Тамарі Коломієць - 85!
8 квітня 2020, 16:26   Автор: Зірка Мензатюк, Наталка Поклад, Наталя Марченко, Еліна Заржицька, Оксана Шалак, Юлія Куманська та ін.

 

Чому я пишу про це? Зважаючи на те, що в  сільську

 бібліотеку авторські книжечки надходили не надто щедро (хоча таки надходили!), а разом із тим доволі промовистим є факт у творчій біографії Тамари Опанасівни: 15 років письменницю не видавали! Виходили друком лишень окремі добірки в пресі.

Як відомо, на той час познайомитись із творчістю авторів можна було виключно через видану авторську книгу. Це зараз інтернет дає можливість ширшої промоції, хоча натомість втрачається ота глибинна трепетна любов до самої книжки. Помітила, що старше покоління найперше оцінює нову книжку візуально-дотиково, а відтак і за змістом. Це як перше очне знайомство з людиною: спочатку зовнішній вигляд, а далі вже – зміст.

Моє ближче знайомство з Тамарою Опанасівною відбулось у 2007 році. Саме тоді видавництво «Країна Мрій» взялось за підготовку нової святкової читанки для дітей. Літературний редактор видавництва Оксана Донічева звернулась із цим до мене. Вирішили створити книжку за тематичними розділами, включивши в окремі розділи свята традиційні (з календаря державних свят України) та ті, що в народі живуть віддавна, але замало пошановані на рівні державному. Ця збірочка про: Новий рік, Різдво, Зустріч весни, Великдень, День матері, Свято Купала, День Незалежності України, День Збройних Сил України, День батька,Святого Миколая.

Звертаючись до окремих авторів, мала свою першу телефонну розмову із Тамарою Опанасівною. І вже в цій першій розмові мене вразила її щира відкритість, людська приязнь та сердечність. А її мудрі поради! Тамара Опанасівна уважно вислухала концепції збірки, порадила іще авторів, до кого варто звернутись. Відтак книжечка з’явилась на світ барвистою, а головне що щедрою на ґроно чудових майстрів творчості для дітей, у ній представлено поетичні твори: Платона Воронька, Наталі Забіли, Ірини Жиленко (тоді ще мала єдину нагоду поспілкуватись із пані Іриною, а так само із Ганною Чубач, Петром Осадчуком – і зустрітися з ними окремо, проговорити важливе про  творчість для дітей), Йосипа Струцюка, Надії Гуменюк, Василя Василашка, Галини Малик, Наталки Поклад, Сергія Рачинця та інших авторів. Ілюстрації до неї створила Марія Антипова. А насамкінець я додала передмову, у якій звернулась до читачів, щоб розповісти про важливість саме таких (і саме цієї збірочки). 

Вірш Тамари Коломієць «Дорожній майстер грудень» фактично що відкрив цю читанку.

Дорожній майстер грудень

Мости будує всюди,

Вкриває річки кригою,

Воює із відлигою:

Дороги підморожує,

Ще й снігом припорошує,

Щоб на дзвінких санчатах

Новому року мчати.

І в цьому, і в інших авторських віршах Тамари Коломієць, мене заінтригував музичний настрій рядків. Поцікавившись біографією авторки, дізналась, що пише вона вірші наспівуючи їх. Не дивно, що в них звучить мелодія! Відтак і композитори на це звернули увагу. А яку чудову книжечку, і які прекрасні пісні, створила на вірші авторки Алла Мігай!

Оскільки я й сама пишу пісні для дітей, цей факт мене ще більше не просто заінтригував, а викликав ще більшу симпатію та теплу приязнь.

А пізніше була спільна робота в Комітеті премії імені Платона Воронька. І я помітила, наскільки уважною пані Тамара є до кожного претендента. Наприклад, до кожної книжки робить свої короткі записи, ретельно аналізуючи ці книги. Та коли на початку постало питання: «Кому очолити цю новостворену премію?», вагань не було – премію Платона Воронька по праву може очолювати людина, яка шанує глибоко саме цього автора, розуміє важливість його імені в літературі для дітей, і загалом в українській літературі. Свого часу Платон Микитович благословив Тамару Опанасівну в літературу, дав їй рекомендацію в Спілку. Про це Тамара Опанасівна й нині говорить із трепетом.

Безперечно, у своїй творчій дорозі Тамара Коломієць пройшла чимало, були напевно що й розчарування, а були й  відкриття. Натомість її прикметною рисою простого людського співіснування стало не розчарування, а велика і невичерпна любов до життя. В кількох приватних розмовах сповна відчула це.

Насправді, ми щасливі жити в одному часі з Людьми, котрі тримають нашу осанку прямо. Так, можливо від самозакоханості й власної его-значимості ми цього й не усвідомлюємо, вимудровуючи своєю гординею химерні закони і канони літератури, але жоден ковток сурогату не замінить цілющої сили джерела. І доки ці джерела б’ють, нуртують своєю силою, це дає нам надію на майбутнє, відтак і додає сили власному поступу. Так, нам є на кого рівнятись. Є й до кого звірятись. І це справді велике неоціненне щастя.

На цій ноті, віншуючи Тамару Опанасівну з ювілеєм, зичу щиро ще багато щасливих життєвих і творчих літ, що в цій особливій письменниці справді є нероздільним. Родинної Вам злагоди, натхнення і радості! А нам усім – прекрасного жнива Ваших чудових творів, збагачених добірним авторським Словом. Многая літа!

Марія МОРОЗЕНКО,

голова Київської організації НСПУ, м. Київ.

***

«Кинулася шукати в себе книжки Тамари Коломієць – та де, нема жодної!

Справа в тому, що відколи моя внучка взялася активно читати, дитячі книжки з моєї бібліотеки – ті, які їй найдужче сподобалися, – поперекочовували до неї. Тож і книжки Тамари Опанасівни опинилися в числі улюблених. І не кажіть, що сучасні віртуалізовані діти не читають віршів. Справжню поезію, написану рукою Майстра, вони читають охоче.

Тамара Опанасівна – унікальна жінка. Невеличка і жвава, вона дужче схожа на рухливого підлітка, ніж на поважну даму. А головне – коли її не зустрінеш, вона промениться радістю, вона оптимістично говорить про все, що б не відбувалося, вона бадьора й страшенно перейнята як не зустрічами з дітьми, то укладанням нової збірки чи тисячею інших справ. Вона кипить енергією, активна, діяльна й весела.

От і вірші Тамари Коломієць виповнені такою ж повнокровною радістю буття, світлим, оптимістичним сприйняттям світу, а водночас – глибинною народною мудрістю української матері, яка передавалася з покоління в покоління, виховуючи діток і дбайливими, і порядними, і розумними та успішними людьми.

У сучасній дитячій літературі немодно писати про працьовитих дітей. Що ви, яка праця?! Треба про витівки та дуркування. Харитя і Попелюшка віджили своє, вигнати їх із підручників!

Герої віршів Тамари Коломієць умілі й працьовиті. Причому їхня праця виписана настільки природно й без пафосу, а водночас привабливо, що юний читач мимоволі «запозичує» оце приязне ставлення до роботи, втіху від її результатів. Привабливими постають найпростіші, доступні дітям справи:

Братик для сестрички

Чистить черевички,

або

Ляльчине убраннячко

Я зберу.

Ляльчине убраннячко

Поперу.

У своїх нехитрих справах діти виявляють увагу до рідних, до мами, до сестрички й братика, а тому це дуже приязні герої, що вибудовують хороші стосунки зі своїми близькими, турбуються про них.

Ці вірші завжди будуть актуальними, бо завжди потрібні людська щирість і доброта. Попри минущі витребеньки літературної моди, вони плекають у юному читачеві людяність і справжність.

А до моїх улюблених належить і вірш «Нагідка», який хочу навести повністю:

Що ромашки – білявенькі,

Чорнобривці – чорнявенькі.

А в нагідки така біда,

Така біда – коса руда...

Стоїть вона, сиротина,

 Одним-одна коло тину.

А ромашки дивуються,

Чорнобривці чудуються:

- Звідкіля ти, гарнесенька,

Як сонечко, яснесенька?

За простотою й природністю мови скільки в ньому такту, тепла й ласки! Скільки мудрості й доброти!

Дай Боже всім нам, хто працює в дитячій літературі, нести в своїх творах таку ж мудрість, як несе Тамара Коломієць.

Многая літа вам, Тамаро Опанасівно!

Здоров‘я, натхнення і нових книжок!

І дякую Вам найщиріше, бо мою доньку і внучку виховувала не тільки я, а й Ваші вірші».

Зірка МЕНЗАТЮК,

м. Київ.

 

***

І в поезіях, і в публічних виступах перед аудиторією вона вміла сказати дотепно, викривально, гостроязико, а то і насмішкувато. Її творчості характерна відвертість, уміння говорити з читачем довірливою і точною мовою, інтонаційно і художньо близькою до народної. Публікації в періодичній пресі і її збірки лірики привертали увагу старших майстрів художнього слова. Ще в середині 50-х років минулого століття уважний і чуйний до творчості молодих Максим Рильський у статті «Щасливої дороги» з піднесенням зазначав: «Тамара Коломієць на весь голос виспівує:

Чия там юність відшуміла полем?

