Поезія Ліни Костенко має дві найцінніші людські чесноти – мужність і розум. Водночас – це твори ніжної та прекрасної жінки, що володіє могутньою силою почуттів, вражає їх витонченістю та аристократизмом. Поет і критик В. Базилевський переконаний: «Українській літературі поталанило, що є у ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів». Чистий і щирий голос Ліни Костенко, її неповторно-своєрідна поезія вже понад півстоліття чарують нас. Шанувальники її таланту не стомлюються в нетерплячому очікуванні нових книг поетеси. Їх вихід у світ – завжди культурне свято для України.

Біль недитячих вражень...

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року. Її маленька батьківщина – невеличке, ошатне у своїй буйній зелені містечко Ржищів на Канівщині. Тут вона побачила світ у родині високоосвічених порядних людей – шкільних учителів. Батько знав дванадцять мов, вільно почувався в усіх шкільних науках, тому чи й не всі навчальні предмети міг викладати (та й викладав!) у школі. Родина майбутньої поетеси зазнала суворих переслідувань у роки сталінщини. Батько був репресований, десять найкращих років свого життя він втратив у концтаборах. І донька змалку засвоювала та переплавляла в собі ту родинну силу духу. Від батьків здобувала гіркий досвід життєвої мужності й любові, стійкості й наполегливості.

Раннє дитинство Ліни минало понад Дніпром – річкою, з якою пов’язано чимало поетичних перлин поетеси. Скупана в його водах, вона одну зі своїх збірок назве «Над берегами вічної ріки». Тож дитинство її, й справді, пройшло «над берегами вічної ріки» – спочатку у Ржищеві. Коли ж дівчинці минуло шість років, батьки-вчителі переїхали до Києва. Там її з матір’ю застала Друга світова війна. Ліні було одинадцять... На все життя в душі залишилася гіркота тих чорних днів. Вона болить поезіями, у яких згадується «дитинство, вбите на війні» та «перший вірш, написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні». Про початок своєї творчості Ліна скаже: «Справа не в тому, коли написано перший вірш. Справа в тому – коли вперше відчута поезія». Може, тому, закінчивши після війни середню школу і вступивши в Київський педагогічний інститут, щоб зберегти родинну династію вчителів, Ліна навчання продовжувала вже в Москві – у єдиному на весь гігантський тодішній Союз – Літературному інституті імені М. Горького.

«Талановитий поет з великим майбутнім...»

У студентські роки її вірші починають часто з’являтися друком у газетах, журналах і літературних альманахах. Вірші немов самі народжуються в її схвильованій молодій душі: любов і смуток, захоплення красою світу, намагання осягнути одвічні цінності життя, мудрість віків – така панорама тих перших поезій.

1956 року Ліна Костенко закінчила Літературний інститут. У дипломній роботі талановитої поетеси були вірші, які склали її першу збірку «Проміння землі». Рецензенти назвали випускницю Літературного інституту «талановитим поетом з великим майбутнім», відзначивши, що її вірші «вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, тією високою щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму» (Всеволод Іванов).

Поетесі-випускниці було двадцять шість років, перед нею відкривалася гарна перспектива: залишитися в Москві, друкуватися, її запрошували працювати в московських редакціях, але вона повернулася в Київ. Через рік вийшла друком перша збірка «Проміння землі» (1957), яка одразу ж принесла їй визнання та славу. Наступні збірки «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961) полонили читачів свіжістю образів, ніжністю почуттів, емоційною бентежністю та глибиною думок. Працювала Л.Костенко в цей час і над кіносценаріями.

Журнал «Дніпро» опублікував написаний нею в співавторстві з А.Добровольським кіносценарій «Перевірте свої годинники». Цей твір був відзначений другою премією на українському республіканському конкурсі. Київська кіностудія розпочала зйомки фільму. Поетеса вийшла на рубіж творчої зрілості. З натхненням вона працювала над наступною збіркою «Зоряний інтеграл», виношувала задуми нових сценаріїв. Читачі з нетерпінням чекали нових її книг. Але... наступає довга, довжиною в шістнадцять років, перерва. Духовна атмосфера в суспільстві почала змінюватися.

