«Ми не можемо дозволити собі зараз таку розкіш, як смисли для вбогих.

Наша робота — це смисли для щасливих пасіонаріїв.

Бо вони вже народилися. І вже ростуть».

Маріанна Кіяновська.

Відсутність в Україні чітко окресленої державної ідеології з часом перетворила соціально-політичне міфотворення на одну з провідних рис буття суспільства. Особливо гостро брак ідеології став відчутним після Революції Гідності. Водночас, як зазначає О. Гойман: «Зовнішня загроза сприяє об’єднанню українців, незважаючи на конфесійну, національну приналежність, мову і місце проживання»[1].

Цивілізаційні виклики, що постали перед Україною, загострили потребу в розмежуванні свідомої та несвідомої діяльності соціуму, історії «бажаної» та реальної. В умовах анексії частини територій та війни на східних кордонах країни гуманітарії зобов‘язані запропонувати українському суспільству дієвий інструмент свідомої консолідації та визначення єдиних ціннісних орієнтирів. Одним із найбільш дієвих засобів у цьому сенсі є добір та суспільне «проговорювання» персоналій, які витворюють своєрідний «звичаєвий пантеон»[2] нації як набір узвичаєних поведінкових і націєасоціативних типів[3], котрі маркують власними іменами певні історичні проміжки. Відсутність його у суспільстві спричиняє ціннісний хаос і безсистемність роботи виховних інституцій, веде до мимовільної переорієнтації молодшого покоління на пантеони інших держав. Частково дану проблематику в своїх дослідженнях порушували: В. І. Попик, Н. П. Марченко, Н. І. Любовець (у царині біографіки)[4]; Н. М. Вернигора, Н. С. Дяченко, О. В. Іванченко, Г. В. Корнєєва, Л. М. Кусій, Н. П. Марченко, Е. І. Огар (у царині книгознавста та пробем читання)[5]; І. В. Братусь, А. Є. Здражко, С. С. Іванюк, Т. Б. Качак, В. В. Кизилова (у царині літературознавства)[6]; І. В. Вавілова, В. В. Гладишев, І. Д. Нілова (у царині педагогіки)[7]. Водночас прискорена інформатизація та поява суспільства знань призвели до цифрової та гуманітарної нерівності: частина успішних в інших сферах буття суб‘єктів залишаються несформованими користувачами знання. Відтак історія та біографія факту стає доступною лише частині суспільства, інші представники якого (не залежно від віку) спроможні сприймати лише історію сюжетів і образних міток (як діти!). Отже, значимим стає не сам факт, а його грамотне позиціонування, просування та інтерпретування. За цих умов біографічна галузь знання перетворюється на міждисциплінарну самостійну сферу, котра, по-суті, визначає культурологічно-ціннісні орієнтири суспільства. (Йдеться не лише про наукові засади формування національного чи державного пантеону, а й про ціннісні критерії відбору постатей і вибору ключових, сигнальних моментів їх долі для подальшого тиражування та узвичаєння в системі суспільних цінностей).

На загал у колі читання юних українців нині з‘явилося чимало видань, що на сучасному рівні наукового знання та з відповідних часові позицій розкривають постаті знаних і незнаних раніше вітчизняних достойників. Проте досі добір персоналій і фактів їхнього життя та діяльності у виданнях для дітей залишається справою особистого вибору автора чи укладача й мало корелюється з потребами сучасного українського суспільства та держави. Так само повністю залежною від особистісних чинників залишається форма подачі цієї інформації. Серед тенденцій, що простежуються у новітній біографіці для дітей України, вартим уваги видаються: а) співіснування просвітянських, радянських, національних і глобалізаційних традицій і стереотипів; б) поступові неогуманістичні зрушення (актуалізація особистісних і комунікативних аспектів), що призводять до заміни ідеологем ціннісними орієнтаціями; в) перехід від оціночної (ідеологізована, романтизована, дидактична) біографії до фактологічної (критичне мислення), від лінійної – до стереоскопічної; г) усвідомлення невідповідності усталеного ранжування персоналій історико-фактологічному; д) поява сталого інтересу до генеалогії як обов‘язкової складової життя людини; е) домінування електронної біографіки. Означилися також чіткі виклики, що потребують уваги та вирішення, зокрема це: а) хаотичність добору імен у розмаїтих базах даних, довідкових і енциклопедичних виданнях; б) традиційне домінування «гуманітаріїв» і порушення гендерного балансу; в) постколоніальне «обнулення» урбанізму та аристократичних традицій в Україні; г) постколоніальний острах маркування «українськістю» постатей, раніше «запозичених» іншими державними утвореннями; д) сформована бездержавністю засторога щодо українських діячів неукраїнського походження й т. з. «ідейних ворогів»; е) не усвідомлення огрому української діаспори та українців за походженням як «своїх»; є) відсутність цільової державної програми «олюднення» українського інформаційного простору[8].

