«Починаючи з травня, коли вийшла моя перша з трьох цьогорічних книжок — «Шафа під сливою», отримала стільки нового досвіду, спілкуючись з читачами на презентаціях, що навіть почала вже не так хвилюватися, як в перший раз.  Одне тепер знаю точно — однакових зустрічей не буває. Кожного разу буде щось новеньке, до чого як не готуйся, підготуватися неможливо. До того, що діти люблять обійматися і фотографуватися якось легко призвичаїтися, а от до того, що можуть раптом в кінці презентації побитися, то було зовсім новим досвідом, але, радію, що єдиний раз, і заспокоюю себе, що може не зійшлися у думках щодо тлумачення сюжету.

Найбільше вражає, коли все ж таки починають задавати питання. Навіть те, що зазвичай одні й ті самі, нічого. Тому що питання наважуються задавати не на кожній зустрічі, а коли вони таки з’являються, то розумієш, що заради цього усе і відбувається. Ці питання і є той, неймовірно потрібний мені зворотній зв’язок.

Найбільше питань зазвичай задають там, де діти вже одне одного знають: клас, пластовий табір або коли приходять друзі разом.

Топ питань:

— Як Ви придумуєте книжки?

— Скільки часу потрібно, щоб написати книжку?

— Скільки часу Вви писали саме цю книжку?

— Ви вдягли синє плаття, щоб бути одного кольору з китом із Вашої книжки?

— А Ваші доньки допомагають Вам писати книжки?

— Чому у книжці головні героїні лише дівчата?

— А можна я першим поміряю цей костюм?

Зазвичай презентації «Шафи під сливою» намагаюся зробити інтерактивними. Тому що вона для менших читачів, не для підлітків, і тому, що дозволяє сюжет. Приношу міряти костюм бджоляра та фехтувальну маску. Одного разу брала з собою ще й лицарський шолом, але він дуже важкий. І от момент із мірянням може при більшій кількості та непідготовленості дітей якось за хвилини перетворити усе на хаос.

Але так теж було лише одного разу і з дуже непідготовленою до нашої зустрічі читацькою аудиторією. Вчителька забула, що батьки пропонували зустріч із письменницею, і діти з кількох класів дізналися про це за кілька хвилин до початку. Тепер я знаю, що так робити не варто.

На інших зустрічах перевтілення у костюми стає ефектним продовженням моєї розповіді про книжку і викликає зазвичай захоплення й активність бажаючих.  

Найбільше надихнула мене зустріч із читачами у пластовому таборі у Дніпрі, коли було дуже багато питань, читачі до зустрічі-презентації виявилися настільки підготовленими, що ми взагалі змогли вийти за межі лише моїх книжок і поспілкувалися про читання взагалі, що вони люблять читати, наприклад. І виявилося, що діти дуже багато читають зараз. Як і завжди невеликий відсоток. Але він, насправді, ніколи і не був дуже великим, відсоток, тих справжніх читачів.

На тій зустрічі одна дівчина, Поліна Подгорнова, навіть свої вірші про війну читала. Її тато повернувся з АТО. А потім зробила відео відгук про «Шафу під сливою» і розмістила у фейсбуці.

На презентації «Літа довжиною в ДНК» і розмові про нон-фікшн для підлітків і чому його варто читати на І Міжнародному дитячому літературному фестивалі «Literature Future» у Чернівцях зібралися дуже уважні майбутні письменники, яким було цікаво, як зконтактувати з видавцями та видати книжку. Така увага до відповідей і розмови взагалі надихали ділитися досвідом.

«Реальність Барґеста» викликає зазвичай питання щодо персонажів, тому що це фентезі, героїнями якого стали мої доньки. Тому питання під час презентації зазвичай повертають саме на це.

І найсмішніша ситуація, яка у мене була з читачами, виникла у мене теж із доньками. По-перше, вони вичитували всі розбіжності між ними та героїнями у книжці і намагалися у мене отримати відповідь, як я могла ці розбіжності допустити. І по-друге, оскільки рік у мене вийшов дебютний, але дуже стрімкий, і усі три книжки вийшли з різницею в один місяць майже за літо, то мої домашні читачки теж звісно раділи та дивувалися такому розвиткові подій. І як з’явилася третя, «Реальність Барґеста», і я принесла додому авторські примірники, усі їх одразу розхапали. А найменша, щоб активно теж взяти участь, і вже знаючи відповідь, провокативно спитала: «А хто написав цю книжку?» Кажу радісно: «Я». І вона стомлено у відповідь: «Що — знову?!»

Тому зустрічі з читачами, то завжди цікаво і емоційно. А ще цікавіше, коли і справді запитують щось непередбачуване та вартісне. Головне, не загратися у це і не перетворитися в аніматора. Будь-яке волонтерство потребує ресурсів, варто розуміти, що вони мають властивість рано чи пізно закінчуватися».

Аліна ШТЕФАН (м. Дніпро).