Моя ступила тільки на поріг.

Поетеса була улюбленицею молодіжного читацького загалу. Вона ще в студентські роки, з благословіння Михайла Стельмаха видала першу збірку поезій «Проліски» (1956), того ж року її прийняли до Спілки письменників. Книжку відзначено першою премією і Золотою медаллю всесоюзного фестивалю студентів у Москві. Про поетесу Тамару Коломієць було створено кіносюжет, який демонструвався у кінотеатрах перед початком сеансів. Микола Сом, однокурсник Тамари з факультету журналістики, написав на збірку «Проліски» першу рецензію, що була опублікована в університетській багатотиражці «За радянські кадри».

Варто нагадати, що в київському університеті була літературна студія «Січ» –«Студія імені Чумака», яку очолював аспірант Юрій Мушкетик. Це був осередок, який об’єднував плеяду майбутніх майстрів слова – поетів, прозаїків, критиків, перекладачів, творчість яких набула пізніше широкої популярності. Нас усіх єднала притягальна сила, а разом з тим на рівні підсвідомості відбувався процес моделювання світу кожного із студентів як творчої особистості: Борис Олійник, Василь Діденко, Анатолій Перепадя, Віктор Близнець, Захар Гончарук, Іван Шпиталь, Віктор Погрібний… Як тут не згадати одного з вихованців цієї літстудії, також однокурсника Тамари Коломієць, згодом знаменитого земляка Василя Симоненка.

Тамару Коломієць читач знав як поетесу глибинно дівочої лірики. Одного вона не втратила – отієї дитячої безпосередності, здатності дивуватися на світ і пізнавати його. Можливо, саме завдяки цьому вона створила цілий ряд книг для дітей і про дітей. У мові і вимові поетеси звучало глибинне українське слово, характерне для тодішніх молодих творчих особистостей, що пробилися в науку до Києва з-під селянських стріх – діти потомствених орачів і в’язальниць, косарів і скиртоправів. Вони наче за іронією долі дотримувалися хліборобського календаря – почали посівну кампанію на літературній ниві за сприятливих погодних умов, саме у час хрущовської відлиги. Адже, як писав Григір Тютюник, «Літературі як хлібу, як яблуку, погоди треба».

Вітаємо Тамару Коломієць з дорідним ужинком, яким вона зустрічає свій ювілей.

Петро ЗАСЕНКО,

 

м. Київ.

***

«Була середина 80-х рр. XX ст. Я ходила на студію «Кобза» при видавництві «Молодь», яку вів Володимир Омелянович Забаштанський, і несміливо пробувала робити перші солідні публікації.

Готуючи чергову добірку віршів для якоїсь газети, попросила Дмитра Чередниченка, чоловіка моєї подруги Галі Кирпи, переглянути її. Треба сказати, що в ті часи, попри заскорузлі партійні стереотипи-настанови та невмирущі міжособистісні спілчанські інтриги, старші письменники були значно уважніші й доброзичливіші до початківців, і гасло «Виростити молоду зміну» таки працювало. Принаймні Дмитро Семенович усіляко підтримував тих, кого вважав нефальшивим у спробах-намаганнях працювати зі Словом і нести в ньому дух рідної землі та культури. Тож, перечитавши мої вірші, він зробив до них свої зауваження  й порадив: «Було б добре, якби хтось написав невелику передмову  до добірки. Ось скажу Тамарі Коломієць – вона, гадаю, не відмовить». І дав мені номер телефона шанованої письменниці.

За кілька днів, нарешті набравшись відваги, я потелефонувала, і Тамара Панасівна, мов давній знайомій, привітно відгукнулася: «Та звісно! Приходьте… Адреса така-то…».

Письменницький будинок на вулиці Коцюбинського я вже знала. З певним хвилюванням відчиняю вхідні двері під’їзду, йду коридором, відшукуючи потрібний номер квартири, і… завмираю від здивування: двері прочинені, у дверях – невисока худенька жінка з великим дрилем у руках намагається ті двері ремонтувати. Зачувши мої кроки, жінка жваво озирається і на мій спантеличений вигляд кидає весело: «Ось бачите – ми вміємо робити й це! Бо хто ж іще?..»

Скоромовкою запрошує зайти до хати і трошки почекати, поки вона щось там іще доробить-досвердлить.

Погано пам’ятаю ту нашу першу розмову, бо справді хвилювалась і була всім заскочена. Але серце відкрило та назавжди ввібрало в себе як еталон поведінки щиру привітність і легку простоту цієї неординарної жінки-поетки, її не обтяжену бундючними офіціозними умовностями та масками людяність.

Звісно, через кілька днів я мала передмову до добірки. Тамара Панасівна мене не хвалила, а говорила про жіноче відчуття світу й часу – і про непростий шлях до вміння володіти Словом. А я розуміла, що таку довіру треба буде оправдовувати великою працею.

Не памєятаю, чи тоді Тамара Панасівна подарувала мені одну зі своїх збірок, чи я сама її згодом купила (ми ж у ті роки просто полювали за новинками поезії!) і  вчитувалась у рядки, – але її лірика мені дуже сподобалась, вона була МОЯ, а ось «Трава пішла зеленою під сніг» – просто переломила…

Як показав Пан Час, наші жіночі, а також великою мірою і наші творчі долі виявилися дуже схожими, тож душа все наперед ПОЧУЛА.

Пощастило бачити Тамару Панасівну перед різними аудиторіями, на спілчанських зборах, брати в неї інтерв’ю для преси…

Як на мене, головним для шанованої поетки завжди було і є: щирість і чесність – перед собою, перед суспільством та часом. А ще – велика скромність, яка, на жаль, не завжди в нас дочікується пошанування. Бо чомусь завжди бере верх дріб’язкове, недоладне, але галасливо-претензійне. Особливо коли йдеться про стосунки між поколіннями.

Слово Тамари Коломієць міцне, чисте, добірне. Я горда, що мала такого наставника-поручителя, і, наскільки могла, старалася не губити невидну нитку довіри, що пов’язала наші душі. Тож і в ювілейні дні, і без ювілеїв:  «На многії і благії літа, Тамаро Панасівно!»

Наталка ПОКЛАД,

м. Київ.

    ***                   

МІЖ ЛЮДЬМИ І НАРОДАМИ

Коли перечитуєш “Колос літа мого” (1979) Тамари Коломієць, згадується така тремтливо-ніжна, прозоро-щира, мов перший цвіт весни, збірка “Проліски”, яку видала авторка ще в студентські роки. Редагував її Михайло Стельмах. Та перша її книжка була відзначена першою премією та золотою медаллю Всесоюзного фестивалю молоді і студентів (1957). Виходячи на літературну стежку, поетка тоді заявила: “Я буду пісню піднімати Про ніжність, про любов палку...” І не відступила від своїх слів. У всіх подальших  творах  її вловлюємо щирість, світлість сильних і пристрасних почуттів, тонкий ліризм, поєднаний із загостреним аналізом дійсності. Її поезія – це зрілість, “ріка повновода, Що в русло війшла, і відтоді Тече, усвідомивши силу І справжню велику мету”, але вона й “зберігає Довірливість в сонячні ранки І юну бентежну бурхливість У пору грози і вітрів”.

Задушевність сповіді митця однаково сильна і в громадянській, і в інтимній ліриці, зрештою, ці два струмені так тісно в неї переплітаються, що створюють один цілісний плин поетичного самовираження. Особливо це характерно творам, присвяченим українсько-білоруським взаєминам.

Ось український хор біля священних меморіалів Білорусії співає пісню про материнський біль за полеглим сином. Письменниця переживає спільне горе, що спіткало наші народи в час війни, щемить їй серце за ту долю, яку мали матері-удови:

Рука в руці – допоки живемо.

Плече в плече – повік не роз’єднати.

Біля могил священних стоїмо,

А на губах відлуння: “...маці...мати...”

Перекладаючи твори білоруського побратима Ригора Бородуліна, поетка прагне досягти тієї ж висоти, яка в оригіналі. Із білоруським словом на вустах вона добирає рідне слово і в тих рядках сама народжується знов.

Психологічною проникливістю, емоційністю, динамізмом слова й думки, драматизмом почуттів відзначається багатоплановий ліро-епічний цикл “Білорусія (Дороги)”. Дев’ять доріг, як дев’ять ран і променів, пролягає через серце ліричного героя, котрий зливається з одухотвореною постаттю поетки. Одна з них – на В’язинку, до колиски незабутнього Янки Купали, де “на вервечках – весь світ, а в колисоньці – квіт”; друга – до меморіалу пам’яті Хатині.  Народи-сусіди, народи-побратими один одному допомагають, “хліб-сіль сусід сусіду простяга і щедро крає скибу за столом”, цей “житній хліб – довіра із довір – послом любові відчиняє двір”. А їхні пісні голосисті обнялися, понеслися в колосисті поля. Якою теплотою світяться шоста і сьома дороги, що пролягли між сосен і беріз! Особисте й народне, те що від серця і те що від казки міцно зійшлися в одне, полум’яне, що горить багатим вогнищем на лоні світлої долі. Восьма ж дорога веде у слова, що мають спільне коріння й миле звучання, що напоюють джерельною щедрістю, осяюють світ, птахами щебечуть на гілках, то шелестять, як вітрець. А всі дороги ніби вливаються в одну, дев’яту, де “джерела б’ють глибинні, дорогу. Що споконвіку ріднила ці народи, – Дніпро".

