…. Він дуже любив гумор, сміявся охоче і якось спрагло. Йому бракувало сміху, радісних емоційних впливів, і він тягнувся до всього веселого. Він був чи не єдиний дитячий письменник, на якого не поширювалося оте зверхнє, поблажливо-зневажливе ставлення представників «дорослої» літератури, що його не можуть подолати навіть дуже талановиті, мудрі письменники, н кажучи вже про не дуже талановитих і не дуже мудрих. Віктор Близнець гостро переживав це, бачив, що переламати таке ставлення майже не можливо, і намагався стати просто письменником, скинути оте означення — «дитячий». Він писав твори для дорослих. Але все таки найталановитішими, найяскравішими, найпопулярнішими лишилися його книжки для дітей. Існує якась дивна закономірність. Тому, хто одразу став справжнім дитячим письменником, хто полонив серця дітей, хто талановито виявив себе у дитячій літературі, — тому ніколи не вдавалося досягти такого ж рівня у літературі для дорослих… Звичайно, не йдеться про класиків, про геніїв. Та й то твори класиків для дітей ніколи не перевищували їхніх творів для дорослих. Просто рівень класики — класичний. Віктор Близнець став класиком нашої української літератури для дітей. Його «Звук павутинки» щемливо бринітиме все новим і новим поколінням юних читачів». Всеволод НЕСТАЙКО (Літературна Україна. – 1993. – 8 квіт. – С. 2).
***
З Віктором ми потоваришували наприкінці п’ятдесятих, коли разом працювали в республіканській газеті «Комсомольское знамя», він після навчання в університеті, а я після військової служби. Близнеці прихистили мене бездомного в своєму крихітному однокімнатному помешканні в Києві, біля нинішнього цирку; спав у них на розкладачці, напівзасунутій під стіл. Пізніше, захворівши, я переїхав до Криму, і Віктор надсилав мені з теплими написами всі книги, що в нього виходили друком. На своїй улюбленій «Звук павутинки» він написав слова, що змусили мене усміхнутися; «Моєму вчителеві і другу». Вчителеві?! Розмов про літературу в нас вистачало, з моїх рук він уперше познайомився з Олександром Гріном; але про будь-яке вчительство з мого боку не могло бути й мови. Мені самому треба було в нього вчитися. Написав же він це, треба думати, радіючи виходу книги, жартома. Звісно, в такі хвилини автор ладен обійняти весь світ. Та таким і був його характер — веселий, щедрий. Було, приїдеш до Києва, зайдеш до нього — він дивиться, і посмішка від вуха до вуха, от-от зарегоче, ніби ти цирковий клоун і неодмінно щось такеньке зараз утнеш. А ти ще й рота на встиг розтулити. Хіба можна не посміхнутися назустріч такій радості? Простягає руку. «Ну, здоров був!» — «Здоров!» — А рука у Віктора була зовсім не письменницька, при невисокому його зрості несподівано міцна й велика, доброго селянського ліплення рука. Та й увесь він був напрочуд ладний і гожий — ясним чолом, ледь прикритим темною гривкою, поглядом веселих темно-карих очей, сміхотливими товстими губами. Коли йому в розмові щось не подобалося, він опускав очі долу і починав сердито посапувати, ніби трохи задихуватися, а потім коротко, дуже вагомо заперечував або, найчастіше, не встряваючи в суперечку, хапав за рукав: «Гаразд, все це дрібниці життя. Розкажи краще, як там у вас у Криму риба ловиться!» І знову весело блищать, іскрять сміхом темно-карі очі… Воістину віра в майбутнє була в нього непорушною. Ця віра живила його творчість. А написав він не так уже й мало. Почавши з оповідань для дітей, він до кінця залишався вірним своєму спрямуванню, але вік його читачів міг бути найрізноманітнішим, від молодшого шкільного в «Ойойковому гнізді», в «Жені й Синьку», «Землі світлячків», «Звуку павутинки» — до змужнілого юнацького, якому були адресовані, «Мовчун», «Древляни», «В ту холодну зиму, або птах помсти Симург», «Вибух», роман «Підземні барикади». Властивість же всіх його творів була така, що їх охоче читали й дорослі, причому з великою користю для себе, тому що Близнецю вдавалося проникнути в духовний світ дитини, в її фантазії, як мало кому з сучасних письменників. Недарма Олесь Гончар, чуйний і вимогливий майстер, порівняв Близнецеву книгу «Звук павутинки» з «Маленьким принцем» Антуана де Сент-Екзюпері. Особливе місце у Віктора Близнеця посідає його вільний переклад з давньоруської на сучасну українську мову епосу, що являє для нас головне джерело знань про життя далеких наших предків, — «Повість минулих літ». Ця робота оцінена критикою як найвище його досягнення. Згоден, це письменницький подвиг. Проте мене більше зворушують Близнецеві книги для дітей, його світосприйняття, що відбилося в «Звуку павутинки» на першій сторінці в словах: «Присвячую цю книгу трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які відкриває нам дитинство».
На сьомий з’їзд письменників України у квітні 1981 року я їхав з рукописом, який хотів показати Віктору, і з надією грунтовно з ним поговорити. Дуже за ним скучив. І раптом у Києві ця чорна звістка: Близнеця нема серед живих. Наклав на себе руки! Досі не можу заспокоїтися. Знову і знову намагаюся розгадати причини, що штовхнули Віктора на цей страшний крок. Та, звичайно, що б не вийшло на передній план — чи то побутові негаразди, як це намагався пояснити наш старий знайомий, однокурсник Віктора Борис Олійник, перший, до кого я кинувся в Києві з розпитуваннями, чи то раптове і нищівне розчарування в суспільних ідеалах, чи просто дика втома, — усе це буде лише наближенням до істини. Вважаю, проте, відіграла свою чорну роль і його поїздка у Душанбе, до республіки, що межує з Афганістаном. Його запросили на ювілей таджицької літератури, він їхав на свято, а там, у народу, єдинокровного з афганським, уже і в прямому и переносному значенні, кровоточила душа, — надто вразливий Віктор захворів цією величезною бідою. Хворий він повернувся до Києва, за кілька днів до письменницького з’їзду, на якому мав робити доповідь по дитячій літературі... Понад усе він любив дітей і природу. Його надії на близьке світле майбутнє не справдилися. Але його книги світяться любов’ю до людей — і дай їм Боже довгого життя. Хай світять! Що б не стало з нами, правда вічна, і ми ніколи не припинемо її шукати». Василь МАКОВЕЦЬКИЙ,
(Київ. – 1998. – № 1-2. – С. 129-132).
***
Тема дитинства на війні у творчості В. Близнеця починає свій родовід з повісті «Паруси над степом» (1965). Тепер вона здається мовби конспектом кількох наступних творів письменника: зустрінемо в ній суворого сторожа колгоспного саду Гарбу, колишнього відчайдушного червоноармійця (згадаймо «Древлян»); старий скупердяга Хміль, по суті, продовжить себе у Кудимові із «Землянки»; збережеться в Близнецевих повістях другої половини 60-х років і той ледь усміхнений, піднесено-романтичний тон, що, як уже мовилося, ріднить його з Ю. Яновським. Звичайно, не все в першому великому творі В. Близнеця сягає художнього рівня, здобутого прозаїком у пізніші роки. І все ж у «Парусах над степом» є якась особлива свіжість, життєрадісна енергія, що йде від духовної окриленості героїв твору, від їхньої постійної спрямованості у майбутнє, до тієї вабливої мрії, яка веде цю хоробру, гарячу юнь на подвиги. Роком пізніше з'явилася «Землянка». В цій повісті є непідробна правда полум'яних літ, українське село, яке пережило окупацію і тільки-тільки береться господарювати, радіючи близькій перемозі і усвідомлюючи, крізь які страхітливі випробування пройшли люди. «Цю війну, людоньки, дай бог за сто літ вихаркать», — каже одна із селянок, перебираючи в руках грудку землі, начинену залізом. А на передньому плані у В. Близнеця, звичайно ж, підлітки, діти війни. Вони співають почуті від солдатів пісні, грають у страшні ігри (стріляють з автомата по вцілілому снарядові), калічаться, Допомагають, як можуть, матерям, і ждуть, ждуть з фронту батьків. Багато в чому вони залишаються дітьми, але є в них і рання дорослість, і не витравлена війною сердечність. Ось двоє підлітків, Олесь і Вовка, згадують знущання гітлерівців над людьми і гадають про те, як помстяться фашистам наші. «Спалять усю Германію і попіл розвіють, щоб чуму не розносили?» — запитує Олесь, сподіваючись, певно, на ствердну відповідь друга. Але посерйознілий Вовка судить інакше: «Там теж діти... і сироти є... їх не чіпатимуть. Все, що стріляє, зламають на цурки, дадуть кожному плуг, молоток і накажуть німчурі: оріть, кляті, сійте, живіть собі тихо, на чуже не зазіхайте, бо ще раз рипнетесь — амба!» Не бажання помсти живе в дитячому серці, а вистраждане жадання тиші, миру; ще граючись знайденою в степових вибалках зброєю, Вовка разом з тим виголошує їй вирок.
