«Не варто себе дурити: образ інших народів чи власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як у дитинстві нас вчили історії. Це вкарбовується на все життя».

М. Ферро.

Транскордонне співробітництво в Україні, котра має значні потенційні можливості щодо його розвику (19 з 25 регіонів є прикордонними, а зовнішній кордон – найдовший серед європейських країн), зазвичай розглядають як новітнє (започатковане в 90-х рр. минулого століття) явище, діяльність, спрямовану на встановлення добросусідства та першочерговий крок на інтеграційному шляху країни. Здебільшого дослідження вітчизняних учених присвячені насамперед проблемам розробки та реалізації регіональної політики транскордонного співробітництва в умовах інтеграції Ураїни до глобального геополітичного й економічного простору та зосереджені на економічних, політико-правових і управлінських аспектах проблеми[1]. Також активно вивчається культурологічна та соціологічна (зокрема й в етнологічному аспекті) проблематика транскордонних взаємозв‘язків[2]. Свою історіографію та теоретикометодичні підвалини мають також дослідження у царині історії українського порубіжжя стосовно прилеглих до української території держав[3]. Але як окрема цілісна проблема (зокрема в розрізі соціокультурних трансформацій суспільства) у межах історичного знання транскордонні взаємовідносини в Україні фактично не розглядалися. Та і самі кордони країни у своїй повноті, включаючи соціокультурне та ментальне розуміння і осягнення їх суспільством, перебувають у процесі становлення.

Нині, зважаючи на агресію Росії щодо України та втрату країною низки територій, проблема кордонів набула для нашої держави цілком конкретного геополітичного значення, водночас спонукаючи суспільство до активного свідомого вибудовування власних інформаційних і культурно-ідентифікаційних меж. Останнє не можливо без віднайдення індикаторів, які б могли об‘єктивно свідчити про стан вибудовування та сприйняття українською спільнотою власних соціокультурних кордонів. Одним із таких індикаторів, на нашу думку, може стати книга для дітей як специфічний соціокультурний феномен, який природнім чином об‘єктивує собою так званий «діалог поколінь» і водночас відображає стан і напрямок розвитку усіх сфер буття суспільства[4]. В основі наших підходів до цього феномену лежить соціокомуніативний підхід як такий, що «уможливлює стемний аналіз книги, зокрема і як «складової соціального середовища, що в свою чергу, формується з економічної, політичної, культурної та інших систем»[5]. А також сповідувані К. Мігонем ідеї «книжкової культури» як такої, що увиразнює нерозривний зв‘язок між культурним потенціаом суспільства, культурою та книжністю та дає змогу трактувати книгу як інструмент і як засіб комунікації та сутнісне ядро соціокультурних процесів.

Метою нашого дослідження є встановити, чи може книга для дітей відображати реальний стан усвідомлення суспільством своїх соціокультурних «меж» і впливати на транскордонні взаємовідносини, а також, який їхній стан засвідчує новітня книга для дітей України нині.

Дослідження базується на наявному на 1.01.2015 р. фонді провідної спеціалізованої книгозбірні країни — Національної бібліотеки України для дітей (далі — НБУ для дітей) як найбільш репрезентативному щодо теми[6].

