СВОЯ РУКА, або

Афоризми від Анатолія Костецького

С т р а ш и л к а

Жовтий листок згадує, як шуміли колись вони, зелені.

Анатолій Костецький був “героєм нашого часу”, як писали колись тривіально школярі у шкільних творах з літератури, але, як ми знаємо тепер, герої не вмирають. Свідомо пропускаю шановне — Анатолій Георгійович, хоча його всі так звали, а він навзаєм своїх близьких друзів замолоду, ви будете сміятися, але навіть мене до самого кінця він також називав по-батькові — Василь Михайлович, може тому, що з учительської сім’ї, можливо, це лишилося від викладання в університеті, але ж пам’ять яка чіпка була в нього до шанобливих імен?!

І тоді і зараз сприймаю його не просто як людину живу “того часу”, а ще як героя ненаписаного роману, якого Анатолій Георгійович безперечно вартий, а не мого куцого спогаду у формі дитячої страшилки. («Страшилок ніхто з дітей вже не боїться після 13-ти років — далі вона їм сприймається зі сміхом! Те ж саме стосується Діда Мороза, казки, ідеології, в деякій мірі, навіть Бога…» А.Костецький).

Причому, це був не типовий характер молодої людини, як тоді полюбляли писати критики, а відразу — вожак і науковець, поет в новому поколінні літераторів — у нас із ним різниця в п’ять років і для мене він був справді новий ( вибачте, я не прирівнююсь, я лише порівнюю з собою, відсталим від свого покоління, відколи на три роки — слава Богу, мене за планом до двору сплавили з другого курсу театрального інституту до армії перед кремлівським путчем проти Хрущова, а то загримів би при Брежнєву на ті самі 3-4 роки за колючий дріт або зламався, підписував би покаянні листи в газети, як той же, не в докір сказано, Микола Холодний, справді великий Іван Дзюба, або після 9 років відсидки Василь Захарченко, Олесь Бердник… Ми ж усіх дисидентів натоді знали і зналися з ними, та не знали наперед про все! Просто якісь люди приходили на роботу, рилися в шухляді, забирали тебе для свого задоволення як барана чи гусака — і в дальню путь на долгіє года! Я вже сам собі дивувався — гуси ті, хоч покричать, поґелґочуть, а вівці отарою пасуться і вдають, наче нічого і не сталося. (Це в тваринному світі. — В. Д.)

— Рецензію треба писати так, — колись подарував мені рецепт Анатолій Георгійович, — спочатку невеличкий вступ про тенденції сучасного літпроцесу, тобто про час, а потім аналізуєш власне твір.

Так отож, про час: люди тоді боялися бути тверезими — час був, як казали, “хемінгуеївський”. Не від вислову “все по фігею”, а просто з Москви дозволили друкувати і вчитуватися в Гемінґвея американського. Я колись посправникові знаменитого Василя Голобородька і дружньому мені Олександрові Тесленку, поетові, лікарю і роботящому фантасту, що в сорок один рік заробив собі смертельний цироз печінки, боляче зауважив:

— Сашко! Ти ж не автомобіль, що заправився пального і тільки тоді працює ніч крізь ніч?

Через Сашка я побував у Василя Стуса, Костецький у тому ж інституті літератури знався з Юрієм Покальчуком. Та хто тільки не знав Костецького?!

— Я був сватом, — розповідав колись Анатолій Георгійович, — Ходили ми сватати за Юрка дочку Гончара. У кабінеті Гончаровому ставить Юрко на стіл пляшку коньяку, а Олесь Терентійович: — Та в нас і свій тут десь є! — виставляє. А Юрко: — Ну, коли не в лад, то ми з своїм назад! — Бере свою пляшку і ховає за пазуху. У мене ледь очі не полопались!