Кінець 60-х – початок 70-х років позначився хвилею репресій серед митців. У цей час безкомпромісна Л. Костенко не дозволила своїм цензорам потоптати її гідність людини й митця, пристосуванству й кар’єризму вона протиставила творчу незалежність і принципову непоступливість, не дозволяючи спотворювати написане нею. Книжка «Зоряний інтеграл» так і не побачила світ.

У кіносценарії «Перевірте свої годинники» поетеса відтворювала долю трьох українських поетів: Л. Левицького, В. Булаєнка та Ф. Швиндіна, які загинули в боях Другої світової війни, підкреслюючи трагедію обох народів – і українського, й німецького, одуреного фашизмом. І хоч було вже відзнято цікавий матеріал до фільму, але той рівень загальнолюдських почуттів, та вражаюча сила, з якою Ліна показала прозріння німецької матері, у якої син теж загинув на полях України, – були ще не на часі. Закид у прикрашуванні ворога Ліна не сприйняла, – не поступилася. Фільм вийшов на екран, але вже під іншою назвою («Хто повернеться – долюбить») і без імені сценариста. Л. Костенко від авторства відмовилась, оскільки режисерські переробки змінили навіть загальну суть фільму.

Тож наступило шістнадцять років небуття...

Розповідає донька – поетеса Оксана Пахльовська

Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби й не існувало: ім’я її було заборонене, вірші не друкувались, про вихід книжок і не мріялось. А люди про неї знали, переповідали один одному й правду, й вигадки, але знали, що вона є...

Мамина поезія з самого початку, від перших віршів, була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу. І слава, що до неї приходила, була не популярністю, не модою. Вона була вистражданою надією людей на своє відродження, на можливість повернутися до себе, ...на можливість відродження вже нібито виродженої і остаточно приборканої нації.

Мама все робила всупереч. Говорити, як наказано? Як не думається? «А я не хочу пошепки. А я не хочу крізь ґрати!» – сказала вона в «Зоряному інтегралі». І цю книжку після четвертої верстки розсипали.

Коротка і сумна пауза спогадів. Сімдесяті. У цей час на руках у мами – маленьке дитя, мій молодший брат Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити й говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки – народити дитину в розгул чуми. Це – правічний інстинкт роду, віра у перемогу життя і в його неперервність.

1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід «Неповторності» все одно під загрозою. Останній спосіб: мама оголошує голодовку – це вже друга. Перша була після вирубаних строф із першої після шістнадцяти років недрукування в «Літературній Україні» влітку 1976 року. Наш тато каже: «Ліно, у тебе ж діти!» Мама відповідає: «Діти мені простять».

...Але якщо в дитини заболить голова або виникнуть проблеми – надійнішого друга, порадника і захисника, як мама, немає. Все покине, щоб нам допомогти. Вона мені завжди каже: «Найголовніше – це діти і робота».

У мами свій метод виховання – свобода особистості. Вона дуже раділа, коли мій брат ще зовсім дитям писав чарівні вірші, а потім зайнявся театральними дійствами. Вирішила: буде режисером. Але коли він підріс і сказав, що буде математиком, вона тільки віддала належне його рішучості і самостійності. У мами є вогонь особистості, домінуюча пристрасть покликання – а відтак і величезна повага до самопожертви, до самовідданості...

Основа маминих стосунків і з нами і зі світом – довіра і надійність. Абсолютна довіра і абсолютна надійність. Врешті, і поезія її, і біографія говорять про цілісність і кристалічність її кодексу честі».

Ліна Костенко – літописець української історії

Через шістнадцять років мовчання з’явились книги «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), а також історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979, 1982), за який поетесі було присуджено Державну премію України імені Т. Г. Шевченка 1987 року. «Нагороду, освячену іменем Т. Г. Шевченка, – сказала поетеса, – розглядаю так, щоб витримати суворий і вимогливий погляд великого поета нашого народу».

