|
Панегірик для пані Оксани
2) Мені випала честь видати її 25 книжку.
Саме такою авторкою є і вона сама: думає, ще коли пише. Я був трохи здивований, коли вона захотіла видати свою казку для дорослих «Вір – не вір, але не кажи: брешеш!» (розставте в назві розділові знаки) саме в нашому «видавництві на дивані», як я це називаю. Бо в нас немає постійних працівників, команда збирається під кожну конкретну книжку, все робиться на сайті «Книгарня першодруків ім. Швайпольта Фіоля», там же спільнокоштом збираються гроші на її видання, і на виході – електронна книжка й паперова версія невеликим накладом у форматі покетбука, які там же на сайті й продаються і формують рейтинг по продажах, які вже є заробітком автора. Антон САНЧЕНКО, автор, видавець. ***
Оксана Думанська це знає – оту недекларативність та особливу фактографічність, типізацію, коли в героїв нема навіть імен. Вона працює на вічному вулкані – там, де світився «Олов’яний перстень» (С. Васильченко), відбувалось «Шаленство Майки Сковрон» ( О. Міньковський) чи розцвітала любов Клави з «Вам і не снилось» (Г. Щербакова)… Увага до побутової деталі, оті, а хай їм грець, грошові відносини та духовні й тілесні маркери любові, вічні полюси батьків і дітей, «мусиш» і «хочу», психологічні вузлики, у яких все так заплутано – і при цьому всьому простий, надзвичайно простий виклад, неначе в дзеркалі великої вітрини, а не в слові, відображено картину дня. Здається, авторка граючись, метеликом перелітає з квітки на квітку, чи то з епізоду в епізод, і так триватиме вічно, до останнього подиху героїні. Бо все має один-єдиний підтекст: життя прекрасне. Бо ж метелик літає у безмежному сонячному просторі, і найскладніше з кожним уже давно відбулося: він народився щоб жити. Нестерпна легкість буття! Оксана Думанська, принаймні для мене, зруйнувала стереотип: українське слово і сьогодні, попри все, виявляється, може бути дуже легким та світлим, залишаючись, однак, глибоко правдивим та гуманним. Вона віднайшла свою грань у нашій літературі для дітей. Тож легкого пера Вам, пані Оксано! І щедрих творчих медів». Лідія ПОВХ письменниця, літературознавиця, м. Ужгород. ***
А потім було знайомство з творами для дітей від авторки із суто своїм голосом, одмінним від інших. Мої улюблені книги від пані Оксани: «Бабусина муштра», «Собаче життя кота Хитруна», «Попелюшка в домашніх капцях», «Марійчині пригоди», «Бабусині вірші». Можливо, тому що ми читаємо їх частіше. А ще імпонує цікава сюжетність, жвава мова і легка пустотливість – все те, що так люблять діти повсякчас. Отже, сама творчість не позбавлена знання психології дитини, що є вкрай важливим для дитячого письменника. У короткому віншуванні я згадала лишень малу дещицю творчого доробку Оксани Думанської. А ще варто окремо написати про твори для дорослих, про переклади з інших мов. Думається, літературознавцям варто глибше досліджувати творчість саме такого рівня – не замулену зайвими нашаруваннями, глибоку і чуттєву. А пані Оксані сьогодні даруємо звідусіль наші сердечні вітання. Із Києва долучаюсь до всіх поздоровлень – ґратулюю, з ювілеєм! Многая Вам літа на творчість, життєвої наснаги на втілення мрій та бажань, промінчиків щастя у кожнісінькій миті життя! Марія МОРОЗЕНКО, голова Київської організації НСПУ, м. Київ. ***
Можу чималенько написати щодо пані Оксаниного відчуття-ставлення-сприйняття мови-тексту-життя тощо. Але зараз хочу її просто привітати з Днем народження.
Дорогезна пані Оксано! Думаночко (вже знаєте, як ми Вас між собою називаємо Люба Думаночко, я страшенно мрію за 18 років бути схожою на Вас. Многих і благих Вам літ у доброму здоров’ї, творчості, любові й натхненні! Пані Оксано, Будьте нам!» Вікторія СТАХ, літераторка, м. Київ. ***
На щастя, ця мода на непрофесійність поволі відходить! Але й часу багато втрачено. Тому на сьогодні особистості у творчих професіях – це національний скарб. Таких людей, щоб писали цікаво і творчо, щоб володіли словом і чули звук літер, і головне, – щоб відчували велику відповідальність за творчість і не цуралися знаходити, відкривати, плекати нові імена – мало. Одна серед них – яскрава і творча Оксана Думанська. Її пізнають на вулицях діти, бо читали її твори в шкільних підручниках і запізнали на зустрічах у бібліотеках. До неї на презентації ідуть шанувальники доброї літератури, бо читали і запам’ятали це ім’я – ОКСАНА ДУМАНСЬКА! До неї звертаються видавці та редактори, бо визнають за нею великий авторитет. ЇЇ шанують молоді автори та визнані письменники, бо вона настільки впевнена в своїх особистих творчих здобутках, що не боїться конкуренції і буде активно пропагувати досягнення інших (Якісні досягнення!). А можливо, просто щира і вміє радіти кожній вдалій книзі, поетичному збірнику та яскравим явищам в музиці, театрі та образотворчому мистецтві. Це вона може пекти короваї для обдарування глядачів вистави «Зерносховище» (Перший театр, Львів), робити рекламу доброму фільму чи пісні. Це вона може їхати на виставку картин до Луцька або з’являтися несподівано на виставці в Києві (сама бачила на показах Володимир Немира). Вона може зорганізувати дітей до праці над ілюстраціями для книги та вперто пропагувати цей проект, такий важливий для юних художників, які вперше побачили свої твори надрукованими та повірили в себе! (книга «Микольчині сни»). Оксано, щиро бажаю тобі радісних творчих здобутків власних, творчих і яскравих особистостей поруч, успіхів у всіх починаннях і тепла в родині. Дякую за радість спілкування і чекаю нових книг, які поповнять, вірю, список якісної української літератури!» Катерина НЕМИРА, скульпторка, письменниця, педагогиня, М. Львів. ***
Юна душею. І дарма, що, подейкують, буцімто першу книжку видала у п'ятдесят років. Он їх тепер скільки – книжок! А роки ніби й забули, що їх потрібно лічити – загубилися чи то розгубилися, вичитуючи щоразу щось цікаве.