Водночас упродовж останніх десятиліть в українській гуманітаристиці намітилася чітка тенденція зростання інтересу до дитини та дитинства як соціокультурного явища: започатковані низка знакових для теми міжнародних міждисциплінарних наукових зібрань[9], у всіх галузях гуманітарного знання невпинно зростає кількість та якість наукових праць, присвячених «дитячій» проблематиці[10]. Дана тенденція пояснюється як соціально-економічними причинами (сталий попит на «дитячі» товари, а відтак орієнтованість ринкових механізмів, зокрема, реклами на «юного споживача»; формування та розгортання різноманітних «дитячих» організацій при політичних, громадських і релігійних осередках; комерціалізація освітньої галузі та позашкільної роботи з дітьми тощо), так і внутрішньою логікою соціокультурної трансформації постколоніальних спільнот: саме «дитяча» царина синтезує у собі всю сферу культурної діяльності як такої та найбільш повно і прозоро виявляє та моделює зміни, що відбуваються в «дорослому» світі, є репрезентантом істинних, а не декларовані цілей та ідеалів суспільства. Можемо припустити, що відстеживши, як саме реагує на карколомні історичні події сучасного українська книга для дітей, зокрема біографічна, помітимо, в якому напрямку розвертається ціннісно-мотиваційний розвиток суспільства загалом. Найяскравішими маркерами в даному разі є образи «Героя» та «Іншого», формула творення яких у книзі для дітей обов‘язково містить засадничі риси ідентичності.

Починаючи з середини 90-х рр. минулого століття в науковій спільноті були випрацювані підходи до відбору та презентації постатей у біографічних словниках і електронних базах даних (див.: матеріали наукового збірника «Українська біографістика»), проблему героя активно обговорювали в межах публічних дискусій (скажімо, круглий стіл «Пошук героїв у національних традиціях», зорганізований у межах Міжнародного форуму «Герої» та «антигерої» у європейській політичній та історіографічній традиції» (4-5 жовтня 2012 р.) та в процесі розгортання краєзнавчої та генеалогічної діяльності у бібліотеках для дітей і шкільних бібліотеках України. Жива практика творення новітніх героїв пришвидшилася й пережила карколомні зміни, тоді як конкретних досліджень і теоретичних і методичних узагальнень у цій сфері суттєво бракує. Здебільшого проблемою творення «формули героя» все ще займаються громадські діячі та медійники[11].

Оскільки події кількох останніх років в Україні — Революція Гідності, анексія Криму та війна на східних кордонах країни — все ще процес у його розгортанні, будь-які наші припущення та ідеї, висловлені у цій статті, є поглядом із середини, поглядом людини задіяної в сам процес і тим самим позбавленої об‘єктивності відстороненого наукового спостерігача. Тому мету своєї роботи вбачаємо найперше у спробі означити тенденції, що простежуються тут і сьогодні у книзі для дітей в Україні щодо формування образу «Героя» та «Іншого».

Дуже чітко цю нагальну для української гуманітаристики проблематику означила М. Кіяновська: «Чи формула героя Майдану передбачає те, що він неодмінно має бути українцем? Чи може він бути російськомовним українцем? Чи може він бути вірменином (адже Нігоян був вірменином!)? А євреєм? А ромом? А неповносправною людиною? Чи може він бути багатим власником іграшкової фабрики? А бідним селянином із Прикарпаття? Нам дуже, дуже важливо не запізнитися з чарівною «формулою героя» історії, розказаної дитині»[12].

В українській дитячій літературі довгий час панував архаїчний герой — радянський чи просвітянський, «добра» «вбога» дитина, варта кращого. Базовий символічний контекст змінився після Майдану 2004 р., а новий герой-пасіонарій, повністю позбавлений будь-яких рис меншовартості чи засторог щодо власної української ідентичності, ввійшов у літературний канон із появою трилогії В. Рутківського про «Джур» (перша книга «Джури козака Швайки» — Київ: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2007) та низки повістей у серії «Українська сила» львівського «Видавництва Старого Лева», зокрема книжок О. Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» (2007) про силача із закарпатського села Білки Івана Силу та «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» (2008) про легендарного опришка Григора Пинтю. Водночас у цих книжках вперше про «Інших» йшлося без пафосу чи нарочитої зловорожості: турки й поляки, росіяни та американці, євреї та німці постають поганими чи добрими персонажами слідуючи логіці характеру, а не співвідносно своєї віри