Збіркою «Сад нетанучих скульптур» (1987) Ліна довела, що вона належить до тих митців, які вміють крізь вселюдське побачити національне, а крізь національне – вселюдське.

Потім був цикл віршів, які поетеса назвала «Інкрустації». Вони склали окремий розділ у книзі «Вибране», що побачила світ 1987 року. Сюди ввійшли твори з неопублікованих раніше книг «Зоряний інтеграл» та «Княжа гора», а також вірші й поеми останніх десятиліть.

Усе своє творче життя Ліна Костенко писала й пише твори про історію українського народу. Вона не обминає трагічних сторінок нашої історії. Мабуть, у цьому теж причина популярності поетеси і причина її колишнього замовчування. Історичну правду про поразку Богданового війська під Берестечком 1651 року розповідає її роман у віршах –«Берестечко» (1999), над яким поетеса працювала понад тридцять років. Вона переконана: «Поразка – це наука. Ніяка перемога так не вчить», а ще вірить, що гіркі уроки поразок навчать нині сущих у незалежній Україні цінувати свободу як найвищий здобуток нації. Дивовижний талант літописця сьогодення поетеса виявила у своєму єдиному прозовому романі «Записки українського самашедшого» (2010), що зразу ж став українським бестселером.

Дитяча муза Ліни Костенко

Поетеса часто звертається до теми дитинства. Її поетичні образи для дітей особливі: вони пробуджують почуття прекрасного, прилучають дітей до художнього сприйняття світу. 1987 року Ліна Костенко видала прекрасну (на жаль, єдину) збірку для дітей «Бузиновий цар». Її донька Оксана розповідає: «Дітьми ми (Оксана і Василько) були дуже вредні. І непоступливі. Та й зараз не змінились. Рід у нас крутий. Але завжди знали одне правило: хоч яку шкоду зробиш, – все нічого. Одного не можна: брехати. Ні іншим, ні собі. Це непросто, але глибина таких стосунків завжди чиста...».

Тож глибина стосунків Ліни Костенко з українськими дітьми, справді, чиста, особлива. Її вірші для дітей опоетизовують живу природу, навчають фантазувати, спостерігати й відкривати таємниці прекрасного. І крім того – вчать відчувати духмяність рідного слова, багатство мови:

Де ж ти, літо, поділось, куди подалось?

Осінь, ось вона, осінь! Осінь, ось вона, ось!

Осінь брами твої замикала вночі,

погубила у небі журавлині ключі.

Хіба ж це не музика? Воістину небесна сила слова... Музика слова Ліни Костенко.

Твори з «Бузинового царя» одразу ж пішли до малого читача читанками, хрестоматіями і збірниками для позакласного читання. Збірка висувалася на здобуття літературної премії імені Лесі Українки (1989). Вихід цієї збірки залишається й нині подією в літературі для дітей.

Особлива теплота і лагідність віршів, їх непідробна поетичність, оригінальність форми, щедрість вміщених у них почуттів, громадянська небайдужість – все це з часу виходу збірки веде дітей до вершин духовної культури. Вітаючи вихід збірки, літературна критика відзначила «глибоку справжність віршів» (Г. Кирпа), «дивосвіт слова» (І. Ільєнко). «Високою поезією» назвав вірші цієї збірки В. Брюховецький.

С. Барабаш радив юним читати «Бузинового царя», бо «там стільки України й українського на вселюдських перехрестях мудрого слова й мудрої думки, що обминути таку поезію просто гріх. То лірика, яка формує у дитячій душі здатність сприйняти і красу природи, і радість буття, і біль чийогось живого серця».

Справді, у віршах для дітей Ліна Костенко так відтворила звичайне життя, показала таку чистоту стосунків із природою, із людьми і власною совістю, що ось уже понад чверть століття подібного не існує. Поезії цієї збірки заворожують читачів блиском естетично вишуканих метафор та художніх образів.