Многая літа, пані Оксано! Доброго здоров'я, пахучою хліба, вдячних читачів!» Любов ВІДУТА, письменниця, м. Львів. ***
Кожен із нас – особистість. Комусь доля дарує здатність вирішувати найскладніші математичні завдання, комусь – виготовляти ліки, шити одяг, будувати, малювати чи співати. Але дуже мало людей, яким даровано можливість поєднати в собі два неймовірні таланти – творити Слово і Хліб. Про одну таку неймовірну людину я й хочу розказати. «А знаєш, – піднесено повідомила мене добра львівська приятелька, – мені допомагає порадами Сама… – і вона назвала прізвище». Звичайно, прізвище було знайоме, бо слідкувати за новими книгами для дітей доводиться постійно. Бо ж інакше як дізнаєшся, про що і як пишуть мої шановні колеги? «Вона дуже, дуже досвідчена, її поради – безцінні. Ти не уявляєш, скільки я дізналась, як зрозуміла, навчилась, виправила, – продовжувала приятелька». Вона говорила, оповідала, ораторствувала, а я зі здивуванням починала розуміти, як мало я знаю про старших колег і раділа, що є така можливість – навчитися чомусь, отримати маленький шматочок чужої мудрості. При першій-ліпшій можливості з трепетом надіслала запит дружби цій непересічній особистості. О, як я зраділа, коли отримала схвальну відповідь! І одразу дізналася, що ця жінка обдарована не тільки вмінням сплітати Слова. Вона пече неймовірні короваї і охоче ділиться секретами їх випічки з усіма бажаючими. Побачене й почуте, ніби й доводило, що це – добра, чуйна людина з золотим серцем. Але як трусилися мої руки, коли я вперше набирати номер її телефона – щоб запросити до участі в читанці для малюків, яку вирішила упорядкувати. Та дарма я нервувала! Наша бесіда затягнулася, а потім були друга і третя… З’ясувалося, що наші погляди на літературу збігаються, що ми однакого розуміємо проблеми, бачимо шляхи їх подолання. Так, я не можу порівняти свій досвід з її професійною майстерністю і талантом. Але як приємно бути підтриманою! Звичайно, ви вже здогадалися, про кого йдеться у моєму дописі, який невимовно затягнувся? Думаю, що так! Йдеться про пані Оксану Думанську, чия творчість радує, несе життєдайний посил, позитивний посил і дарує насолоду. Сьогодні ми віншуємо шановну ювілярку. Радію, що можу зробити це особисто. Від самого Дніпра-Славути до далеко Львова линуть вітання й найтепліші побажаннями. Нехай стелиться Вам, шановна пані Оксано, дорога барвінкова на довгі роки. Пошли Вам, Боже, щоб усе було гоже, а негоже одверни, Боже! Многії літа!" Еліна ЗАРЖИЦЬКА, письменниця м. Дніпро. ***
Якось до мене в друзі постукалася людина з прізвищем, яке від мого відрізняється лише на одну букву. І затіяли ми балачку про прізвища. А потім про дітей, про хліб, про книжки, про… Про що тільки не балакають люди зі стількома спільними інтересами. Натомість пані Оксана мене суворо підштовхнула в напрямку втілення планів про цікаву хімію, навколо наукові теми, науково-популярного письма. Це людина – двигун, людина, яка не лише сама рухається вперед, а й інших охоче підштовхує до поступу. Людина – усміх, людина – затишок, людина – натхнення.
Зичу пані Оксані Думанській величезного, яскравого натхнення до усього, що робиться, класних книжок, цікавих тем, добрих дітей та онуків і шани від усіх-усіх-усіх навколо. Юля СМАЛЬ, письменниця, літературознавиця,
м. Вайден-ін-дер-Оберпфальц, Східна Баварія.
ВЕЛИКИЙ ДРУГ МАЛЕНЬКИЙ ЧИТАЧІВ (до ювілею Оксани Думанської)
Авторка тонко відчуває свого читача (і дитину, і дорослого), його почування-переживання, життєві потреби, тому то тексти пані Оксани стають для нього «кормом душі» (І. Франко), ліками на щодень. Вони надихають, заряджають позитивом, вселяють оптимізм, віру в добро. В них – поради мудрої жінки, педагога, мами й бабаусі, а ще – бачення нашого спільного майбутнього небайдужої до суспільних і громадських процесів людини. Оксана Думанська є автором чудових книг для дитячої та юнацької аудиторії – різних за жанрами, але схожих у творчих підходах, у ставленні до дитини, умінні вести з нею діалог. Цікава інтрига, захоплюючі пригоди, дотепний гумор, емоційність і соковитість мови – все це притаманне творам письменниці. Шановна пані Оксано, щиро вітаю Вас із славним ЮВІЛЕЄМ! Бажаю Вам міцного здоров’я, творчої наснаги, оптимізму, нових позитивних емоцій і вражень від життя, нових цікавих задумів та їх успішної реалізації! Любові читачів, насолоди від спілкування з ними, радісних вогників у їхніх очах! Віталіна КИЗИЛОВА, доктор філологічних наук, професор, м. Старобільськ.
***
Щиро зичу здоров’я, добра, любові, світла. Бажаю реалізувати усі творчі плани й задуми на радість і втіху читачам! Пані Оксана любить і розуміє своїх героїв. Навіть коли це – люди непресічні, складні й багатогранні. Такі як славетний галицький видавець І. Тиктор, котрий став героєм унікальної у своєму роді книжки «Іван Тиктор. Талан і талант» (2007 р.), чи художниця Софія Караффу-Корбут, якій письменниця присвятила біографічну оповідь «Графиня з Куткора» (2004 р.). Та мене вразила книга Оксани Думанської «Куди зникає час», видана у «Світі дитини» у 2009 році. Цю книгу не можна прочитати, її можна тільки пережити: уявно, емоційно, образно, метафорично, осмислюючи кожне слово, у кожній фразі відчуваючи биття людського серця. Філософія буття і вічності незбагненна, як і незбагненне саме життя. Але скільки сили духу, віри, бажання жити, самоствердитися, бути щирим сином рідної землі, мистецько передати своє світовідчуття втілено в образі Андрія Ментуха! Мінорною музикою слова, яка то стихає, то звучить гучніше, але вражає в саме серце, лине розповідь-сповідь митця. Оксана Думанська відчитала мову його душі, бо тільки так можна було настільки глибоко, трепетно, образно, вражаюче передати всі емоційні порухи Людини: почуття і переживання, страх і відвагу, біль і радість, захоплення і розчарування. Композиційно книга складається з розділів, які у хронологічному порядку передають спогади уже дорослого чоловіка про себе: від народження і до зрілого віку, коли став батьком уже дорослих синів. Його сповідь, «монолог бувалого в бувальцях», все пережите – код до мистецького світогляду, стилю, життєвої філософії, переданих у картинах. «Мистецтво – це втеча у свій внутрішній стан, у свій утаємничений світ» – переконує автор. Видана у альбомному форматі книга пропонує зображення полотен Андрія Ментуха у спеціальній кольоровій вставці. Текст супроводжують його зарисовки та фотографії з сімейного архіву. 