«Землянка» — твір певною мірою пригодницький: підлітки вистежують поліцая Федьку, розкривають злі хитрощі його батька, старого Кудима. Щоправда, тут далеко не кожний сюжетний хід достатньо вмотивований. Скажімо, для села не є таємницею, що Федько — фашистський посіпака; що він продав партизанів. То як же бригадир Оксана Троян вірить у вигадки старого Кудима про «втечу» Федька до партизанів, дає підводу, щоб він забрав звідкись нібито вбитого сина, а хитрий Кудим привозить натомість у домовині... півсотні курчат, після чого влаштовує фіктивні похорони (знову-таки, як йому вдалося це на очах у всього села?). Зрештою, відчувається, що В. Близнець не знав, що йому робити з Кудимом далі, тож незабаром цього жорстокого лиходія спіткала смерть. Певна літературна недосвідченість, отже, далася взнаки в «Землянці». Коло героїв у цьому творі досить широке, здається, це одна з «найзаселеніших» повістей В. Близнеця. Пізніше прозаїк різко зменшує кількість персонажів у своїх творах, зосереджуючи увагу на поглибленому дослідженні ситуацій і характерів, психології людини.
На фронті воює Сашків батько, і хлопчина, який любить його всім своїм щирим і відданим серцем, не може спокійно дивитися, як мати після чергового примирення з нікчемою Грицаном повертає обличчям до стіни фотографію Кубенка-старшого. В. Близнець, здається, ні в чому не схибив, пишучи про драму в родині, де зникають лад і затишок. Безвольну, не особливо пристосовану до буденного селянського життя Єву, Сашкову матір, яку добродушний, мовчкуватий Мирон Кубенко беріг від тяжкої роботи і всіляких житейських труднощів, мучить совість, їй не дає спокою пам'ять про чоловіка, і вона жахається своїх вчинків, клянеться, що прожене раз і назавжди самовпевненого й цинічного барабанщика, але кожного разу поступається своїм сумлінням, а усвідомлення свого безсилля озлоблює жінку настільки, що вона, дедалі більше заходячи у безвихідь, зганяє накипілу злість на ні в чому не винному синові, б'є його, говорить брутальні й несправедливі слова, проклинаючи війну, себе і все на світі. Сашко карає матір мовчанням. Він, звичайно ж, вдався у батька, перейнявши від нього терплячість, доброту, якусь особливу душевну надійність. Голод і холод — це не найстрашніше, що звідав Сашко, Його пече сором за матір, але, чуючи одного разу від дядька Лавра недобрі слова про неї, хлопчина, не дослухавши, іде з двору: болить душа за найближчу людину. Звідав Сашко й материні поштурхани та лайки, а от коли Єва, щоб зняти з своєї душі бодай якусь частку провини, із злими слізьми кидає синові, що вона зійшлася з Гринем заради нього, Сашко не витримує і вперше каже матері: «Брешеш!» Стерпів образи, запотиличники, а неправди не зніс, і тим самим відібрав у Єви останній шанс на самовиправдання. Сашко втікає з дому, ховається в скирті старої соломи у сніжному полі. Кожен його жест, вчинок, порух серця В. Близнець змальовує так, що ніби бачиш цього перемерзлого хлопчину, якого війна багато чого навчила. Сашко, цей мовчазний і суворий суддя своєї матері, аж заходиться від стриманої радості, коли бачить її, безпорадну, в степу: Єва шукає сина. В. Близнець був би лиш резонером, якби не помітив цього природного поруху душі свого маленького героя. «До неї, до неї хотілося: Сашко збагнув, що хочеться йому до матері й хочеться давно, тільки він боїться собі признатися». Проте він тут же осмикує себе думкою про батька, а трохи згодом радість хлопчика й зовсім згасає. Він розуміє, що мати кинулася шукати його тільки тому, що наближаються наші війська, а з ними і чоловік її, батько Сашка — Мирон Кубенко. В. Близнець не шукає для своїх героїв легких шляхів. Єва ще зустрінеться з Мироном, і Сашко, коли батько запропонує йому піти разом ловити рибу, вперше «злегка осміхнеться». Але — і востаннє, бо ж постійно бачитиме злякані очі матері, яка ходитиме слідом за чоловіком, боячись, що він почує правду. А провівши його, знову прийме Гриня. Мирон Кубенко здогадається про зраду дружини, і, вже вбитому, надійде йому на фронт лист од сина, в скупих словах якого — крик душі дитини, яка і благає допомоги, і боїться завдати батькові болю, і соромиться своїх слів, на які нелегко було зважитися. Розмаїття почуттів, перипетії складних людських взаємин В. Близнець відтворює з великим хистом, глибиною й переконливістю. Написана десять років тому, повість «Мовчун» засвідчила, що В. Близнеця приваблюють підлітки, здатні виявити в найскладніших ситуаціях неабияку силу духу і людяність. В цьому розумінні Павлик із повісті «В ту холодну зиму, або птиця помсти Сімург» — рідний брат Сашка Кубенка. Ідеться в творі про матір і її сина Павлика, прикутого до ліжка ще з передвоєнного часу; про ту любов і ненависть, що живуть і в серці молодої жінки, яка заради щастя дитини змогла затамувати щойно народжене почуття до безмежно доброго сільського дивака Черкеса, і в хороброму серці підлітка, який єдину свою зброю — силу духу й ненависті до фашистів — зумів використати сповна. Його мужність, несхитна віра в перемогу запалювали інших людей і вели їх на подвиг. Думка про невмирущість героїчного в народі становить одну з глибинних ідей твору. Як і Ч. Айтматов у «Ранніх журавлях», Гр. Тютюнник у «Климку», В. Близнець у своїй повісті наголошує на тому, що вистояти в сувору годину народові допомогло незнищенне почуття солідарності. У статті «Діти війни і книги про них» письменник писав: «Війна не озлобила наші серця. Ні, навпаки! Смертельна загроза, яка нависла тоді над нами всіма, пробудила в людях невичерпні сили добра: чуття ліктя, кревності, готовності будь-кому допомогти в біді. Тільки так можна було вижити й вистояти!». Можна побачити зв'язок з багатьма попередніми творами В. Близнеця про дітей на війні і його оповідання «Брати Бугаєнки», хоч воно написане на іншому матеріалі. Конфліктом, типажем героїв твір цей навряд чи помітний в сьогоднішній нашій прозі, тим паче, що письменник аж занадто прямолінійно «довіряє» добряку Яші Бугаєнку, селянинові з походження, а тепер робітникові, свої думки про те, що матеріальний пересит стає сьогодні серйозним випробуванням. А от для творчості самого В. Близнеця це оповідання, здається, знаменне. Адже тут діють ті, чиє дитинство минало воєнної пори, тільки цього разу письменник зазирнув у сьогоднішнє життя тих, кому він віддав стільки любові й уваги. І побачив, що сліпе поклоніння добру, речам неминуче веде до духовної примітивізації, відчужує людей. Звідси — біль і сум'яття, яким сповнене оповідання. Можливо, саме з цього твору починалася для В. Близнеця нова тема, новий творчий рубіж?
У тому, як бринить на легкому вересневому вітрі срібна павутинка, як у ранковому вікні примхливо грає сонячний промінь, як під вагою росини хилиться до землі тоненька травинка, — у всьому цьому дитячий слух і зір здатні вловити щось небувале, казкове. В. Близнець добре розумівся на такій схильності дитини опоетизовувати найзвичайніші речі, умів показувати світ, сприйнятий зачарованими очима. Сам письменник говорив про те, що йому хотілося поєднати в своїх творах побутове з казковим. Підстави для цього він знаходив, як бачимо, в самій психології дитини, для якої фантастичний і реальний світи ще різко не розмежовані.