У її книжці дуже багато звірят, птахів, комах, казкових персонажів, – значно більше, ніж людей. Та всі вони не просто олюднені: у читача складається враження, що він особисто перебуває в казковому дивосвіті, у якому мешкають люди і всі ці персонажі. Це враження підсилюється малюнками художниці В. Ковальчук. У дивосвіті збірки вщерть тепла й тривоги, лагідності й добра, співчуття й розуму, чуйності й мудрості.

Кожна поезія – ніби казкова мініатюра. За кількома поетичними рядками постає ціла гама людських емоцій, виникає не одна картина людських взаємин. Так, чуйністю та турботою про ближніх овіяний діалог джмеля і бджілки в поезії «Польові дзвіночки». Толерантність добросусідських стосунків дуже показова у звертанні джмеля до бджілки:

Піднімає джміль фіранку.

Каже: – Доброго вам ранку!

Як вам, бджілко, ночувалось?

Чи дощу не почувалось?

У цьому казковому дивосвіті для дитини все зрозуміле і близьке. Ліна Костенко відтворила взаємини героїв саме такими, якими їх сприймає сучасна дитина. У вірші «Чародійне слово» постає цілком реальна картина:

Хлоп’я у полі стежкою прошкує.

Метелик білий в маки залетів.

Чорненький котик в снопиках мишкує,

вони такі під сонцем золоті!

Але цю пейзажно-побутову картину сприймає дитина і хіба ж тут обійдешся без казки? Тож наступний катрен уже казковий:

Він ловить шурхіт, шелест, шарудіння,

Хапає снопик лапками двома.

А мишка знає слово чародійне,

І він її ніколи не спійма.

Таке відчуття ознак осені творить слухова градація «шурхіт, шелест, шарудіння». Поезія людяна за змістом і емоційними відчуттями.

Діти у всіх віршах Ліни Костенко наділені майже язичницьким поклонінням природі. Дуже хочеться хлоп’яті («Чародійне слово»), щоб світ був добрим, тож «мишка знає слово чародійне».

Свій довірливий світ, казкове царство людяності витворила й героїня вірша «Бабуся-Ягуся»:

Сьогодні ця паличка буде чарівна.

Це жаба не проста, це жаба – царівна.

Он котик-воркотик, он Баба-Яга

між добрих людей на мітлі сновига.

Тому «одне ж бо дівчатко, як біле гуся, сказала їй раптом: – «Бабуся-Ягуся». Однак поетеса повинна була застерегти дитину від надмірної довірливості: зло, на жаль, співіснує з добром, і це слід пам’ятати:

А баба як тупне на нього ногою!..

Ото, щоб Ягу називало Ягою.

Глибокий психолог, Ліна Костенко розуміє дитину. Вона знає, що юний читач сприймає інформацію емоціями й відчуттями. Не дивно, що в низці віршів збірки «Бузиновий цар» сюжетом стає настрій, емоція. Всього чотири рядки в мініатюрі «Синички на снігу»:

Синиці голодом намлілись –

така зима, така зима!..

Оце б у вирій полетіти, –

так батьківщини ж там нема.

Ця поезія – коротенька поетична новела, у ній немає тріскучих лозунгів і декларацій-закликів любити рідну землю. Натомість є глибокий філософський підтекст, цілком доступний дитині: бути вірним своїй Батьківщині, як віддані їй оці пташки, що не спокусилися чужим теплом і чужою ситою зимівлею.

Головний образ вірша – образ Емоції. Почуття вірності, відданості, любові до своєї країни цих прекрасних синичок впливають на емоції дітей і формують у них радість любові до рідної землі.

Хвилюючим настроєм розлуки з Батьківщиною пронизує серце чотири рядки новели-мініатюри «Осінні хмари сірі, як слони»:

Великі хмари холодом нагусли.

Червоне листя падає в гаю.