Використовуючи символіку (і числову, й метафоричну) народної пісні, ідучи від конкретних поетичних образів, письменниця приходить до широких філософських узагальнень. А за жанром, як на мене, твір переростає в поему. Авторка старанно подбала й про аранжування поетичної тканини. Розмаїття звуків, голосів, інтонацій, ритмічний рисунок, архітектоніка збагачуються і щедрою колористичною палітрою. Ось гляньмо, як уміло користується світлотінями художниця (не випадково вживемо саме це слово), змальовуючи білоруський пейзаж:

Від сосен – тіниться.

А від беріз – проміниться.

Між них – вузенька стежка пролягла.

Отак, як поміж радістю й журою.

Отак, як поміж щастям та бідою.

Отак, як від снігів і до зела.

Понад струмком вигулькую до кладки,

Що над водою низько провиса.

Під нею б’є струмок прозорим дивом,

Травину кожну видно в нім правдиво,

І промінь то жаріє, то згаса...

Взявши за основу художнього прийому антитезу, Тамара Коломієць майстерно відтворила красу білоруської природи, одночасно й передала через неї настрій власної душі. Завершується твір емоційно наснаженим фіналом, у якому переплелися голоси серця і думки, торжествує любов до людини.

У своїм придніпровському краї

Воскресаю вербою у лузі.

Чом же так,

        що аж корінь зриває,

Крона тягнеться до Білорусі?..

Про широкий тематичний діапазон, високу художню майстерність її творів треба говорити окремо. Її щедрий доробок давно чекає на грунтовне дослідження літературознавців і критиків. Це лише нагадування про  “Колос літа мого”. 

Пам’ятається мені один зворушливий момент.  Коли хоронили Остапа Вишню, його проводжали через увесь Київ незліченні маси людей. Мені пощастило недалеко стояти на Байковому. Я, студент, побачив Тамару. Кивком привіталися. Гульк – а вона боса. Їй чути було тепло землі, яка забирала до себе  славетного українця. У мене перед очима досі той незабутній кадр...

А нині – з роси й води їй, моїй дорогій, у всьому талановитій землячці!

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО,

 м. Київ               

 

***

Тамарі Коломієць — 85!

Талановита поетка, авторка десяти книжок лірики для дорослих, а ще й перекладачка, — найбільш відома вона як дитяча письменниця. Спірвавши одного разу таку авторку, діти не випустили її зі своїх обіймів, постановивши, що її шлях — дитяча література. Ну, бо хто ж віддасть справжнє?..

Відтак маємо понад 30 її книжок для дітей.

Вірші Тамари Коломієць дитячі в усіх значеннях цього слова: близькі дитині темами й ритмікою, барвами слова й настрою, рухом та живою емоцією. Вони легкі, грайливі, думка в них жива й прозора.

У них нема мудрувань, а проте вони мудрі.

У них життя, — а проте вони прості. Це та простота, яка в дитячій літературі пишеться з великої літери.

Вони вигадливі, — а при тому кожне слово — правда.

Такі вірші поза часом, бо промовляють вони не про зовнішні життєві атрибути. Хоча — от диво — наче й складені з кубиків повсякденного. Та за позірною легкістю й часто буденністю тем — широкі гони життя, наче вхопленого поглядом самої дитини.

Десь отут і криється одна із загадок її таланту: у щирості.

Тамара Коломієць та її слово до дітей — одне ціле.

Патріархів дитячої літератури лишилось у нас небагато. Цінуймо їх!

А Тамарі Опанасівні в день ювілею побажаємо: будьте нам здорові! Многії літа, благії літа!

Оксана КРОТЮК,

М. Київ.

 

***

Тамара Коломієць належить до числа тих письменників, чиє слово в поезії просто раює. Особливо ж у поезії для дітей, виданій і перевиданій у понад 50 збірках казок, лічилок, небилиць і смішинок. Бо як же йому не раювати, коли так легко, з таким теплом мовиться, так радісно добирається – найгарніше і найзапашніше, так натхненно витворюється – нове і незвичайне!

Як на білих сторінках
Влад поставити в рядках
Звичайнісінькі слова –
Починаються дива.

Див у віршованих рядках Тамари Коломієць чимало – і не тільки тому, що її поетичне мислення – особливе, метафора вибудувана так природно, ніби  сама дитина побачила і описала побачене…Загадка цієї поезії у її любові – до найменшої квітки, пташини, до рідної землі і людини на цій землі. А ще – поетеса мислить загадками! Серед віршів її численних книжок – понад  500 найрізноманітніших «римознайок» та «невторопок». Їхнє коріння – у фольклорі, у народній загадці, де звичайнісінька цибуля на городі стає лихою бабою, зорі – золотими зернами, а сонце – діжею («За лісом, за перелісом золота діжа сходить»). Тільки ж у загадках Тамари Коломієць «котильце-барильце» грає новими, свіжими барвами, додаючи до «золотої діжі» чудесні «золоті волоконця» – промені:

Котилось котильце,

Котильце-барильце,

То вище і вище,

То нижче і нижче.

Закидало в віконце

Золоте волоконце.

(сонце)

У передмові до книжечки «Бринчики-мізинчики» поетеса згадала про власне воєнне дитинство, коли 1945-го вона майструвала прикраси на новорічну ялинку із паперу – незадрукованих «берегів» на шпальтах довоєнних газет, і мріяла про закінчення війни. Чи не звідси життєствердність поезії Тамари Коломієць? Читаючи і запам’ятовуючи рядки її віршів, дитина не тільки розважається, втішається красою слова і життя, відображеного в ньому, ця поезія дає змогу пізнавати нове, відкривати незвідане... А чудові віршовані абетки! «Веселе місто Алфавіт»  –  улюблена книжка не тільки тих, хто вчиться читати. Кожне віршеня, присвячене літері, навчить маленького читача не тільки слів, що починаються тією літерою, а й ставлення до тата й мами, братиків і сестричок, до звірят і квітів, загалом, довкілля:

А носоріг

Уздовж доріг

Насіяв незабудок.

І написав:

“Не насмітіть!

Не наступіть!

І не зірвіть! –

Нехай на радість будуть!”

Нині, коли маленькі читачі пані Тамари святкують чудову дату її народження, хочеться напророчити її поезіям нових видань і перевидань – на щастя, добро і славу України!

Оксана ШАЛАК,

фольклористка, поетка, м. Київ.

***

Сонячна поезія сонячної письменниці

От вкотре вже переконуюсь: скільки не читай, а все мало. Із творчістю скількох авторів не ознайомишся – недостатньо. Саме це можу сказати і про творчість Тамари Коломієць. І не вибачає мене те, що я прозаїк і краще знаю саме твори не поетів, а прозаїків. Але є письменники, творчий доробок яких треба знати добре. Це стосується і поезій шановної Тамари Панасівни.

Зрозуміло, що поетів в Україні багато. Творчість їх різноманітна й часто-густо приваблива. Ні, я не маю на увазі класиків, які вже пішли з життя. Розмова про наших сучасників, той хто працює поруч із нами. Кожен намагається вигадати щось своє. У декого це не виходить – в результаті отримуємо переспіви, іноді невисокого ґатунку. Комусь вдається знайти нове цікаве, комусь – корисне.

Поезіям же шановної Тамари Панасівни притаманні не тільки перелічені якості, але свій стиль – легкий, насичений гумором, іноді – легкою іронією (як от, коли йдеться про «сміливість» героя казки «Про мандрівку Жабунця-хвастунця»).

Її вірші насичені фарбами. І справа не в тому, що вона так «смачно» їх описує. Читаєш віршики, а враження, ніби ти під теплим сонечком ніжишся. І бачиш того Сніговика, в якого «Кочерга замість ціпка, // Замість носа – бурячок, // Замість шапки – банячок...»; «...відерце, // Посріблене денце...» – напуває бажаючих, ллє водичку, що тихо дзюркотить і виблискує в ній сонячне проміння... тихо співає матуся колискову… зірочки-«дірочки» на темному небі виблискують... сіренькі їжачки жартують: вдяглися в золотаве листячко...

А скільки корисного дитина може дізнатися від поетеси? Вона просто, легко, зрозуміло пояснює, спостерігає, навчає. Кожен вірш – це цілий світ. Світ розумний, добрий, веселий. І – дидактичний не нав’язливо, – привабливо.

Радію, що є в Україні такі автори: скільки б років їм не виповнювалося, а вони зберегли чисту душу, бажання й можливість дивитися на світ дитячими очима і, по дитячому відверто порушувати такі важливі для маленької людини питання дружби, взаємодопомоги, вірності та порядності.

Добре, що видавництва видають такі гарні книги і що кількість видань практично дорівнює вікові письменниці. Втім, хочеться ще більше…

Щаслива від того, що маю можливість «пити» з того «відерця зі срібним денцем» – навчатися новому, отримати позитивні емоції і просто отримувати насолоду від читання сонячної поезії шановної Тамари Панасівни.