чи національності, а герой-українець виявляється спроможним без ідеологічних засторог відверто шанувати чи ненавидіти представника іншої нації, визначаючи своє ставлення раціональними потребами співжиття чи протистояння. Тоді само з‘являється низка заснованих на ґрунтовній джерельній базі художньо-документальних повістей для дітей Є. Білоусова (скажімо, «Степан Руданський — поет і лікар» (Тернопіль, 2008), «Агатангел Кримський — учений та письменник» (Сімферополь, 2012)), а також його повісті-казки про дитинство та юність Т. Шевченка «Тарасове перо» (Київ, 2004) та Лесі Українки «Лесина пісня» (Тернопіль, 2009). У 2009 р. видавництво «Апріорі» започаткувало серію книг «Апріорі — дітям», що знайомить молодших школярів із біографіями визначних письменників і уривками з їхніх творів, доступними сприйняттю дітей молодшого та середнього шкільного віку (Д. І. Іваницька уклала збірки «Шевченко — дітям» та «Леся Українка — дітям» (Львів, 2009). На жаль ці твори були новітніми формально, продовжуючи потрактування видатних постатей українства у архаїчному «жалісливому» ключі та лінійній формі оповіді. Натомість у 2007 р. київське видавництво «Грані-Т» започаткувало найчисленнішу та найбільше поширену в Україні серію «Життя видатних дітей» у формі авторських збірок художніх інтерпретацій окремих епізодів із дитинства відомих людей, а в 2011 р. у київському видавництві «Зелений пес» заснували біографічну серію «12 балів», зорганізовану як своєрідне «розслідування» сучасним школярем дискусійних моментів і подальших інтерпретацій життя та діянь видатних українців, чия присутність серед «героїв» (чи й серед українців!) на той момент все ще залишалася дратівливим питанням («Степан Бандера і я» В. Левицької, «Княгиня Ольга і я», «Іван Мазепа і я» Г. Ручай та ін.). В обох випадках підхід до добору персоналій та акцентування найбільше вітаїстичних і національно яскравих моментів із їхніх доль, а також вільна модерна форма оповіді були проривом у біографіці для дітей. Те саме можна сказати про енциклопедію «Український космос» (Київ, 2009), що розгортає перед юним читачем максимально вичерпну (й із погляду біографічної інформації також) картину долучення саме українства до космічної сфери. Лише серед головних і генеральних конструкторів у книжці згадані близько 20 українців (Ю. Кондратюка, С. Корольова, В. Глушка, М. Янгеля та ін.). Фактаж дібрано таким чином, щоб юний читач бачив, що саме українці (інколи вихідці із сусідніх сіл!) стояли біля засновку космічних спромог провідних країн світу. Тоді само починається перепрочитання канонізованої в радянський час історії, зокрема з‘являється роман для підлітків В. Рутківського «Сині води» (Київ, 2011), присвячений князеві Боброку-Волинському, котрий задовго до Дмитра Донського зламав хребет ординцям на річці Синюсі, а згодом як воєвода розробив стратегію бою та очолив славнозвісний «засадний полк» того ж Донського. У творі вперше представлено органічну спільність українсько-литовсько-польського минулого, привнесено нові ідентифікаційні мітки щодо розуміння самості українства співвідносно з литовською державою, Московією та Туреччиною тощо.

Як наслідок «…з десяток дуже важливих у сенсі смислотворення книжок утворили у 2007–2014 роках ту критичну масу, яка вплинула на соціокультурне формування цілого покоління нинішніх студентів — тих, хто 21 листопада 2013 року розпочав Євромайдан»[13].

У свою чергу Революція Гідності одномоментно витворила принципово новий тип героя української дитячої літератури. Вперше були актуалізовані архетипні кодові щодо нації символи й уявлення (скажімо, «Воїни Світла» як новітнє лицарство, нащадки князівських воїнів-богатирів і славного козацтва, зі своїм кодексом честі та абсолютною легітимністю дій, наданої «Майданом» як Собором духу та чинним народним віче, «Небесна Сотня» як всенародна жертва та Небесні Захисники кожного потребуючого, «Кобзар» як Живе Слово, що нарешті очистилося й почуте народом тощо). Логічно, що й перша книжка для малюків про події Революції Гідності стала мистецьким відображенням саме цих архетипних структур. «Казка про Майдан» Христини Лукащук вийшла друком у львівському «Видавництві Старого Лева» у травні 2014 р. і була безпосередньою реакцією авторки на тогочасні події та першою вітчизняною спробою говорити з дошкільнятами про надскладні речі сьогодення виражальними засобами дитячої книжки. Месткиня створила і сам тест, і дуже символічні, сповнені архетип них образів і глибинних сенсів малюнки, виконані в техніці народного примітиву. Обкладинкою книжці слугує авторська ікона Романа Зілінка «Покрова», котра має стати дітям ще й оберегом у цей скрутний час. Видання має на меті дати малюкові відчуття захищеності та безпеки, а також запропонувати йому спосіб осягнути глобальні зміни, що відбуваються в країні. Книга дуже життєствердна. Значну її частину складає легенда про створення та розквіт українського народу, міць його духу та багатства української землі. Події Майдану змальовані як битва Світла з Тьмою, в якій спадкоємці кращих чеснот українства, навіть гинучи, утверджують Божу справу в світі та Добро на своїй землі. Такий спосіб викладу події дає дитині зрозуміти: її захистять люди й «ангели», які пролили кров за свою вітчизну та справедливість, але й вона мусить рости гідною цього захисту та світлих перспектив, які він дає.

Водночас з‘явилися спроби безпосереднього уславлення окремих героїв Майдану у творах для дітей. Скажімо, Т. Пакалюк опублікувала віршоване оповідання про долю наймолодшого героя з Небесної Сотні Назарчика Войтовича «Янгол з Небесної Сотні» (Чернігів: Десна-Поліграф, 2015). На жаль, попри прекрасний задум і щирі намагання авторки, твір художньо слабкий, надлишковим пафосом і дидактизмом схожий до гірших опусів радянських часів про «піонерів-героїв».

Важливо, що здебільшого авторами новітніх текстів для дітей про драматичні події сучасного є представники покоління, сформованого протестними акціями українства останніх десятиліть, які мислять себе лише і тільки вільними людьми незалежної держави з великим минулим і перспективним майбуттям. До прикладу, та ж Х. Лукащук, розповідаючи порталові Барабука про причини, що спонукали її написати книжку, зазначає: «Від першого разу, коли поїхала на Майдан на початку грудня, зрозуміла, що це не мітинг за вступ до ЄС, не революція за Ідею і навіть не за Націю… Це — значно більше. Це — війна між Добром і Злом. Це відчула на якомусь іншому рівні, ніж розум, бо на ту мить вже мала осмислені емоції від двох попередніх революцій: Революції на граніті і Помаранчевої. Властиво, про це своє розуміння Майдану як епохального явища, якому сьогодні складно дати повноцінну оцінку, захотілося розповісти дітям… Основна ідея, яку хотілося б донести, — думка про те, що добро перемогло зло. Аби все відбулося, мусимо кожен на своєму місці щодня, щомиті до цього докластися. Перекладати відповідальність на чужі плечі більше не вдасться».