Вдивляєшся в ті полотна і в кожному зображеному обличчі бачиш затаєний смуток, трагедію людських доль, але тут же вловлюєш потік світла й оптимізму, сили, що народжується не осібно, а у гурті. Художник переконаний: «Кожна людина – частина якогось гурту, товариства, громади, нації, народу. Я ховався у юрмі, щоб вирятуватися від смерті, бо належав до братства тих, що чинили опір системі совєтського поневолення. І я відчував себе краплиною в океані українського народу, а не частиною натовпу! Але це все метафора, яку кожен відкриває для себе перед моїми полотнами». Твори Ментуха надзвичайно пафосні, монументальні і колоритні, незважаючи на те, що надавав перевагу фактично трьом кольорам: червоному, білому, чорному. Митець, згадуючи виставку новочасного українського мистецтва у Женеві (2008р.), зауважує, що його полотно мистецтвознавці означили цікавою формулою «просторовий міфічний живопис». Сам же пояснює звідки таке світосприйняття і художнє світовідтворення: «Я виростав у силовому полі народних міфів і народного малярства, побаченого уперше в церкві Параскеви П’ятниці, де кожна ікона – це не побутовий образок, а символ, метафора, інакомовлення, яке розсуває межі людського сприйняття дійсності, тобто матеріального, і закликає підійматися у вищі духовні потоки разом з молитвою до Бога». Оксана Думанська, опираючись на сповідальну манеру письма, художні засоби образотворення, серед яких найбільшу роль відіграє мова персонажа (з його емоційністю, безпосередністю, щирістю виповідання вражень, використанням діалектизмів і вмінням бути спостережливим оповідачем), створює глибокий психологічний образ непересічної особистості, талановитого митця. Спогади про пережиті події доповнюють епізоди, в яких розгортаються міркування про історичний час, суспільство, національну боротьбу і побут людей. Імпресія митця – знакова стильова риса оповіді. Допитливість, безмежна уява, міркування про все, що відбувається навколо, відкривають читачам внутрішній світ маленького карівця Андрія. «Куди зникає час, що минає?» – питав себе маленький хлопчик. Він знайшов відповідь, але не відразу: «Час не зникає, а стає нашим життям». Ніякі поневіряння не затьмарили дитячих вражень. З яким теплом і ностальгією згадує оповідач часи, коли пас корови на рівнині та уявляв, як можна дійти до обрію, «де небесна чаша торкається землі»; як перед самим Різдвом «лякав» яблуні, щоб уродили, прикрашав «деревце»; грав з дітьми різноманітні ігри; всією родиною, цілим селом святили великодні кошики. У цю гармонію, творену традиціями і звичаями народу, немов вихор увірвалися «вояки із червоними зірками на темно-сірих шапках». Відтоді світ навпіл: рідне і чуже, до і після. Війна закарбувалась в пам’яті Андрія арештами, вивезеннями, спаленими селами, страхом, людською бідою та боротьбою за виживання. «Діти війни рано дорослішають, бо бачать багато того, чого й не слід». Хлопець залишився сам після того, як вивезли батьків. Він, однорукий підліток, жив у батькових приятелів у Польщі й марив рідним селом, родиною, власною домівкою. Відчуття самотності дитини, її туги за щасливим колишнім життям і водночас щиру любов до рідного краю посилюють слова пісні карівського пароха отця Віктора Матюка, наведеної у тексті. Боротьба за кожен наступний день, за життя і прагнення самоствердитися у юного Андрія були настільки сильними, що він подолав безліч перешкод, але таки досяг свого. Його життя – зразковий приклад оптимізму, сили волі, віри в себе, наполегливості і працьовитості. Таких якостей так бракує більшості сучасних підлітків, при тому, що вони не знають навіть маленької частки тих життєвих невдач і перешкод, які випали на долю митця. Життя у повоєнній Польщі та проблеми переселених родин (яких називали «українськими бандитами»), діяльність УПА і переслідування за зв’язки з ними, протистояння людей різних націй (упереджене ставлення поляків до українців) описані з болем. Реальність вражає жорстокістю людей, агресією поневолювачів. Контрастом виступають родина баби Теклі з Річища, сім’я Ключковських, які дали Андрію тимчасовий прихисток. Саме Микола Ключковський, словами «Я тебе не виганяю, але маєш шукати собі чогось іншого», спонукав Андрія до дії. А далі – досвід роботи обліковця у державній господарці, перші зарібки і розвиток хисту до малювання. Жорстокість світу тільки загартовувала хлопця. Він мусів вдаватися до хитрощів: позбувся довідки, яка засвідчувала, що він переселенець, відновив своє справжнє прізвище, записався сиротою Анджеєм Ментухом. Але попри все, він залишився морально чистим, сповненим любові, добра і світла. Його внутрішній світ живила духовна гармонія, яку черпав з молитви до Бога, псальмів, читаного колись «Апостола». «Співати при крилосі – промовляти до неба, бо це душа твоя підіймається вгору і бере тебе на своє крило…». Нагородою за це був справжній дарунок долі – навчання у малярській школі та Вищій школі штук пластичних, можливість вільно творити. Перегортаючи сторінки книги, переживаючи одну за одною події у житті героя, розуміємо його характер, життєві орієнтири та цінності. Андрій Ментух вже в юні роки постає серйозним і цілеспрямованим хлопцем і тому зовсім не дивують його слова: «Моє життя мені було дороге, і я не міг його розмінювати на забавки». Захоплення філософією Монтеня, свобода вибору у творчості (уникаючи методу соціалістичного реалізму), навчання в Юліуша Студніцького та Пьотра Потворовського, учителів з європейським світоглядом і педагогічними методами, тільки шліфують мету, яку поставив перед собою художник: «пізнати світ, стати його частиною, відобразити у своїх картинах». Він досяг цієї мети. Виставки його творів з успіхом пройшли у Києві, Одесі, Харкові, Львові, Женеві та інших містах. Він зумів самоствердитися і внести у мистецтво новий подих, індивідуальне бачення світу і Людини. А ще – залишитися українцем, «не асимілюватися в чужому середовищі», не бути «сірим, таким, як усі, щоб провадити тихе буденне існування». Оксана Думанська окрім самохарактеристики використовує й інші художні засоби образотворення: Андрій Ментух відкривається читачам з дослівно наведених зізнань Петра-Ярослава родом з Угнова, який свідчив у агентурній справі «Сотня», з характеристики молодіжного активіста Романчука. Подібні вкраплення надають тексту документальності, нарисовості. У контексті інтертекстуального аналізу варто розглянути й наведений фрагмент із книги Горигорія Лужницького «Дванадцять листів О. Андрея Шептицького до матері», у якому описано історію ще одного карівця, отця Матюка. Щире захоплення Шептицьким світом правдивих митців вчувається у кожному слові, настільки експресивно та лірично йде оповідь у листі. А звуки незакінченого жалібного маршу пронизують спогади про отця Матюка і звучать не тільки в церкві як диво, а й відлунюють у житті іншого митця з Карова – Андрія Ментуха. Тісний внутрішній взаємозв’язок Андрія Ментуха із батьками, яких фактично втратив, будучи одинадцятирічним хлопцем, розкривають зізнання про те, що потайки розмовляє з ними, «молиться до них», думає про їх долю. Ризикуючи власним життям, двічі відвідує їх у поселенні в Комі. Це вони прищепили у нього любов до рідного, до своєї домівки, до прадавніх традицій. Батько з матір’ю повернулись у Карів, та їхня хата вже їм не належала. «Батько чувся чужим, хоч жив серед своїх». Так почувалися всі, хто не міг скоритися тогочасній радянській владі, у кого в серці жила любов до волі, до своєї нації. Це глибока психологічна проблема, яка закладена у творі й на імпліцитному рівні. Андрій Ментух не тільки зберіг батьківську любов, а прищепив її своїм синам. Він заснував справжнє родинне гніздо, одружився з полькою, але їхні діти розмовляли українською, «виховувались у вірі: щонеділі йшли всі в греко-католицьку церкву. На Різдво хлопчики стояли перед хором і співали колядки». Вони приїжджали в Карів, «всотували в себе український простір», щоб той час, який прожив батько, став і їхнім часом. Сьогодні такий досвід виховання дітей українськими емігрантами мало практикується, але є таким актуальним і важливим! Гармонійно і органічно у книзі вміщено передмову «Про два фортеп’яни з Карова» Ігоря Калинця та розмову Мар’яни Данилихи про мистецтво Андрія Ментуха із науковцем-мистецтвознавцем Володимиром Стасенком («Митець не втратив українськості»).