Елемент казковості особливо помітний у творах В. Близнеця останнього часу. В найперших оповіданнях прозаїка, що склали книжечку «Ойойкове гніздо» (1963), він був значно меншим: в них дотепно і не без моралі розповідалися веселі, часом курйозні історії, учасниками яких були, зазвичай, діти-дошкільнята. Той, хто читав у дитинстві Близнецеві оповідання «Як я став чемпіоном» або «Як гуси з'їли свитку», той, я переконаний, запам'ятає їх назавжди, склавши добру ціну письменницькій вигадливості, умінню відтворювати світ пригод малечі захопливо й цікаво. Це вміння не зраджувало В. Близнецеві ніколи: ні годі, коли народжувався один із кращих в українській прозі творів для дітей «Звук павутинки» (1969), ні коли з-під пера письменника з'являлися химерні образи повісті-казки «Земля світлячків» (1978). Перший із цих творів виконано на такій щирій, пронизливій ноті світлої печалі, так органічно злилися в ньому дитяча зачарованість світом усього живого, що оточує нас, і туга прощання з дитинством, із дорогою людиною, що повість прозвучала справді як одкровення.
Усе відчуте й пережите тобою має бути поділене з іншими: дитяча душа не терпить самотності. Льоньчиним другом стає Адам, молодий учений-атомник, який приїздить у село... помирати від білокрів’я. Його смерть — поки що найболючіша драма для хлопчика, якому відкривається — як велика несправедливість природи — таємниця минущості людського життя. Він переживає її разом з напіввигаданою, напівреальною Ніною, дівчинкою з дитинства, про існування якої знали лише двоє — Льонька й Адам. Вона є мовби уособленням того казково-чарівного, що супроводжує людину на зорі її віку. Сама Ніна наприкінці печально скаже Льоньці, що, коли люди дорослішають, вони забувають про це, про павукове радіо, що його колись разом слухали. (Як у «Маленькому принцові» А. Сент-Екзюпері: «Усі дорослі спершу були дітьми, тільки мало хто з них про те пам’ятає»). А ось Адам — не забував. Тільки ж його вже нема серед них... Письменник свідомий того, наскільки це відповідальна в людському житті пора — дитинство. «Нам багато чого слід повчитися у дитини», — загострюючи думку, скаже він в останньому своєму інтерв’ю. Акорд прощання у фіналі повісті звучить оптимістично, світло. Життя для юного героя не вичерпується скорботою; воно лиш пробуджує в ньому нові вразливі струни, звучання яких Льонька візьме у свою дорослість; в його серці житиме частка душі Адама. В. Близнець не з тих письменників, у творах яких панує атмосфера бездумних веселощів, пустеньке сміхошонство; він не боїться зачепити серце читача нотою смутку, розуміючи, як ризиковано йти в життя з уявленням, що колір його — всуціль рожевий. Зрештою, вершини радості приступні тому, хто здатен сягнути глибин страждання. Завдання дитячої літератури — бути вихователькою почуттів — В. Близнець розумів не спрощено, бо світ дитини відкривався йому багатьма гранями, і письменник гаряче відстоює право юної людини на самобутність, йому чужий шаблон у такій тонкій справі, як виховання. Має рацію М. Слабошпицький, коли пише про полемічну спрямованість творів В. Близнеця проти «педагогічного ригоризму, проти так званих профорієнтаційних оповідань і повістей з їхньою надмірно гіпертрофованою дидактичністю».
Можливо, найбільшою мірою це стосується повісті «Женя і Синько» (1974). Різних педагогічних принципів дотримуються сухувата причіплива вчителька малювання Ізольда Марківна, яка не робить «поправки» на те, що її вихованці — діти, і хворий серцем, утомлений адміністративними обов'язками історик (він же — директор школи) Петро Максимович, чиї уроки захоплюють учнів. Про Ізольду Марківну в повісті мовиться в іронічному тоні, а от пов'язані з нею проблеми вельми серйозні за своєю суттю. «Прісними», холодними словами вчителька здатна вбити в дітях відчуття прекрасного. Можливо, в розправі над туями, яку вчинив збитошний п'ятикласник Бен із своєю компанією, є провина і вчительки малювання? У всякому разі думка про необхідність виховувати в дітях почуття любові й поваги до живого, до світу природи — одна з найдорожчих письменникові. На передній план В. Близнець виводить двох підлітків —Женю та Андрія Кущолоба, прозваного Беном. Настільки різні родини, в яких ростуть герої, настільки несхожі й самі діти. В. Близнець аж надмірно «повчальний», коли, звівши двох персонажів, по суті, ставить на терези ті умови, в яких вони виховуються. Більше пощастило Жені: в неї лагідна мати, добросердечний батько. Через те й дівчинка росте чулою, справедливою, найсокровеннішими своїми таємницями ділячись із добрим чортиком Синьком. Бен же — некерований бешкетник, у якому гору беруть «руйнацькі інстинкти». В. Близнець прагне дослідити: як, чому Андрій Кущолоб став «генералом» Беном, де коріння його немилосердності. Відповідь, звичайно ж, неоднозначна. Бенові батьки — у вічних відрядженнях, а дідусь Андрон, на якого залишено хлопчика, не в силі дати раду онукові, і той знущається над ним. Замість казок Бен змалечку чує з дідових вуст бувальщини й небилиці, котрі, як і побачене в кінофільмах про Чінгачгука й Фантомаса, тут же «впроваджує» в своє неспокійне життя. Позначився на його поведінці і вплив Вадьки Кадухи, на якого багато хто вже безнадійно махнув рукою. Після невдалої спроби викрасти з парку поставлений на постамент танк «генерал» Бен залишається без армії, яка розпалася. Його все більше тягне в товариство Жені Жабульки, перед якою він нітиться. Чи змінилося щось у ньому? Чи поменшало «руйнацьких інстинктів»? Так, схоже, що Бен розчаровується у своєму «геройстві», хоч сам процес певної переорієнтації підлітка В. Близнець полишає осторонь, обмежуючись кількома натяками. Важливо, однак, уже те, що впокорюють Бена не фізична сила, не погрози, докори чи нудні повчання, а доброта Жені та її матері. Хіба не аргумент це на користь «позитивних імпульсів» у вихованні? В. Близнець вірить у цілющу силу людської доброти. Його симпатії віддано тим героям, в етичному кодексі яких на цільному місці — людяність, готовність відгукнутися на чуже горе, вступити в двобій із черствістю, душевним примітивізмом, жорстокістю. Тепер, коли творчість письменника постає у своїй несподіваній завершеності, уява прагне продовжити її хоч би до тих меж, які бачаться з вершини уже створеного Віктором Близнецем. В останні роки перед ним з особливою виразністю відкривалися обшири вітчизняної історії — і він дбайливо перекладав для сучасного читача «Повість временних літ», захоплюючись красою й силою цього безсмертного творіння. Можливо, хтось із літописців мав стати героєм його власного твору, а робота над перекладом була свого роду підступом до художньої реалізації історичних тем? Серед вічних приваб для письменника була народна творчість — і він міркував про те, які багаті можливості для творчого переосмислення таїть у собі відома казка про Оха... Такі горизонти творчості тим більш принадливі, що Віктор Близнець — один із найтонших знавців українського слова. Не «словникові холодини», а живе пульсування іскристої, багатої на барви й тони мови чується в його творах. До цього духовного надбання народу письменник ставився з повагою і щирим схилянням. Один з улюблених Довженкових героїв говорить у «Поемі про море», що читача завжди хвилює «душа художника... тобто талант і любов». Твори Віктора Близнеця, безперечно, наснажені тією силою пристрасної любові до людини, ім'я якій - талант; в них світиться душа добротворча, чиста, життєрадісна». Володимир ПАНЧЕНКО
(Українська мова і література в школі. – 1982. – № 3. – С. 8-18).
***
Завдяки Всеволоду Нестайку у 1963 р. збіркою оповідань розпочалась літературна творчість майстра прози для дітей В. Близнеця. «Я вважаю, що мені особисто, як видавцеві (я працюю у «Веселці» понад чверть віку), пощастило, що колись Віктор Близнець поклав мені на стіл рукопис оповідань «Ойойкове гніздо», який став його першою книжкою, книжкою для молодших школярів. І що потім він написав для молодших школярів і пронизливо-щемкий «Звук павутинки», і загадково-таємничу «Землю світлячків», і «Золоту гору до неба», і «Як народжувалась стежка» і багато інших творів. Письменник кришталево чистої совісті, він учив, учить і буде вчити малих читачів найголовнішому у житті — любити людей, співпереживати їхнім душевним болям», — написав В. Нестайко. У автобіографії з любов’ю згадував свого батька, який для нього — «жива історія з усім минулим, сучасним і прийдешнім. <…> Він був для мене першою книгою, першою школою, відкривав для нас землю батьків, її родильні муки і весільні торжества. Для нас, малих, це було як причастя до святині, до таїни нашого земного бога».