Дзвінка Матяш, авторка антиутопічної психологічно-філософської повісті для підлітків «День сніговика» (Брустурів : Дискурсус, 2014) теж активно проживала Майдан і так само вклала у книжку власні враження та досвіди: «Книгу я писала в хаотично-спазматичному темпі, відчуваючи, що я рятую нею себе і можливо когось іншого. … Довколишня реальність діяла на мене дуже погано. Я не спеціаліст із виготовлення коктейлю Молотова, я не могла б його кинути в людину — «беркут» це чи ні. Я багато чого не могла і була абсолютно безсила перед тим, що в моєму місті гинуть люди. Це те до чого неможливо бути готовим. Тому я мусила себе рятувати. Саме оце «рятування», намагання зберегти серед холоду і люті власну сердечність як ідентичність є головним у її книзі. Письменниця сприймає власну творчість як наповнення світу любов‘ю («Текст треба було наповнювати любов’ю, бо простору мого міста, в січні-лютому її бракувало. Були люди, які намагалися це шатро любові розпинати над Майданом, вулицею Інституцькою, Європейькою площею. Кожен мав вносити свою лепту»). Водночас Дзвінка розуміє, що Майдан на завжди її змінив і ця нова людина в ній ще нікому не знана: ««Останній день сніговика» — це певний рубіж у моїй літературній діяльності. Та людина, яка писатиме наступні книги — хтось абсолютно інший. Я її ще не знаю і особисто для мене є загадкою: хто ж вона?». Власне, ми тільки зараз починаємо окреслювати межі цієї нової ідентичності кожного з нас. У повісті «День сніговика» все універсальне та символічне — часопростір, диктатор і народ, навіть імена (позитивні персонажі названі на літеру «Л», «любов», а негативні — кострубато, скажімо, Прозазакій). Велике місто на Медовій річці втрачає свої емоції, свою теплоту й сердечність, стає сірим. Так себе виявляє Зло. Усі, хто вирізняються із сірої маси — «інші». Мешканці країни думають, що «інших» забирають на «лікування», але насправді їх присипають ліками, годують і присипають знову, аж поки ті не стануть як усі сірими «мішками». Зло зникає завдяки сніговикові — істоті з чистоти й абсолюту (сніг, білий містить усі кольори) та людської любові. А диктатор тікає, бо не захотів зайнятися тим, до чого мав хист, — садівництвом чи прибиранням. Головний імператив книжки — подолання своїх страхів заради звільнення. Власне йдеться про перетворення людей, які одномоментно вийшли за межі «системи», осягнули стан абсолютної свободи і кожний став неповторною особистістю.

Якщо дві попередні книжки відображають Революцію Гідності у символічних площинах, видрукуваний як білінгва українською та російською мовами роман Марка Рудневича «Я з Небесної Сотні» (Київ: АБАБАГАЛАМАГА, 2014) розгортає перед читачем реальне буття старших підлітків в Україні під час цих доленосних подій. Це відверта, дуже деталізована розповідь дев’ятнадцятирічного хлопця про своє життя до Майдану та про останні сім днів буття на Майдані. Від початку ми бачимо героя як середньостатистичного українського студента зі Сміли, котрий нічим не вирізняється серед ровесників. Але поступово в хлопцеві проступають бунтівні риси Холдена Колфілда з «Над прірвою у житі» Селінджера. Макс шукає відповідей. І саме питання приводять його на Майдан. Життя наметового містечка як воно бачиться очима далекого від політики та публічності підлітка чимось нагадує молодіжний табір: побудка, сніданок, зарядка, конкурси й змагання… але водночас це постійне наростаюче протистояння тиску зовні, страх, який доводиться долати щомиті, духовне дорослішання й відкриття в собі Любові. Один із найбільших успіхів молодого автора (твір значною частиною автобіографічний) полягає у тому, що йому вдалося художньо зафіксувати, як саме під постійним тиском із зовні в духовному просторі Майдану відбувалося перетворення аполітичної, аморфної, «як усі» молодої людини на відповідальну сильну особистість, для якої головним рушієм духовного вивищення стає гасло: «якщо не я, то хто?!». Герой гине. Стає «одним із небесної Сотні». За короткі сім днів проживає величезне людське життя, достатнє, аби стати Небесним Заступником свого народу. Власне йдеться про переродження та відродження людини, нехай і для життя вічного…