Та найбільше мене захоплює майстерність письма Оксани Думанської в творах для дітей, її вміння відчувати дитячу душу, передавати емоції й переживання своїх героїв. Це письменниця, яка одна із перших презентувала у сучасній українській літературі для дітей та юнацтва щоденниковий жанр.
Письменниця не просто висвітлила соціально-психологічні проблеми, які хвилюють багатьох сучасних підлітків (стосунки з ровесниками, порозуміння з розлученими батьками, перше кохання, входження в дорослий світ, відповідальність та обов’язки; суспільні негаразди, безробіття, заробітчанство за кордоном, одруження з розрахунку тощо), а показала їх через призму дитячого трактування. Заакцентовано на внутрішньому світі головної героїні, її мріях, сподіваннях, переживаннях, ставленні до навколишнього світу, людей, подій. Вона живе з бабусею, бо мати працює за кордоном, а у батька – нова сім’я. Проблема самотності тісно переплітається з проблемою соціалізації та дорослішання, а відтак – вибору життєвого шляху після закінчення школи. Оксана Думанська змалювала типову соціальну ситуацію сучасного українського суспільства, розкрила образ дитини-підлітка, полишеної батьками фактично на саму себе. У головної героїні сильний і вольовий характер, відкрита натура. Дівчинка закохалася і відверто розповідає про свої почуття і проблеми подрузі, обговорює їх з бабусею. Твір буде близьким багатьом читачам, адже велика частина підлітків залишаються вдома без батьківської любові та опіки; переживають психологічні стреси і депресії через розлучення батьків; намагаються самоствердитися у колі ровесників; закохуються і прагнуть жити дорослим життям. Прописана у творі О. Думанської й морально-етична проблематика. Особливо гостро постає питання формування юної особистості, моральних цінностей та пріоритетів. Вибір випускниці школи – це не тільки вибір ким стати і де навчатися, а й відповідь на питання: де жити? Тут, в Україні, де немає ніякої перспективи, чи там, за кордоном, де можна добре влаштуватися? Але окрім матеріального, є ще й духовне: любов до рідної землі, людей, які оточували з дитинства, друзів. Недарма головна героїня твору, відлітаючи за кордон, з сумом констатує: «Мене й справді украли… У мого тата. У моєї бабусі. У мого сусіда, що відвіз нас на потяг і цілував мене на пероні, не випускаючи з обіймів. Ми так з ним і не з’їздили в Карпати…». Дівчинка усвідомлює, що їде у світ, де все буде чужим, «навколо будуть одні чужі люди». Читач уявляє продовження цієї історії, в якому йшлося б про життя оповідачки за кордоном. От як би таке продовження написала письменниця, то тут розгорнулися б ті теми, які абсолютно не прописані в українській літературі для дітей: психологічні аспекти адаптації та соціалізації дитини чи молодої людини у іншій країні, іншій культурі, долання мовного бар’єру, екстраполяція цінностей, традицій. Гендерне прочитання твору важливе з огляду на те, що центральним персонажем є дівчинка-школярка. Її психологічний портрет надзвичайно глибокий. Читач дізнається про всі її уподобання, емоції, роздуми, захоплення і розчарування, сумніви і переконання з її ж оповіді. Дівоче, жіноче бачення світу, трактування подій, які відбуваються, самоаналіз свідчать про домінування фемінного начала. Образ головної героїні пов’язаний із образом матері та бабусі – представниками різних поколінь жіночої ліні роду. Бабуся виховує дівчинку відповідно до тих норм і правил, які панували за часів її молодості. Її педагогічний досвід демонструється у кожному «уроці» для внучки: чи йдеться про уподобання, чи про хлопців, чи про чистоту мовлення. Дівчинка не поділяє її смаків, прагне не тільки осучаснити помешкання, а й захоплюється сучасними серіалами, мріє про хлопців, відвідує дискотеки. Але незважаючи на це, бабуся добре розуміє онуку. Як от, наприклад, коли та пізно прийшла додому: «Ти на мене не гніваєшся?» «Ні, немає за що, – сказала бабуся. – Хіба можна гніватися за те, що ти вже виросла?». Образ матері не вписується у традиційні межі «берегині домашнього вогнища». Це жінка-заробітчанка, яка заради матеріального блага дитини жертвує материнським щастям, сім’єю і навіть своїми почуттями. Психологія емігрантки, яка звикла до іншого штибу життя і не знаходить собі місця у колишньому «власному світі» передана О. Думанською дуже влучно і реалістично. Жінка одружується з іноземцем із розрахунку, що не до кінця може зрозуміти донька. У цьому епізоді письменниця зачіпає питання культури і традицій різних народів, їх ментальності та життєвих принципів. Раціональність, яка панує за кордоном протиставлена емоційності та чуттєвості, якою керуються тут, на Україні. Головна героїня обговорює з мамою її одруження з іноземцем і укладений шлюбний контракт, де йдеться і про її права. «Мама казала про це так спокійно, ніби все життя мешкала там, за кордоном. І перейняла всі їхні раціональні вчинки. Тому моє майбутнє обговорювалося, як купівля-продаж маминих почуттів. Ні, я такого не визнаю!». Мати переконує доньку: «Донечко, світ тепер такий, що в ньому панує розрахунок. І це не завжди зле. Ну, що в тім особливого, коли двоє дорослих людей укладають угоду щодо свого спільного життя? Це для нас дивовижа, бо ми й зараз залежимо від сердечних порухів. А там – закон, право…». Це власне і є прописування у книжці для дітей оціночних суджень про представників різних культур. Такий аспект важливий з огляду на те, що у сучасному літературознавстві одним із основних критеріїв для аналізу дитячої книжки є її оцінка через призму мультикультуралізму (за американською дослідницею Барбарою Кіфер). Структурно книжка складається з розділів, в кожному з яких занотовано події якогось місяця, з вересня по травень. За часом – це один навчальний рік. Школа як топос показана поруч з іншими місцями розгортання дії: приватний будинок, вулиця, сад, місто, нічний клуб, море. «Школярка з передмістя» – твір, який має авторський підзаголовок «щоденник з уяви». Текст, написаний у формі записів-спогадів дівчини-школярки кінця минулого тисячоліття, адресовано ровесникам героїні. Ознаки жанру щоденника проявляються у збереженій хронологічній послідовності описуваних подій, реалістичному зображенні дійсності, сповідальній манері оповіді, самохарактеристиці головної героїні, внутрішніх монологах. О. Думанська презентувала чудовий зразок щоденникової прози, жанру, який не достатньою представлений у сучасній літературі для дітей. Твір читабельний як завдяки цікавому розвитку сюжету, психологічно глибоким образам, так і завдяки легкій мові, позначеній іронією та самоіронією, літературними ремінісценціями та інтертекстуальними вкрапленнями. Юні читачі із захопленням відчитають як зовнішні, так і приховані смисли тексту, адже авторка добре знає свого адресата і орієнтується на його читацькі горизонти й уподобання. Ця книга також вийшла англійською мовою в перекладі Віри Маланчій, педагога, мисткині з Канади. 
