Любов, до світу з’являється лише тоді, коли безкінечно полюбиш рідну землю: Зірка Мензатюк та екологічне натхнення.

Дитяча література, українська дитяча література потрохи вибирається за межі скромних другорядних ролей в українській літературі, наповнюється змістом, теорією, методологією і визначними іменами. Серед таких імен – ім'я Зірки Мензатюк, надзвичайної, тонкої, глибокої авторки творів для дітей. Зауважу лише, що Зірку сміливо можна назвати і однією з найбільш «екологічних» авторок, яка своїми творами будить в читачах любов до природи, повагу до всього живого, співчуття та бажання захищати увесь цей такий тендітний світ.

Добрий день! Попереду Великдень, значне свято для християн і видатне – для природи. Усе пробуджується, квіти, комахи, буяють трави, радіють люди. І сьогодні я хочу у Вас розпитати про любов до природи, про те, коли Ви вперше відчули себе частинкою української природи, українського світу, про те, що любите і що Вас, можливо, тривожить. Пані Зірко, не знаю, чи ви в курсі, але я як хімік і природничник віднесла вас до екологічних дитячих письменників, то ж сьогодні хочу розпитати про українську природу і Вашу до неї любов, яка читається в усіх Ваших казках, есе, розповідях.

От, погляньте. Великдень – особливе свято, де з воскресінням Христа постає і величне, радісне весняне оновлення природи. Традиційні свята, як правило, пов’язані з природою, бо від неї залежав добробут; вони були втіленням, з одного боку, сподівань, а з другого – вдячності за все те хороше, що дарувало життя. Про вдячність ми тепер не особливо згадуємо, а шкода, тому що вона концентрує увагу на позитиві і, я б сказала, є непоганим антидепресантом.

З самого малечку я росла серед живого зеленого світу, оскільки народилася в селі. А це – хата у вінку дикого винограду, квітники навколо двору, великий старий сад, у який прибувала вода, коли розливався Прут. Це кіт і курчата, це малі новонароджені ягнята, яких заносили до хати, щоб зігрілися й обсушилися в теплі. Я росла у тих квітниках, тому саду, тішилася тими ягнятами, то був мій дитячий рай. Значно пізніше я зрозуміла, що жилося тоді нелегко й не в багатстві, але малою я не помічала нестатків, навпаки, розкошувала, бо мене оточували затишок і краса.

Хто і як вчив вас поважати кожну квіточку, кожну комашечку, як Ви це робите у своїх творах?

Не було ніякої спеціальної науки. Просто так робили батьки, сусіди, і це сприймалося як належне: підв’язати жоржину, щоб не зламалася після дощу. Відчинити вікно в стайні, бо повернулися з вирію ластівки. Полити грядки, бо в’януть. Це були повсякденні клопоти, звичайна сільська робота.

Не все я тоді розуміла і не поводилася бездоганно. Нарвати букет квітів у лузі – це теж було запросто. Ніхто не казав: не рви, та квітка рідкісна, не винищуй її.

Задуматися про ту ж квітку, пташку спонукали книжки. Мені дуже подобалися пізнавальні природничі «Лісові казки» Оксани Іваненко, – можливо, тому, що в них фігурували знайомі, близькі мені речі. Ви будете сміятися, але однією з улюблених для мене стала книжка «Лікарські рослини і способи їх застосування в народі» Михайла та Івана Носалів. Просто чогось більш підходящого не потрапляло до рук, а цю ми мали вдома. Хвороби й лікування мене, звісно, не цікавили, зате я знаходила описи рослин, дізнавалася їхні назви, де яка росте. Тому деякі зі своїх книжок я пишу, так би мовити, для себе – тієї, якою я колись була і про що б хотіла прочитати. Такі мої «Зелені чари» (до речі, видавництво «Букрек» якраз випустило її оновлене видання) – розповіді про найцікавіші рослини України, пов’язані з ними легенди, звичаї, бувальщини. Такий і мій «Український квітник» – тут уже фігурують не дикі, а садові квіти. Цю книжку теж недавно перевидало видавництво «Ранок», вона є в продажу. Мене тішить, що на подібну тематику і сьогодні є попит, що сучасні занурені в віртуальний світ дітлахи попри все читають і про природу та рослини.