Про подібний трагічний і водночас величний досвід (але від лиця маленької дівчинки, тато якої загинув на Майдані) йдеться також у книжці знаної української письменниці та перекладачки Галини Кирпи «Мій тато став зіркою» (Львів : Видавництво Старого Лева, 2015). Авторка належить до ще одного покоління, яке найактивніше свідомо долучилося нині до творення дитячих книжок про травмуючі досвіди сьогодення, — до «дітей війни», тих, хто юним пережив жахіття Другої світової й опинився перед лицем нової катастрофи поряд із власними онуками. Саме тому ця книжка не про боротьбу Добра і Зла, й навіть не про віднайдення героя в собі, а про відновлення, примирення, прощення та відкриття. В. Вздульська називає цю повість «реабілітаційною»[14], бо її героїня разом із маленьким читачем пропускає трагедію крізь себе: спершу фіксує та намагається збагнути татове занурення в майданне життя, тривогу рідних від його зникнення, реакцію на звістку про смерть, згодом шукає тата у спогадах і родинних оповідях і традиціях. Таким чином дівчинка інстинктивно відтворює цілісність свого внутрішнього світу. «Але та цілісність — вже інша. Раптова втрата розгортає перед дитиною великий світ, адже тепер він не обмежується її кімнатою, її родиною — це вся країна, разом із небом, у якому тато став зіркою. Дитина намагається налагодити зв’язок із тим світом, де тепер її тато, — і відкриває красу цього світу, де живуть вони з мамою, бабусею і всіма тими, кого тато боронив на Майдані»[15]. У книжці напрочуд вдалий зоровий ряд, створений художницею Оксаною Булою. Стилізовані під дитячий наїв малюнки в м‘яких холодних відтінках створюють дивовижну атмосферу присутності світла та увиразнюють найцікавіші образи: Пречиста пере ризи на Йордані, човники Небесної сотні в нічному небі тощо.

Як бачимо, ключовим у творах для дітей про Революцію Гідності на сьогодні є мотив перетворення, оновлення. Герої цих текстів — звичайні люди, котрі в складній ситуації не змаліли до нікчемності від страху, а навпаки — вилюдніли, переросли самих себе. Навіть трагізм цих книг життєствердний.

Оскільки після Революції Гідності українські патріоти-пасіонарії фактично не встигли перейти до люстрації, демонтажу люмпенсько-олігархічної системи, дерегуляції економіки та дерусифікації (дерадянізації) культурно-інформаційного простору (частково ці завдання взяла на себе державна машина), війна на Сході за єдність України є сьогодні, по-суті, продовженням Майдану, черговим етапом національно-визвольної боротьби та послідовною стадією становлення модерної нації в Україні[16]. Саме тому у повісті Галини Кирпи поряд із загибеллю батька маленької героїні на барикадах Майдану присутні інші, на жаль, типові для сучасних українських дітей ситуації: батько її двоюрідного брата воює в АТО, а тато сусідської дівчинки-біженки подався в ополченці «і там мов крізь землю провалився». Але діти намагаються дати раду світові, який занапащує себе:

«Аж тут Павлусь бере прутика і величезними літерами виводить ним на піску якесь слово.

— Оце тобі ВІЙНА, — каже він. — А тепер зітри його.

Я тим самим прутиком, ніби гумкою, стираю слово. І гарненько розгладжую пісок. Нехай хтось скаже, що там було щось написано!»

Звичайно, згодом дівчинка обмовиться, що війну не так легко стерти, як слово на пісочку, але ж насправді все починається зі Слова й діти мають вірити, що будуть почуті хоча б Всевишнім.

Події після Майдану — анексія Криму та підступне захоплення Росією низки територій на сході України — проклали символічні містки між вагомими для українства культурними міфами. Найперше «замкнулося коло поколінь»: «діти війни» Другої світової стали свідками появи в Україні новітніх «дітей війни» — своїх онуків і правнуків. Перед лицем їхніх страждань втратило актуальність протистояння «радянських воїнів» і «бандерівців», оскільки зримою стала антигуманна та виражено антиукраїнська сутність російського шовінізму. Водночас зникли підстави для міжпоколінних нарікань на «інфантильність», ледарство і байдужість молоді: внуки виявилися так само добрими й героїчними воїнами як і їхні діди, жінки як і століття тому стали опорою фронту й народжують і виховують дітей, без страху й застережень, бо «нашу землю успадкують наші діти». Значна внутрішня міграція руйнує вибудуваний пропагандою міф про «історичність» регіонального поділу української спільноти (прийшло усвідомлення, що є «українці» та «інші» — байдужі до цієї землі та держави люди і не місце проживання, етнічна чи релігійна приналежність визначає цей поділ). Стало зрозуміло, що «російськомовний простір» не ідентичний «пострадянському», оскільки колишні країни соціалістичної співдружності та низка колишніх республік СРСР (скажімо, прибалтійські) сприймаються в Україні як органічна частина цивілізованого світу, не зважаючи на реальне поширення в цих країнах російської мови. В самій Україні дражливе питання «мови» набуває (особливо в дитячому та молодіжному середовищі) нового виміру: російськомовний стало розумітися як «совок», людина минулого, не здатна рухатися у «великий» мультикультурний світ. Натомість щирий українець може бути російськомовним, як і польсько-, англо-, китаємовним тощо. Та за будь-яких знань і спроможностей, які відкривають інші мови, він завжди є носієм української мови й культури. По суті події цих кількох років зробили кардинальний переворот у свідомості українства: ідентифікувати себе з Україною стало обов‘язковим, якщо людина співвідносить себе з ВІЛЬНИМИ людьми, якщо готова вести з будь-ким рівний діалог.