Оксана Думанська вміє писати не тільки для підлітків, а й для найменших читачів. Писати, граючись, зацікавлюючи дітей реально-вигаданими історіями, героями-тваринами, що вміють розмовляти, поетичною мовою. Свідченням цьому є книга «Собаче життя кота Хитруна», видана у 2011 році у видавництві «Світ дитини». Книга, видана на якісному поліграфічному папері з яскравими ілюстраціями Мар’яни Петрів, заманює маленьких читачів у світ кота Хитруна та собаки Чарлі, які залишилися без господарів і змушені жити на вулиці. Композиційно літературна казка складається з частин-епізодів: «Хитрун і Настка», «Зустріч із Чарлі», «Ночівля в хатці – під дощем», «Сніданок жебрака», «Не всі люди люблять котів», «Історія Чарлі», «Знову цей пес!», «Марні сподівання», «Чарлі захищає Хитруна», «Що часом снилося Чарлі», «Коротке життя авта», «Кіт пропав», «Школярка – не Настка», «Викрита схованка», «Хто живе на горищі?», «Чарлі шукає Хитруна». Я недарма навела всі заголовки, щоб показати як влучні назви передають ключові моменти описаних подій і допомагають читачам уявити їх суть. Хитрун залишився на вулиці після того, як його господиня Настка вийшла заміж. Доля Чарлі дуже подібна: його добра господиня теж поїхала. Недарма обом сняться сни про щасливе минуле життя. Чарлі опікується Хитруном, бо розуміє, що той не звик до життя на вулиці. Він розшукав його на горищі у хлопців, щоб завжди бути поруч. Як тішить дітлахів щасливий фінал казки: «У будь-якому випадку, уже ні кіт не самотній, ні пеc». Образи людей у казці другорядні, але висвітлені з позицій Хитруна та Чарлі. Пес міркує, як люди відрізняються один від одного, чому по-різному ставляться до тварин. Все пояснює поетичне звернення авторки: Запам’тай, чотирилапий друже: Є люди добрі, злі, а є байдужі. Звичайно, як людина добра стрінеться, Вона з тобою пиріжком поділиться, Або погладить, скаже слово тепле, Аж щось у грудях защемить і стерпне. А коли здибаєш лиху людину – Тікай чимдуж: вона і камінь кине, І вилає, хоч ти й не винуватий… Таке трапляється на світі, брате. Байдужі оминуть – не приголублять: Вони нікого (і себе!) не люблять. Авторка вдало і доступно розповідає дітям про добро і зло, людську природу. В інших віршованих вставках ідеться про істини, на яких будується життя. О.Думанська вміє надзвичайно тепло і з любов’ю, без моралізаторства та педагогічних настанов, розвивати в дитини кращі моральні якості. Такі милозвучні, змістовні і образні рядки хочеться цитувати знову і знову, як постулати народної мудрості, життєвого досвіду: Чемність – це уміння не сваритись, а останнім з другом поділитись. Чемність – не позаздрити нікому, Хто в добрі й теплі живе удома. Чемність – це подяка співчутливому І бажання щастя – нещасливому. В одному з віршів звернення «Запам’ятай, малюк!» надає діалогу письменниці з дітками-читачами реального характеру. Комунікативність тексту, як і ліричність оповіді – незаперечні риси стилю письменниці. Ця літературна казка – справжня мовна гра з маленькими читачами, адже описуючи кожний епізод, авторка вдається до віршування. Оксана Думанська розповіла про справжню дружбу і взаємопідтримку, показала дітям з одного боку реальних тварин, які так часто стають бездомними і покинутими, а з іншого – повела у казку, щоб, граючись, дати урок добра, милосердя і співчуття, навчити уважного ставлення до всього живого і неживого, відкрити високі духовні істини життя. Розгортаєш книги письменниці й справді потрапляєш у дитячий світ, бачиш все навколо очима дитини, де обов’язково запанує добро і гармонія, вирішаться усі проблеми і негаразди, а головне – ніхто не буде самотній. Так, образ сучасної дитини-підлітка, висвітлений через призму щоденникової оповіді, вражає реалістичністю та психологізмом, спонукає читачів до асоціацій із власним життєвим досвідом. Розповідь про бездомних тварин вирізняється глибоким, але зовсім ненав’язливим морально-етичним змістом. Неоціненною є праця Оксани Думанської у видавничій та редакторській сфері. Тетяна КАЧАК, літературознавиця, м. Івано-Франківськ.
Оксана Думанська: школярчина бабуся з передмістя[1]
Ці книжки дуже помалу надходять до українського читача, однак їх перекладають. Хоча досі чекаємо на україномовного Ґреґа Гефлі, все ж маємо своїх Адріана Мола – Аґнєшку на прізвисько Буба, Маргариту, Трейсі та багатьох інших. Здається, ситуація не безнадійна, якби не одне «але». Катастрофічно бракує свого, себто – діти читають про пригоди закордонних однолітків, співпереживають, захоплюються, маючи на увазі, що все це десь там. Далеко. За кордоном. Не з ними… Українські автори вже досить непогано показали себе у створенні казкових повістей (О. Дерманський, Г. Малик), історичних ретроспекцій (В. Рутківський), пригодницьких сюжетів a la Нестайко (А. Кокотюха, О. Есаулов), фентезі (Г. Пагутяк, подружжя Дяченків) тощо. Однак проблемна проза з чіткою соціальною спрямованістю, глибоке опрацювання психологічного портрета дитини-персонажа, навіть та реалістичність, яка дає читачеві змогу несвідомо проектувати книжкові реалії на своє оточення – із цим проблеми. Уявлення про дитину як про миле казкове створіння, повне любові й позитиву, дуже нашкодило українському письменству. Якщо з-під пера українських авторів і виходять сучасні шкільні історії, вони спрямовані насамперед на те, щоб розчулити мамусь і татусів, а не розважити дитину чи допомогти їй щось з’ясувати. Тому створення справді проблемної вітчизняної дитячо-підліткової літератури – це те, що лікар прописав. Львівська письменниця Оксана Думанська, на мою скромну думку, найближче із українських авторів підійшла до цієї мети зі своїми чотирма книгами, зорієнтованими на дітей різного віку, від першоклашок до випускників школи.