Та все ж у літературу ввів Костецького Михайло Опанасович Стельмах:

— Що вони ото з нашим Ярославом нап’яли в саду халабуду?! — жаліється Стельмашиха на дачі в Ірпіні. — І сидять там цілий день, читають та пишуть щось в курені…

— На обід приходять вчасно? — питає Михайло Опанасович.

— Дуже вчасно.

— То нехай собі граються, — вони ж намагаються нікому не заважати.

(Тут мені спалахнула асоціація з мого інтерв’ю на радіо з Ярославом Стельмахом: — Все моє дитинство я засинав під лампою із зеленим абажуром, де татусь щось пише і вголос проговорює написане — звідти я всотував мову. Десь про це згадується в Ярославовій п’єсі “Синій автомобіль”, що досі йде в Молодіжному театрі . — В. Д.)

— А чим ви там бавитесь в курені? А чи не пробували Ви, Георгійовичу, писати дитячі вірші? Чи не могли б Ви залишити ці листочки, переглянути на самоті?

— І нічого мені не сказав Михайло Опанасович, сам відніс до видавництва “Веселка”, а я дізнався вже аж коли викликали мене до видавництва підписувати угоду, що виходить моя книжка “Джміль про сонечко гуде”. Головний редактор Шевченко намагався щось мені зауважувати, що подекуди рими асоціативні, дітям треба тільки точні, а я йому зі своєї дисертації, що на перетині мовознавства і кібернетики, про графіку віршів В. Маяковського… Та де він дівся той редактор — сам Михайло Стельмах приніс?! Я взяв рукопис на доробку, нічого не правив, додав тільки вірш про паперового змія, по-суті, присвячений редакторові, і він не зняв того вірша, а рукописа підписав!

Колись нас не відпускали на канікули з університету, бо мали там якийсь відробіток відбути на даху Микола Сулима, Михайло Саченко, то ми в перерві купили касету перших книжок молодих поетів видавництва “Молодь”, читали їхні “паровозики” (обов’язкові ідейні віршики — В. Д.) і пускали книжечки метеликами з даху університету.

Слухаючи Костецького, я зрозумів чого друга його книжка називається “А метеликам — весело”, чому в “Джмелі” вірш про бджолу перекликається із Саченковим “Метелик сів у мене на потилиці”, а в Миколи Сулими комарик в дощ сидить під листком догори ніжками — школа! Де ж вождь?

— Салют! — Вони троє зайшли до мене на роботу знайомитися ближче — я вже тоді осів при Будинку літераторів на 95 крб. ( була така зарплата, з неї навіть подоходний податок не брали!) старший методист, це як старший солдат в армії — єфрейтор, куди пошлють. Костецький, Почепцов (його тато був чи не деканом в педінституті іноземних мов), Володя Кухалашвілі (тато в Комітеті кінематографії, мама головний бухгалтер у “Веселці” на Басейній). Нічого дивного — у Києві всі чиїсь діти!

— Салют! — Поставили на підлогу чорний портфель-саквояж, дістали звідти пляшерю золотистого вина: — Василь Михайлович, гранчаки! А в нас за сценою тільки такі були біля графина — тоді напої продавалися вільно, тільки розпивати на вулиці ніде не вільно!

— Василь Михайлович, відкривай, наливай. І собі!

— Та я… — А я й справді тоді стримувався. Під натиском думаю: ну, хлисну. Що було б лизькати потроху! Осушили. Дістають другу бомбу. Зиркаю, а воно не саквояж, а повнісінький бомбовоз! Милостиво і поблажливо дозволили відкривати і наливати. Вино їх не розбирало.

— Василь Михайлович! Ми запросто можемо писати російською (вони запросто читали і розмовляли англійською — починали її з ліверпульських хлопців “Бітлз”!) і будемо з ненайгірших російських поетів, а коли ми пишемо українською — одразу стаємо класиками, а з національного недалеко і зовсім поруч — слава світова.