Вікова стратифікація суспільства — аксіома, обумовлена біологічною сутністю людини. Дитинство — невід’ємна складова долі кожного з нас, так само, як невід’ємною часткою життя кожного окремо й суспільства загалом є природне бажання “продовжитися” у нащадках. Розрізнення “дитинного” та “дорослого” в індивідуумі чи людській спільноті загалом — основа всякої світоглядної концепції (будь то узвичаєний “здоровий глузд” чи схема “побудови” “нової людини” для “нового світу”) та «діалогу поколінь» як тяглості спільних уявлень про сенс буття та напрямок розвитку спільноти[7]. Власне, з усвідомлення цього розрізнення виникає біографічна традиція як концептуальний, а не описовий спосіб з‘ясування місця особистості в плині часу[8]. Водночас дитина, як людина, котра не має власного конкретного минулого, — істота векторна, тобто, однонаправлена в часі. Тому саме в її “перетворенні” бачилося оперативне і радикальне вирішення проблеми виховання «нової людини» як такої[9]. Такий підхід був і залишається актуальним у будь-якій державі. Тому можемо припустити, що саме питання дитинознавства синтезують у собі всі сфери культурної діяльності спільноти і, по суті, виявляють її істинні, а не декларовані цілі та ідеали, даючи тим самим змогу провести межу між свідомою та безсвідомою діяльністю суспільства, розмежувати історію «висловлювану» та «фактичну». Тоді книга для дітей (як соціокультурний і комунікативний феномен, а також найтрадиційніша форма збереження та ретрансляції культури) може розглядатися як своєрідний ключ до розкриття фактичного наповнення «діалогу поколінь», оскільки фіксує як задекларовані суспільством цілі та ідеали, так і реальний стан суспільних мотивацій, фобій тощо. Як «система імпліцитних змістових зв‘язків та їх взаємодія у науковому дискурсі творів, написаних дорослими письменниками для недорослої цільової аудиторії» книга для дітей фактично є системою поглядів, ідей, цінностей і установок, які виражають «сприйняття суспільною свідомістю через письменика як посередника між дитиною та її соціалізацією соціальних проблем і конфліктів, що виникають у справжніх взаєминах між дітьми та дорослими»[10]. Важливо, що саме дитина, котра «розвивається у взаємодії численних ідентичносей», спроможна не долати, а нівелювати «кордони».

Отже, наскільки повно та якісно представлені прикордонні Україні народи в сучасній книзі для дітей в Україні? Чи є їх образ позитивним чи хоча б цікавим для юного українця?

Як засвідчує дослідження «Стан укомплектованості фонду НБУ для дітей книгами іноземними мовами та їх використання» (2013 р.)[11] у фонді НБУ для дітей станом на 1.01.2013 р. налічувалося 17 448 книг 88 мовами народів світу, що становить 3,4% від сукупного фонду бібліотеки. Серед них найбільше книг англійською — 10 880 прим. (63,4% ), німецькою — 1735 прим. (9,9%) і французькою — 705 прим. (4,0%) мовами. Книг російською мовою близько 280 000 прим. (2%). Для порівняння мовами інших сусідніх Україні народів: польською — 409 прим. (2,3%), угорською — 229 прим. (1,3 %), румунською — 200 прим. (1,1%), словацькою — 120 прим. (0,7 %), білоруською — 100 прим. (0,6 %), молдавською — 91 прим. (0,6 %).

Як бачимо, сусідні нам народи представлені дитячими книгами в України в рази бідніше, ніж так звані «англомовний» і «російський» світи. З одного боку це — очікуваний наслідок глобалізаційних процесів, а з іншого — вияв внутрішньої незацікавленості української спільноти в глибоких повноцінних транскордонних стосунках. Підсвідомо на загал сучасне покоління батьків не бачить сенсу й перспектив у повноцінному опануванні дітьми культур сусідніх народів.

До таких самих висновків підводить і ситуація з перекладною літературою для дітей в Україні.  Якщо проаналізувати відповідні видання за якісним складом, то з кінця XIX ст. в Україні фактично вся інформація для дітей щодо сусідніх народів транслювалася через російськомовні видання зразка «Слепой Домрачей: исторические рассказы для юношества из русской, турецкой и молдавской жизни» О. Рогової (Санкт-Пербург 1902) чи «Приемыш: эпизод из восстания в Венгрии в 1848 г.: рассказ для детей и народа» Густава Ниритца (Санкт-Пербург; Москва 1873). У першій Київській дитячій бібліотеці Д. Ю. Доброї[12], фонд якої частково зберігся у НБУ для дітей, у відсотковому відношенні російськомовна книга була панівною. На момент відкриття у бібліотеці з 1 839 примірників книг 1 493 були російськомовні, а 346 — іншомовні[13]. (Нині з 182 наявних у фонді НБУ для дітей книг бібліотеки Дори Доброї 90 — російськомовні, 58 — німецькомовні, 28 — франкомовні та 6 — англомовні).