Дебютом Думанської як авторки соціальної прози став збірник есеїв «Як зарадити Марійці», виданий упереміш із порадами психотерапевта у серії «Казка не казка, а батькам підказка» (Тернопіль: «Навчальна книга – Богдан»). Марійка – маленька дівчинка, яка живе у люблячій родині, ходить до школи і наражається на питання, які можуть постати перед кожною малою школяркою. Непорозуміння у родині, спілкування з однолітками, які бідують чи просто перебувають на нижчому соціальному щаблі, дитячі страхи та фобії (приміром, страх іти до лікаря) – кожна «психотерапевтична оповідка» представляє читачеві одну з таких гострих тем, а психолог у коментарі після неї пояснює тонкощі того, як дитина сприймає їх. Книга, очевидно за задумом авторки, виконує подвійну функцію: пояснює і радить батькам, що і як робити в разі тих чи інших проблем, а ще – «заспокоює дитину» простими сюжетами і не менш простими рішеннями.
Коментарі психолога діти успішно пропускають і решту книги ковтають швидко та невимушено. Усе б добре, але бажання проводити психотерапію переважає бажання створити книгу для читання, і малі читачі добре відчувають це.
Та поза тим, книга є класичною реалістичною прозою для дітей, про повсякденні проблеми і питання. Лише «вогника», трохи «неслухняності», невеличкої сюжетної гостроти їй бракує, щоб бути по-справжньому цікавою. Скидається, однак, на те, що авторка і не планувала писати захопливу повість: спокійний розвиток сюжету і неквапна оповідь єднають дві книги Думанської, видані в «Навчальній книзі – Богдан». 
Книжки для дещо старших читачів, що їх перевидали «Світ Дитини» та львівське видавництво «Видавнича компанія АРС», уже значно цікавіші. «Спосіб існування білкових тіл» (перевидана під значно комерційно привабливішою назвою – «Школярка з передмістя») належить до світового канону підліткової літератури і лише трохи не дотягує до планки, яку встановили згадані на початку автори дитліт. Головна героїня має неповну родину, власне – її виховує бабуся. Мама на заробітках, тато з ними не живе і, як виявилося згодом, заводить собі нову родину. Дівчинка стикається з нерозумінням однокласників, свариться з хлопцем через його антифеміністичні погляди, зустрічається зі старшим студентом-ветеринаром, навіть цілується і йде до нічного клубу… Повний боєкомплект, властивий підлітковій книжці, яка містить теми, безумовно цікаві цільовій аудиторії. Свідченням цього є перевидання книги і виразний читацький запит. У бабці головної героїні читач впізнає… Марійчину бабусю! Ось вона – справжній матріарх, просвітлений диктатор і кращий друг онучки під однією оболонкою. Сама ця бабуся заслуговує на окрему книгу – незмінно мудрі рішення, правильні вчинки і зразкове виховання нікого не залишать байдужими. Тож книга про «школярку з передмістя» мало не перетворюється на оповідь про «бабусю школярки з передмістя». Не раз і не двічі читач помічає, що дівчинка мислить бабусиними категоріями, повторює її думки, а коли дозволяє собі переступ – то потім переконується, що бабуся таки мала рацію. Цей феномен сам по собі цікавенний – що стається з дівчинкою, яку виховала бабуся – але загалом через це книга багато втрачає. Конфлікт поколінь, який неодмінно мав постати у такій родині, окреслено лише поверхово, бунтарські вчинки відсутні, школярку «вимуштрувано» настільки, що і бабуся їй довіряє, і вона не ладна зрадити бабусину довіру. Однак повість «Школярка з передмістя» дуже вирізняється з-поміж наших підліткових книг. Як слушно зазначає відома письменниця та критик Тетяна Щербаченко: «Пані Оксана – перша ластівка, її політ наче трохи несміливий, але дуже переконливий». І головні тенденції її стилю письма зберігаються і в наступній книзі.
Бунтарство дівчини сягає небачених масштабів. Відмова відвідувати уроки у випускному класі на користь стажування у газеті викликає повагу. А ось згода батьків на таку аферу (умотивована тим, щоб не руйнувати стосунки з дочкою) – це щось унікальне. Це лише один приклад надто простого і правильного вирішення мегапроблеми. Закоханість дівчини з інтеліґентної львівської родини у київського діґґера та бажання поїхати до Києва у виш, очевидно, щоб разом із ним мешкати – ще одна сейсмонебезпечна ділянка, яку авторка проходить легко і без втрат. У будь-чиїй родині схожі наміри викликали б справжню бурю, думаю, читач це відчуває. А тут – ні. Через це сміливий опис критичних життєвих ситуацій втрачає мало не половину свого чару. Інший надзвичайно важливий аспект книги – неповносправна дитина у сім’ї. Непроста і дражлива тема, яку більшість авторів свідомо оминають. У «Дитяті епохи» співжиття сліпої сестри в родині описано просто і невимушено, кількома штрихами подано ретроспекцію її дитинства, трагедію матері та її мужній вибір. Що ж до головної героїні, то її юнацький бунтарський дух, навмисне протиставлення себе одноліткам, напівусвідомлену закоханість перекриває віра у власних батьків. Соціальні потрясіння винесено за межі родини, яка є своєрідним «острівцем безпеки», і тому їх опис програє. Звичайно, талановита авторка робить це свідомо. Чи то описуючи ідеальну родину, про яку мріє, чи то просто чесно оповідаючи про власний досвід (якщо так, то їй можна лише по-доброму позаздрити). Але, хоч як заманливо виглядає створення епосу на основі життя своїх близьких, хоч як це допомагає створити правдиву оповідь, однак такий спосіб писання передбачає надто багато підводних каменів. Особисто я сподіватимуся, що у наступній підлітковій книзі Оксани Думанської ми побачимо іншу родину, яка не матиме бабусі-мироносиці, чиї проблеми будуть проблемами, а їх вирішення – нелегким і часто неможливим, у яких читач легше впізнаватиме риси власного неідеального оточення. Сподіваюся, що у цій книзі і легке письмо, і відсутність упереджень не покинуть авторку і, можливо, а що – можна і помріяти! – ми також матимемо свою Нестлінґер чи бодай Вілсон. Володимир ЧЕРНИШЕНКО, перекладач, літературний критик, м. Київ. ***
Її "Школярка з передмістя" стала передтечою та чудовим взірцем реалістичних повістей про підлітків для сучасних авторів. Многая літа! Ми радо чекаємо кожну нову вашу книжку!» BaraBooka: Простiр української дитячої книги
***
Стильна, cучасна, нетривіальна. Несподівана і ... сподівана. Розкішна мова. Хоч, здавалося, нарочито проста, але все на своєму місці, небагатослівно. Як казала одна моя знайома, так мало слів, а так багато сказано! Стільки проблем піднято, так багато характерів окреслено. Є персонажі, як сіль землі. Зокрема бабуся, на якій тримається все. Її мудрість, всерозуміння, сила духу, вітаїзм дають відчуття життєздатності українського народу. Так тонко описано почуття. Витонченою і відточеною у своєму прагненні змінити вкорінений у гени спосіб життя вийшов образ мами. Цікава головна героїня з її іронією, класичним вихованням і сучасним шліфуванням з боку соціуму. І читається легко й вільно. Чудова книжка. Неймовірна авторка!». Лілія ОВДІЙЧУК, літературознавиця, м. Рівне.