— Василь Михайлович! Ми свідомо пишемо для дітей — готуємо для себе дорослого читача. Принаймні два покоління знатимуть нас — діти виростуть,

стануть батьками і що самому подобалося в дитинстві, те й запропонують своїм дітям, а, може, і їхні діти своїм дітям. Головне, щоб це було весело і захопливо.

— Василь Михайлович. Я коли читаю звичайні твої вірші, то краєчком ока підглядаю на початкові літери — чи не заховався там який акровірш?! — і посміхається задоволено в чорні вуса.

Як же він знав усю світову літературу для дітей і підлітків та й взагалі

“роман виховання”, відкрив для мене “Граматику” Джанні Родарі, Владіміра Проппа “Морфологія казки”, “Исторические корни волшебной сказки”…Як діти уявляють собі людину — “дитячий чоловік”, “дитяча людинка”… Спілкуватися з ним — університету не треба!

Ще раз про мову. Костецький англійською вільно виступав на конференції, наприклад, у Греції, куди Юрій Покальчук возив зі шведами цілий корабель молодих письменників до Афін — а я вивчав загальне мовознавство, каже! Їздили вони з Георгієм Георгійовичем Почепцовим у Прибалтику і пройшли курс в знаменитій напівлегальній школі Лотмана. Та де — навідувалися ми гуртом навіть на семінар дитячих драматургів Юхима Чеповецького при театральному товаристві! (Ю. Чеповецький відвіз мене потім своєю чорною “Волгою” на кіностудію мультфільмів: «Цей перекладе мого “Капітошку” так, що колись думатимуть всі, що оригінал був написаний українською мовою!»)

А того дня саквояжа-бомбовоза не вистачило. Забрали мене виночерпієм із собою, влаштувалися на лаві між будинками у дворі біля Пасажу, вони знали всі дворики, але ті двори знали не тільки вони. Ледь розлили першу — наряд міліції, певно знайомий, бо так мирно і спокійно: — Ми повертатимемось назад, щоб вас тут не було.

Наряд продефілював далі. А мої хлопці, що були притихли, враз почали мені обурюватись: — Що?! Та як вони сміють? Та мій батько, як дізнається, та всю міліцію на ноги підніме…

— А, може, я не знаю, доки не повернулися?.. — засовався я.

— Не підемо!

— Знаєте, хлопці, батька у мене в Києві нема, виручати мене нікому! — а самому не те слово, що незручно.

І раптом хлопці мене лагідно самі “виручають”, без ніякого єхидства:

— І справді. Нема питань. Іди, а ми лишаємося. Це наш двір!

Попрощався я, а душа не на місці — як не як, а, вважай, покинув хлопців у біді — і ніч, і другий день. Набрався нахабства, пішов до Анатолія Георгійовича в Пасаж.

— Хуг, дома! Ну, чим воно… закінчилося з міліцією?!

— Нічим…зібрали з нас по десятці і пішли. Їм же теж випити хочеться!

Господи Боже! Кого він пожалів?! Так, і двірника з бодуна поправив. У нього і в міліції знайомства! Мати в нього була авторитарна — колишніх вчительок не буває — могла на сина викликати міліцію додому, коли сталося непоправне розпорядилася:

— Ніяких батьків! Ховайте його біля бабусі Войтюк. А то на мою могилу потім ніхто і не загляне! — І на похорон сина не поїхала, сама поруч лягла через рік… І з Лізою, другою невісткою своєю, не вжилась, розлучила. А що таке в світі самотній чоловік?! Без жінки. Навіть, коли уміє готувати класичний український борщ! Та квартира в самому центрі міста — це ж прохідний двір, де кожне, хто йде чи їде, забігає зі своєю пляшкою. Великі люди, хочете вижити — ховайтесь на дачах або на окраїнах подалі!