Тому, попри всю складність ситуації українські автори не прагнуть глорифікувати війну в дитячій книжці. На відміну від «російського світу» чи колишньої «радянської пропаганди» вони не пропагують героїку як знищення «ворога», бо насправді на війну потрапляють різні люди, з різних мотивів і війна по-різному впливає на їхні долі. Але завжди це трагедія, що змінює світ на завжди. І головне, зберегти в собі людяність, а в своєму світі — лад і спокій, а не вмерти зі зброєю в руках. Український патріотизм нині — спроможність бути корисним своїй країні знаннями та вміннями, своїми добрими вчинками та щоденною працею, і лише при виключній потребі — своїм життям. Ми не героїзуємо війну як явище, але захоплюємося людьми, які виконують свій обов’язок часто у нелюдських умовах. Бо, як свого часу геніально зауважив А. де Сент-Екзюпері: «Війна — не справжній подвиг, війна — сурогат подвигу. В основі подвигу — багатство зв’язків, які він створює, завдання, які він ставить, звершення, до яких спонукає. Проста гра в підкидання монетки не перетвориться на подвиг, навіть якщо ставкою в ній будуть життя або смерть. Війна — це не подвиг. Війна — хвороба. На зразок тифу».

Саме такі антимілітариські мотиви домінують в дитячій книжці України двох останніх років. На думку В. Вздульської, оскільки, «…вітчизняна культура ще не виробила достатньо сучасних підходів і послуговується часом застарілими радянськими матрицями та риторикою, лишень пристосованими під новий словник та символіку», суспільна потреба проговорювання теми війни з дітьми і для дітей в Україні «…потребує переймання найкращих інтернаціональних досвідів і змістів»[17]. Тому логічно, що впродовж останніх років з‘явилася низка перекладів із кращих зразків світової дитячої антимілітариської літератури, скажімо: «Бомба і генерал» Умберто Еко в перекладі М. Прокопович (зі збірки «Три оповідки». – Київ: Лаурус, 2013), «Хлопчина незухвалий» Р. Кіплінґа у мдерному перекладі В. Чернишенка (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2014)[18], «Від війни плачуть» Тірци Атар у перекладі А. Хромової (Львів: «Видавництво Старого Лева, 2015), «Ковчег часу» М. Щигельського (Львів: «Урбіно», 2016), «Крадійка книжок» М. Зузака (Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016) та ін.

Водночас серед власне українських книжок, справді, є чимало заснованих на старих естетичних канонах, з надто яскравою дидактичною настановою тощо. Здебільшого йдеться про видання, створені на основі розмаїтих громадських ініціатив, в яких задіяні письменники-аматори, а головною ідеєю є беззастережне бажання допомогти «нашим хлопцям» вистояти та перемогти у цій війні. Так, художньо не надто вибагливі, але єдині досі в жанрі віршованої оповіді книжки створює Т. Пакалюк, як от: «Пригоди малого укропчика» (Чернігів: Десна-Поліграф, 2915). Книжка-перевертень «Світло рідного дому» О. Степової та «Світлячок-охоронець» Дз. Торохтушки (Біла Церква: [б. в.], [2015]) об‘єднала в собі твори казкарок зі східної та західної України. Одна з авторок — вимушена переселенка з Луганщини, яка на батьківщині через війну втратила все, а інша — тернополянка, котра своїм твором віддає шану другові — Андрієві Дрьоміну на псевдо «Світляк», який загинув під Іловайськом. Сам факт появи подібного видання засвідчує природне прагнення України до єдності, хоча тексти і не є взірцевими. Зразком традиційної героїзації війни та творення типового в минулому образу непереможного воїна-визволителя є також збірочка «Героям слава! : розповіді для дітей про героїв фронту і тилу» (Київ : Мамине сонечко, 2015), до якої увійшли вісім коротеньких оповідань різних авторів про окупацію Криму та війну на сході України. Серед персонажів оповідань — легендарний кіборг, який загинув, не відступивши з Донецького летовища, відважний пес Трофей, що врятував розвідників, жертвуючи собою, знівечений боєць АТО, котрий нехай і на протезах, але грає з хлопчиками в футбол тощо. Ці історії про новітніх героїв — концентрат усього, що ми нині пропускаємо крізь себе, і саме їхня своєчасність викликає сплеск почуттів. Натомість форма подачі матеріалу, зокрема заідеологізована мова та мовні штампи, завелика концентрація ідеологем і патріотичних месиджів, загальний пафос оповіді, знижують художній рівень видання. Цікавою ініціативою є книжка дитячих малюнків і листів, адресованих бійцям АТО, видана у формі альбому для малювання «Тато, повернись живим! Подарунок українським бійцям» (2015), яким громадська ініціатива «Перспективна громада» розпочала проект «Маленькі герої Героям Великим». Останню сторінку упорядники залишили вільною, щоб кожен міг намалювати чи написати побажання українським воякам і передати свій екземпляр волонтерами на передову чи в шпиталь. Усі кошти від продажу накладу ідуть на потреби бійців АТО. З‘явився також перший дитячий комікс «Українські супергерої» (Чернівці: Букрек, 2015), створений письменницею Л. Воронюк (Чернівці) та художницею С. Розуменко (Київ), головні персонажі якого — Кіборг, Кобзар, Кріп і волонтерка Віра — прямо асоціюються з Майданом і знаковими постатями війни на сході України. Ідея втілення цього проекту виникла у цих творчих молодих мам, коли вони побачили, що попри величезну кількість чудових книжок, в української дитини практично немає героїчних взірців, сучасних персонажів для наслідування. Комікси чорно-білі (аби знизити їхню собівартість) і можуть бути використані як розмальовка. Розраховані на дітей від чотирьох років. Розповідають про реальні події сьогодення у казковій формі, дотримуючись звичних уже дітям художніх стандартів творення образу «супергероя».

Все це — лише перші спроби реалістичного відтворення воєнної проблематики в книжці для дітей. Ми вчимося відстоювати свої кордони, свою єдність та гідність кожного. Так само вчимося проговорювати ці питання як на загал, так і всередині країни.

