Колись якась людина береться за письменницьке перо і несподівано для себе, для оточення стає письменником, тим поважним чоловіком чи статечною пані, чиї імена прикрашають томи, томища і томики на полицях домашніх і міських бібліотек. Хтось обирає собі стезю поета, хтось – прозаїка, комусь пишуться серйозні речі, а хтось своїми книжками промовляє до малечі. Усі різні, усі творять для людства культурну спадщину. І серед усіх письменників, письменників для дітей, окремо ще виділяються письменники, які насичують свої казки, свої історії науковими знаннями про природу, про те, як влаштований світ, як він працює і чому усе саме так, а не інакше. З цих історій діти не лише виносять красиві метафори, нові слова чи цікаві пригоди, а й повноцінні природничі, технічні знання. 

Серед сучасних українських письменників таким автором зокрема є Олесь Ільченко, співець міста, урбаніст, залюблений в природу, біолог, географ і філолог за усіма своїми освітами.

От, з ним і говоримо про його дитячі книжки і їхню природничу насиченість, формування любові до світу, а також екологічної культури, розуміння своєї ролі в живому світі і важливості зберегти усе це на майбутнє, для усіх прийдешніх поколінь.

Чому твори Олеся Ільченка для дітей мають природниче спрямування? Що послужило ідеєю для першої книжки?

Із моїх 25 книг для дітей «природничими» – враховуючи казки – можна назвати не більше десяти. Вважаю, що з любові до природи починається повноцінна людина. Потім мають органічно додатися любов до родини, нації, країни.

Десь 2007 року я з подивом зауважив, що в 

Україні вже років із двадцять не видавалися науково-популярні книги для дітей про дерева, комах, птахів тощо. Запропонував одному видавництву написати такі книги і так виник проект з кількох книг для дітей та батьків про природу України.

Що надихає більше: сільські пасторалі чи урбаністика? Чи можна вважати село, заміські пейзажі, традиції – одним із мотивів творчості? Де краще думається?

Село мене не надихає – я «людина асфальту», народився і виріс Києві. В творах я урбаніст, звісно. Інша річ – любов до дикої природи змалечку. Тому така природа надихає – ліси Полісся, Карпати, африканські савани, гори Швейцарії. Думається краще на прогулянках серед природи або вечорами, за читанням книг. Хоча вірш може народитися за будь-яких обставин.

Що важливо при написанні книжок для дітей? Чому коник, який вчився співати не заспівав чарівним голосом з пташкою, а таки мусив пройти складний шлях і навчитися співати по-цвіркунськи? (Казка поперед правди чи правда поперед казки?)

Важливо говорити із дітьми легко, але серйозно, «на рівних», не повчати, а показувати. І як без самовишколу, праці навчитися співати, писати, керувати катамараном? Про це й казка…

Дійсність створює літературу, але й література часто створює дійсність: думки матеріалізуються, так.

Чи вірили ви в дитинстві в чарівні сили, боялися темряви, вигадували таємних друзів? Чи ця віра важлива для дитячого письменника в дорослому віці?

Боявся хіба що темряви, але недовго, зовсім малим. «Таємних друзів» не б

уло, як і літературних героїв, які мали б стати взірцем. Проте були реальні люди, які надихали своїм життям і творчістю, зовсім різні: Е.Сетон-Томпсон, Леся Українка, наші національні герої etc. і кілька знайомих, які могли показати приклади інтелектуалізму, моральності тощо. А віра в чудесне і таємниче завжди допомагає писати для дітей.

Своїм дітям казки розказували? Які казки вибирали дітям і обиратимете для читання онукам?

Синові сам вигадував казки та читав класичні твори для дітей зі світової літератури: українські народні казки, «Піноккіо», «Чарівник країни Оз» і так далі аж до пригодницької літератури з «Островом скарбів», «Дітьми капітана Гранта» і так далі.

Не знаю, як воно буде в цифрову епоху, але якщо дочекаюся внуків, спробую передати їм якість підставові знання з тієї ж світової літератури.

Як вважаєте, що найважливіше у вихованні дітей? А в навчанні? Як література, ваші твори можуть на ці процеси впливати?

Найважливішим у вихованні дітей вважаю щоденний приклад поведінки, кола цінностей, рівня розвитку та зацікавленостей їхніх батьків. Ці речі діти всотують із

 пелюшок, мимовільно, це їхній імпринтинг, із якого все і постає. Потім вже нашаровується школа, друзі тощо.

В освіті, яка включає і формальне навчання, головне – опанувати способи мислення (в тому числі й логічного мислення), аналізу, оперування з базами даних, фактів і вмінням робити правильні висновки. Також важливо займатися освітою і навчанням усе життя. Особливо це стосується сучасного світу, в якому щоб навіть залишатися на рівні, на місці, постійно треба швидко бігти, кажучи образно.

Добрі книги, на відміну від багатьох інших джерел інформації чи псевдоінформації, – невичерпні для аналізу й інтерпретацій, для спонукання процесу мислення. Сподіваюся, що деякі мої книги теж стали комусь подібним джерелом.

Коли ви пишете історію для дітей про коника-стрибунця, равлика з найкращими ріжками чи дітей, які їдуть у село, щоб жити посеред природи, які мотиви, які події вас найбільше надихають?

Надихають не події, а бажання розповісти дітям щось цікаве та пізнавальне водночас.

Як стали у нагоді природничі знання в царині української дитячої літератури?

Звісно, фахова освіта з біології та географії дуже допомогла написати для дітей науково-популярні книги про птахів України, риб, комах, дерева і так далі. Намагався зробити ці книги як цікавими, так і коректними з наукового погляду, щоб у них не було недостовірної інформації про наших сусідів на планеті.

Хто з письменників класиків і сучасників надихає? На кого спираєтеся? Чи є у вас еталонний письменник? Чому? (якщо так чи ні)

Із тих, хто надихав і надихає, можна було б скласти дуже довгий список – від Лі Бо чи Басьо до Рільке і Василя Стуса – в поезії, Підмогильного, Домонтовича чи американця Набокова – в прозі, чи Лесі Українки – в драматургії.

Письменник, як на мене, має «спиратися» на всю світову літературу і – ширше – мистецтво й філософію. «Еталонних» авторів у мене немає, бо еталон має на думці наслідування, епігонство, а це, звісно, є неприйнятним.

Яка найвеселіша пригода сталася у вашому житті і чи потрапила вона до якоїсь книжки? А найсумніша? Повчальна?

Аж таких веселих пригод у моєму житті, здається, й не було. Траплялися, звісно, дрібні кумедні випадки та радісні події. Деякі курйози увійшли до моїх книг, розрахованих на дорослого читача.

Найсумнішими були смерті рідних і близьких людей і тяжка хвороба, що спіткала мене у дитинстві та юнацькому віці. Хвороба стала повчальною тим, що показала, наскільки земне життя крихке та вразливе, коли померти можна щогодини, і водночас вона навчила бути терплячим, упертим, мати витримку і – боротися щодня.

Якщо у Григорія Сковороди «Світ ловив мене і не спіймав», то в Олеся Ільченка…?

«Хай краще заздрять, ніж співчувають»

Розмовляла Юлія КУМАНСЬКА