Цікаво, що тогочасні соціологічні дослідження дитячого читання прямо пов‘язували зміни в суспільній свідомості українства з нівелюванням національної складової в репертуарі книги для дітей.

Виявилося, що більшість дітей люблять сумні розповіді. Якщо дошкільнята стовідсотково люблять лише веселі історії, то в молодшій школі таких любителів радості залишається лише 36,4 %, а серед підлітків — лише 16,7 %. «Может быть, повинны в таком настроении детей местныя условия национальной жизни? Все поестившие выставку, поляки, украинцы и еврее, именно этими условиями и объясняли данный факт... Едва лишь переступит ребёнок порог школы, он должен сейчас же забыть свой родной язык, забыть все то, что ему так  сиьно прививается дома: любовь к родному языку, к своей истории, к своим героям»[14]. Також укладачі відзначають любов дітей до перекладної книги (її обрали 60,4 % респондентів). Водночас серед улюблених письменників домінують вітчизняні й навіть «свої» («...польския дети назвали главным образом своих польских писателей...»). У другому десятку згадуваних імен стоять Сенкевич і Міцкевич, а ще далі Конопницька.

У подальшому в Україні побутували здебільшого російськомовні заідеологізовані переклади із мов сусідніх народів для дітей (оповідання для дітей із румунського та сербського життя Є. С. Крам-Покрамовіча «Удар» (Москва 1930). Натомість окремі україномовні переклади тяжіли до художньої, більше соціальної, ніж пропагандистської літератури («Ром» В. Зоріна (Харків, Одеса 1934), україномовний переклад повісті «Миша» О. Барта (Харків 1930)[15].

У передвоєнний і воєнний період ідеологізація у доборі книжок для дітей із літератур сусідніх Україні народів лише посилюється. Це винятково російськомовні книжки, безвідносно місця видання та національної приналежності автора: про «радянське» життя білорусів чи молдаван для дітей пишуть не національні, а російські автори («Пастух Михась» С. Міхалкова, Москва 1939 р.; «Я вижу тебя, Молдавия» Е. Букова, Москва, Ленинград, 1942); іншомовні тексти буквально «перетворюються» на «російські» (так, «Я учился бороться», Москва 1931 р. — «переробка» Д. Лаврухіним і Г. Сорокіним роману Б. Іллєш «Тиса горить»); певна література презентується як пройнята комуністичною ідеєю (оповідання з життя румунських комуністів із короткою автобіографією автора «Кур‘єр» М. Кахана, Москва 1931 р.). Культура усіх сусідніх Україні народів наприкінці Другої світової війни позиціонується в книзі для дітей України як здобуток єдиної «великої» російської культури.

У 1950-60-х рр. XX ст., завдячуючи становленню вітчизняної видавничої та перекладацької справи, починають активно з‘являтися україномовні переклади для дітей із мов усіх народів, що сусідили з Україною як в «безкордонних» межах СРСР, так і в його прикордонні в якості країн «соціалістичної співдружності». Насамперед це фольклорні та літературні (К. Груя, Е. Ожешко, М. Стояна та ін.) казки і вірші для наймолодших, а також повісті (Й. Крянге, О. Панку-Яш, В. Василевської, Я. Пшимановського та ін.). Видавництво «Молодь» започатковує випуск збірників оповідань сучасних письменників для дітей. Та масово російськомовними залишаються переклади ідеологічно значимих текстів і тематичні книжки науково-пізнавального змісту (скажімо, «Три путешествия в страну белорусов» В. Вольского, Москва 1967 р.). Поступово (зважаючи на вимогу паралельного друку подібних видань українською) поширюється практика «перекладу» не з оригіналу, а з російських друків. Здебільшого російськомовними є книжки, видрукувані в радянських республіках. Хоча з‘являються і білінгви (скажімо, «Лесные часы = Часорникул пэдурий» Гр. Виеру, Кишинев 1965 р.). Типовими стають ідеологічно марковані видання, в яких представники різних сусідніх народів виступають «єдиною радянською родиною» (як ось збірка оповідань про російських, угорських, польських, чеських і українських дітей «Маленькі герої», Київ 1961).