А там, де ви росли, були якісь вражаючі Вас рослини? А тварини?

Так, вражаючі рослини були! Наприклад, кульбаба. Ви не уявляєте, на які дивовижні перетворення вона здатна. Вінки – це найпростіше, їх плелося щодня. Але ж із неї можна зробити золотий годинник! Ділиш стебельце навпіл і зав’язуєш на руці. Або браслет: треба відірвати головку і верхній кінець стебла застромити в нижній. Або ще розділити стебло на якомога тонші смужки й опустити в воду: ото вже будуть кучері!

Траплялися й насправді рідкісні, особливі рослини. У Великій Рудці за моїми рідними Мамаївцями весною зацвітали рябчики, або гірські тюльпани. Їхні пелюстки – клітчасті, як шахівниця. Ця квітка занесена до Червоної книги України. На жаль, Рудку виорали. А в ній росли і червонокнижний зозулинець, і косарики. Усе те знищено. Меліоровану землю роздали людям, але вона неродюча, тепер там ростуть бур'яни.

Ще одну унікальну рослину – зозулині черевички – колись я побачила в лісі за Прутом. Цю прекрасну українську орхідею знайшла й зірвала моя подружка. Тоді я стала й собі шукати таку ж квітку. І знайшла, і зірвала. Не можна було того робити! Вчені лічать зозулині черевички поштучно, де і скільки їх зростає в наших лісах. Але хіба я знала?

Тому важливо писати, розповідати про рослини. Щоб їх не нищили ні діти, ні такі господарники, як колишній голова колгоспу з мого села, що виорав Велику Рудку.

Які дикі та одомашнені квіти Ви любите найбільше? Чому? Що треба зробити, щоб кожна людина у світі полюбила природу? Як думаєте?

Кожна рослина варта того, щоб її любити. Якщо не за цвіт, то за пахуче листя, як ту ж м’яту. Але на деяких мене періодично «переклинює», і я можу роками шукати яке-небудь зілля, щоб посадити в себе на дачі. Найчастіше це рідкісні, червонокнижні, або забуті рослини, що колись традиційно росли коло української хати. Так я «роздобула» ті ж рябчики – їхні цибулинки мені привезли з Голландії. Маю тис, воронець, пізньоцвіт, який ще називають розмарією. Цвіли в мене на дачі й едельвейси, цього року знову посіяла їх. Колись довго гралася з туберозами (начиталася про них віршів), але вони зацвіли єдиний раз, якось неправильно я їх доглядала…

Річ не в тому, щоб кожна без винятку людина любила природу. Скоріше йдеться про духовну гармонію людини – з суспільством, із навколишнім світом, про вміння почуватися щасливим у цьому щедрому на красу світі. Відвернувшись від природи, людина збіднює себе. У європейських країнах – Італії, Франції, Греції – у мене викликають захоплення їхні численні тераси, балкони, затишні куточки надворі біля будинків, де господарі люблять посидіти, понасолоджуватися погідним вечором і відпочинком після справ. Оце італійське «дольче віта» – радість буття – насправді не вимагає хтозна-яких затрат, тут важливіше вміння радіти, в принципі, звичайним речам.

 Можливо, ці вечірні посиденьки європейців подобаються мені ще й тому, що мої батьки так само в теплу пору вечеряли надворі. Коли зацвітала груша, виносили під неї стіл. І Шевченкове «Сім’я вечеря коло хати» було для мене звичною реальністю. Це були 50-60-ті роки, позаду – пережита війна, батько недавно повернувся з ув’язнення; радянська влада перетворила селян із господарів на колгоспних наймитів, у батьків забрали землю, худобу, навіть їхні весільні обручки. Але попри все – наступала весна, і ставалося як у пісні: «весна іде, красу несе, і тій красі радіє все».

Природа може бути (якщо не відвертатися від неї) великим учителем. Вона не нав’язує готових висновків на відміну від телевізора, але спонукає замислитися, налаштовує на лад і гармонію. І, щоб відчувати її, не конче втікати з мегаполісів – сонце сходить і в місті, і весна там теж настає.