Дитинство В. Близнеця відображають оповідання із збірки «Ойойкове гніздо». Проблема обпаленого війною дитинства пронизує твори «Паруси над степом» (1965), «Землянка» (1966), «Мовчун» (1972), які є своєрідними споминами автора із власного, розбитого війною, дитинства. Діти-герої повістей беруть активну участь у підпільній боротьбі з фашистами. Автор використовує літературні ремінісценції із повісті О. Гріна «Червоні вітрила», описуючи «спілкування» Ліди і Гриші у повісті «Паруси над степом». Попри весь драматизм подій (дітей мають відправити у Німеччину), твір завершується на оптимістичній ноті. Трагічна доля судилась хлопчику Мишкові та іншим дітям із повісті «Землянка», які пережили війну, втратили батьків, залишились без даху над головою. Про них — у повістях «Старий дзвоник», «Мовчун». В. Близнець засуджує війну і її руйнівну силу, для нього було важливо зрозуміти, «в яких історичних умовах, грізних і важких умовах, формувалося це покоління, що воно взяло в той час у свій характер сильного і доброго». Його дивували «здатність переносити труднощі, наполегливість, моральний і духовний максималізм, працьовитість, <…> людська солідарність». Ці якості він прагнув показати в повісті «Мовчун»: « Важливий для мене цей образ, бо мені здається, що це обличчя певною мірою цілого покоління». Про збірку повістей «Древляни», у якій В. Близнець звертається до історії народу, В. Донченко писав: «1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, — предки оповідача, кілька поколінь поліщуків». Проза Віктора Близнеця 70–80-х років — «Звук павутинки» (1970), «Мовчун» (1972), «Женя і Синько» (1974), «Як народжувалася стежка»(1977), «Золота гора до неба», «Золота павутинка», повість-казка «Земля Світлячків» (1979) — модерний струмінь у літературі для дітей та юнацтва, вона якісно вирізнялася від тогочасної реалістичної прози. Спеціально для дітей він переклав сучасною українською мовою літопис «Повість минулих літ». Після виходу повісті «Звук павутинки» (1970) Віктора Близнеця називали найяскравішим дитячим письменником. А сам він зізнався: «Немає більшої насолоди для письменницької душі, як писати книгу для юних. Це немовби свіжий подих вітру вранці, десь на лузі дитинства, коли тільки-тільки сходить сонце.....». Лірична повість «Звук павутинки» вирізняється в українській літературі для дітей та юнацтва особливою тональністю. Композиційно твір починається з посвяти. «Присвячую цю книгу трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які відкриває для нас дитинство», — писав він. Її герой — хлопчик Льоня живе у Шатрищах — сільському кутку, де немає інших дітей. Льоня — особлива дитина, він уміє фантазувати. З ним завжди його уявні друзі — «срібний чоловічок», Бумсик, Сопуха, Пушинки. Льоня, як і дивак Олесь із оповідання Гр. Тютюнника, — любить ходити на річку, де його уяві відкривається «гармонія таємного підводного життя». Тут він познайомився із ученим Адаменком, який не руйнує його уявної ідилії, а навпаки підтримує його гру і називає його капітаном флотилії швидких каравел — капітаном третього рангу Лендом. Льоня подружився з дівчинкою Ніною. Ще один уявний друг Льоні нагадує образ Чужої дитини із однойменної повісті-казки Е. Т. А. Гофмана. Ніна припливала з «пухнастих хмар на землю, лугами до річки, а річкою до нашого броду», потім «попливла у вирій. За птахами». Помер безнадійно хворий Адам, обірвалася павутина-антена. Ніби напівслові закінчилася повість. Убогість села, бідність, в якій живуть Льоня з матір’ю, — типові злидні українського села, зображені у творах І. Франка, В. Стефаника, А.Тесленка, В. Винниченка, А. Головка. Дійсність життя й уява Льоньки — протилежні світи. «У що ж ці картини-відкриття мали б перерости у дорослого Льоньки?», — риторично розмірковує критик В. Костюченко. За спостереженнями В. Базилевськиого, Віктор Близнець «ніде... не висловився так безпосередньо-зворушливо про красу й потворство, правду й кривду, добро і зло, життя і смерть». Певною мірою таке бачення зумовлено складними обставинами у житті В. Близнеця: повість «Звук павутинки» він написав під тиском звинувачень у націоналізмі, причетності до передачі рукопису І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» за кордон. Новаторською була і повість «Женя і Синько», на сторінках якої фігурує «справжній чортик», друг головної героїні, дівчинки Жені. У ній тісно переплетені реальний і вигаданий світи, поєднано розповідь про життя сучасної дитини великому місті із уявним образом та уявною історією. Характер, внутрішній світ Жені найбільше розкриваються саме у спілкуванні із Синьком, який уособлює національні уявлення про світ, мудрість життя, наступність і зв'язок поколінь та вічні загальнолюдські істини. Автор наголошує на ідеї справжньої дружби як однієї із чеснот людства. Женя мріє побудувати міст, який би єднав Київ із селом її батьків. Дорослі не розуміють її — ще одне торкання теми нерозуміння дорослими дитячого світу, внаслідок чого виникає між ними прірва, а відтак — хибні характеристики дітей. Вчителька вважає характер Жені нелегким. Вона не розуміє її «кришталево-романтичного, замріяного, наївно-піднесеного» світу. Такий тип дитячого персонажа — в повісті «Звук павутинки». Там Адам розуміє Льоню, тут професор підтримує Женю: «Вірю, Євгеніє, що цей поклик душі не ослабне у вас...». Образ вченого наділений якостями, які підносять людину, свідчать про її духовність і життєву мудрість. Ще одним типовим образом у творі є однокласник Жені — бешкетник і забіяка Андрій Кущолоб, «генерал Бен», командир армії юних шибеників. Поряд — образ вуличного хлопця Вадьки Задухи. Всі вони різні за характерами і вихованням. Духовний світ кожного визначає поведінку, життєві цінності й пріоритети. «Повість «Женя і Синько» — не просто цікава розповідь про життя і проблеми міських дітей, а й своєрідний синтез моральних правил юної особистості. Потужним є в ній і мотив відповідальності батьків і суспільства за те, якими ростуть і виростуть діти. Фантастичний світ пригод витісняє реальний у веселій і не позбавленій доброго смутку повісті-казці про Сиза ХІІ, лісових стовусів і тривусів та їхню перемогу над печерними ворогами «Земля світлячків». Цю повість В. Близнець писав «доброю пам’яттю згадуючи лісову Каланчу, сосни й березові галявини Пущі-Водиці, моїх найкращих друзів у походах Олю і Раю, які одного разу привели мене до невеликого горбика над озером і сказали: “Ось тут він і похований, наш бідний Чублик”». Складається вона із шістнадцяти розділів, кожний з яких починається анотацією його змісту. Дивовижний світ її персонажів населяють Сиз ХІІ, який відчиняє двері свого знаменитого «музею світлячків доктора трутознавства і личинкознавства», його сестра Мармусія, Вертутій і Чублик. Події відбуваються у Країні Довгих Озер. Суперечка стовусів і тривусів, сповнений пригодами і небезпеками шлях до володіння Вертутія, перемога добра над злом — компонують захопливий сюжет. Як завжди, В. Близнець поетизує природу, вдивляється у внутрішній світ героїв. Це захоплює в оповіданнях збірки «Як народжувалася стежка». Об’єднує біль за дітей, яким довелось витерпіти фізичні й психологічні випробування війною (повість «Мовчун»). Віктор Близнець умів по-своєму бачити світ дитячих переживань і мрій, завжди знаходив особливе в буденному, поєднуючи реальні і вимислені образи, добираючи близькі і чарівні для дитячого сприйняття слова, які витворювали дивовижні картини і неповторні емоції». Тетяна КАЧАК, (м. Івано-Франківськ). ***