Найбільш масово та широко література сусідніх українцям народів представлена в книзі для дітей 70-80-х рр. минулого століття. На цей час поряд із заідеологізованою серією художньої публіцистики «В сім'ї єдиній», виходять класичні «Казки народів СРСР» і «Казки народів світу», до складу яких увійшли томи народних казок усіх сусідніх Україні народів. Тексти класиків їхніх дитячих літератур друкуються у серії «Шкільна бібліотека», а молоді автори — в серії «Молода проза країни», «Поетична бібліотека комсомольця»  тощо. Популярності серед перекладної літератури набувають фантастика, пригоди та історичні твори. Водночас, у кількісному вимірі все це розмаїття україномовних перекладних видань складає ледве третину від загалу представлення даних літератур у фонді бібліотеки. Більшість становлять російськомовні видання, зокрема видані в Братиславі, Кишиневі, Мінську чи Києві. Продовжується нездорова практика друку популярних книжок в українських перекладах слідом за виходом російських відповідників (скажімо, історії М. Дюрічкової про Данку та Янку). Водночас починають досить широко з‘являтися книжечки мовою оригіналу (скажімо, Jan. Navratil. «Riekanky», Bratislava 1988).

На початку 90-х рр. в Україні вперше масово з‘являються книжки мовами сусідніх народів, видрукувані як на батьківщині («Дзе жылі бурсонікі» В. Цветкова, Минск 1992), так і в Україні («Punguta cu doi bani» Ionа Creanga, Київ 2000), а також білінгви («Зайкава хатка = Заячья избушка», Мінск 1992). Новостворена Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України також друкує багатомовні збірники («Під одним небом: фольклор етносів України», «Стежками премудрих казок» тощо) та білінгви. Водночас регіональні видавництва масово продукують російськомовні збірники казок різних народів («Волшебные сказки славянских народов», Чернигов 1993; «Сказки восточных славян», Одеса 1992). Ринок заполоняє російськомовна низькопробна дитяча книжка, масово тиражована видавництвами-одноденками як у Росії, так і в Україні та колишніх республіках СРСР.

Як наслідок, перше десятиліття нової ери позначилося на українському ринку книги для дітей значною втратою інтересу до літератури найближчих сусідів. Фактично вона представлена лише різноманітними збірками казок. Серед найпоширеніших — російська серія «Сказки народов мира» та її російськомовні аналоги в Україні зразка «Золотые сказки народов мира» (Донецк 2006). Видають україномовні «Слов'янські казки» у серії «Казки народів світу» (Київ 2007), низка казок сусідніх народів увійшли до збірки-розмальовки «Велика збірка казок» (Київ 2007), «Чарівних казоки світу» (Харків 2004) тощо. Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України друкує казки-білінгви («Білоруські чарівні казки», Київ 2001) та серію «Багатомовна поезія України». Серед перекладної дитячої книжки масово з‘являється література християнської тематики. Саме в цей час у межах українського ринку дитячої книги починає проглядатися регіональна зорієнтованість на ті чи інші сусідні культури. Так, львівські видавці активно друкують переклади з класичної та новітньої польської дитячої літератури, а донецькі — з російської. Водночас, в обох випадках обсяги друку безпосередніх «сусідів» не порівнювані щодо перекладів англо-, франко- та німецькомовних топ-видань.

