Вчителька початкових класів Любов Георгіївна КУПЦОВА працює в Одеській спеціалізованій школі № 40 із травня 1988 року. Вона – автор понад 10 авторських програм, підручників та методичних рекомендацій для вчителів мови та літератури молодших класів.

Відзначена Грамотами міського управління освіти та Управління освіти і науки Одеської обласної державної адміністрації, президента України за досягнення та вагомий внесок в освіту, Міністерства освіти за роботу з обдарованими дітьми. За рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради отримала почесне звання «Кращий педагогічний працівник міста Одеси».

Можна стверджувати, що своє життя Любов Георгіївна присвятила дітям. Може, тому й вона працює не тільки на ниві освіти, але й літератури – однієї з головних складових виховання підростаючого покоління.

Цього року повість Любові Купцової «Ксюша та Ведмідь» була відзначена 1-ю премією VIIІ міжнародного літературного конкурсу творів для дітей та юнацтва «Корнійчуковська премія».

Отже, наша розмова з письменницею про творчість, викладання, виховання, натхнення і кохання...

– Пані Любове, як сталося, що Ви обрали професію вчителя?

"У п’ятому класі ми взяли шефство над першокласниками. З цього дня, мабуть, я і пішла стежкою до вчителювання. Спочатку проводила ігри з малюками на перервах, потім стала читати у вільний час книги, приходячи до них в групу продовженого дня. А одного разу під час канікул зловила себе на думці, що чогось мені не вистачає. А не вистачало спілкування з малюками! Тут-то я і замислилася над тим, ким хочу стати в майбутньому. Але була в мене ще одна мрія – піти в літературний інститут. У той час я вже трохи писала, більш «хворіла» на вірші. Але розуміла, що не хочу писати за вказівкою і зобов’язанням. Ще однією моєю пристрастю була археологія. Але яка з мене буде хранителька вогнища і мати, якщо я буду мотатися по розкопках. Словом, вже тоді я зрозуміла, що всі свої інтереси, здібності і мрії я зможу об'єднати в професії – «вчитель початкових класів".

– І скільки випусків вже маєте на теперішній час?

"Важке питання! Це ж треба порахувати! Ніколи цим не займалася. Приблизно… По чотири роки кожен випуск, мабуть їх було 7 приблизно по 32-34 дитинки, ось і маємо 240 учнів. Але ще були класи, де я викладала мистецтво, та перший рік працювала педагогом-організатором. Знов скажу, питання важке Зараз у мене 34 чарівних непосид-другокласників. Це восьмий буде випуск".

– Перші Ваші випуски – то вже дорослі люди. Зустрічаєте когось із своїх колишніх «першачків»? Чи то вони тебе відвідують?

"Відвідують! Є хлопці, які перед рейсом обов’язково приходять на вдачу, як вони кажуть. Запрошують на весілля, приносять немовлят, щоб поділитися своїм щастям. Зустрічалися і в скрутні години, коли шли з життя батьки моїх учнів. Як кажуть, у радості й в горі".

"Не помиляєтеся. Пишу і зараз для дорослих вірші і трохи прози".

– Чому відбулась така зміна пріоритетів?

"Краще сказати, розширилися пріоритети. Для дітей треба писати більш майстерно. Вони не стануть читати твої книжки, коли їм не цікаво".

– А з чого почались «Майка та Смугастик»? Із героїв, яких Ви побачили «вживу» чи з ідеї розказати діткам про тваринок із середовища, яке нас оточує?

"Близькі кличуть мене Білкою, кажуть, що за характер, а не за руде волосся. Я свого близького друга я називаю Котом. Ось він і запропонував написати історію про Білку і Кота. Я довго впиралася, не було, мабуть, поштовху для цього. Але одного дня мені потрібно було для уроку скласти невеличку історію саме про цих героїв. І пішло-поїхало! Більш того, вже є друга частина «Повернення Майки і Смугастика». А побачить вона світ чи ні – питання відкрите".

– У Вашій творчості буквально відстежується така собі циклічність: спочатку вірші, потім казкова пригодницька повість для дітей, а тепер – повість про перше кохання...

"Спочатку я не збирала писати повість. Було кілька окремих оповідань про Ксюшу і Ведмедя. Але Володимир Григорович Рутківський запропонував написати повість, бо герої прорисовувалися дуже цікаві, неординарні. Я погодилась".

– Герої повісті – чи не Ваші знайомі? Або й учні?