До 85-ї річниці від дня народження Віктор Близнеця Рік народження українського письменника-прозаїка Віктора Близнеця запам’ятала одразу й назавжди, бо саме цього року народилась і моя мама. Звичайно, теперішні школярі мають свою точку відліку, бо тепер 1933 рік асоціюється із жахливою трагедією української землі — голодомором. Але тоді, у 70-80-ті роки ХХ століття про голодомор ніхто не згадував, отже... У страшні роки голодного лихоліття доля зберегла маленького Вітька, дозволила зрости, вивчитись і отримати неабияку освіту (ану, хлопець із сільської глибинки і вивчився «на журналіста»!). Ба більше, доля допомогла розквітнути таланту, що прославив рідне село (с. Володимирівка Компаніївського району Кіровоградської області, при. авт.) на одну шосту частину Євразійського континенту. Не буду робити повний огляд творчості письменника. Мене, як його молодшу колегу, цікавлять дитячі твори Віктора Семеновича, особливо — «Женя і Синько» (1974). Чому мені запам’яталась саме ця повість? Насправді, про розквіт фантастичного жанру тоді не йшлося. Почесне місце посідав «соціалістіческій рєалізм», а фантастику вважали не вартою серйозних досліджень, хіба що для того, аби розкритикувати. А я обожнювала фантастику! До речі, якщо російською мовою фантастичних творів сучасних вітчизняних авторів практично не існувало (мабуть, після того, як вийшов друком роман «Година Бика» І. Єфрємова), то українською знайти цікаві книги було можна. І я з насолодою «ковтала» книги Олеся Бердника, свого земляка Віктора Савченка і — відкритого несподівано Віктора Близнеця. Відкритого саме завдяки повісті «Женя і Синько». То про що ж книга? У повісті йдеться про п’ятикласницю Женю Цибулько, яка дуже мріяла мати вдома якусь тваринку. Але батьки були проти і дівчина тим вельми переймалась. Але, несподівано, під час ігри, вона знайшла у підвалі свого будинку малесенького кумедного чортика Синька. Дівчина пожаліла хвору істоту і забрала додому. Відтепер у неї є, про кого піклуватись та про кого дбати. Але... Маленький шкідник Синько не має особливих — чарівних, чортячих — властивостей. Скоріш, він походить на дитину,завжди готову встругнути якусь штуку, вигадати щось веселе на погляд школярів і незрозумілу з точки зору вчителів. Тому Жені часто-густо доводиться «викручуватись»: і перед батьками, і перед вчителями, і, навіть, перед директором. Життя дівчинки непросте. Справа у тому, що з малих років вона вважає себе хлопчиком, вдягається, поводиться і носить таку ж зачіску, як хлопець, тому наражається на кпини. Спочатку це не турбує. Тільки, чому однокласник Андрій Кущолоб (Бен, як прозвали його друзі) поводиться трішки дивно? Згадаймо: у підлітковому віці дитина вже відчуває тяжіння до іншої статі. Сталося це і з Женею та Беном. Вони відчувають трепет першого дорослого кохання — і не розуміють, що відбувається. Втім, ніякі почуття не заважають Бенові потрапити під вплив старшого за віком Вадька Кадухи. У Вадька свої проблеми — вдома він небажаний гість: постійно нема чого їсти, батько зловживає алкоголем, лається, б’ється. Ніхто підлітка не виховує, то він за перший життєвий приклад бере поведінку батька. І вчить Бена красти з дому їжу, гроші, спиртне, цигарки... Можливо, частково на хлопця вплинули фронтові розповіді його дідуся Андрона і він прагне подвигів, слави, визнання... Тому з Беном-Андрієм трапляються численні неприємні ситуації: «бойовий гурт» хлопчаків під його керівництвом ламає туї у шкільному парку; обікрає сусіда — професора Гай-Бичковського; збираються проїхати у танку Т-34, що є пам’ятним експонатом... Женя із жалем та смутком спостерігає за поведінкою однокласника, ладна йому допомогти... От тільки не слухає її Бен. І Жебульці (як дражнять дівчину Бенові друзі) доводиться зробити крок, який засуджується однокласниками: розповісти засмученому директору школи про те, хто саме ламав маленькі беззахисні деревця. А що ж Синько? Синько теж допомагає Жені боротися з неповнолітніми курцями, припиняти їх пиятику, а крім того — переховує своє бугало — життя-жаринку. Довелось же малому понервувати, бо сховати в лісі бугало неможливо — усюди туристи, усюди безлад і сміття... Дві паралелі — дві сюжетні лінії — Жені й Синька та Андрія-Бена — міцно скріплені чудовими описами сучасного і давнього Києва, оспівуванням невтомної праці давніх киян-ремісників і теперішніх робітників, які дбайливо зберігають старовинні будівлі, саму історію величного міста. Закінчення повісті неоднозначне. Так, у Жені Цибулько все добре, бо вона має дбайливих, добрих і розумних батьків. З нею залишається і Синько, щасливий тим, що йому вдалося приховати своє бугало в самому Києві. Але Бен так і не знайшов свого місця в житті. Дід потрапив у лікарню, а батьки, тимчасово повернувшись із відряджень, відправили хлопця у табір відпочинку. Тільки не бажає хлопець там залишатись і вирішує втекти. Що очікує на нього далі? Питання залишається відкритим. Відчула бажання переповісти повість тому, що хотілось відокремити дитячі спогади від дорослих міркувань. У дитинстві я раділа, доторкнувшись дива, якому є місце у житті (а коли про ті дива мріяти, як не в дитинстві?) А зараз хочеться розібрати текст професійно, з розумінням часу й вимог, що висувались численними партійними функціонерами та наглядачами за літературним процесом. Диву даєшся, як пропустили вони передостанню сцену, де Андрій залишається на самоті і ледь не вмирає з голоду, бо дід у лікарні, а батьки не поспішають повернутись. Оце і є диво! Дізналась, що автор мав власноручно нівечити свої тексти, шукати компромісні варіанти... Уявіть, як закінчилась би повість, якщо б Вікторові Семеновичу дозволили писати так, як відчуває серцем, як вважає за потрібне? У Вікіпедії написано: «Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть...» Може, тому й пішов завчасно з життя талановитий письменник, що не дозволяли йому на повну силу використовувати свій талант, свій педагогічний хист, аби донести до дитини/підлітка всю складність справжнього, не вигаданого, життя?
Хочу щиро зізнатись, що у дитинстві та юності не любила «нещасних» закінчень у книзі. Обов’язково хотілося знати, що в героїв все добре. Тоді й жити було легше. Так, з дитиною треба говорити про складнощі й негаразди. Тільки намагатись зробити це делікатно, з урахуванням психології сучасного молодого покоління. Це моя власна думка. Я не сперечатимусь, якщо хтось має свою власну, протилежну, і висловить її. Сумно лише, що з життя передчасно пішла людина, яка вміла й могла підняти українську літературу на вищий щабель, але не витримала тягаря перешкод. Вічна пам’ять Вам, Вікторе Семеновичу!» Еліна ЗАРЖИЦЬКА,
м. Дніпро ***
Мрія у крилатому човні, або Як зник «Звук павутинки» зі шкільної програми «Українська література. 5-9 клас» Тема дитинства в українській дитячій літературі репрезентована багатьма талановитими творами. Тому коли десять років тому я готувала до видання посібник «Дитяча література», у лекції про літературу XX століття один із пунктів плану присвятила розкриттю цього питання. На жаль, книги такого формату не дозволяють розлого написати про творчість навіть знакових письменників (а Віктор Близнець саме до таких і належить). Тому я змушена була обмежитись таким абзацом: «Прекрасний твір «Звук павутинки» В. Близнеця присвячений, за авторським висловлюванням, «трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві» У ньому розповідається про звичайне-незвичайне дитинство з усіма його привабами, радощами і страхами, із фантазією і реальністю. Твір вражає глибоким проникненням у душу дитини, тонким відображенням її поетичного світосприйняття, її мрій і фантазій, талановитим показом єдності людини і природи. Вічні людські цінності утверджуються через образ хлопчика Льоньки, його матері, баби Сірохи, вченого Адаменка, дівчинки-мрії Ніни. Твір вважається одним із найкращих у дитячій літературі, тому було започатковано премію «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця за кращі твори для дітей. Повість «Звук павутинки» вивчається у школі в 6 класі». З того часу програма змінювалася з періодичністю, яка не додавала позитиву і не дозволяла оговтуватися ні вчителям, ні, звісно, дітям, уподобання та смаки яких взагалі дуже мало бралися до уваги при укладанні програми. Отак і «Звук павутинки» зник з програми, а разом із ним — поетичний світ Віктора Близнеця, цього Адама художнього світу, тобто першого, хто відкрив дітям, що павутинка звучить, що є таємнича Земля Світлячків з її дуже своєрідними жителями, що з чортиком Синьком дитині веселіше жити у цьому світі правильних матеріалістів — дорослих. Бо ж мрії у дитинстві — це спосіб життя. З мрій народжуються майбутні першовідкривачі в різних сферах людського життя: генії пензля і пера, винахідники і мореплавці. Шкода, що шестикласники втратили таку можливість — прилучитися до красивого і чутливо-драматичного світу, у якому жили не просто Льоня, а капітан Ленд, не вчений Адаменко, а капітан Адам, не просто дівчинка Ніна, а Мрія крилатому у човні… Правда, у списку для додаткового читання учитель (якщо мудрий) побачить і вибере запропоновані укладачами програми твори «Земля Світлячків» для учнів 5 класу та «Звук павутинки», «Золота гора до неба», «Женя і Синько» — для шестикласників. Лілія Овдійчук, м. Рівне. *** «Воно, брате, не все, що старе, то й древнє… Буває давня пригода правдивіша і живучіша за теперішню. І я б думав, що все те старе й мохом побите, та от чуєте: оте нудливе виття-перегукування над озером. Щось на дуже погану пам’ять воно навертає». Віктор Близнець.