А от як викликати любов… то дуже тонка матерія, що в кожне серце шукає інакшої стежки. Принаймні нею можна ділитися.

У мене в повісті «Як я руйнувала імперію» є епізод, де дівчата йдуть уночі у луг над Прутом, щоб подивитися на ромашки при місяці. Це не той матеріал, який додає сюжету динаміки й напруги, навпаки, відтворювати порухи душі – складна, а то й невдячна справа. Тому мене втішило, що цей епізод відмітили критики. І, може, хтось із читачів теж захоче зачаруватися місячними ромашками. Тоді ці сторінки я писала немарно.

Як Ви вважаєте, яке значення має література, дитяча література для формування екологічної свідомості кожного маленького читача?

Величезне, визначальне значення має література. Після радянських суспільних експериментів давні традиції, культура буття значною мірою поруйновані. Батьки не можуть навчити дітей того, чого і їх уже не навчили. Якщо для них вилазка на природу – це ввімкнути на всю потужність музику, напекти шашликів і піти, залишивши гору сміття, то й дитина від них нічого кращого не навчиться. І якщо батьки не милуватимуться разом з нею мальовничим краєвидом, не заслуховуватимуться співом пташок, не показуватимуть, як уважно, бережно ставитися до природи, то такий приклад мають давати їй герої книжок. Причому цих героїв має бути багато – у книжках, у кіно, у віртуальних іграх, щоби врешті-решт достукатися, переконати, повести за собою.

А якою має бути правильна екологічна поведінка людини, дитини? Чи є щось, що може примусити Вас зробити комусь зауваження за неповагу до природи?

Сучасна людина озброєна технікою і величезною масою одноразових речей, яких вистачає, щоб запаскудити все на світі. І елементарне, чого треба навчити, а навіть примусити нас – це не палити луки й береги річок, не засмічувати ліс, річку, море і все інше. Мені не раз хочеться криком кричати від цієї навали сміття, причому, як правило, у наймальовничіших місцях, бо саме там люди зупиняються на відпочинок. Не так давно напровесні я їхала машиною з Києва до Коломиї. Сніг зійшов, а трава ще не виросла, щоб прикрити узбіччя, і це було п’ятсот кілометрів суцільного смітника… я вже не знала, куди дівати очі, щоб не дивитися на ту гидоту. Зауваження я робила, але їх замало. Ці ж самі люди, які викидають сміття з вікон автомобілів і поїздів, стають екологічно грамотними, щойно опиняються за кордоном. Чому? Бо знають, що поплатяться. От і робімо висновки.

Чи у Ваш вільний час ви любите прогулянки на природі? А що думаєте, коли гуляєте?

Так, люблю прогулянки, люблю мандрівки «дикими» місцями – лісом, горами. Є така загадка: «Хто на собі свій дім носить?» Вона не тільки про равлика, а й про мене. Зі своїм чоловіком і дочкою, з нашими друзями ми обходили та об’їздили – з наметами, рюкзаками – немало гарних місць в Україні. Кримські гори, Карпати, Шацькі озера, придунайські озера, «степ козачий» і ще багато чого. До речі, для туристів, які себе поважають, не смітити на природі – це закон. Більше того, не раз прибирали, впорядковували засмічене місце, зупиняючись на стоянку. Про що там думається? Придумуються нові книжки, чи, може, не придумуються, а призбируються з різних пригод, смішних випадків, вражень. З походів у Чорногору з’явилася моя казка «Арніка» про найчарівнішу квітку Карпат. Вона перекладена англійською мовою – американського письменника Стівена Кента і перекладачку Віру Міченер привабила в ній екзотика Карпат. З автомобільних мандрівок і пригод склалася повість «Таємниця козацької шаблі», а її продовження «Дике літо в Криму» – з вражень від «дикого» відпочинку на березі моря.

Хто з українських класиків, на Вашу думку, найбільший природолюб? А з сучасників?