Водночас, серед вітчизняних видань є зразки антимілітариських книжок, які вже завоювали прихильність світової спільноти та пропонують геть інше бачення війни, ніж те, на якому виростали радянські та навіть пострадянські діти, скажімо, «Війна, що змінила Рондо» творчої майстерні «Аґрафка» (Р. Романишин і А. Лесів) (Львів: Видавництво Старого Лева, 2015)[19]. У книжці йдеться про містечко Рондо, де мешкають троє друзів, яким випало стати свідками приходу війни — химери без жалю і серця. Виявилося, що перемогти її можливо лише спільними зусиллями та єдністю, проте шрами від війни залишаться на все життя. У книжці немає жодного натяку на воєнну романтику чи героїку, високі цілі тощо, бо тут зло — власне Війна, причому зло абсолютне, без спроб приховати його за обгорткою «справедливої боротьби». Видання перебуває на межі між метафоричною книжкою-картинкою для дітей та ілюстрованою притчею для дорослих і розкриває ту просту істину, що війна не має серця і не розуміє жодної мови, зате торкається кожного і на всіх залишає шрами. А ще війна не має національності, як і зло. Тому книжку «Війна, що змінила Рондо», зрозуміють не лише в Україні, а й у всьому світі.

Новітній естетиці та етиці відповідає також книжка-білінгва «Листи на війну. Діти пишуть солдатам / Letters on the War. Children Write to Soldiers» (Київ: Братське, 2015), де зібрано листи, написані українськими дітьми з різних регіонів України до воїнів АТО. У текстах повністю збережено стилістику та орфографію оригіналів. Поруч наведено англійський переклад. Спробу фіксації листів на війну здійснило видавництво «Братське» в межах проекту «Крок уперед: глобалізуємося разом із українсько-англійськими книжками-картинками», ініційованого письменницею та дослідницею дитячої літератури Оксаною Лущевською. Разом із В. Вздульською упорядники замислили це видання як посередник у діалозі між юними та дорослими читача­ми на теми миру, свободи, соціальної справедливості. Також книжка може стати документальною фіксацією світогляду нинішніх поколінь, їхніх думок і мрій. А ще ці послання — унікальні артефакти, дуже промовистий, сповнений глибинних значень культурний зріз, який є водночас правдивим свідченням про ситуацію в Україні для англомовного світу.

Як це не дивно, але саме в такій напруженій для країни ситуації в вітчизняній дитячій книжці нарешті з‘явилася досі фактично відсутня в ній тематика рівноправного співжиття в суспільстві дітей із особливими потребами та «нестандартними» проблемами. Можливо, на кривавому, на жаль, зламі стереотипів щодо мовних, ідеологічних та інших «різниць» український соціум доріс нарешті до розуміння важливості та справедливості буття в ньому «інших» у будь-яких сенсах людей. Так, повість «140 децибелів тиші» А. Бачинського (Львів: Видавництво Старого Лева, 2015), відзначена як «Дитяча книга року ВВС-2015», розповідає про підлітка, який у автомобільній аварії втрачає усіх близьких і здатність чути та, як наслідок, опиняється в інтернаті, де має навчитися жити в нових умовах. Окрема сувора і щемка тема книжки — жебрацтво та дитяча злочинність, до якої маргінальні дорослі свідомо втягують дітей із особливими потребами. У подібній ситуації опиняється й героїня повісті «Метелики у крижаних панцирах» О. Радушинської (Львів : Видавництво Старого Лева, 2015), прикута до візка після автомобільної катастрофи, у якій загинули її батьки. Розповідь ця напрочуд щира та справжня, бо автобіографічна. Біль і розчарування, дружба і перша закоханість, боротьба з комплексами та страхами — те, з чим стикається кожна людина, а не лише людина з особливими потребами, відчуття себе «звичайною людиною» — ось найважливіше в цій книжці. Повість «Дві бабуськи в незвичайній школі, або Скарб у візку» Л. Ніцой (Київ : Самміт-Книга, 2016) в дотепній світлій формі порушує актуальне питання інтеграції у соціумі людей з обмеженими фізичними можливостями. Головний месидж видання у тому, що діти з особливими потребами — такі самі веселі шукачі пригод, кумедні пустуни та класні друзі, як і звичайні малюки. Це чи не перша в Україні книжка, де не відчутна авторська (а отже й читацька) жалість до «особливої» дитини, а панує атмосфера гармонії та звичайних дитячих пригод і витівок.

Також з‘явилася низка книжок про складнощі адаптації в дитячому колективі дітей із зайвою вагою, скажімо «Не такий» С. Гридіна (Львів: Видавництво Старого Лева, 2013) та «Вісім днів з життя бурундука» І. Андрусяка (Харків: Книжковий Клуб «Сімейного Дозвіля», 2015). Хоча обидві книжки були визнані критикою[20], автори вирішують проблеми своїх героїв за класичними схемами радянської дитячої літератури. В одному випадку хлопець починає виснажливі спортивні вправи, сідає на дієту, стає вправним каратистом і посідає зрештою достойне місце у шкільній спільноті, хоча в душі лишився «не таким», як вони. В іншому — молодший хлопчик вдається до «чарів» — мовчить упродовж тижня, чим примушує однокласників прийняти себе до дитячого колективу. На жаль, ні автори, ні герої не усвідомлюють, що будь-яка дитина є цінною та гідною бути членом суспільства сама по собі, а не лише «підлаштувавшись» до вимог спільноти. Ті самі вади має й психологічна казка Т. Корнієнко «Недоторка» (Київ: Час майстрів, 2015) про дівчинку з рідкісною патологією — мізофобією (параноїдальний страх перед брудом і мікробами). Як і в творах Гридіна та Андрусяка заперечення викликає сама концепція домінування більшості над індивідом: діти заставляють героїню здолати себе. По суті, можливість прийняти її такою, як є, в книжці навіть не розглядається.