Анатолій із неблагополучної сім’ї. З батьком зустрічався десь перед батьковою смертю, було тому десь 84 роки, їздив каталкою. Георгійович хотів лежати поруч із ним також на Байковому, хоча тільки у 102 роки! А тоді осміхнувся і каже:

— Не треба бути жадним! Василь Михайлович, от скільки б ти хотів прожити? Я — 102 роки! Хоча не треба бути жадним…

А взагалі, Костецькі — дворянського роду. Десь на Львівщині їхні маєтності ще й зараз можна розшукати. Чого ж бо і Сергій Міхалков, тричі автор гімна Радянського Союзу і Росії, собіратель дворянських собраній, до Костецького був надто прихильний: Костецький часто бував у нього вдома в Москві — квартира неподалік Дома літераторів.

На рівні анекдота. Коли в Угорщині в Костецького вийшла друком книжка, на презентацію поїхав автор, делегацію очолював С. Міхалков. Костецький отримав гонорар, а вивозити форинти із завжди сутужної Угорщини не дозволялося. Щедрий Костецький вгатив їх без жодного сумніву в знамените токайське з коньяком:

— Сергєй Александрович, приглашаєм к нам в номер!

— П-п-пойду… — поправляє галстук, — в п-п-посольство… — С. Міхалков дуже заїкуватий був і матюкливий між затинаннями. Костецький так майстерно його копіював, що можна було вмерти зо сміху, ну, дуже схоже! Каже, мабуть, Сталін його злякав, коли Міхалков забрав зі стола червоний олівець, яким Сталін правки в першому гімні робив:

—   Х-хочу на память в-взять — к німу прікасалась рука в-важдя!

Йому потім казали увічі: — Серьожа, признайся, лайно ж ти написав?

— Д-да, л-лайно. А з-заіграют — встанєшь!!!

— Ага, п-пойду в п-посольство, каже, т-там отобедаю ізрядно!..

Не встигли ми налити по другій, ввалюється в наш номер Міхалков, голодний, як хорт: — Р-рєбята, м-маать (тут, скорочене полтавське «мабуть»! — В. Д.) дайте хоч ч-червячка з-заморить!

Дружній регіт — нагодували в посольстві!

— Кажуть, «дєткі не кормят». Ще й як годують! Треба тільки сісти хоча б заввідділом у видавництві, як Всеволод Зінов’євич…

— …і на тебе працюватиме увесь театр! — підкидаю я. — Це так радив Микола Володимирович Зоценко, який написав дві книжки про знамениту співачку, коли Євгенію Мірошниченко забирали до московського Большого театру: — Їдь. Ти будеш там одною з найкращих, але одна з багатьох, а тут, у Києві, на тебе працюватиме увесь театр.

— Нема питань! Але влаштуватися на тепле місце не кожному по губі! — без тіні заздрощів зауважує Анатолій Георгійович, що з усіма почувався однаково рівновеликим.

Нестайкова дружина — дочка високого начальника, що сидів на верхотурі МВС спочатку в Києві, а згодом при самому Брежнєві. Нестайко й жив на Липках у будинках, де поприбивано меморіальні дошки О. Корнійчука, Ванди Василевської, Ол. Довженка.

Як на те пішло, у Костецького теж колись була своя рука — зять!!! Але тут без іронії, тут всерйоз — це про Любов: і Наталка, і дочка Лєна, дуже схожа рисами на батька, і онук — вони відвідували його самого, коли Анатолій Георгійович уже жахливо страждав поліартритом, але однак щоранку, не зважаючи ні на що, прокидався о 4-й і працював. Зранку йому просто не могли завадити! Вкладався, як правило о 9-й вечора.