Летять у вирій дуже дикі гуси,

а я слонам привіт передаю.

Такий несподіваний художній образ «дуже дикі гуси» аж перехоплює подих – так просто й неповторно передається дитяче мовлення й мислення. Чи не отой «слонам привіт» буде для птахів аріадниною ниткою у важкій дорозі до вирію?

Читаєш ці вірші і розумієш їхній секрет: найефективніше виховання відбувається тоді, коли дитина не помічає, що її виховують.

Так непомітно засівають зерна любові до рідного краю і пейзажні мініатюри Ліни Костенко. Одвічний колообіг природи поетеса розпочинає з літа. Зима в збірці представлена віршами «Баба Віхола», «Пряля», «Заячий карнавал», «Синички на снігу».

З-поміж синонімічного ряду на позначення заметілі Ліна Костенко вибрала слово Віхола і створила казковий персонаж баби Віхоли в однойменній поезії. Казкова чарівниця Віхола дбайливо виконує свої обов’язки: «в двері стукала, селом вешталась», «полем їхала, в землю дихала». Поетеса вводить у віршовану казку знання, що розвивають інтелект дитини. Баба Віхола хоче просіяти «біле борошно, бо в полях іще дуже порожньо». Сніг зігріває озимину. Як метафорично-образно про це сказала Ліна Костенко: «сині пальчики – мерзне житечко»!

Зосереджує увагу авторка й на кольорах зими: сива віхола, біле борошно, сині пальчики. Поезія обрамлена поетичним кільцем з одного рядка. Чудовий епітет «метільній мітлі» створює картину снігової завії.

Засобом повторення поетеса передала довготривалість зими у вірші «Пряля». Майже щодня падає сніг, бо таємнича пряля «напряла хуртовин на шапки для верховин – на сувої полотна – на завіску для вікна, на хустину й укривало». А сніг все йде! («сніг іде-іде-іде»), його все «мало-мало-мало».

Мальовничі українські краєвиди постають у віршах «Березовий листочок», «Берізки по коліна у воді», «Ліс на світанку». На зорових образах поетеса побудувала величну весняну картину у вірші «Берізки по коліна у воді». Чарівний куточок України ніби пензлем художника змальований словесними фарбами. Природа в спокої, в мальовничій красі: затих весняний шум води, вона залишилась тільки в переярках біля беріз, де й плавають гуси «білі-білі, як лебеді». Спокій, велична краса... Немає у цьому вірші шуму. Все, словесно намальоване поетесою, сприймається зором:

Ані шелесту, ані бризочки,

ні далекого шуму коліс.

Лиш гусей лебедина низочка

огинає струни беріз.

Зовсім інший стан природи відтворила Ліна Костенко в поезії «Березовий листочок», використавши для цього всуціль слухові образи. У вірші змальована та осіння пора, коли «іще не сніг, і навіть ще не іній, ще чути в полі голос череди». Природа жива, вона в русі, в дії. Навіть заєць відчуває, що «ліс такий осінній, куди не ступиш, все щось шарудить!» Осіннє завмирання лісу має свою красу. Ми її чуємо:

Чи, може, це спинається грибочок?

Чи, може, це скрадається хижак?

То пролетить березовий листочок,

то пробіжить невидимий їжак...

Із прекрасним маркізом «в жабо й атласному каптані» порівнює грибочок Ліна Костенко в вірші «Ліс на світанку». Поетеса розкошує в мовному багатстві рідної лексики, вона пробуджує в юних читачів захоплення естетикою слова, сміливо творить мовні неологізми:

І сіє дощ дрібнесенький.

Оце уже грибнесенький!

Новими власними мовними знахідками Ліна передає зорову образну картину у вірші «Веселий дощ»:

Дощ полив, і день такий полив’яний.

Все блищить, і люди як нові.

Лиш дідок старесенький, кропив’яний

блискавки визбирує в траві.