Шістнадцятирічна Любомира – третя дитина у сім’ї. Вона завжди відзначалась твердим характером та вмінням робити несподіванки. Здавалося б, після захоплення дівчини гірськими підйомами та спусками в підземелля її батьків уже здивувати нелегко. Та в останній навчальний рік гімназійна парта стає затісною для Люби. Вона вирішує взятись за журналістське перо, а навчання закінчувати екстерном. Вперте бажання панянки працювати (чи доречно вважати їй це за провину у такому віці) не могло не стривожити батьків. Та їм довелось поступитись переконанням дівчини. Зробити це мимоволі, а чи може навмисно, адже ж “у житті кожен повинен робити власні помилки”… “Моя мала доросла доня” не раз думатиме про Любомиру матір: “Світ, такий привабливий для них своїми спокусами, звичайно “обдарує” і розчаруванями” та “хіба можна їх обмежити заборонами чи опікою, чи залякуванням?…Моя Люба упорається з усім, бо перед нею брама відчиниться без спротиву: заходь і пануй!”. Коли мати, дбаючи про долю дітей, оберігає їх подекуди навіть від своїх повчань, то батько ставиться до виховання нащадків традиційніше. Герой говорить: “Моя дружина лібералка, а я – деспот. Хоча й мене можна вмовити…Та ні, деспотизму мого надовго не вистачає. Я ж розумію, що моя донечка молодша за мене на тридцять літ, а це майже вічність, бо в тому проміжку все змінилося: спосіб життя, спосіб заробітку, спосіб мислення ”. У сім’ї Любомири мати є оберегом моралі та духовних цінностей, тоді як батько “стоїть на сторожі” сьогоднішнього дня. У його душі постійне змагання між тим, як звик, як прийнято і тим, що диктує епоха. Щоправда, частіше тут перемагає батьківський прагматизм. І чоловік щоразу дивуватиметься і насторожуватиметься від доньчиної впертості: “ “Хочу мати те, що хочу.” – Слава Богу, що це не діаманти і не вілла в Каліфорнії”. Впродовж року Любомира працює у редакції газети. У боротьбі за журналістське перо вона швидко з “дітвака” стає панною Любомирою. Не зважаючи на свою молодість та неосвіченість, дівчинка не женеться за примарною “славою”, не вишукує скандальних тем, а відповідально та з трепетом ставиться до своєї роботи. Найперший урок дітвака – говорити правду навіть тоді, коли на терезах коливається виплекана мрія. Чорно-біла копія Любомири – випускник журфаку. У редакції він здобував собі славу недоречними та неграмотними публікаціями, банальними висловами – “багаторічною коханою” та “ефектом розірваної вибухівки”… А коли у рядах газетярів “таланту” стало затісно, вирушив підкорювати телевізійний Еверест. Тут, ніби й мимоволі, авторка порушує таку важливу проблему, як журналістська відповідальність. Чи можна її навчити, а чи вона повинна йти від серця? Не декілька виведених кимось норм, а любов та повага до ближніх повинна керувати журналістом. Людина, що взялась за перо не може коритись власному егоїзмові та з легковажністю ставитись до свого найціннішого дару, до слова… Треба сказати, що слово в творі Оксани Думанської є окремим героєм. Воно осуджує мовне невігластво: пацієнтам показаний сон після обіду, тупикова ситуація, перша прем’єра, мацати поглядом, студенти вибиратимуть собі предмети (хворим призначений пообідній сон, безвихідь чи глухий кут, прем’єра, оглядати, студенти обиратимуть собі навчальні дисципліни) тощо. Слово авторки також чутливе до плину часу: шарити в інтернеті, занурилася в інтернет, пошурши в інтернеті, в темпі клацала інформацію, молоді бітли, зачісує волосся в хаєр і прицьому корчить звірську міну, сідала за компа, колихати гривою, який прикол, стала якоюсь фьолою, менеесний інститут, старшим куди пошлють. Такий майстерно вписаний молодіжний сленг не тільки не “ріже вухо”, а й додає творові відповідного колориту. Та найголовніше у слові – його повчальність, тому чимало тут і корисних сентенцій (позичених із збірки “2008 прикольних афоризмів”): як не маєш, що казати – кажи правду; щастя усміхається сміливим, а потім довго з них ірже; добре жартує той, кому не смішно; сміх – річ серйозна; так треба, бо так заведено і всі з цим погодилися; не гнатись за кількістю, а прагнути глибини. Молодечий запал та спраглий дух не обмежиш редакційними завданнями. Шукаючи теми для матеріалів, Любомира встигає складати іспити в гімназії та захопитись фотографією. А ще – закохатись – спочатку вперше, а потім, можливо, й “по-справжньому”, розчаруватись – у силі молодого кохання, в обраному фахові, в ідеальності навчальної системи, засумувати за звичними для юнацтва забавами та проблемами, а, ймовірно, і засумніватись у правильності своїх рішень…Та не зупинитись, не припинити опиратись таким багатьом “так треба”, “так прийнято”. А свої переживання “заховати” в історію дівчинки із волоссям, вифарбуваним у фіолет. Поряд з Любомирою вчаться підкорювати світ й інші молоді герої. Брат Любомири – юнак із “екстремізмом у душі”, який, шукаючи справедливість, наважився проміняти кар’єру науковця на акустичну гітару. Випускник журфаку – легковажний сердега, попри чиї вуха повчання та настанови викладачів просто “пролетіли” . А ще – романтичний звабник Юрко, який ще не навчився приймати власні рішення, та рішучий Денис, що знайшов себе у темних підземеллях. Усі вони різні, та є відображенням цієї ж таки епохи – у чомусь скандальної, амбітної та, безумовно, сміливої. Не так легко було б “малій дорослій доні”, якби не її родина. Батьки Любомири завжди підтримували своїх дітей, а ті платили їм за це любов’ю та повагою. Чи не найважливішим у сім’ї Любомири є взаєморозуміння, яке стирає вікові перепони та допомагає, не втрачаючи здоровий глузд, дати пораду або ж вчасно стримати її: “Сину мій, сину, не вимагай від людей більше, ніж вони можуть виявити реально!”. У час інформаційних провокацій, коли ЗМІ все частіше засівають комунікативне поле матеріальними цінностями, а християнськість просто не вписується в поняття “формат” та “рейтинг” , дуже важливо показати сім’ю, де панує любов, взаєморозуміння та повага до старших. На щастя, така родина – це не вигадка авторки, а реальна історія Віри та Олександра Ремажевських, чиї розповіді і надихнули Оксану Думанську написати історію про вічне – про батьків та дітей. Щоправда, письменниці довелося збільшити сім’ю на ще одну конфліктну одиницю – сина-рокера, поклавшись у цьому на власний материнський досвід. Повага до тих, хто подарував життя, особливе ставлення до своїх предків, свого роду – це те, що притаманне українському серцю. Навчає цьому і Біблія: “Діти, слухайтеся в Господі батьків ваших, бо це справедливо. Шануй батька свого і матір – це перша заповідь з обітницею: щоб тобі було добре і щоб ти на землі був довголітнім” ( Еф.6:1 – 3). Натомість, завдання батьків створити сімейне середовище оживлене любов’ю і пошаною до Бога і людей, яке сприяло б повноцінному індивідуальному і соціальному вихованню нащадків: “Мій сину, коли серце твоє буду мудре, то й моє серце буде радіти. Все нутро моє буде веселитись, коли уста твої говоритимуть правду. Не заздри в серці ледачим; нехай повсякчас перебуває воно в страху Господнім. Бо є майбуття, й надія твоя не буде даремною. Слухай, сину мій, і будь мудрим та справляй серце твоє на дорогу правди”( Пр.23:13 – 19). 