Як бачимо, навіть побіжний огляд засвідчує значні зрушення, що сталися й продовжують відбуватися у свідомості української спільноти, котра нині переживає один із найскладніших, можливо, визначальний цивілізаційний злам у власній самоідентифікації. Українська дитяча книжка цих кількох років змінюється кардинально. На тлі реальних подій сучасні автори намагаються відтворювати природні, позбавлені пафосу образи, запропонувати героїв, вартих наслідування не лише українцями, а людиною цивілізованою на загал. «Вводячи в наратив внутрішні монологи та конфлікти на тлі історичного минулого у сучасний художній простір, автори експериментують із художньою ідентичністю простору і часу[21] аби увиразнити цілісність і гармонію людського в людині, як такого, що долає межі будь-якої «інакшості».

На жаль, в новітні драматичні для України часи переоцінка цінностей і персоналій попередніх епох, засвідчена зокрема новітньою біографікою для дітей, відбувається досить хаотично. Натомість, цей процес, як визначальний для становлення духовної та культурної парадигми української держави, мав би стати осердям її культурної політики та самоідентифікації. Увага до відтворення і творення біографіки для дітей гарантувала б неперервність і адекватність «діалогу поколінь» у суспільстві та формувала б нерозвинуті, зважаючи на бездержавне колоніальне минуле країни, навики толерантного неогуманістичного бачення особистості.

Українська дитяча література, як і національне шкільництво, сформувалася та довгий час існувала в межах ворожих їй тоталітарних режимів, тому лише в умовах державної незалежності України з‘явилися реальні передумови відкритого доступу до вивчення, адаптації та поширення у суспільстві неупередженого, науково достовірного, акцентованого на державотворчих і вітаїстичних інтенціях знання про вітчизняних героїв, а також виникла суспільна потреба у витворенні власних канонів героїчного. Але формувати цей канон, як і культуру толерантності та гуманності ми вимушені в умовах військового протистояння та карколомних процесів декомунізації та деолігархізації всередині країни. Важливо, що попри це, українські гуманітарії намагаються орієнтувати дитину на шлях доброзичливості, толерантності та компетенції, актуалізуючи через книжку в її свідомості ідеї міжкультурного діалогу, а не архаїчні міфи безкомпромісного протистояння та ворожості до всього «іншого».

1. Баран У. Підлітковий роман. Репрезентанти німецького постмодерну [в:] ЛітАкцент. – Режим доступу: http://litakcent.com/2016/04/05/pidlitkovyj-roman-reprezentanty-nimeckoho-postmodernu/.
2. Вздульська В. «Мій тато став зіркою» [в:] Казкарка. – Режим доступу: http://kazkarka.com/books/miy-tato-stav-zirkoyu-psihologichna-povist-pro-maydan.html.
3. Вздульська В. 5 дитячих книжок про війни в усьому світі [в:] Казкарка. – Режим доступу: http://kazkarka.com/dobirky/5-dityachih-knizhok-pro-viyni-v-usomu-sviti.html.
4. Гойман О. О. Маніпулювання масовою своідомістю в умовах гібридної війни [в:] Грані, 2015, с. 50-56.
5. Иванюк С. С. Украинская советская проза для детей. 1917–1941. Герой и концепция адресата: автореф дис. к-та фил. наук., Киев 1987, 22 с.
6. Кіяновська Маріанна. Вірастюк, Мамай, Майдан, або У пошуках героя нашого часу [в:] ЛітАкцент. – Режим доступу: http://litakcent.com/2014/11/25/virastjuk-mamaj-majdan-abo-u-poshukah-heroja-nashoho-chasu/.
7. Марченко Н. П. «Біографія дитинства» в науковому полі біографіки та колі дитячого читання [в:] Бібліотечний вісник, 2011, № 6, с. 28-34
8. Марченко Н. П. Продукування та адаптація до потреб користувача та пропагування біографічного знання бібліотеками України для дітей [в:] Українська біографістика, 2015, Вип. 11, с. 296-311.
9. Попик В. І. Ресурси довідкової біографічної інформації: історичний досвід формування, сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку: монографія, Київ, 2013, 520 с.
10. Потапенко Ярослав. Причини й характер п‘ятої російсько-української війни (вітчизняної війни 2014 – ? рр.) [в:] Новий погляд. – Режим доступу: http://np.org.ua/2014/12/prychyny-j-harakter-pyatoji-rosijsko-ukrajinskoji-vijny-vitchyznyanoji-vijny-2014-rr/.

Джерело:

Наталя Марченко. "Образ героя" та усвідомлення іншого у новітній книзі для дітей України // Historia kluczem do zrozumienia wspo?lczesnych relacji miedzysasiedzkich / redakcja naukowa Tertsa Maresz i Ratarzyna Grysinska-Jarmula. – Bydgoszcz: Wydawnictwo Uniwersytetu Kazimierza Wielkiego, 2017. – С. 122–141.