— Вони всі Наталки боялися, а я не боявся нікого! Це в університеті. Аякже — дочка! Принцеса! ЦеКа! Усі переді мною наввипередки бігали…

Я бував на тій квартирі у Виноградному провулку, 8, у найновішому на той час будинку для цекістів і ще для якихось зверхників. Напевно, завдяки зятеві, тобто на дві сім’ї і дали власникові квартиру понад 100 кв. метрів, де біля широчезної кухні двері до сміттєпроводу, просто не виходячи з хати, і тут же поруч умивальничок, а навпроти кімнатка, мабуть, для прислуги, але Анатолій Георгійович влаштував собі там окремий кабінет зі своєю розбитою друкарською машинкою («А подарки — не отдарки!», — скаже він пізніше) — ближче до виходу! При мені приходила якась жінка-порученець, їй давали завдання, що купити й принести з їжі. Я не бачив, хто готував на тій кухні, але чи не найбільше диво було для мене — це аж дві ванних кімнати. Звичайно, у спальні чи там кабінет с а м о г о я не заглядав (до речі, до великого тестя, що крутився тоді на високій партійній посаді А. Георгійович ставився з пошаною як до вченого і знавця В. Винниченка, якого на той час іще як і згадували, то негативно, але в нас не друкували точно, та навіть в розмові відчувалося, що Костецький і в цій квартирі не пригноблений і ні перед ким не присідає на задні лапки).

Однак часи міняються, як посади, і ночви розбиваються чи то, пак, ванні кімнати і спальні.

— Василь Михайлович, жити самотнім — така доля дитячого письменника! — раптом поспівчував він мені.

— «А покажи мені місце в Біблії, де написано, що чоловік повинен жити один?!» — спитав мене відчайдушний лікар і відлюдькуватий письменник Борис Андрійович Руденко, мій земляк: Навіть до Спілки не хоче, —парирував я.

Отож, коли після обмінів і перемін опинився він у “Веселці” заввідділом, тоді Ан. Георгійович і сказав у однокімнатній розгородженій квартирі на розі Пушкінської та Прорізної весело і самокритично:

— Цього року моє крісло у “Веселці” привітало 158 письменників! Я спеціально перерахував новорічні поштівки.

А я жахнувся про себе: «Слава Богу, 158 поштівок, а не 158 пляшок одразу. Залитися можна!» Бо тоді було таке…Так вітали!

А треба сказати, що він як справжній науковець вів статистику на картках із перфорованою дірочкою, розкладаючи їх у довгих шухлядках. (Шкода — все воно разом із фотокартками згоріло під ним у широченному на всю кімнату диван-ліжку, коли трапився отой нещасний випадок — нічна пожежа!). В тому архіві статті, навіть кожного вірша було занотовано де, коли, скільки разів, якому часописі чи газеті і в якій країні, якою мовою надруковано:

— Для майбутніх літературознавців, — казав, — щоб не довго вишукували в макулатурі. Оце порахував — тисяча публікацій. Вірші перестаю писати. Досить! Починаю повторюватись… А от дивись, переклав мої вірші Валентин Корчагін: деякі з його знахідок я мусив у своєму українському оригіналі поправити, щоб не пропало для наших дітей! (У Костецького київські книжки щороку виходили паралельно з московськими. — В. Д.).

Валентин Корчагін перекладав усіх українських радянських класиків від фейлетонів Ст. Олійника для газети “Правда”, де кінематографісти помітили “Пес Барбос і повчальний крос”, до Б. Олійника, а ще дитячі журнали “Барвінок” i “Піонерія” виходили паралельно українською і російською мовами, але під різними кодами і передплата російською потихеньку заламувала тиражі на себе — у містах українську вивчали нібито “за вибором батьків”, а принижені батьки швидше вибирали “державну”. Так чи сяк, а класиків-поетів пересилали на переклад до Москви з прицілом на книжку в московському видавництві “Детская литература”, — пояснив мені Костецький.

При нагоді я попросив В. Корчагіна перекласти і мої казки.

— Але ж у вас проза! А я перекладаю вірші: прозу треба перекладати близько до тексту, майже слово в слово, а у віршах я даю собі волю, там простір літати асоціаціями.