Щодо російської книги, то з‘являються переклади з російськомовних українських авторів (скажімо, В. Орлова), переклади з російської класики для дітей (А. Барто, С. Маршака, М. Носова тощо). З 2011 р. у Донецьку, Харкові та Києві починають друкувати паралельно україномовні та російськомовні варіанти видань казок, енциклопедій, книжок-іграшок.

Зрештою комерціалізація видавничої справи та відсутність ідеологічно зумовленої настанови на увагу до культури сусідів призвели до різкого скорочення (порівняно з «радянською» добою) серед видань для дітей книг, які репрезентують ці народи. Якщо наприкінці 80-х рр. йшлося про сотні чи й тисячі (стосовно російської книжки) видань кожного з сусідніх народів у репертуарі української книги для дітей, то нині говоримо про десятки чи одиниці. Водночас кожне з них з‘явилося в межах українського культурного поля за логікою внутрішньої культурної чи економічної потреби, а не в наслідок ідеологічного тиску.

На кінець 2014 р. у різних кінцях України продовжували користуватися попитом російськомовні збірки казок «трьох братніх народів» (як то, «День Сказки», Ужгород 2013). Фактично відсутні зразки молдавської (лише дві російськомовні збірки казок серії «Сказки народов СНГ, Кишенев 2012), румунської (наявна лише навчальна література), словацької (поряд із навчальною лише збірка віршів мовою оригіналу), угорської (поряд з навчальною лише збірка-білінгва казок) літератур. Із білоруської маємо кілька книг поезії (В. Гардзей, А. Хадановіч та ін.). Найбільш якісно останні кілька років представлена польська книга для дітей. Зокрема, завдячуючи активній праці Б. Антоняк, свого читача в Україні знайшли «дівчачі» історії Б. Космовської, Й. Яґелло та М. Гутовської-Адамчик, а також «Терапевтичні казки» М. Моліцької, «Академія пана Ляпки» Я. Бжехви. Неодноразово в різних видавництвах перевидавався «Король Матіуш Перший» Я. Корчака.

Нині стан із перекладами українською мовою дитячої літератури сусідніх народів такий[16]: з білоруської — 105 книжконазв (із них 15 — видання часів Незалежності), з молдовської — 40 (3), з польської — 309 (186), з російської — 3 184 (1 297), з румунської — 43 (6), зі словацької — 47 (13), з угорської — 52 (4). (Для порівняння: з англійської мови — 1 914 (1 496), з французької — 571 (388), з німецької — 563 (378), з японської — 29 (19), з китайської — 18 (4)).

Тобто, за останні два десятиліття з одного боку різко зріс інтерес до окремих сусідніх Україні культур (переклади з польської за роки Незалежності становлять 60 % від загалом наявних у фонді, з російської — 41 %), а з іншого — впав (з білоруської — 14 %, з молдовської — 7,5 %, із румунської — 14 %, зі словацької — 28 %, з угорської — 8%). При цьому за той самий період кількість перекладів із англійської становить 78 % від загалом наявних у фонді, а приміром із японської — 66 %.

Подібну тенденцію засвідчують також списки літератури, рекомендованої дітям на літнє читання за шкільними програмами, а також розмаїтим експертним середовищем[17]. Так за шкільними програмами з літератур наших сусідів пропонується вісім позицій із російської літератури (П. Єршов, М. Носов, О. Пушкін, М. Лермонтов, А. Чехов, О. Грін, О. Гоголь[18]) та по одній із польської (А. Міцкевич) і білоруської (В. Биков). Серед рекомендацій експертних груп: з 80 позицій пропонованих Центром дослідження літератури для дітей і юнацтва — четверо поляків (М. Гутовська-Адамчик, Б. Космовська, М.-К. Пекарська, Й. Яґелло) та два росіянина (Б. Акунін, Д. Сабітова). До рекомендованих покажчиків, підготовлених НБУ для дітей на основі літератури, виданої за часів незалежності[19], з 1 398 позицій увійшло 336 позицій зарубіжної художньої літератури, зокрема народні казки та збірки фольклорних текстів усіх сусідніх Україні народів, а також твори сорока російських (від В. Одоєвського та О. Крилова до Д. Хармса і В. Сутєєва), восьми польських (Я. Бжехова, Г. Гурская, Ґ. Касдепке, М. Конопніцька, Я. Корчак, М. Пекарська, Я. Твардовський, Ю. Тувім) та по одному угорському (Б. Салаї) і білоруському (А. Хадановіч) авторові.