Хоча б тому, що це моє дитинство. Коли ридала ридма над долею Чублика, а потім пізнавала своїх рідних стовусів і тривусів у відголосках казкових повістей усіх народів світу з хоббітами включно, бо лісовий народець був першим. Хоча б тому, що студенткою, намагаючись дати собі раду серед безсистемності та поверховості уявлень про «українську літературу для дітей», раптом усвідомила, що ось це і є «осердя» (про «канон» тоді не йшлося і на академічному рівні). Що правдива суть української літератури для дітей — не в «співчутті до трудівників» і «класовій ненависті до поневолювачів», не в «притаманному нам гуморові та ліричності світосприйняття». Суть — у непідробній сердечності цих текстів і незнищимому вітаїзмі, для якого немає межі навіть у позасвітті. Хоча б тому, що, проживши півстоліття та прочитавши непомірні гори текстів, відкриваю Близнеця й розумію, що суть «канону» — не в «етноцентричних домінантах творчості» чи «динаміці оповіді, що крізь впізнавані наративи розгортає перед читачем складні філософські дискурси». Ні, суть української літератури для дітей — у мові, котра породжує сенси подібно до ієрогліфа: чим глибше її відчуваєш, тим повнішою й багатшою постає картина описуваного, бо суті зв‘язків у цій мові незмірні! Саме тому правдивий «український» текст звучить (і цю мовну гру відчувають навіть притлумлені комп’ютерною добою діти!), розгортає перед читачем ясні неповторні картини (фактично кожний — готовий сценарій із точно промальованими образами, сценами тощо) й завжди говорить про речі насправді важливі: красу Божого світу та велич Любові і здатність людини все це осягти. 
Нині мені хочеться поговорити про «Землю світлячків» Віктора Близнеця, «Веселу й трохи сумну казкову повість про Сиза XII, про лісових стовусів і тривусів та їхню перемогу над страшними печерними ворогами». Адже напевно ніхто інший не написав для дітей так щемко й світло про щирих «воїнів світла» та неминучість їхньої славної перемоги над силами «печерного» зла. Ця казка створена в кращих традиціях світової дитячої класики. Вона розгортається, крок з кроком відкриваючи читачеві дивовижний світ природи: довколишньої та «людської», внутрішньої. Із перших рядків починається диво. Бо початок нового дня для жителів країни Довгих Озер — не світанок, а надвечір‘я! Вони живуть у пітьмі, обожнюючи світло. «Оживав вітрячок, і всі знали, що в країні Довгих Озер почалося клопітливе, невсипуще лісове життя. Що професор Варсава, наймудріший серед стовусів і тривусів, той, який і на вчені ради приходив босий, зате носив аж три пари окулярів, саме зараз вивчає складні і до безтями заплутані траєкторії польоту кульбабиних парашутиків. Що брат Хвороща поливає на грядках незрівнянні, ніде не бачені в світі дині, не просто дині, а диньо-горіхи і диньо-гарбузи. Що кремезний Вертутій з того боку озера запускає в дворі сотні, а може, й тисячі водяних і піщаних млинків. Одне слово, що ніч вступила в свої повні лісові права. І скоро стовуси й тривуси підуть гуртами у ліс, де збиратимуть гриби, а старі діди-копачі прийдуть до Верхнього озера, почистять замулені джерела, викличуть з-під землі чисту студену воду, а тоді гукнуть молодих отроків і дівчат і разом з ними під звуки музики садитимуть над чистим озером верби й ялини, щоб скрізь було зелено і щоб скрізь співали весною вільшанки й зозулі».
А далі оті, як нині кажуть, «ментальні риси народу» постають перед читачем у всій своїй неприкритості та невимушеності: і «строга» на вид, але щиросердна та самовіддана Мармусія, не здатна любити двічі на віку, і незмовкні дружні суперечки про «історичну правду та витоки», і дружнє частування, за яким уже й сили не вистачає втекти з-за столу (Хвороща з його диво-динями), і навіть народні самоврядні збіговиська при всякій лихій годині («… умирну годину всі сміялися з дивака, з вченого самітника Варсави, переповідали про нього і про його парашутики безліч билиць-небилиць, а як тільки гримав грім над головою — всі збігалися до нього»). Згадка про Мертву Пащу — невідому почвару, котра нищила все, чого торкалася, просто так і ненавиділа світло аж до манюнього світлячка включно, виринає в оповіді, коли друзі чують виття-перегукування звірів, яких раніше не знали. «Одного боялося кляте — світлячків, а ще більше — великих веселих вогнищ. Все розбійницьке, воно, знаєте, любить темряву, глушину, а тут раптом серед ночі — вогник. А де вогнику лісі — там пісня, розмови веселі, життя». 
Ця біда сприймається героями швидше як давня байка, бо немає нічого живого, щоб не хотіло бачити навколо себе життя, спокій, радість, світло. Та за вмить мирний лісовий світ рушиться: усе живе прагне втекти світ-за-очі, розмірене радісне життя сходить на пси. «Хтось випалив дерева. І залишив ліс, щоб так він стояв, тільки аби на ногах. І навіть листя висить — зелене, а торкнись — сиплеться». Вам нічого не нагадує ця картина? Яким чуттям сприйняв письменник нетлінний тлін Чорнобильського лиха? Чи, може, таки гіркий, ніби «прокурений» дух сплюндрованих сусідами східних українських окраїн? Історію лихих зайд читач «підслуховує» разом із полоненим Сизом XII. І вона теж на диво сьогоденна. Бо «печерні сокрушителі», котрим немає іншого сенсу, ніж «захоплення» («…коли в нашому царстві, в печерах, стало тихо й глухо, ми раптом завили од страху й голоду: їсти! А кругом — чорно й пусто, стоптано все»), втягли у свій «похід» «чесних болотних страшил» («Послухав дурнів, найнявся, нап’яв на себе вашу печерну шкуру і тепер. Ганяй лісом, як пес, валяй головою дерева і когось там лови круг озера. Що він тут шукає, ваш сокрушитель? Що йому треба на цих поганих озерах?») і рушили перетворювати світ під себе, аби скрізь була чорна обвуглена скеля, «царство тьми і печер», «глуха найчорніша ніч». Головне — поглинати живе життя шматок за шматком, відгороджуючи «своє» від усього іншого, й таким чином ставати все сильнішими, бо ті — розмаїті, галасливі й різнобарвні — муситимуть тікатимуть усе далі, збиватимуться в купи і їх стане все легше й легше поглинути. Ціль їхнього ватажка Магави Першого «безсмертного» — безглузда в своїй простоті: «…зроблю чорну скелю до самого океану — для наших великих парадів!», як і його мудрий здогад, що буцім-то колекція Стовуса — передбачливо вирощений загін вихідників і таке інше.