Нехай ще стільки ж років письменниця дивує нас своїми чудовими творами, нехай шириться авдиторія, вихована її життєлюбними та життєстверджуючими поезіями і стверджуються гуманістичні засади, так сонячно виписані рядками її віршів!

З днем народження, шановна Тамаро Панасівно! З води та роси, сонця та вітру, безмежного блакитного неба нашої любої України!

Еліна ЗАРЖИЦЬКА,

м. Дніпро.

 

«…вірші для малят були в мене для радості й злагоди з самою собою і світом…» : книгознавча розвідка за творчістю Тамари Коломієць (уривок)

Маленький читач дізнався про письменницю Тамару Коломієць у липні 1960 р., коли в журналі «Барвінок» опублікували оповідання «Костик-Хвостик», проілюстроване Г. Малаковим.

Щодо появи поряд із лірикою дитячого письменства у своєму творчому доробку Тамара Панасівна наголошує, що «…ніякого переходу не було, все було послідовно і логічно. І саме те, що взялася писати я для найменшиньких. … Я ж не натішилася дитинством, і воно для мене продовжувалося поруч із маленьким братиком, скупе на тепло, бідне на іграшки. Малого я бавила, розказувала казки, мугикала пісеньки, вигадувала всілякі триндички… Коли народилися свої діти, дитинство мене навідало знову»[1].

У своїй «Автобіографії» письменниця розповідає, що першу збірочку, адресовану дітям, писала, маючи уже двох донечок, але орієнтуючись все ж на дитинство молодшого брата: «Був він тоді вже студентом, але дитинство його відгукувалося досить свіжо у моїй пам’яті»[2].

Проілюстрована С. Кравченком збірочка Т. Коломієць «Пастушок» побачила світ у 1961 р. і з того часу, за влучним висловом В. Костюченка «…дві музи обдаровують її своїм натхненням. Одна це – медитації збагаченої життєвим досвідом людини, в якої є що сказати дорослим про довколишній світ, почуття, настрої. І друга – це щирі материнські поетичні інтонації, звернені до дітей»[3].

Рецензувала рукопис Марія Пригара. Тамара Опанасівна згадує, що після прискіпливої, фахової Марії Наумівни він аж рябів від зауважень. Та саме тоді вона збагнула, що «…література для малят – це дуже серйозна робота» і відтоді й до нині з несхитною вимогливістю та увагою ставиться до кожного свого твору для дітей. Зокрема доля віршів її першої збірочки дуже яскраво це демонструє. Із 23 вміщених тут поезій, лише п’ять залишалися у доробку письменниці в подальшому. Найвідоміший із них, безперечно, – «Чобітки». Сучасного педагога приваблює у цій поетичній мініатюрі природна народнопісенна ритмомелодика, проста й водночас барвиста мова, ігрова основа, що дає змогу дитині легко запам’ятати й відтворити текст, інсценізувати почуте. Водночас кожний маленький читач може уявляти свого «чоботаря» (ним може бути казковий персонаж чи робот, або звичайна людина-майстер), запам’ятає, що чобітків два, відчутно збагатить свою лексику.

Починаючи з 1961 р., поезія Т. Коломієць для дітей стає навід’єною частиною української дитячої літератури. У 1965 р. у «Веселці» виходять дві збірочки Тамари Панасівни, адресовані малюкам, – «Помічники» із ілюстраціями Г. Карлова та знакова для її творчого поступу «Хиталочка-гойдалочка» з малюнками Н. Макарова. За зізнанням авторки, це вже були вірші, народжені досвідом материнства, а не дитячими спогадами. Відтак, у зброчці переважає поезія, розрахована на гру-забавляння дитини дорослим чи старшим товаришем (пісеньки, пісні-ігри, лічилки, загадка, сценка, казка). Кожний вірш тут – невеличке дійство, зі своєю неповторною мелодикою, ритмом і сюжетом, який легко відтворити уяві малюка. Йдеться про таємничого Хіп-Хапа чи про Біб-бобище, про новорічне свято в дитсадку чи заколисування молодшої сестрички, скрізь поетеса спонукає маленького читача до співтворчості, а не оповідає, творить разом із ним динамічний веселий світ, а не описує. Її поезії прямо перегукуються із кращими взірцями народнопісенної творчості та класичної поезії (скажімо, в «Хіп-Хапі» так і чується таємниче «Ух! Ух! Солом’яний дух» тощо).

Також у цій збірці поетеса вперше виступає в ролі казкарки («Про мандрівку Жабунця-хвастунця»), легко й дотепно нанизуючи перед малюком поетичну «в’язанку бубликів», кожний із яких, ніби серія незвичайного книжкового «серіалу» демонструє дитині нову пригоду з мандрівки Жабунця-хвастунця. Це звичайний пустун, який завдає мамі чимало клопоту, бо завжди діє на власний розсуд, не розуміючи наслідків. Знудьгувавшись рідною домівкою, знічев’я вирушивши у мандри, він стикається з життям сам на сам та шляхом поразок, позірних перемог і справжньої смертельної небезпеки змінюється на краще (наприкінці казки герой «підріс, помудрів і змужнів»).

Авторка й тут не залишає дитину наодинці з оповіддю. Вона постійно ненав’язливо коментує усе, що відбувається з героями, пропонує малюкові особисто реагувати на той чи інший їхній вчинок тощо. 

Наприкінці 60-х рр. Т. Коломієць починає активно працювати на перекладацькій ниві, що відчутно змінює її власну поезію, привносячи до неї нові форми й образи, розширюючи мистецьку палітру. Саме у цей час пишуться та виходять друком найвідоміші книжечки Тамари Панасівни для малят – «Недобрий чоловік Нехай» (1967), «Котилося котильце» (1969), «Червоний пароплав» (1971), «Луговий аеродром» (1972), «Починаються дива» (1973) та «Хто розсипав роси?» (1975).

На жаль, на той час, попри широку популярність і любов читача, ці збірочки не були належно поціновані критикою. Не в останню чергу тому, що попри декларований аполітизм творчості, Тамара Опанасівна ніде й ніколи не поступилася совістю. Була вона серед підписантів листів на захист Чорновола та братів Горинів, не цуралася колишніх однокурсників, які раптом стали «підозрілими особами», а відтак опинилася в списках авторів, яких «було рекомендовано не пропагувати».

«Час був непростий, та для сумнівів та протестів я мала лірику, а вірші для малят були в мене для радості й злагоди з самою собою і світом. Це був мій один-єдиний цільний творчий простір» – згадує письменниця. І справді, тогочасні її збірочки для дітей як чисті грайливі ручаї, що здаються на побіжний погляд невеличкими й простими, але насправді є частиною (і то – ВИТОКАМИ!) могутньої ріки.

Лише згодом, коли вони значною мірою увійшли до складу вибраного «Найперша стежина» (1985), а ім’я авторки перестало бути «одним із замовчуваних», критика віддала належне цій непересічній поезії.

Та в 1967 р., коли вперше вийшла в світ нині широко знана віршована казка «Недобрий чоловік Нехай» із малюнками Ю. Северина, авторці довелося вислуховувати не вдячні відгуки читачів, а шипіння недобрих, а то й загрозливих слів. Навіть через багато років по тому, пишучи про Т. Коломієць, В. Костюченко говорить про цей твір на диво поверхово: «Добре зображено країну, де живуть лінощі, у казці «Недобрий чоловік Нехай». Вона цікава тим, що з допомогою літер у ній розкриваються дива. І не варто відкладати роботу на потім. Ведмідь, їжачок, куличок допомагають хлопчику Лесику полюбити книжку з дивами»[4]. Критик ніби досі немагається не підтвердити своїм вагомим словом наявності в тексті викривальних, жорстоких щодо «системи» думок. Але саме про це – про злочинне занедбання Слова й Культури, що веде до виродження народу й країни, – йдеться у казці. А ще – про таку нині актуальну «інформаціну гігієну», бо саме облудна пісня про «…привільний край», де «…не треба гнути спину», а повсякчас «…роботу відкладай на «нехай» та й занехай…» ширилася світом і кожний:

Хто цю пісню переймав,

Лінтюхом таким ставав.

Серед інших «заразила» вона й малого Лесика, бо як люди не стереглися, а «…ловилися-таки, Особливо малюки».

По-народному відверто пояснила авторка й причини еміграції:

«Як простий дізнався люд,

Що нероби правлять тут,

Щоб не дбать в лихі роти,

Геть розбігся у світи…»

А як відверто, із жахаючою докладністю протиставлено раювання у чарівній країні, поки там шанували Працю та Книгу, дбали про прийдешнє, та занепад і виродження, котрі настали, коли батьків пестунчик Нехай привів із сусіднього краю Лінь із її ненажерливою ріднею!

Та головною героїнею оповіді, світлом, що оберігає малюка від доторків жорстокої реальності, є все ж КАЗКА, як образ Рідного Слова у найширшому сенсі. З перших рядочків перед дитиною постає дивовижний акт творення міфопростору її буття:

Збудувала дім у лісі,

З ясним сонечком на стрісі.

Вітер в домі тім гостив –

Стелю з неба намостив.

Оксамитами трава

В нім долівку покрива.