"Це такий збірний образ всіх моїх попередніх спостережень за друзями, учнями, донькою і зовсім трохи мого власного учнівського досвіду. Герої були придумані мною, але трохи пізніше вони стали жити своїм життям. Іноді дивували мене своїми вчинками, вели мене зовсім в іншому напрямку. Дуже полюбляю мопсика Жорика".

– Можливо, їхня історія схожа на історію Вашого першого кохання?

"Ні, ця історія немає відношення до мого першого кохання. Хіба що, світлий образ, який було створено в моїй уяві завдяки тому, що я дуже любила читати. Як казала моя донька, в житті все не так, як у книжках – це вона про перше кохання, довіру, дорослу любов. Мені дуже хотілося, щоб після прочитання повісті, у читачів залишився теплий вогник у душі".

– Так, справді. Дуже світла, чиста історія. І прекрасно, що у повісті відсутня складова, яку часто-густо пропонують використовувати видавці. Здогадалась? Так, це відсутність сексуального забарвлення. А як Ви ставитеся до цього? Чи потрібно настільки наполегливо звертати на це увагу юного читача?

"Як на мене, то цього «добра» вистачає. Сексуальне забарвлення лізе з телеекранів, рекламних роликів, навіть, з мультиплікації. Діти ще тільки з пелюшок звільнилися, а ця тема – звідусіль".

– До речі. А перший вірш був про кохання? І як Ви його написали: під впливом емоцій чи свідомо роздумуючи про життя?

"Ні, не про кохання. Це був такий собі римований заклик до миру. Ніхто не знав, що на папері римую. Надіслала його в районну газету моя класна керівниця. А як вірш до неї потрапив, не пам’ятаю. Його надрукували. Так тайна перестала бути тайною. Це був випускний клас.

Вірші ж приходять самі. Сісти за стіл і написати – у мене ніколи так не виходило. А про любов звісно теж писала, як всі підлітки. Ці емоції найсильніші!"

– Автору завжди хочеться знайти вдячних слухачів. Кому першому Ви "Гарне питання. Подрузі. Їй сподобався вірш".

– Окрім художньої літератури Ви працюєте і над навчальною. А це вже зовсім інша історія – по собі знаю. Що Вам важче дається? Чи все пишеться однаково легко?

"Навчальна література – це зовсім інша ніша. Пишеться по-різному: буває важко розпочати, а потім треба гальмувати, а ідеї народжуються знову і знову.

Можу сказати, що навчальна література спрощується, критерії дивні, як на мене, дуже багато методичних порушень. Як можна надати «Ненаголошені в корені» і не дати тему «Корінь слова»? Це болісне питання. Легко пишеться те, що вже сформувалося в голові….

В творах мої герої веселі, неординарні особистості. Не знаю, чи люблять вони свого автора, але я їх – дуже. До речі, дитиною я була впевнена у своїй звичайності. Навколо мене було так багато цікавих талановитих людей. Мені дуже пощастило з учителями. Низький їм уклін".

– Розкриєте хоча б один секрет Вашої «творчої лабораторії»? З чого починається казка або вірш, коли в голові вже сформовано ідею?

"У голові виникає діафільм із кольорових кадрів, і я їх подумки озвучую. В житті бували ситуації, коли я починаю голосами мультиплікаційних героїв озвучувати двох собачок, або котів на пляжі. Як полюбляють говорити мої знайомі: «Який талант гине!». Але я його дуже часто використовую в роботі".

– На ваші вірші для дорослих створено пісні. Хто пише для Вас музику? А виконує?

"Музику до своїх віршів пишу сама. Виконую теж сама. Всього дві пісні написали інші музиканти: «За дверью в заборе» музика і виконання Олександра Дзюби та «Кальян» музика і виконання Сергія (Оstrovityninа).

Є пісні на слова інших поетів.

Під замовлення писати не можу, не вмію. Щось повинно у душі клацнути – називаю це співзвуччям. Я самоучка, музичної школи не закінчувала, але дуже хотіла. Не склалося.

Пісні – це вібрації душі. У скрутні часи гітара – мій лікар і пастир".

– Сподіваюсь, що у скруті ти перебуваєш не часто. Ти завжди така весела, енергійна, відкрита до спілкування... Ось як зараз. Дякую тебе за цікаву розповідь і бажаю щастя й натхнення!

Розмовляла Еліна ЗАРЖИЦЬКА