…а ще… жодна загибель у цій казці не є виправданою чи героїчною. Смерть — це завжди вибір і безвихідь, втрата й зачин нового, що неодмінно висіється, проросте, стане бутнім і живим. Як, скажімо, смаковита, жива та багатобарвна мова цієї дивовижної повісті. Тут і пісні лунають над тихою водою, й примовки — знані й нечувані — перегукуються («…людина не скотина, більше відра не з’їсть», «…в животі, як на вечорницях: де сто потісняться, знайдеться місце сто першому», «Щоб йому коти мед носили», Пришив кобилі хвіст, а в кобили і свій довгий» тощо), і все-все на кожній сторіночці шарудить, рикає, щебече та вишепочує, промовляє й вирегочує, скрикує й пахкотить… ЖИВЕ! Я часто ловлю себе на думці — а чи буде сучасна дитина читати Віктора Близнеця? Чи не надто це повільний, розцяцькований і ускладнений текст, як на її пришвидшене «компом» світосприйняття та причумлене урбанізацією чуття? І щоразу вірю, що ЖИВИЙ текст завжди відгукнеться в ЖИВОМУ серці. Можливо, у цій вірі мало науковості чи маркетингової достеменності, але саме вона утримувала людство в межах Людяності, а українство — при Силі". Наталя МАРЧЕНКО, Київ ***
Улюблені сторінки творчості Віктора Близнеця. До 85-річчя письменника. «Спочатку не було нічого. Ні неба, ні землі, ні людей, ні трави. Голубий сон. Вічний спокій. Небуття. А потім — як у біблії: з пустоти, з голубого сновидіння виткалось раптом щось, і було воно схоже на човен, а може, на колиску. Човен стояв на приколі. Я лежав у човні. Білі вітрила колисали мене. "А-га-га, а-га-га", — прокуреним басом наспівував хтось. Цей хтось був добрий. Він давав соску. Очевидно, то був мій бог…». Так починається повість Віктора Близнеця «Древляни», що вийшла друком у 1968-му році. Так, вийшла більше як півстоліття тому, але глибоко непізнана й досі. А рядки повісті – це чудове тло глибинної пам’яті Людини, як продовжувача роду й нації, символу цілісності й нерозривності поколінь. Автобіографічні спогади тонко й символічно переплітаються з правдивими картинами подій націєтворення, хоча почасти розліт сюжету стосується більше історичної канви твору, аніж торкається глибини сутності самої Людини. Однак, в образі Мамая збережена певна й романтично-легендарна цілісність героїчної балади. Твір, який прочитується (з кожним десятиліттям!) по-новому. В якому сповідність автора вражає лунко й через десятиліття. І в цих словах особливо: «Я давно задумав книгу з батькових оповідок та все відкладав, боявся сфальшивити, боявся потьмарити словесним пилом найсвітліші враження. Справді, чи зможу донести хоч краплину лукавої народної усмішки, передати спокійний розважливий тон людини, що пройшла, як казала мати, і Крим, і Рим, і мідні труби, наїлась баченого й пережитого по зав’язку? Не берусь — не зможу». Нині, з плином часу, прочитую ці слова по-іншому, на відміну від першого прочитання твору. Читаю в них тугу за промайнулим, як і відчуття високої відповідальності перед особистим, прожитим серцем, перенесення цієї силової відповідальності на слово. І ніби справді слова губляться та маліють перед щемливим почуттям високої синівської любові до батька. Складне й часом болісне читання… Втім, у творчості Віктора Близнеця є моє особливе, ось те най-най-улюбленіше. Думаю, що не тільки моє. «Звук павутинки» — це не просто майстерна оповідь справжнього Майстра, а вочевидь і сам процес диво-творення. Ніби й справді творення особливого й напрочуд захоплюючого світу на твоїх очах: «Мати думає, що вранці я сплю, і зачиняє віконниці. Хай зачиняє — так ще краще. Бо в одній віконниці, щоб ви знали, є маленьке вічко. Там був сучок, він, мабуть, висох, розхитався й випав, і зробилось у дошці кругле віконце — дучко. Крізь те дучко падає у хату довгий жмут проміння. Це моє кіно… Мені здається: все, все на світі має свої дверцята. І горище, і завалений погріб, і розчахнута бурею груша, і скеля над річкою. А старий годинник з зозулею, а розбитий ліхтар, а бабина скриня? Вони теж відкриваються. Треба тільки знайти, і якщо не дверці, то щілину, віконце, дупло, розколину. Знайти і заглянути всередину. І тоді таке побачиш, таке, чого ніхто й ніколи не бачив». Діти не залишаються в житті самотніми, якщо й трапляється, що друзів у них немає. Поряд є той світ, що виринає з твоїх особистих бачень, із власної чуттєвості чи вразливості душі. І це ті особливі миті дитинства, що ніколи не завмирають у тобі. В дорослому віці вони час від часу оживають у тобі, пробуджують приспане відзвуком хрущів, трав’яних коників, звуком дощових крапель, а чи плюскотом хвиль у річці… Недаремно ж присвята автора так щемливо відлунює в тобі. Так і прочитання самої книжки, як чарівне повернення у власне дитинство. Незабутнє і особливе — де звучать дзвінкі голоси друзів, огортається Вишневими Пушинками дійсність як диво-казка, і кличе в чарівну мандрівку невловимий той срібний чоловічок… Ось це і є, на мою думку, справжня творчість для дітей. Коли ти, читаючи і в дорослому віці сторінки улюбленої дитячої книжки, усвідомлюєш проникливе звучання голосу дитинства в собі. Тонке і чисте звучання слова, як вібрація через повіви вітру павутинки поміж плетива житейських буднів, а звук, що відлунює — чистий-пречистий. Слухати — не наслухатись… Марія МОРОЗЕНКО, Київ. ***
Мені захотілося перечитати Проповідника після того, як половину ночі просиділа над прозою Віктора Близнеця. У душі вібрував «Звук павутинки», і він переходив у глибокий жаль, що написаному прийшов свій час, про який казав Проповідник. Письменницька майстерність — від найдрібнішої деталі, як райдужна плямка на стелі, провісниця проникнення дощу, до опису Адама, химерного чоловіка, який змалився до спілкування із дрібним хлопчаком, — тепер виглядає дещо архаїчно, бо опирається на пережиті реалії, які розуміє(в) читач, сучасний ліричному герою. Діти нинішнього часу уже не зачудовуються плямкою на стелі — вони мешкають в інших оселях. Вони бігають босі хіба що в житлі, а на вулиці чи в дворі — у сандаликах (не дай, Боже, вразить ногу!). У них інший рівень пізнання світу: не через уяву, а через конкретну інформацію, отриману двома порухами пальців. Нинішні діти читають літературні казки про слонів і папуг, про котів і псів, і хіба що Прохаськові кротики виглядають новими й незачовганими образами. Багато з’явилося перекладів, з яких читачі пізнають життя своїх ровесників в усіх кінцях світу. І буття хлопчака з оповідань Віктора Близнеця — таке для них далеке, як убогість Чіпки Варениченка, якому ми співчували за шкільною програмою в середині шістдесятих. Всьому час і пора… Стилістична вправність письменника придасться для лекцій і практичних письменникам-початківцям, щоб вони уміли скористатися і звукописом, і синонімічним ланцюжком, і застарілим словом, і удатною фраземою. Але писатимуть вони по-своєму, ощадливо, гірше чи краще, немає значення. Вони вироблятимуть своє письмо, а не епігонствуватимуть, бо розуміють: такий стиль оповіді, як у Близнеця, уже у минулому. Не тому, що письменник у чомусь схибив, а тільки тому, що кардинально змінився світ наших сучасних дітей. Віктор Близнець — класик української дитячої літератури. В цьому немає сумнівів. Але для широкого загалу юних читачів «Звук павутинки» не зазвучить так, як у першому виданні». Оксана ДУМАНСЬКА,
м. Львів. ***
Оце безмежно ліричне і заразом трагічне світосприйняття, не-замовчування сумного, ця його обережна і правдива розповідь про смерть, цей ореол незбагненності, таїни — завжди вабили мене до нього, не лише в дитинстві, але й згодом. І вже дорослою я ненароком знову перечитала «Звук павутинки» — тим разом як книгу ностальгії за втраченим раєм, за селом, бо в бабуні була така сама глинобитна хата з глиняною долівкою і піччю, як у Льоньки. І так само та хата під солом’яною стріхою, і горище, і льох, і комора, і хлів, і сад, і город, і все живе, що наповнювало землю і небо, весь простір рухами, запахами і звуками, часом навіть непомітними і нечутними, або ледь помітними, ледь чутними, як звук павутинки, — це був для мене цілий світ, велетенський, улюблений і прекрасний.