«Он чого воно верлібрники-біловіршники-ліниві-вареники намагаються, щоб їхні тексти перекладали поети?!» — подумав я, пізніше збагнув, що московські посередники-перекладачі розділені іще по регіонах (так перекладач Кушак колись жалівся: «Оці середньоазіатські писаки, коли ти їх перекладаєш, так розіб’ються і дістануть тобі згущеного пташиного молока в консервних баночках, а вийшла книжка — він з тобою не те що не вітається, а навіть не помічає!») Боже тебе борони переступити чиюсь межу! Це у поетів.

Є “посередники” у драматургів. А у прозаїків — просто персональні!

Костецький якось крізь ці лабіринти пройшов напрочуд легко, бо я ще раз повторюю — він ні перед ким не гнувся, навпаки — запобігали перед ним. Та ні! Ставилися як до рівного відтоді ще, як він прогримів на нараді молодих письменників у Москві. І тут було на засіданні Ради з дитячої літератури під головуванням самого С. Міхалкова підходить до нас Сетунська, секретар і неофіційна дружина Анатолія Алєксіна (журнал “Юность”, відомий прозаїк і заступник у С. Міхалкова): — Рєбята із України! Хочу дати вам обід в ресторані Дома літераторів.

Я подивився на Костецького, потім на Почепцова.

— Нєт. Всє троє! — і повела, вибачаючись, що Анатолій Алєксін в силу чогось там зараз не може прибути, але просив… А я іду і думаю, що з України нас приїхало аж ніяк не троє! Ще в Києві без задньої думки, напівжартома, як було прийнято між нами, пікіруюсь:

— Хотілося б подивитися, як воно в Москві влаштовано, бо чогось там щороку пасуться наші класики В. Кава, Вс. Нестайко, Б. Чалий, Ю. Ярмиш, а мені запрошення не присилають!

— Нема питань! Поїхали! — з Костецьким мене ніхто нічого не питав — і поселено, і дорогу в обидва боки оплачено, і, я ж кажу, за людину приймали.

А в “Артеку”, а в “Молодій гвардії” в Одесі. Анатолій Георгійович це називав “робити маленький атомний вибух”. На виступі в загіпнотизований Костецьким зал після його веселих віршів було страшно дивитися. Робилося щось неймовірне. Десь після третього-четвертого вірша ряд за рядом раптом підхоплювався, стояв до кінця вірша і раптом овація. Коли це повторювалося зі мною, я губився і далі не читав, щоб тільки не знизити оту височину зустрічі, досягнуту Костецьким.

На ту ж Раду з дитячої літератури було накликано і певно ж оплачено багато іноземних перекладачів. Їх окремим автобусом возили на екскурсію по Золотому кільцю, а “наших” із республік запланували в Ясную Поляну,

куди ми з Костецьким врешті не поїхали — не так часто ту Москву бачиш, а тут пруть тебе ледве не під якусь Диканьку!

Зате на місці, я зрозумів “як воно в Москві влаштовано”.

На виступи з групою китайців я потрапив до Центральної дитячої бібліотеки і своїми кониками сподобався якомусь високому начальникові по культурі в Китаї. Бо китайці, як то вони роблять завжди, дуже сміялися за столом у президії, коли я хитронув своїми акровіршами перед московськими дітками в залі, попередивши, що вони зрозуміють ці загадки, не знаючи української мови. А хто ж не відгадає всесвітнє слово “МАМА”?!

 От начальник і каже мені через перекладача:

— Я — його начальник, а це — твій перекладач. У тебе вийде книжка в Китаї.

Я взяв його візитівку, подякував теж російською.

Підходить літня маленька японка, теж посміхається:

— Вася Кнізька?

— Ні, Вася…Довжик!!!

— Нє-а…вася кнізька…пе-ре-во-діть!

 — Ви знаєте українську мову?!

— Нє-а… рюські…

— Ну, тоді я помру в українській…

Японка так скривилася, що я мовчки дістав кілька журналів “Пионерия”, де серіалом друкувалася моя “Уперта хата” в перекладі російською А. Костецького, повість-казка тоді ще звалася “Як хата колеса придбала”.