Як і має бути у чарівному світі, аби увійти в цей дім, опанувати диво Рідного Слова, малому читачеві потрібні чарівні та всесильні речі – «тридцять три ключі», оті, «…що нарізно мовчать, а гутром – ума навчать». Так знання літер, читання, Книга стають чрівною силою дитини, надможливістю, що відкриває (і ВИПРАВЛЯЄ!) усі, навіть казкові світи!

Водночас сам текст поетичної казки – дивовижна скарбниця органічно поєднаних між собою народнопісенних символів, образів і форм. Прислів’я та приказки, забавлянки і потішки, колискові та звуконаслідувальні пісеньки, загадки й кумулятивні казочки творять єдине дивовижно живе плетиво оповіді. А яка розкішна, барвиста та смаковита мова твору! Нині, коли стало прийнятним писати для малюків безбарвні, лексично пласкі тексти, душа радіє цьому мовному розмаєві!

За два роки у 1969 р. «Веселка» видає збірочку Т. Коломієць «Котилося котильце» із малюнками О. Яблонської. Саме тут вперше яскраво зазвучали метафоричні, народнопісенні за образною структурою загадки поетеси. Кожна з них – не ребус, а маленький живописний образок. Крок за кроком, рядочок за рядочком, малюючи в уяві пропоновану поетесою картинку, дитина «впізнає» мистецьки прихований образ і тим розвиває мозок і душу, набуває емоційного досвіду.

За тим само принципом поетизації буденного, гри з малюком у безкінечіні відкриття його власного, такого знайомого, а, виявляється, – такого дивовижного!  світу творяться усі поезії збірочки. Т. Коломієць розповідає про лозину, котра «узялася биться», чи про бусла, котрому пощастило мати «такі зручні ноги», що можна спокійно чалапати хоч по всіх калюжах відразу, а читач відразу бачить збитошних, але вилюблених і щасливих дітлахів, яким так важливо ДІЯТИ в цьому ще такому незвіданому для них світі!

У віршах збірочки «Червоний пароплав» (1971), проілюстрованої Є. та Ю. Харьковими, народнопісенна традиція та саме фольклорне оказковлення стають органічною частиною життя сучасної міської дитини. Показовим у цьому сенсі є заголовний вірш, у якому змайстрований оповідачем цілком реальний кораблик із червоної парусини оживає в дитячій грі, завдячуюючи бурхливій уяві оповідача. Малюк не просто бавить себе, він поетизує дійсність навколо, наповнюючи її вищими, есетичними сенсами! Саме до такої дитини, здатної «самонаповнюватися» (за В. Стусом) поміченими в світі красою та світлом, спішать із країни Каруселії чарівні коники. Її нестримне бажання «Щоб усе було барвисте, Щоб як райдуга, цвіло!» втілюють своїм пустотливим, але й натхенним трудом олівці. У її душі, випестуваній рідною мовою, як і тисячоліття поспіль триває неспинне дійство Живого Одухотвореного Світу: «носить в торбі темноту» дивовижний Вечір-Мазамура, Вітер гукає до Грому, котрий пасе «білі ярки-хмаровиці» та «хмарунців, кучеряаих баранців».

Водночас саме у цій збірці поряд із звичними українському фольклорові віршиками-небиличками з’являються поезії – репліки на західноєвропейські зразки (скажімо, «Диваки»).

Натомість видана наступного року невеличка збірочка «Луговий аеродром» (1973) із малюнками Г. Тульчевської – певно одна з кращих в українській поезії для наймолодших добірка пейзажної лірики. Кожна поетична мініатюра в ній – завершена тонко виписана картина й водночас жива динамічна сценка, від якої не можливо відірватися.

Світлий ранок

В темний ліс

На сніданок

Роси ніс.

Одного цього досить, аби побігти слідом! А ще ж Сонечко простеляє по землі золоті доріжки, аби його босі променята могли натанцюватися, не забруднивши ніжок. Дивуються «яснесенькій» косі рудої нагітки «білявенькі» ромашки та «чорнявенькі» чорнобривці. Щодня гуде від джмеляків-літаків і бабок-вертольотів луговий аеродром, аби вночі засяяли ліхтарчата-світляки. І цілий світ – від «сонливої сови» до райдуги в небі – щиросердно пишається своїми НАЙКРАЩИМИ для кожного дітками!

У цьому залюбленому в життя світі хочеться зростати Добрим і Сильним, щоб берегти й шанувати його, щоб самонаповнюватися з нього людяністю.

Збірочка «Починаються дива» (1973), проілюстрована Є. Звєздовим, цікава тим, що Т. Коломієць вперше структурувала збірочку, виокремивши низку розділів, кожний із яких ніби віконечко в окремішній світ-«квартиру», а всі разом – єдиний, багатоквартирний, гамірний і благополучний дім. Також письменниця вперше виокремила в окремий тематичний розділ загадки та включила до збірки власні переклади з німецької, норвецької, польської, французької, чеської та шведської мов (розділ «Пісні з веселого поїзда»). Натомість розділ «Я по вулиці іду» відкриває читачеві світ постійно заклопотаного «своїми справами», працьовитого та доброго, але й пустотливого малюка. Не важливо, хто він – Вітрисько, котрий своїм невмілим втручанням завдає шкоди, чи розважливий хлопчик, який заспокоює Крана-журавлика, герой завжди готовий в дії, він як радісна пружинка, що заставляє рухатися та змінює цілий світ!

Я по вулиці іду,

Я співаю на ходу.

І усе-усе довкола

Вторить пісні до ладу.

А розділ «Вихвалявся колобок» – віконечко у казковий світ природи, що оживає та взаємодіє із малим читачем за законами народної казки. Там, замість пропасти, спритний Колобок проситься у туристи, бо має всі потрібні навички. Невтомний капелюшник боровик, нехай і на одній нозі, але щиросердно й невтомно несе усім Красу! Вперто долає труднощі мужній паперовий кораблик і його відважний капітан – Слимачок. І навіть найменша білочка на першому в своєму житті уроці в новозбудованій лісовій школі знає, що наймиліше в світі слово – МАМА!

Але знаковою для Т.Коломієць стала збірочка «Хто розсипав роси?» (1975) із малюнками П. Гулина та Н. Кирилової. «Знакова тому, – розповідає Тамара Опанасівна, – що в ній був один герой – хлопчисько-мізинчик. Почалося це з «Пісеньки про гномика». Вона мала бути заспівом до збірочки, а герой її мав випірнати періодично у певних ситуаціях. Далі цей мізинчик-невидимчик одержував інші казкові назвиська, доки (за порадою і радактора, і рецинзента М. Пригари) не став Дбайком. Був він не тільки Дбайком, а й Потішайком, Поспішайком,   Посмішайком, тобто, істотою досить різносторонньою. Але видавництво поставило в план тоненьку збірочку, і всі віршики з героєм вилетіли. Дбайко став особою однозначною»[5].

На жаль, досі ніхто з літературознавців не взявся з’ясувати Дбайків літературний «родовід». Але мені відразу згадується невтомний Помагай П. Воронька та мудрий Терпець Гр. Бойка, відважний Барвінок Богдана Чалого і грайливий Трататоля-Сміюнець В. Нестайка. А ще ж є герої «Країни світлячків» В. Близнеця та коротуни з оповідей Носова, Бібігон К. Чуковського й хлопчики-Мізинчики розмаїтих народних казок та ін. Але навіть на тілі таких знаних героїв Дбайко Тамари Опанасівни має своє неповторне обличчя!

Найперше, він, певно, єдиний герой саме поетичного циклу, а не окремого вірша, поеми чи повісті. Окрім того, Дбайко – не просто маленький працьоваитий синьоокий малюк, який переживає безліч пригод і дбає про довколишнє. Він – чарівна часточка живої природи, втілення її здатності до самовідновлення, самозбереження та діалогу з людиною. Водночас Дбайко – носій народної мудрості та моралі, якщо хочите, українського архетипу. Оте його:

Бо завжди робота є –

Всюди і немало.

Що зробив – усе твоє,

Не зробив – пропало, –

багато в чому фіксує саму суть буття по-українськи. Дбайко меткий, а не непосидючий. Беручкий, а не роботящий. Залюблений, а не уважний. На відміну від усіх інших згаданих вище героїв він має співочу душу, прагне Краси так само як і Добра, вчить дитинину не лише етичному, але й естетичному. Головна риса цього героя – Сердечність. Вона рухає Дбайком, облагороджує світ довкола нього, наповнює його Світлом і сенсами.

 

Саме такою – СЕРДЕЧНОЮ – є сутнісно уся творчість для дітей Тамари Панасівни Коломієць. Вона покликана допомогти дітям стати Людяними, а відтак вільними, творчими, працьовитими, добрими та мудрими. І тому ця поезія – на всі часи!

Наталя МАРЧЕНКО,

м. Київ.