На жаль, байдужість до культури сусідніх народів засвідчують і провідні фахові електронні ресурси, присвячені книзі для дітей[20]. Вміщуючи на загал значні масиви інформації про новітні тенденції в сучасній зарубіжній літературі для дітей, вони фактично не згадують про літератури найбижчих сусідів України (є відомості лише про російські та польські книжки й то вони складають до одного відсотка від загальних обсягів інформації)[21].

Показовою є також ситуація в біографіці для дітей. Розглянемо до прикладу проект «Життя видатних дітей», започаткований 2007 р. видавництвом «Грані-Т» у формі авторських збірок художніх інтерпретацій окремих епізодів із дитинства відомих людей. На цей час у серії відображено дитинство 164 персон із 33 країн, які жили та діяли, починаючи з XI ст. н. е. й до сьогодні. Cеред зарубіжних персонажів найпопулярнішими очікувано виявилися представники англомовної культури (13 американців і 16 англійців за походженням, а також українець Е. Воргол (Андрій Вархол), єврей Г. Гудіні (Ерік Вайс), китаєць Брюс Лі (Лі Чженьфань) як представники американської культури, та ірландець П. Маккарті, італійєць Р. Сабатіні, шотландець Р. Стівенсон — англійської). Значно менше серед персонажів французів (9 осіб) та італійців (5). Двічі згадані іспанці та шведи. Однією персоналією представлені албанці, бенгальці, бразильці, датчани, єгиптяни, індуси, ірландці, китайці, непальці, нідерландці, німці, норвежці, перси, португальці, серби, таджики, тибетці, чеченці, швейцарці, шотландці. Та найменший інтерес авторів викликали представники сусідніх із українцями народів і тих, що здавна проживають в Україні (однією постаттю представлені болгари, серби та вірмени, двома — австрійці, чотирьма — поляки[22], також йдеться про п‘ять греків, семеро євреїв і восьмеро росіян[23]. Гадаю, причина цього у історично зумовленій (значні періоди бездержавного існування) відсутності в української творчої еліти відчуття себе представниками титульної нації, природним обов‘язком і покликанням якої є визнання та поширення в соціумі відомостей про заслуги представників усіх національних спільнот у розбудові спільної держави. А також притлумлене в радянський час відчуття «закордонності» наших найближчих сусідів і, як наслідок, втрата інтересу до них як «інакших». Українська спільнота все ще не сприймає сусідній із собою простір колишніх «країн соціалістичної співдружності» як «закордоння» чи тим більше ідеальний «вільний світ», тому намагається комунікувати в секторі дитиства з «чистими» західними культурами, які не пов‘язуються з постравматичними ефектами.

Як бачимо, навіть побіжний аналіз книги для дітей показав явну (але іншими маркерами рідко означувану) нерівномірність трансграничних устремлінь українського соціокультурного ядра. Фактично ігноруючи наявність низки сусідніх Україні країн, перекладна книжка для дітей засвідчує різке зростання зацікавлення культурами, котрі становлять ядро «західного» та «східного» світів як таких. Водночас, інтерес і намагання «здолати кордон» помітні лише щодо двох сусідніх Україні народів — поляків і росіян. Можливо тому, що саме вони стали нині уособленням соціокультурного кордону між «українським світом» як центром слов‘янської цивілізації, та дотичними їй західною та східною цивілізаціями.