Ну то й що? Я думаю, що японка ті журнали викинула, бо, по-перше, я тоді ще не знав — щоб пропустили на митниці треба на кожному екземплярі любовну присвяту для неї настрочити, а по-друге і по-третє, книжка російською робиться бажано в Москві, а передається для друку за кордоном через іноземну комісію і т. д. Бо все інше називалося “самвидавом”. А за той “самвидав” я сам видав, куди хлопці загриміли — і в дальній путь, на долгіє года! Не з нашим щастям світової слави доскочити! Це міг зробити тільки Костецький! Свого часу наймолодший кандидат філологічних наук і на власне сорокаріччя перший автор двохтомника вибраних творів, бо тодішнім “класикам” дозволялося вибране тільки з 50 років починаючи: — Тре6а просто правильно запланувати і на наступний рік у такому самому форматі — і вийде ніби справжній двохтомник!

І останнє — про роздачу.

Анатолій Леонтійович Качан, із яким Костецький близько працював у дитячих журналах і якому Анатолій Георгійович буквально заповідав бути головою об’єднання дитячих письменників при Київській організації НСПУ: «Він це вміє, йому це подобається і він хороший організатор», якось нагадав мені іскринку із мудрості нашого народу:

— Мені казав колись батько: коли тобі дуже погано, важко дихати — роздавай усе, побільше роздай — і тобі полегшає!

Коли, не маючи богатирського здоров’я Костецького, почали жовтіти, як це буває близько 50-ти, і опадати осіннім листям друзі, а особливо, коли згорів у катастрофі, їдучи машиною на Полтавщину до своєї хатки із новим задумом п’єси Ярослав Михайлович Стельмах («Доки писав для дітей, сюжети самі мене знаходили, а як з драматургією пішло, то все п’єси витиснули. Я на Полтавщині город соняшниками засію, ціле літо мені цвітуть, восени комбайн заїде, обмолотить і гибій собі не на вгороді, а на театральній ниві!» — звучить у голові голос Ярослава Михайловича. — В. Д.), то в Ан. Георгійовича заворушилися симптоми тривожного передчуття власної кінечності:

— Василь Михайлович, ходімо зараз від Спілки до мене, там Ярослав перед поїздкою забив їжею холодильника, пом’янемо самі…

Ми боляче давили зубами сантиметрові кубики ковбаси і твердого сиру.

— Я проживу 102 роки… Але мій кіт з мене кілограмів з два м’яса наїсться!

Тут у мене спиною їжаки пробігли від його жахливої самотності. Але й улюблений кіт невдовзі виліз на кухні через вікно, довго дряпався карнизом у бік Молодіжного театру, зірвався, не вбився — а просто збрів із дому! Наче передчував нещастя!

Гроші обов’язково повертав, коли йому щось треба було принести: «Я ж сам тебе просив!» Любив і вмів сам пригощати. Ключа від квартири дав, щоб не вставати і довго не човгати коридором, аби відчинити вхідні двері покрученими руками .

Мама: — Продай свою квартиру і живи в ній. Ті люди тебе не обідять з твоїм котом. (Мама на той час жила окремо в хрущобі біля заводу “Арсенал” — якось там з приплатою розселили їх з вулиці Заньковецької).

Бібліотека домашня в нього була порівняно невелика: «Коли до книжки не звертався протягом 5-ти років, їй місце в публічній бібліотеці». Зате всі книжки в хаті були опрацьовані і з помітками та підкресленнями цілих абзаців. Навіть даровані йому! Я деякі брав у нього для своїх радіопередач.

— Василь Михайлович, для цього треба сходити до нотаріуса і взяти папір, він коштує…( Назвав ціну)…Отримуватимеш гроші за мої твори з агентства авторських прав.

— А що я з ними робитиму?! — щось аж скрикнуло в мені.

— Мамі моїй віддаватимеш, — заспокоїв він мене.

«А доця… онук… та агентства самі їх знайдуть!» — нічого я йому не сказав цього, а просто не пішов до нотаріуса.