***

Екологічні мотиви в творах Тамари Коломієць

(до 85-річчя з дня народження поетеси)

Українська українська література для дітей традиційно є дуже природо орієнтованою. Від найдавніших часів усної народної творчості, через усіх класиків і до сьогодення тягнеться стала, наповнена найбагатшими художніми засобами екологічна мелодія української літератури. Любов до природи – як спосіб пізнати любов до рідного краю, зберегти звичаї, передати усе це нащадкам. І Шевченко, і Нестайко, і Леся Українка, і Оксана Іваненко, Франко та Зірка Мензатюк – дуже багато імен з усіх періодів становлення та розвитку української дитячої літератури – усі автори завжди з любов‘ю писали про природу нашого краю. З цієї любові у них народжується патріотизм і любов до цілого світу загалом, повага та співчуття до всього живого. Цю любов ми мусимо плекати в юних читачах тепер, бо від нас залежатиме, що діти нестимуть у майбутнє – зелені луки, блакитні дзвіночки, збережене від знищення біологічне різноманіття чи закопчені труби сталепереробних заводів, пластикові острови в океані і сотні вимерлих від людських рук біологічних видів.

Звісно, перелік українських авторів, які писали про природу був би неповним без цьогорічної ювілярки Тамари Коломієць. Її казковий лісовичок Дбайко, по суті, справжнісінький сьогоденний гномик – найпомітніший та найекологічніший з усіх українських «помагаїв»!

У часи, коли про живу метафізику олюдненої природи писати було не прийнято, Тамара Коломієць вигадала веселого маленького велосипедиста Дбайка, який ані хвильки не сидить на місці, бо має багато зробити, стверджуючи: «Що зробив – усе твоє, Не зробив – пропало!» («На роботу»). Авторка створила цілісну збірку поезій «Хто розсипав роси?», присвячену цьому чоловічкові, олюдненій силі природи, казоковому втіленню природного світу. І йдеться не лише про любов до природи, а очевидно! й про любов до рідного краю, що засвідчують характерні описи пейзажів та й саме, дуже слов’янське, дуже українське ім’я персонажа (не можна починати любити природу всього світу взагалі, не полюбивши спочатку природу свого куточка, свого села, міста, країни).

Ця збірка починається зі знайомства із чарівним Дбайком:

- Хто розсипав роси? (а без води неможливе життя, засуха символізує смерть та голод, отже, Дбайко дбає про добробут усього живого)

- Хто струсив хмарини? (знову Байкова робота, без води не зав’яжеться квітка, не полетить пташка, усе загине). (З поезії «Хто розсипав роси?»)

Тут же авторка вказує, що це саме він береться до усієї роботи на благо природи.

Свою любов до рідного краю авторка вкладає в описи Дбайкових буднів.

«Між буйних трав у гущині Кружля петля дорога,» («Байкова пісенька в дорозі») – змальовує вона і читач сповнюється красою цієї петлистої неспокійної стежки, захованої від сонця та вітру зеленою гущиною. Нагадаємо, що тінь – це важлива складова взаємодії усіх видів між собою. На палючому сонці мало що може вижити, то ж навіть хатка Дбайка «Чи це хатка, чи пеньок? Чи дашок, чи лопушок? Верболозяні дверцята» («Хатка») захована у затінку, зроблена своїми руками із природних матеріалів.

Поза тим саме Дбайко дбає про добробут мешканців свого лісу:

«З гніздечка випало пташа І квилить з переляку… Посадим на гілляку», «Зламав хтось клена-малюка, Перемотаєм туго», «Дзижчить, гуде бджола в біді – Врятуєм з павутини» – в такий нехитрий спосіб Т. Коломієць закликає усіх своїх читачів берегти природу, спостерігати за нею, дослухатися, тоді вона відповість чарівною казкою, подарує незабутні, прекрасні спогади та враження, читач зуміє помітити, як маленький чоловічок «…дзвіночки сині-сині рокрива у сон-трави», бо «Час нектаром напувати бджіл співучих і джмелів».

Звісно, у творах Тамари Коломієць немає енциклопедичних визначень екології як науки чи природознавчих трактувань. Її взаємодії художні та легкі, зрозумілі кожній дитині. Поетеса – перший провідник маленького читача в світ живої природи. У поезії «Наймиліше слово» авторка непомітно звертає увагу дитини на поведінку бобрів: «Будівельники-бобри добре працювали… школу збудували», вони й в природі будують і працюють постійно. А «Дятел дзьобом-долотом Порудивсь на ганку, Павуки усі гуртом виплели фіранку» – хоча це казковий сюжет про лісову школу, та ж йдеться про справжню поведінку живих істот в природі. Дятел справді орудує дзьобом, а павуки тчуть свої сіті.

Інколи Т. Коломієць вдається до абсурду та гумору, як в «Небилиці»:
Що у літа на порозі

Цвітуть маки на морозі.

А весною коло поля

Листя скинула тополя.

А в осені коло стежки

Вбрались верби у сережки.

Дитині смішно, та вона задумається про часові колізії у цьому вірші, адже маки на морозі не цвітуть, тополя листя скидає восени, а верби, навпаки, вбираються в сережки навесні.

Величезний доробок Тамари Коломієць, величезний її внесок в українську дитячу літературу, але не менший він і в формування екологічної свідомості усіх поколінь її маленьких читачів. Беручи дитину за руку на першій сторінці кожної своєї книжки, авторка впевнено веде її через усі пригоди, розповідає про різні дивовижі, як от: «Зайчикові череда», «Кротів борщ», «Ведмедів танок» і безліч інших. У сьогоднішньому світі це дуже важливо – формувати в дитини правильні пріоритети – екологічну поведінку, повагу до природи, співчуття до усього живого тощо. І в цьому сенсі дослідження творчості Тамари Коломієць виглядає дуже перспективним.

Юлія КУМАНСЬКА,

 м. Луцьк.

***

«Вербова гілочка»[6]

Вірші Тамари Коломієць писані для маленьких читачів, мають багато яких приваб. Найважливіше те, що поетеса зуміла знайти правильний тон, відповідні художні засоби і весело та ненавязливо поговорити з дітьми на таку важливу й серйозну тему, як праця.

Праця завжди була і є основою людського буття. Та часом у творах для малят, як тільки малорічному героєві треба зробити якесь трудове зусилля, ми кавапливо підказуємо: попроси, хай це зробить за тебе тато (чи мама, дідусь, бабуся, вихователька, старший брат)… І куди рідше наполягаємо: зроби сам!

На тлі отаких творів-«порад» вигідно вирізняються ті, де автор не приглушує дитячої ініціативи, а навпаки – всіляко підтримує і заохочує її. До цих книжок можна віднести й збірку Тамари Коломієць «Візьму вербову гілочку» (Київ : «Веселка», 1983).

Візьму вербову гілочку,

А в ній проріжу дірочку,

Довкола кору обіббю –

Сюрчка веселого зроблю.

Так починається вірш, який дав назву книжці.

Різні справи у маленьких героїв, але мета одна: щось зробити власними руками. Це прагнення до активної діяльності притаманне людині від самого її народження, воно є її життєвою необхідністю. Хіба раз ми чули від малюка, який, щойно навчившись лепетати, вимагає: я сам! Сам узую черевички, змайструю щиглика.

Інша річ, як ставимося до цих наполягань ми, дорослі. Батькам простіше й легше самим спорядити малюка на прогулянку, нагодувати з ложки, вирізати й склеїти саморобку, покатати на санчатах (щоб не застудився, не вимазався, не порізався, не перекинувся…).

Тамара Коломієць довіряє дитині та всіляко підохочує її до самостійних вчинків.

Називають «невеличка»

Всі дорослі. А дарма!

Заплету в косу кіснички,

Одягну нову спідничку,

Ще й узую черевички, -

Все як слід. І все сама.

Ось так. Все як слід і все сама. Дво-трирічний дівчинці нелегко самотужки одягтися, заплестися. Авторка добре те розуміє, бо ж «кіснички-плутанички у косах. А що пальці-неслухнянці на руках…». Ні досвіду в неї, ні навичок. Тим цінніший цей перший, без сторонньої допомоги крок, тим дорожча перемога!

Інколи автор, уникаючи дидактики, пояснює своїм читачам, чого робити не слід. У вірші «Де ж ви?» йдеться про «два напальники блискучі, два махальники гострючі», які уміють різати все: і полотнину, і хутро, і шовк. Та коли майструвальник намислив порізати книжку, ножиці «тишком-нишком заховалися під ліжком» й отак провчили героя: не роби шкоди!

«Розумні» і «роботящі» речі у віршах авторки – повноправні учасники всіх подій і часто-густо самі затівають цікаві й добрі справи. Ось перед нами біле поле полотняне, по якому «голка ходить. За собою нитку водить»:

Покрутнеться так і сяк –

Зацвіте червоний мак.

Зазирне і там, і тут –

Васильчики зацвітуть…

А в тюбику мякому «живе прозорий клей. Він поселився в домі, щоб радувать дітей». Живуть і діють кольоров олівці – працьовиті молодці. Є і «Веселий душ», де все так і біжить, так і дзвенить, де «ложечки сміються і трішки задаються», де «Чашки за довгі вушка Бере з-під душу сушка» (мимохіть згадується написане так само весело і дзвінко «Федорине горе» Корнія Чуковського). Або вірш про невтомне відерце, який немов сам проситься у память:

- Відерце, відерце,

Посріблене денце,

Скажи, де бувало,

кого напувало?

- Напувало городину,

Напувало смородину…

Отак з волі автора добре знані речі й предмети оживають і постають у незвичному, новому світлі.