«Дощ грибнесенький», «день полив’яний», «дідок кропив’яний», «садочок-зеленочок», «метільній мітлі» – ці неповторно поетичні новотвори свіжі, оригінальні, лінокостенківські.

У Ліни художні образи вишукані, метафорика лексики – із верховіть словесного мистецтва. З якою ніжною граційністю вона малює у «Веселому дощі» незабутню пейзажну акварель:

Струшується сад, як парасолька.

Мокрі ниви і порожній шлях...

Ген корів розсипана квасолька

доганяє хмари у полях.

Покладаючись на фантазію дитини, Ліна Костенко заохочує її мандрувати дорогою відкриття й пізнання світу. На цій дорозі чимало дивовижного: тут і радість, і мовчання, і мова квітів, і царство птахів та звірів. У цьому дивосвіті «зайці давали телеграми» (вірш «Телеграма-блискавка»):

І прочитала так сосна:

 «Чекайте квітами. Весна»

У цьому дивосвіті квіти не просто розмовляють, вони висловлюють почуття здивування («Здивовані квіти»):

Сю ніч квітка питала квітку:

– Що ж це робиться, поясни?

Тільки вчора було ще влітку,

а сьогодні вже восени!

У дивовижному царстві природи («Вже брами літа замикає осінь») птахи наділені людськими почуттями:

Чорногуз поклонився лугам і садам.

Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.

У казковій дорозі осягнення світу дітям зустрінеться «горобець із білою бородою», який викличе в них роздуми:

Може, він старійшина чи мудрець?

Може, він заслужений горобець?

Від дощу-зливи (вірш «Соловейко застудився») «плаче груша, плаче слива», і, коли він «періщить заходився, соловейко застудився». То ж сучасна дитина!

А тепер лежить під пледом,

П’є гарячий чай із медом.

У зимовому царстві («Зимові горобці»), де «річка заснула в берегах, село сотається димками», теж відбуваються дива: «лузають зиму горобці і літо-літечко пригадують». Таємниці природи розкриває катрен «Зелені дзьобики бруньок»:

Ворони каркали у кронах.

Світило сонце з висоти.

Бруньки мовчали при воронах,

Що завтра хочуть розцвісти.

Відзначаючи мудрість і пристрасть поезій Ліни Костенко, її уміння підноситись до філософських роздумів та узагальнень, наголошуючи на особливостях її поетичного почерку, В. Симоненко вважав, що це «краса без красивостей», яка «в українській поезії йде від Шевченка, Франка і Лесі Українки. Це та простота, яка поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і хороший смак».

Саме таку красу без красивостей малий читач відчуває і в сюжетних віршах збірки «Бузиновий цар».

Як дбайлива господиня, героїня вірша «Білочка восени» «на гіллячках, на тоненьких, поки день ще не погас, сироїжки та опеньки... сушить про запас». Її клопоти зворушливі: вона «нашпилює охайно, так їх тулить на сосні і міркує: а нехай-но ще побудуть тут мені». Викликає повагу відповідальність трудівниці, її хвилювання про свої зимові харчі, «щоб не вкрала їх лисиця або хитрий бурундук». Материнсько-турботливе ставлення білочки до праці створюється за допомогою розмовного вислову «а нехай-но ще побудуть тут мені».

Поетеса вдало користується народно-розмовною лексикою і в інших поетичних мініатюрах. У її поетичному мовленні дуже доречно вживаються вислови з народного мовного етикету, вони набувають у віршах Ліни Костенко особливого поетичного сяйва: «розбігайтесь, людоньки, хто кудою» («Горобець із білою бородою»); «хай би вибігли до стежки» («Вербові сережки» «бувай здоровий і пливи щасливий» («Перший пароплав») та ін.

Прочитавши про білочку та мурашок («Мурашки думають про зиму»), яким прийшла на поміч «різна комашина» й вони «три дні, три ночі» рубали «бадилинку на дровця», дитина проймається відчуттям поезії праці.