Найболючіше.

Того дня в обід — о котрій годині? А який обід у журналіста? Слово радіожурналіст перекладається — “без обіду”. На розі Пушкінської-Прорізної в гастрономі була “наливайка” — випити каву, або бульйон із «кубиків засушеного Леніна — Галіна Бланка». Перед входом всі моляться вгору — на рівні другого поверху металева сітка проти буруль і шматків цегли-цементу сірого будинку. Сьогодні на сітці валяються обгорілі дошки від меблів якраз під роздзяпленим вікном Костецького! Миттю в двір, код, квартира: ключ не повертається в замку. Сіпаю височенні двері, піддаються, поранені сокирою чи ломиком навпроти замка. В коридорі натоптано, переступаю через мокру сажу, не відчуваючи запаху, в кімнату — широченного на три чи чотири особи ліжка-архіву в золотавих кружечках-пропалинах, де лежав і покурював господар, нема. Костецького — нема. На столі, що перед ліжком, погнувся оплавлений спереду кольоровий телевізор і ніде нікого! Моторошно вдень. Обминаю мокру сажу, намагаюся всовувати ключа, а далі просто — який замок! — притуляю двері, як було і вибігаю надвір.

Марина потім, коли я віддавав їй ключ, пояснювала незрозуміле: — У нас із Костецьким свої рахунки… Серьожа Майборода… Я потрапила в компанію. Золота молодь…

Я не слухав, а просто дивився на неї запитливо очима Костецького, як він це умів і вона схаменулася: — Вночі, о другій годині, дим відчули сусіди, викликали пожежників. Спочатку завезли його в Святошино, а потім в опіковий центр у Дарниці біля метро Чернігівська. Правий бік. Руку так опекло, що наростити шкіру не було змоги. Ан. Георгійович сказав: «Відрізайте, я диктуватиму». Лікар сказав, що далі буде: спочатку покращення, а потім сепсис і…

— Василь Михайлович, я вже сам майже загасив, скотився на підлогу, а тут вдерлися пожежники — вони мені тільки заважали! — як завжди змовницьки жартував А. Г. — здається, після знеболюючого уколу, коли я в чужому халаті прошмигнув до опікового центру. Помолоділий — йому коротко постригли довге волосся. Під білою ялинкою-крапельницею…

— Довго ти збираєшся тут валятися? — невдало почав я, осікся, а далі лепетав про дрібне перед високою миттю прощання навіки, про ніякі новини, про друзів, не суттєве, неважливе про себе, втупившись в одну точку…

Мене врятувала від мене медсестра чи лікар — Костецького мали правити на чергову чистку, я вклонився йому зі звичним : — Салют! І — будь здоровий-чорнобровий! — Але вже і з-за плеча лікарського, відступаючи до дверей, тупився невідривно в одну і ту саму точку: «У нього була СВОЯ РУКА! Де вони поділи оту покарлючену руку?!»

 Р. С. Замість моралі, дефініції, висновку.

Ну що, злякалися? Ні? Посміхаєтесь?! Значить, ви виросли, вам уже далеко за 13 років! Вас не лякає, мої страхолюбчики, жодна повчальна страшилка: і не пий, і не кури, і не розлучайся зі своєю жінкою (а коли вона сама тебе не витримає — вона ж теж дитяча людина?!), і не їж нічого скоромного і пісного після 18-ї години увечері, особливо, коли і так немає чого їсти, і на фен шуй тобі шастати по меридіану і годинникових поясах Землі? Живіть собі вільно і безпечно, як вчить академік Трахтенберг, життям 30-40-річної людини до 102-х років, не відмовляючи собі ні в чому, читаючи і передаючи своїм дітям, онукам, правнукам мудрі веселі дитячі шкільні вірші Анатолія Костецького! Все!!!

ВАСИЛЬ ДОВЖИК,

Київ, грудень 2018 р.