І як же вмів Близнець усе це передати! Яка неймовірно жива, творча, вільна у нього мова, який неймовірно природній і цікавий словотвір, як він вміє майстерно і невимушено бавитися словами, які вигадує імена і назви! Щоразу, розкошуючи його письмом, шкодую, що другого такого нема. А потім я зацікавилась біографією автора і відкрила, що історія з його «датою народження» дуже схожа на історію моєї мами. Тільки Віктор Близнець народився навесні 1933 року, під час голодомору: документи згоріли і мамі його довелося з бідою згадувати, коли ж то, коли її Вітько з’явився на світ. Згадала, що навесні, перед Великоднем, то й записала 10-го квітня, бо кругле число. А моя мама народилася 1941 року, під час війни: документи згоріли, але бабуня запам’ятала, що то було восени, то й записала 10-го жовтня — щоб не забувати. Мабуть, це була поширена практика в ті страшні часи. Дуже шкода, що такий дивовижний, унікальний письменник, такий обдарований, чутливий, щирий і відвертий — так рано пішов. Так рано: 1933–1981… Дружина Віктора Близнеця згадувала, що він був як дитя. Коли я дивлюсь на його фото, то таким його і бачу: зворушливим хлопчиком, який зробив тут все, що встиг, тай відлетів у вирій, до своєї Землі світлячків. Нарікав, що ніхто його не розуміє. Спробуймо хоч ми, хоч тепер зрозуміти його...» Наталя ТРОХИМ, м. Львів.
[1] Читай також: Наталя Марченко. «Від землі твоя сила!» або Ідентифікація Віктора Близнеця // КЛЮЧ. – Режим доступу : http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/307
.
|
Цей спогад про Віктора Близнеця написаний уже давно. Але мимоволі згадався мені після недавньої, торішньої зустрічі з п"ятикласниками однієї київської школи. Я тоді запитала їх про свого улюбленого письменника Віктора Близнеця: хто з вас читав "Звук павутинки"? У відповідь було мовчання. Я запитала: "А "Землю світлячків"? І знов — мовчання. То була найгіркіша зустріч у моєму житті...
ОКРУШИНИ
“Е, хлопці, — починалося воно, — а які свята в нашому селі! Ви чули про зелені святки? По очах ваших видно: чули. Я люблю клечальні пахучі дні, люблю згадки про них. Ми з братом бігли в сусіднє село до ставу і там різали осоку і складали її в ряденце, стебло до стебла. Потім рвали над річкою м’яту, а на толоці васильки й чебрець. З оберемками свіжого духмяного зілля ввалювались у хату. Долівку вистеляли осокою, та не як-небудь, а рівними доріжками — до печі, до столу, до ліжка; м’яту клали і на лаві, і на підвіконні, і на лежанці, а чебрець та васильки — за портретами. Було, кинемо по жмутку васильків і дівчатам під голови, щоб сестрам снилися запашні весняні сни. І так свіжо й зелено ставало в хаті, так пахло росою, лугом та степом, що здавалось — весілля зазирнуло під нашу стріху.
Ось Віктор сидить на похилій березі, в далеч задивився. Ось під березою. А то якимось перехожим дотеп доклав: “Он білочка на дереві...”. А це над повінню широкою стоїть. У Каневі, над розлитим Дніпром. Сюдою ішли ми на Тарасову гору (він і мене знімав), милувалися красою цього священного куточка України, вшанували пам’ять Кобзаря. Це було десятого квітня 1967 року. Тоді ми зустрілися зі школярами в бібліотеці-музеї Аркадія Гайдара, де відбувалася цікава розмова за “Землянкою” В.Близнеця. Віктор любив і вмів розмовляти з дітьми, з цілою аудиторією.
вже розкопано ціле поселення давніх мисливців..jpg)
«Він власноручно поставив крапку у своєму життєписі, не відзначивши навіть першого ювілею — 50 річчя. Був дуже вразливий і не вмів тікати від болю, якого завдавало йому життя. Не був дисидентом, але не був і конформістом. Він був глибоко чесною, порядною людною з підвищеною душевною ранимістю. Для письменника такої вдачі життя 12 років тому було суцільною мукою.
«Думаючи про таке явище в українській дитячій літературі, яким була в ній творчість В. С. Близнеця, починаєш розуміти, наскільки тугими на вухо зробив нас застійний час. Перегодовані повчальністю й нікчемною бравадою, ми поринули в читання фантастики і детективів; попит виплодив масу низькопробних публікацій, і хоча в цих кучугурах і брилах книги Віктора Близнеця пробили своє нешироке річище, напитися з його чистого струмка небагато хто встиг.
«У його творах виразно бачиться досвід того покоління, чиє дитинство було захмарене воєнним лихоліттям. Тих, хто звідав горе гітлерівської окупації, згодом назвуть коротко й разюче точно: «діти війни», а в літературі з'являться імена письменників — Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, Г. Світличної, М. Вінграновського, для яких тема понівеченої світанкової пори життя буде часткою особистої долі, джерелом нестихаючого болю й гніву…
Найбільший художній ефект це дало у повісті «Мовчун», чи не найвідомішому творі В. Близнеця. Моральні колізії тут загострено до краю. На плечі Сашка Кубанка лягла подвійна ноша: голод і холод окупаційного часу, а також зрада матері, яка прийняла недолугого, хвальковитого п'яничку, барабанщика Грицана Петровича.
Хлопчик Льонька, герой твору, — фантазер. Вигаданий сріблястий чоловічок для нього такий же реальний, як і чорна пір'їна, умить перетворена дитячою уявою на піратське судно. Льонька не знає нудьги, бо кожен його крок — це пізнання чогось невідомого, це зачудування природою. Недаремно ж «Звук павутинки» присвячено «коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві». В. Близнець точно й ненав'язливо передає ось цю дитячу жадобу пізнання, що супроводжується формуванням досить чіткого етичного кодексу дитини. «Для чого вбивати живе?» — рішуче запитує Льонька, лаючи себе за того метелика, якого він мимохіть засушив у коробці. У хлопчика виробляється недвозначне ставлення до жорстокого Глипи, який знущається над старим, сумирним конем Бакуном, незаконно ловить вершами колгоспну рибу. Емоційна основа уявлень Льоньки про добро і зло — співчутливість, жалісливість у ставленні до слабкого, безневинного, безпорадного. Це ті риси, для формування яких необхідне задушевне спілкування з царством «братів наших менших», — така логіка повісті. Більше того, здатність будувати свої стосунки з природою, так би мовити, на паритетних началах для В. Близнеця є гарантією повноцінності людської душі.
«Віктор Близнець (1933–1981) народився 10 квітня 1933 року на Кіровоградщині в багатодітній селянській родині. Немовлям (у часи голодомору) ледве не помер. Закінчив середню школу, навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював редактором у редакціях газет, журналів і видавництвах. Складна ситуація в країні роз’ятрювала його надзвичайно вразливу душу, розхитувала нервову систему. Доведений до відчаю, Віктор Близнець власноруч обірвав своє життя в 1981 р.
Душа, сповита болем
"Близнеця перечитувати цікаво
Відправною точною казкової подорожі стає «Всесвітньовідомий музей світлячків доктора трутознавства і личинкознавства Сиза XII Стовуса», де читач зазнайомиться із самим господарем (книжником і мандрівником), його найкращим другом Вертутієм і дванадцятилітнім онуком того «майстра вітрячків» Чубликом, лунаристом (то така крута місцева школа 
) першого класу, найкращого вихованця професора Варсави. Ось цей Музей живого світла (справа всього життя невтомного Стовуса), світла, яке відразу «тече крізь» Чублика, «запалюючи» його, світла, що народжується саме із себе з єдиною метою БУТИ, — одна з найбільш ясних, як на мене, алегорій «життя по-українськи».
Та найцікавіше, що все в тому світі нападників «Дурман! Химородство! … все несправжнє, все перевертається, все міняє свою подобу!». Сила цієї зграї пожирачів тримається лише на постійному, вмілому, «поставленому на потік» обмані. І саме тому вони зникають при першому ж зіткненні з реальністю, з отією простою щиросердною «правдою життя». Бо найперший обман — віра, що «всі втечуть» від страху тьми. Інший — переконаність, що дурити вмієш лише ти один і не готовність бути одуреним.
«Звук павутинки, як голос дитинства в собі..jpg)
«Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. Час плакати і час сміятися, час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати»..jpg)
«Віктор Близнець — прекрасна і зворушлива постать мого дитинства. Любила його страшенно — десь так само, як Стефаника і Лесю Українку. Але якщо Стефаник і Леся були в мене вдома і їх можна було перечитувати скільки заманеться, то книжки Близнеця ми з мамою брали в бібліотеці, їх доводилось віддавати. Віддавати було шкода. І першу прочитану його книжку я досі пам’ятаю: «Звук павутинки». В жовтогарячій палітурці, з романтичними ілюстраціями, одна з яких — сонцем осяяний кінь серед степу. Пам’ятаю. Як і перші свої сльози, викликані не образою чи болем, а книжкою — цією, власне, книжкою.
Коментарі до статті