Українська класика дуже багата на твори про природу. Згадаймо хоча б «Світає, край неба палає», «Зацвіла в долині червона калина» і ще цілу низку проникливих ліричних шедеврів Тараса Шевченка, «Мамо, іде вже зима» Лесі Українки, дитячі казки й оповідання Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського, акровірші Леоніда Глібова, поезію Наталі Забіли… Тут можна називати десятки авторів, і ця ряснота свідчить, що український народ завжди був залюблений у красу рідної землі і оспівував її у слові. З сучасників я б назвала мариністику Анатолія Качана, прекрасні картини придніпровського краю в історичній прозі Володимира Рутківського, розповіді про рослини Євгена Шморгуна, а з молодих – чудовий цикл про рослини «Хто росте в парку», «Хто росте в лісі» та «Хто росте в саду» Катерини Міхаліциної, екологічні книжки Катерини Єгорушкіної і Лариси Ніцой. Не можу не згадати не український, але дуже глибокий твір для дітей – «Роню, дочку розбійника» Астрід Ліндгрен з надзвичайно тонким, соковито-яскравим змалюванням чарівного лісу, єдності з ним людини, а водночас вибудовуванням і міжлюдських стосунків. Це моя улюблена повість про природу і людину в гармонії з природою та з іншими людьми.

Чи думали Ви про те, що Ваші твори сповнені різноманітних екологічних зв’язків? Ви детально, навіть у казках, описуєте світ, в якому живуть ваші герої, лікарську дію чи властивості, взаємодію між різними живими та казковими персонажами. А чого б Ви додали для підсилення екологічного ефекту в уже написаних творах, якби знали, що їх будуть досліджувати з точки зору екології?

Власне мені йдеться, щоб мої читачі вчилися бути щасливими, це скоріш екологія духовного світу людини.

Чи щось доповнила б, змінила? Не знаю, мабуть, ні. Тепер уникають – добре, якби лиш дидактики, в художній літературі, вона віджила своє, – але й усього, що хоч трохи скидається на повчальність. Пустопорожній розважальний твір – це прекрасно (і хай такі будуть, часом не зайве всмак пореготати). А от із серйозною літературою біда… Від огульної критики часом доводиться захищати навіть добротну класику, на якій виросло без шкоди для свого духовного здоров’я не одне покоління українців. Таке ставлення не можна не враховувати. Тому якісь важливі речі доводиться закладати якомога тонше й делікатніше, інакше сполохаєш того юного читачика, мов метелика з квітки, і він полетить собі далі…

Чи є у Вас якісь екологічні таємниці, правила, яких Ви намагаєтеся дотриматися, щоб покращити, якщо не цілий світ, то світ довкола Вас?

Ні, таємниць не маю і не заміряюся на що-небудь глобальне. Одна окремо взята Зірка Мензатюк світу не переінакшить. Я пишу для мислячих дітей, для тих, які прагнуть вирости порядними, культурними, успішними людьми. І саме їхній духовний світ – моїх маленьких і трохи більших читачів – і є предметом моїх найбільших зацікавлень. Власне з нього усе й починається, хіба ні?

Чого маємо прагнути усі – письменники, вчителі, батьки, діти, щоб досягти якщо не – ідеального світу, то такого, аби всім було безпечно і комфортно в ньому жити?

Виховувати порядність. Не тільки в дітях, а й у собі також. Людська душа – як сполучена посудина: порядна, відповідальна людина і до природи ставитиметься людяно. А хам нищитиме… Комфортний світ починається із творення кожним із нас досконалої людини в собі, в цьому полягала революційна всеперемагаюча сила християнства. І досі ж нема нічого новішого: ми можемо поліпшити світ тільки вдосконалюючи себе.

Минуть часи, по суті, усе минуще. Зів’януть сьогоднішні квіти і навіть наше життя стане арехологічними знахідками і здогадками. Лише від нас залежить, що саме знайдуть наші нащадки в наших культурних шарах. Бережімо природу і читаймо книжки. А наші, українські письменники, роблять, як бачимо, все, аби нам було веселіше і цікавіше це робити.

Розмовляла Юлія КУМАНСЬКА,

М. Луцьк.