Розмірковуючи про сутність поезії Мартін Гайдеггер висловив думку, що «поезія є не просто окрасою нашого існування чи якимось минущим захоплення». Насправді вона є тим фундаментом, на якому тримається історія. Її сутність — у називанні буття та речей. Основою людського існування є мовлення, стверджує філософ, мовлення як говоріння. Однак прамовою є поезія. Якщо прийняти таку логіку речей, то фактично можемо визнати за поезією божественну функцію творення світів. Ще М. Гайдеггер стверджує, що поезія нагадує ілюзію або сон, якщо порівнювати її з реальною дійсністю в якій ми живемо. Насправді ж все навпаки, твердить філософ — дійсною є мова поета.

Питання сутності поезії є далеко не зайвим, коли ми робимо спробу говорити про її місце і місце поета у реальному світі. За своєю природою, вона завжди діалогічна, відкрита, така, що передбачає наявність довіри між автором і читачем. Ба навіть більше, присутність віри у написане і прочитане. Віри у ту дійсність, в якій опиняються обоє.

Дитяча поезія є тим першим світом, із яким зустрічається новонароджена людина. Світом, у який вона вірить, який дуже довго є її реальністю, формує розуміння речей, людських стосунків, цінності, вміння встановлювати зв’язки між власним світом і світом, який її оточує. Врешті-решт, виробляє здатність людини думати про цей світ. Водночас дитяча поезія формує естетичні смаки, вміння уявляти, фантазувати, абстрагуватися, дає смак першого відчуття свободи як свободи уяви. Звідси відповідальність автора перед читачем надзвичайно висока. Без розуміння цього, дитяча поезія буде порожньою, а часом навіть шкідливою, бо спотворюватиме у дитини розуміння світу, позбавляючи здатності думання та фантазії. Хороший дитячий поет — це не лише людина, що любить дітей, а передовсім людина високої культури та вміння розуміти дитину та будувати з нею діалог.

Саме такою людиною високої культури постає у сучасній українській дитячій поезії Григорій Фалькович. Характерною рисою цього поета є постійне перебуває на межі двох культур — української та єврейської. Така культурна локалізація дає можливість збагачувати власну поезію сюжетами, образами і мотивами загальносвітового культурного досвіду, розширювати дитячі світоглядні горизонти, формувати у маленького читача розуміння унікальності власного і водночас своєї подібності до іншого. Такий підхід до з погляду багатокультурності є органічним продовженням національної поетичної традиції дитячої поезії, що знаходимо її у творчості Івана Франка, Лесі Українки, Максима Рильського, Івана Світличного та інших.

На особливу увагу заслуговує культурний простір поезії Григорія Фальковича. А це не лише впізнавані, а часом навіть названі, географічні реалії — Україна, Ізраїль, Японія, Китай, Індія, але і знаки тих культурних просторів, в яких формуються загальнолюдські цінності — музика Баха, Глюка, народні пісні, походи до театру, алюзії на Бляшаний барабан Гюнтера Грасса, на трагедію втрати власної землі, а також на релігійні свята родинного кола. Автор дуже майстерно вплітає ці духовні простори у щоденність дитини, як наприклад у вірші Все востаннє, вперше все:

Ти, мій друже, не журись,

Кажуть, все було колись:

Як твоя — така ж країна,

Як твоя — така ж родина,

Школа, іспити, дощі,

Горобці і солов’ї…

… Вперше — ноги у росі,

Вперше — сонце в небесі,

Перші зливи, солов’ї,

Й перші сльози — то твої.

Водночас поруч культурних просторів у поетичному світі Григорія Фальковича живуть й інші простори, ландшафти й пейзажі — міські вулиці Києва поруч лісів, полів, вод океанів та заміських ставків. Також на окрему увагу у поетичних образах автора заслуговують й уявні простори — мрії, сну, спогаду, як наприклад у віршах Коні у вагоні, Все, що вчора наснилося, Вранішня молитва, Акирфа. Особливістю цього світу є відчуття його цілісності та гармонійності.

Характерним прийомом поезії Григорія Фальковича є постійний перехід із зовнішнього світу у внутрішній світ дитини. Це дуже цікавий метод балансування на межі універсального та унікального. Усі діти — герої художніх текстів автора, на перший погляд, є звичайними, впізнаваний і зрозумілими. Однак, коли поет несподівано занурює нас у світ дитячих емоцій та відчуттів, ми відразу помічаємо їхню унікальність, неподібність. Але в чім парадокс — така винятковість вибудовуються через суголосність відчуттів героїв і читачів. Усвідомлення унікальності світу героїв вірша вибудовується у маленьких і дорослих читачів через усвідомлення неповторності власного внутрішнього світу.

Такий ефект досягається завдяки прийому зміни ракурсу погляду. Спершу, перед нами розгортаються загальні, можна сказати поверхові образи у тексті, і раптом погляд зміщується — ми вже наче збоку, зверху, з іншого світу, спостерігаємо за тим, що відбувається, через що відбувається й зміна змісту та цінності сказаного. Погляд читача постійно рухається від близьких предметів до далеких горизонтів, а в змістовому плані — від дрібних фактів до одвічних істин:

Я ходив шукав природу:

Завітав був до городу,

Там ховались огірки —

Солоденькі, не гіркі.

Потім я ходив у лузі,

Де стояв лелека в тузі,

А навколо — щедроцвіт,

Вуж, бджола й сусідський кіт,

Що прийшов за мною вслід.

Забрідав я в дальній ліс,

Вибрідав крізь верболіз,

Побував ще й у саду,

Бачив груші у меду.

Бачив райдуги, сніги,

Зливо, гори, береги…

У негоду і в погоду

Я ходив — шукав природу…

Коли маєш справу з якісними текстами, то можна знайти безліч підходів до аналізу. Однак, у випадку поезії, не можна оминути увагою й питання самої мови художніх творів. Як стверджував М. Гайдегер, мова поезії справжня, вона спроможна виявляти дійсну суть речей. Поезія дозволяє нам не лише дивитися на якісь речі, але й бачити їхні приховані змісти.

Поезія Григорія Фальковича вирізняється багатою візуальністю та інтермедіальністю. Колір, звук, запах стають центральними образами багатьох поезій, а в інших допомагають розкривати приховані змісти, що їх автор, згідно з гебрейською художньою традицією, щедро закладає у свої тексти. Звідси висока мелодійність віршів, барвистість образів, емоційність вражень. Накопичення візуальних та аудіоефектів, головно через насичення поезій асонансами, — створює враження мелодії світу, в який занурюється читач. Розкриває перед ним багатство та неповторність життя:

Хто це, хто іде по світі

В дощовій осінній свиті,

І така в нього хода,

Що, коли заходить в місто,

Облітає жовте листя,

Жовте листя опада.

Рівно тридцять днів підряд

Ходить місяць листопад.

Якщо поезія справді є прамовою світу, то дитяча поезія, мабуть, є прамовою дитинства. Можна додати — сакральною мовою, яка згодом буде відлунювати усе життя. Адже кожен з нас є тим, що йому читають і що згодом читає сам. Поетичні світи Григорія Фальковича заповнюють простори дитинства щирістю, радістю, барвами і звуками, ароматами дитячої віри, меланхолією дорослих спогадів. Це хороші приклади відритого тексту, що надаються до постійного перечитування у часі. У кожному віці інші вірші стають близькими, а ті, що вже прочитані — дорогими як саме дитинство.

Леся ДЕМСЬКА-БУДЗУЛЯК,

кандидат філологічних наук,

науковий співробітник

Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.