Ще одна риса приваблює до творів цієї збірки – це благородність намірів. Малі майстерики так хочуть зробити щось гарне, але не для себе, або не лише для себе, ай ще для когось. Герой вірша «Джерельце», наприклад, розчищає джерело, дно вимощує камінням, щоб задзвеніла, заспівала, мов жива, джерельна вода. А ще з кори вирізує ковша – «під вербицею щодня він хлюпатись буде» –

Беріть і пийте, люди!

Твори збірки рясніють народнопоетичними образами, характерними і органічними для всієї творчості Тамари Коломієць.

Так природно звучать рядки про «поливалку-поливальницю, бабусину помагальницю», або ж про «десять маструвальців-помагальців». Усе це вкупі з довершеною формою (а більшість творів книжки написані прозоро і легко) створює неповторну ритміку вірша, наближає його до улюблених дитячих лічилок, скоромовок і запамятовуються одразу.

Поза сумнівом, ця талановита книжка стане у пригоді не лише маленьким читачам, а й їхнім батькам, і вихователям дитячих установ, і вчителям молодших класів та підготовчих груп. Адже кожен твір тут несе поетичну інформацію про світ праці. Завдяки тематичний продуманості й цілеспрямованисті вірші звучить не розрізнено, а немов перегукуються між собою, утворюючи цілісну розповідь про складні для дітей поняття – працю і працьовитість, дружбу і взаємоповагу про наполегливість у досягненні мети. Героїв книжки хочеться  наслідувати, а то – найкращий показник її виховного потенціалу…

Марина СЛОВЯНОВА,

1985 р.

***

Великий світ маленького героя[7].

Майже все творче життя плідно працює Тамара Коломієць у літературі для дітей, пройшовши за цей час шлях від невеличкої книжечки «Пастушок» (1961) до підсумкової збірки «Найперша книжечка», що побачила світ 1985 р. у видавництві «Веселка». Коли глянемо на першу зіброчку, зауважимо, що вона обмежена суто сільською тематикою і включає твори здебільшого описового плану, як, скажімо, «Лосенятко», «Кроленятко», «Колосок». «Найперша стежечка» – це вже широка, розмаїта, багатограння картина сучасного життя, подана через дитяче світосприйняття.

Збагатилася образна система Тамари Коломієць, засяяла світлими оригінальними барвами творча палітра. Майже зникло ілюстраторство – кожен вірш чогось малого читача навчає, розширює його світогляд, виховує кращі людські якості – доброту, чесність, працьовтість, прагнення не бути пасивним спостерігачем у цьому бурхливому світі. І прищеплює тонке розуміння прекрасного, відчуття краси рідної мови, поезії.

Необхідно підкреслити ще одну істотну рису творчого почерку Тамари Коломієць. Це смілива поетизація реалій доби НТР, введення у світ образів – подій, речей, термінів, які стали звичними в нашому житті, однак несміливо ще входять у сферу образного, в літературу, зокрема в дитячу.

Талант письменника, що пише для малих, рідкісний. Він вимагає, крім поетичного хисту, самовідданої любові до дітей, тонкого відчуття мови, особливого бачення світу – такого ж чистого, нескаламученого, як джерельна вода, світлого, як сонячне сяйво. І ще – великого педагогічного такту. Все це наявне у творчості Тамари Коломієць. Тому її книжки читаються з інтересом, закладені в них премудрощі життя, повчання й поради органічно випливають з образного ладу віршів, з багатства метафоричних барв, стрімкості руху, ритму, виразності та чіткості малюнків. І майже вдається уникнути нудного моралізаторства: книжки Тамари Коломієць завжди приносять радість пізнання прекрасного, дають естетичну насолоду.

І водночас поетеса непомітно, ніби між іншим, учить малих читачів, наприклад, що треба не тільки берегти іграшки, а й лагодити їх, коли зламаються. Зідси – півкроку до бажання погратися в лікарню, полікувати ляльок:

Ми сьогодні – лікарі!

Ми прийшли до вас, малята,

Ваших друзів лікувати –

Тих ляльок і ведмежат,

Що поламані лежать.

…Не пручалися ляльки,

Лікувались залюбки,

Вийшли із лікарні –

Стали гарні-гарні!

Багато віршів збірки «Найперша стежечка» нагадують лічилки-жмурилки:

Відерце-відерце,

Посріблене денце,

Скажи, де бувало,

Кого напувало?

(«Відерце»)

Або:

Світлий ранок

В темний ліс

На сніданок

Роси ніс

(«Ранок»).

У нарочито буденних речах, діях, вчинках поетеса вміє бачити – і показує це малюкам – красу діяння, праці, творчості, з яких, власне, й складається життя. І весела жвава гра наповнюється змістом, формує дитячий характер, розвиває активність, прагнення зробити власними руками щось корисне, відчути радість творчості.

Цілком органічно у дитячий світ включається навколишнє середовище, друзі, близькі, з’являється бажання комусь допомогти, когось порадувати. «Хлопчисько білочубий» зробив із жолудів кумедних чоловічків: уже добре. А ще краще – що ці чоловічки «На підвіконня влізуть вмить, де хвора дівчинка лежить», втішать, розважать її («Чоловічки»).

Маленький герой поезії Тамари Коломієць, як правило, непосидючий, активний, завжди в русі. Він творить казку, й сам живе в ній. Наповненими дією, працею, дитячою грою є також вірші «Корінець», «Джерельце», «Братик і сестричка» та інші. Персонажі цих та інших поезій заклопотані тим, щоб зробити добро іншим, порадувати їх. Братик чистить сестричці черевички, вона вишиває йому сорочечку («Братик і сестричка»). Знайшовши гороховий стручок, маля вважає, що треба виділити всім по горошині («Стручок»). Розчищаючи джерело, малий герой бажає подумки: «Беріть і пийте, люди!».

Якщо в першому розділі книги – «Червоний пароплав» – переважно про життя малечі, то в наступному – поетеса вводить своїх читачів у чарівний світ природи, побачений пильним оком сучасного митця, який сміливо опоетизовує прикмети доби НТР. Це видно вже із метафоричної назви розділу: «Луговий аеродром», в якому в ролі аеродрому – старий пеньок, джмелі – літаки, бабки – вертольоти, а світляки вночі світяться поміж трав, указуючи дорогу тому, хто заблукав у пітьмі. Казковий дивосвіт природи, відтворений поетесою, будить дитячу фантазію, вчить уважно придивлятися до його багатства, пізнати його, полюбити. Тут поетеса творчо розвиває традиції своїх попередників – Глібова, Франка, Лесі Українки, Манжури, Грабовського, радянських поетів К. Чуковського, С. Михалкова, Наталі Забіли, П. Воронька, М. Стельмаха, української народнопісенної творчості. Олюднення звірів, таке характерне для дитячих пісеньок, казок, у віошах Тамари Коломієць постає в яскравих, виразних деталях та образах, які самі по собі нерідко викликають асоціації з нашою ентеерівською сучасністю.

Та найбільшою удачею поетеси, як на мене, є образ казкового хлопчика Дбайка з циклу «Хто розсипав роси». Поряд з героями дитячої поезії – Барвінком та Ромашкою, Помагаєм, які вже міцно ввійшли в коло читання малечі, Дбайко втілює найпоказовіші якості сучасних дітей. Він жвавий вигадник, завжди в клопотах, у ділі. Сутність Дбайкова розкривається у виразній поетичній деталі: він саме той, хто розсипав роси, – бо ж найраніше встає, «ледь сонечко проблисло». Як і діти, що про нього читають, він працьовитий, завжди знаходить до чого прикласти руки. Дбайко «на роботі од світанку до смерку». А щоб устигнути – то «осідлав велосипеж, Аж мегтять педалі».

Тамара коломієць сміливо вводить у вірші мудрі сентенції, які вимагають від малюків роздумів. Нехай, може, вони не одразу збагнуть їх глибину, проте щось важливе, істотне обов’язково відкладеться у свідомості, відіб’яться у поведінці:

…завжди робота є –

Всюди і немало.

Що зробив – усе твоє,

Не зробив – пропало.

Дбайко, як і його друзі з дитсадка, весь у турботах, у клопотах. Праця його перейнята любов’ю до всього живого, вона казково прекрасна:

Без утоми, без зупинки

Із малої соломинки

Він виковує святкові

Золоті, дзвінкі підкови.

(«Звідки кузня узялася?»)

Золоті дзвінкі – саме такими й мають бути підківки з-під чарівгого молотка хлопчика-мізинчика. І таке ж чарівне, світлом осяяне інше його заняття: розсіває насіння кульбаби, супроводжуючи його політ добрим напученням, наче з народних уст узятим:

– Сійся, родися,

Сонцем засвітися…

(«Парашутики»)

Такий він, Дбайко, і в інших віршах. То будує водогін, то майструє сюрчок, то розкриває дзвіночки сон-трави: годі спати, час напувати нектаром бджіл. При цьому Дбайко, як і кожен хлопчик, захоплюється грою – судить футболістів-жабенят, просить вітра заколисати і його, й пташину, щедро ділиться окрайцем хлібця із зайчиком, рятує пташеня, що випало з гніздечка, прибинтовує зламаного якимсь недотепою кленка.