Зворушливою людяністю відзначається сюжет вірша «Перекинута шпаківня». Розповівши про трагедію в пташиній родині, поетеса кидає докір людям, які бездумно і бездушно поводяться з природою. «Плаче шпак уранці після зливи», бо «шпаківню вітер чорногривий перекинув денцем догори». Із шпаківні можуть випасти пташенята, які ще не навчилися літати:

Ще якби їм день чи півторадні,

ще якби їм днів хоча б із п’ять!

Бо вони ще ж зовсім безпорадні –

падаючи, ще не полетять.

У трагедії є свої винуватці: не тільки «вітер чорногривий», а й хлопці, які хатку так прибили, «що її порушили вітри».

Неприйняття душевної черствості й зубожіння душі у стосунках із природою – це те основне почуття, яке формує в читачів вірш «Перекинута шпаківня». Доречно у зв’язку з цим згадати значущі слова М.Рильського: «Любов до природи, до всього прекрасного на землі починається з малого – з любові до кішки, собаки, дикого звірка, квітки, листочка...» Ці гуманні ідеї Ліна Костенко втілила в казці «Бузиновий цар».

Казка має дивовижну форму: вона побудована на діалозі, але без слів автора. Використовуючи традиції української літературної казки, Ліна Костенко відтворила два людських відчуття природи – бабусі, у якому переважає раціо, та дитини з її вродженою поетизацією та умінням творити казкові предмети і явища природи. Вишуканий початок твору знайомить (як і в народних казках) із місцем дії

У садочку-зеленочку

Ходить вишня у віночку.

Дитяча цікавість охоплює хлопчика, героя казки, його вабить той садочок-зеленочок, йому хочеться зазирнути в те диво-царство. Бабусині застереження внукові почерпнуті з народної дидактики: «темні поночі сади», «там, де вітер шарудить, бузиновий цар сидить». У народі знали, який сильний дурманний запах має бузина, і дітям забороняли гратися під бузиновими кущами. Тож бабуся малює образ бузинового царя як втілення зла:

Брови в нього волохаті,

сиві косми пелехаті.

Очі різні, брови грізні,

кігті в нього як залізні,

руки в нього хапуни –

так і схоплять з бузини!

Дитина ж витворила казковий персонаж, який засвідчує злет її фантазії. Цар сидить «на пеньочку, як на троні». Його приближені – опоетизовані комахи: це мурашки: («є у нього для настрашки славне воїнство мурашки»), равлики, що своєю формою нагадують духові інструменти («є оркестри духові, равлик-павлик у траві»), павуки («невсипущі павуки тчуть серпанки і шовки»).

Відчуття краси й небуденності світу викликає в дитини радість:

На царевій опанчі

зорі світяться вночі.

Він сидить у бузині,

усміхається мені!

У творах Ліни Костенко владарює глибокий підтекст. Щоб не розтікатися філософськими узагальненнями (вони в неї, за власним визначенням, короткі, як діагноз), поетеса користується афористично влучними висловами, вона не нанизує епітетів для красивості. У поезії «Дід Ревило» дитина мислить короткими називними реченнями:

Вікно. Туман. І гілка горобини.

Із ночі груш нападало в траву.

Дощова погода. Поганий настрій. Та плакати не можна, «бо дід Ревило в торбу забере». Дитина знаходить, чим розвіяти нудьгу:

Візьму я пензель і паперу клапоть

і намалюю всю цю акварель.

Змальовуючи дитячу уяву й фантазію, поетеса відкриває особливий дитячий світ. Вона занурює в нього свого читача й дарує йому радість повернення в казку дитинства, а в дитині виховує Людину. Поезія для дітей Ліни Костенко – це справді мандрівки її велико-людяного серця у світ дитини.

Антоніна МОВЧУН,

кандидат педагогічних наук,

 заслужений учитель України,

м.Київ

Джерело:

Мовчун, А. Ліна Костенко ( Народилася 19 березня 1930 року) / А. Мовчун // Початкова школа. – 2003. – №7. – С. 46–52.