Гадаємо, докладний порівняльний аналіз вітчизняних книговидавничих практик і практик сусідніх із Україною країн в царині дитячої книги, а також аналіз основних стереотипів, що побутують в дитячих книжках різних країн, дасть змогу в перспекитві не лише більш точно визначити стан зацікавленості одне одним, а й допоможе напрацювати відповідні стратегії, що сприятимуть зближенню української спільноти із сусідами та оптималізувати подолання ними історичних травм і міфів.

1. Гнідець У. С. «Ідеологія» та «мова» — передумови реалізації наративу у текстах для дітей і юнацтва [в:] Магістеріум. Літературознавчі студії, 2012, Вип. 48, с. 71–76.
2. Добрая Д. Ю. «Детская Библиотека» Д. Ю. Доброй в Киеве [в:] Новости Детской Литературы: критико-библиографический ежимесячный журнал, 1914, № 9-10, с. 1–7.
3. Иванюк С. С. Украинская советская проза для детей. 1917–1941. Герой и концепция адресата: автореф дис. к-та фил. наук., Киев 1987, 22 с.
4. Маленькому читачеві: реком. покажч. л-ри для дошк. та читачів-учнів мол. шк. Віку, авт.-уклад. Н. О. Гажаман, Н. П. Марченко, О. М. Тімочка, Київ, 2013, 60 с.; Умілому читачеві: реком. покажч. л-ри для читачів-учнів 5-6 кл., авт.-уклад. Н. О. Гажаман, О. М. Тімочка, Н. П. Марченко, Київ, 2014, 60 с.
5. Марченко Н. П. Биографика детства в Украине: поиск идентичности в диалоге поколений [в:] Доклады Науч. совета по проблемам чтения РАО, под ред. В. А. Лекторского, МОсква, 2013, Вып. 8, с. 94–110.
6. Марченко Н. П. Видання для дітей як соціокультурний чинник збереження та трансформації нації [в:] Дитяча книга і промоція читання в Східній Європі6 зб. наук.-практ. ст., упор. Е. Огар, Київ, 2012, с. 95–106.
7. Марченко Н. П. Вітчизняні електронні ресурси, присвячені книзі для дітей і дитячому читанню: засадничі принципи та тенденції формування [в:] Література. Діти. Час: Вісник Центру дослідження літ-ри для дітей та юнацтва, Вип. 4, Рівне, 2013, с. 275–284.
8. Марченко Н. П. Соціокультурні стереотипи в новітній українській біографіці для дітей [в:] Укр. біографістика: зб. наук. праць, редкол.: Т. І. Ківшар та ін., 2011, Вип. 8, с. 149–179.
9. Огар Е. І. Соціокомунікативний підхід у сучасних книгоорієнтованих дослідженнях [в:] Наук. записки Укр. академії друкарства, 2014, № 4, С. 160-165.
10. Попик В. І. Ресурси довідкової біографічної інформації: історичний досвід формування, сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку: монографія, Київ, 2013, 520 с.
11. Стан укомплектованості фонду Національної бібліотеки України для дітей книгами іноземними мовами та їх використання: аналіт. довідка за результатами соціолог. Дослідження, авт.-уклад. Н. М. Загоруйко, О. Б. Петренко, Київ, 2013.
12. Финкельштейн М. Что и как ситают дети? (Анкета Киевской библиотеки Д. Ю. Доброй) [в:] Новости Детской Литературы: критико-библиографический ежимесячный журнал, 1914, № 9-10, с. 7–15.

Джерело:

Марченко Наталя. Книга для дітей як індикатор транскордонних взаємовідносин культур (на прикладі новітньої книги для дітей в Україні) // Historia kluczem do zrozumienia wspo?lczesnych relacji miedzysasiedzkich / redakcja naukowa Tertsa Maresz i Ratarzyna Grysinska-Jarmula. – Bydgoszcz: Wydawnictwo Uniwersytetu Kazimierza Wielkiego, 2016. – S. 409–422.