Є в книжчці Тамари Коломієць і розділ «Веселиця», де зібрані загадки – жанр, у якому поетеса працює багато й успішно. Загадки її, створені у народному ключі, приваблюють маленьких читачів, примушують їх добре поумати, щоб розгадати хитромудру, проте доступну алегрію. Щоправда, деякі загадки хибують на неточність образу. Незрозуміло, наприклад, чому олівець «не стрижений, не чесаний». Навряд чи маляткам доводилося бачити флюгер – річ нині рідкісну. У загадці «одчиняйтесь, ворота» ріже вухо стилістична невправність; йдеться про кінноту, але ВОНИ з тіста ладовані. Якщо вже кіннота то вона.

Добрим гумором перейняті вірші розділу «Починаються дива». По-своєму інтерпретує авторка образ славнозвісного колобка, який… проситься у туристи. З задоволенням читають дітлахи й про країну Каруселію, смішного Хіп-Хапа, якого зовсім не треба боятися, про веселий душ, під яким витанцьовують чашки, ложки й тарілки. Оригінальний підхід знайшла поетеса у вірші «Наймиліше слово», щоб показати, як лісові малята вчаться писати слово «мама».

Хороше враження від «Найпершої стежечки» посилюється художньою цілісністю книги. Чітка композиційна побудова забезпечила оргнанічний перехід від розділу до розділу, поступове наростання картин багатства світу.

Художник Едуард Колесов, тонко відчувши внутрішню сутність, стиль поезії ТК, створив відповідні їм образи.

У збірочці є, на жаль, і речі менш вдалі. Трапляються вірші повторювального зарактеру. Не в одній поетичній збірочці для дітей можна знайти, скажімо, таку собі нехитру розповідь про дні тижня, як у «Тижневій сімейці». Часом трапляються неточні, невиразні образи або мовні штучності. Навряд чи варто було вживати в книжечці для дітей такі форми слів, як «вбоятися», замість побоятися («Задзвонив синенький дзвоник») чи «повливати сорочки» – в значенні «пообливати» («Ранок»).

В цілому ж збірка Тамари Коломієць «Найперша стежечка» – помітна подія в поезії для дітей і безперечно заслуговує на високу відзнаку».

Всеволод НЕДІЛЬКО,

1987 р.

***

Хто розсипав роси?[8]

«Хиталочка-гойдалочка» (1965), «Недобрий чоловік Нехай» (1967), «Котилося котильце» (1969), «Червоний пароплав» (1971), «Луговий аеродром» (1972), «Починаються дива» (1973), «Хто розсипав роси?» (1975), «Візьму вербову гілочку» (1984), а ще збірки казок, книжки загадок, а ще «Боб-Бобище», котрий так полюбився дітям, що витримав кілька окремих видань. За цими книжками – роки наполегливої роботи, невідступне прагнення авторки осягнути складний і неповторний світ дитинства.

І ось у видавництві «Веселка» вийшла книжка, яка увбрала в себе все краще, що поетеса написала для дітей: «Найперша книжечка». Видання цілісне, продумане композиційно, кожен розділ тримається на спільній тематичній та художньо-образній «вісі».

Так, у першому розділі зібрано поезії, що розповідають про повсякденні клопоти наших малюків, про їхні малі й великі радощі. Ось стоїть новий будинок, а «до нього – сто стежинок», а в ньому «тупця двісті ніжок», бо то – щойно збудований дитсадок («Стоїть новий будинок»). А онде ідуть піонери – шефи дитсадка:

Ми прийшли до вас, малята,

Ваших друзів лікувати –

Тих ляльок і ведмежат,

Що поламані лежать.

Після цього «лікування» – підклеювання та підшивання, – вийшли ті «ляльки з лікарні – Стали гарні-гарні» («Грають сурми у дворі»).

Хоч би про кого йшлося – чи про хлопчика-умійка, який змайстрував із жолудів кумедних чоловічків і подарував їх недужій дівчинці, чи про невідомого майстерика, що розчистив і опорядив живлюще джерельце – це ті малюки, коті в майбутньому мають стати чесними й справедливими людьми. Всіх їх авторка зображує творцями, і їхні старання спрямовані на добро. Як от у дівчинки (вірш «Осіннє намисто»), яка хоче нанизати намисто не тільки собі, а в першу чергу «мамі і сестрі»; як у хлопчика із вірша «Кран-журавлик», замріяного у «кран-вертоліт».

Письмениця не тільки підносить маленьких читачів над буденністю, а й розбурхує їхні думки, спонукає до творення, пошуку.

А яке джерело фантазії почерпнуть діти з розділу «Луговий аеродром». Ця чудова поетична метафора, винесена в його назву, якнайповніше характеризує вразливу дитячу душу, загадковий світ природи, який у неї входить, зроджує подив, допитливість. Тут прочитаємо  про те, як «Світлий ранок В темний ліс На сніданок Роси ніс» («Ранок»), або про те, «Як загра музика-джміль Золотоголосий – Витанцьовують довкіл Променята босі» («Променята»). А непосидющий вітрисько схожий на вертлявого хлопчика-пустунця, бо ж умовляння вгамуватися розпалюють у нього бажання ще дужче пустувати («Вітрисько»). Вірш «Задзвони синенький дзвник», яким відкривається згаданий розділ, не лише вводить діток у світ дивовижного, а й спонукає їх іти з авторкою на розшуки між пелюсток і квіток ста казок.

У подальшому розділі («Хто розчипав роси?») до малят приходить їхній друг – винахідливий, кмітливий і роботящий хлопчик Дбайко. І ось ми бачимо його на річці, там, де «рибок зграйка Підніма піщинки з дна, Закасав штаненята Дбайко, Із кори ладна човна». Є в хлопчика своя пісенька в дорогу, знає він веселу лічилку, силу цікавих загадок і казок, але все те – поміж різними справами, бо он же «Знову Дбайко, Знову він Діло починає». Чи прокладає водогін для поливання грідки, чи майструє пищика з акацієвого стручка, чи кує срібні підківки для цвіркотливих коників – усюди він потрібний, турботливий хлопчик Дбайко. І кожному малюкові хочеться бути таким же спритним, добрим і кмітливим, як Дбайко-Посипайко, Дбайко-Поливайко, Дбайко-Потішайко.

А розділ Веселиця включає літературні загадки, через які діти краще пізнають свіи, відкривають ля себе нові властивості вже знайомих предметів і явищ, вчаться глибше розуміти природу і суть навколишніх речей. До речі, композиційно цей розділ звучить як книжка і книжці, розпочинаючись заспівом («Росте в саду веселиця») і завершуючись віршем «Чи усі ви ягідками Смакували? Чи усі над загадками Міркували?»

Останній розділ також скомпонований з веселих оповідок. Тут юні читачі знайдуть цікаву казку про симпатичного Жабунця-хвастунця, що й завершує книжку на життєстверджуючій, оптимістичній ноті.

Поезії Тамари Коломієць осяні щирою любовю до дітей, зігріті добром її серця. Оці її своєрідні лічилки-жмурилки, колисанки, казки, загадки, небилиці, веснянки – говорять як про знання нею дитячого фольклору, дитячого світу, так і про особливе уміння розмовляти з дітьми й від імені дітей. У цьому саме й полягає сенкрет її обдарування та неминущої популярності в читачів різного віку.

Вірші її дзвінкі, прозорі, вони близькі до народнопісенної лірики. Недарма оремі її поезії покладені на музику, як-от «Під ясними зорями», якою відкривається рецензоване видання. Залюбк виспівують малята пісеньку про двох веселих їжаків.

Книжка вийшла вдало ще й тому, що художник Едуард Колесов відчув її цілісність. Його малюнки не лише прикрашають книжку, а й розширюють, поглиблюють її зміст.

Марина СМІЛЯНСЬКА,

1986 р.

***

До дитячих сердець[9].

Вже стала крилатою фраза про те, що письменником, який пише для дітей, треба народитися. Але, на моє переконання, це зовсім не значить, що такий письменник усе – від першого вірша чи оповідання – має писати тільки для юних. Бувають і такі щасливі випадки, коли отой ніжний талант поволі зріє в душі письменника й неодразу викидає вічнозелений пагін дитячої поезії. Прикладів таких можемо назвати чимало. Павло Тичина, Максим Рильський та Іван Сенченко, Олесь Гончар і Борис Олійник… Так прийшла в літературу для найменших читачів і Тамара Коломієць. …

Звільна гортаю її книжку, розмірковуючи, що ж вона дає маленьким Івасикам та Оксанкам і їхнім батькам.

Перший розділ «Червоний пароплав» – про працю, професії. Нелегко писати про таке для малюків. Та коли є талант, добре знання дитячої психології, то, здається, що вірші самі спурхують з вуст поетеси.

- Котику-воркотику,

Одягни сорочку!

- Я не вмію!

- Котику-воркотику,

Зашнуруй шнурочки!

- Я не вмію!

- Котику-воркотику,

Застебни всі гудзики!

- Я не вмію!

- Котику-воркотику,

Приміряй картузика!

- Я не вмію!

- Як не вміє котик,

То чи вміє хлопчик?