“Дитя епохи” дарує нам приклад багатогранного і змістовного сімейного спілкування. У сім’ї Любомири вміють підбадьорити та підтримати, зробити зауваження, попрохати чи застерегти. Таке спілкування надихає наймолодших, вселяє в їх серця надію та мужність, а старшим за нагороду – пошана та любов від вдячних і щирих дитячих сердець. Такі стійкі сімейні цінності допомагають подолати життєві труднощі. Тим більше, що герої роману – це не вигадка автора, а реальні люди. Вперше ж випробувати свої сили батькам Любомири довелось, коли народилась їхня перша донька – Віра. Вже саме ім’я дівчинки сповнене сподівання та натхнення, з якими батьки боролись за долю незрячої дитини. Їхнє терпіння, праця, нескореність безнадії допомогли Вірі вирости освіченою, повноцінною особистістю та допомагати таким же незрячим. Долям слабозорих у творі Оксани Думанської відведено окреме місце. Відгукуючись на чуже горе своїм досвідом, мати Любомири засновує школу для незрячих дітей. Для жінки її робота стає щоденною боротьбою за право дітей з обмеженими можливостями відчувати себе такими, як усі: жити в сім’ї, отримувати любов та підтримку рідних, мати можливість навчатись та розвиватись. Її донька Віра – це виклик тим батькам, що схилили голову і лише розводять руками: “Ви не розумієте, як нам важко!”, або ж соромляться неповносправних дітей, хоча найбільший сором тут – безпорадність батьківська. Чимало проблем вдалось висвітлити авторці на сторінках свого роману. Цікавою є й сама структура твору. Кожен розділ із життя Любиної родини Оксана Думанська підсумовує невеликим повчанням у вигляді роздумів рідних дівчини, а чи то її самої. Така привідкрита завіса особистісних переживань героїв додає їм життєвості. Відтак, чимало читачів можуть упізнати у Любі, її батькові, матері, братові чи сестрі себе та знайти відповіді на наболілі запитання, адже “треба бути розумним, щоб допомогти самому собі”. Передують таким одкровенням героїв сентенції для роздумів, як-от: “Навіть якщо всі притримуються однієї думки, – вони можуть помилятись”. Отже, “дитя епохи” Оксани Думанської – це не “заколихана” мінімальним комфортом людина, а особистість, що у буденних справах вирішує важливі протиріччя, живе не в світі, а світом. “Острів втрачених ілюзій” для епохального дитяти не перешкода, а тільки виклик для нескореного духу. Кожен, хто не побоїться переступити через власне “мені вистачить”, – дитя своєї епохи. [Ірина ВЕНГЕР], журналістка, м. Львів. Читання як різновид щастя[3]
Загалом ця письменниця найбільше запам’ятовується своїм ставленням до мови. Вона обожнює гру словами, її захоплюють фразеологізми, фонічні засоби, мовні жарти, наприклад, в останньому її творі в королівстві Рутів можуть настати демократичні часи, коли народ вже обиратиме собі не то лідера, не то ледаря.
Здається, чи не найголовнішим творчим принципом письменниці є засада писати із задоволенням, писати так, щоб читання приносило людям радість, щоб люди читали без спонуки і для власного задоволення, більше того – заради насолоди, від якої, за сучасними уявленнями, до щастя вже й рукою подати. Отже, книжка має асоціюватися у читача з приємною мантрівкою до якоїсь чарівної місцини. Саме тому книжки Оксани Думанської сповнені гумору й легкої іронії. Письменниця віддає перевагу смішним історіям, кумедним ситуаціям і якщо не щасливим, то принаймні несподіваним фіналам. Своїм героям вона дає короткі, але влучні характеристики, що западають в пам’ять. Так, найстарший син подружжя Турів Торлі хоч і виглядав телепнем, але насправді в ньому гніздилося чимало чеснот, він не зловживав навіть квасом і квасним молоком, дещо молодший за нього Тульф був справжнісіньким забіякою, йому хотілося вітру в обличчя, кінського поту на стегнах і крапель ворожої крові на лезі, Тод присмиряв домашніх тваринок, а найменший Туді читав книжки. Як бачимо, персонажі Оксани Думанської зазвичай є позитивними особистостями. Навіть їхні недоліки насправді виявляються зовсім й не недоліками, а якимись тимчасовими збоями, які можна виправити або з якими належить змиритися. Можна з певністю сказати, що картина світу й людини від Оксани Думанської сповнена непідробного оптимізму й доброзичливості.
Казка-1, як і будь-яка інша, українська ж поготів приховує в собі правду, не гребуючи й політичними натяками. Наприклад, Тульф, каючись перед народом, підкреслює: «Ці руки не крали, а тримали меча на ваш захист». У ньюйорській частині чи не найважливіша роль належить кіно. Читач цілком несподівано відкриє для себе, що Оксана Думанська є справжнім кіноманом, для якого кіно – такий же хліб насущний, як і книжка. Про це перш за все свідчать імена героїв: санітарку звуть Мерилін, її друга – Ріану Ківз, серед дійових осіб бачимо і звабливу Моніку Розлуччі, і Річа Гайї, що замінить на зйомках Алана Вуда, коли той захворіє, опиниться на лікарняному ліжку й стрімко помолодшає, перетворившись на підлітка. На роль вчительки, що потрапила на корабель прибульців, одночасно претендують: Роберта Джуліус, Джулі Анджелюс і Йоханна Скарлетус, але кастинг виграє Анастейша. Серед письменників виринають імена Стайвена Свінга і Умко Елвеша, а серед фільмів – «Юрський ліс». Фактично казка-2 взорується на загадковій історії Бенджаміна Баттона, тобто і на оповіданні С. Фіцджеральда, і на фільмові Д. Фінчера, знятому за його мотивами. Режисер Алан Вуд, що постійно змінює концепцію свого фільму про іншопланетний корабель, молодшає так само, як і Бенджамін Баттон. Однак причина такого омолодження напряму пов’язана з казкою-1 про королівство Рутів, яке переживає не найкращі часи. Найбільшою несподіванкою є та, що Алан Вуд насправді виявляється королевичем Туді. Саме його історію він переживає у моторошних і водночас солодких снах на лікарняному ліжку.
Історія ж ця така: боротьба за владу між Туром і його братом Тедором, якого підтримує один із синів подружжя Турів Тульф, призводить до того, що королівство Рутів захоплюють вовкулаки, самі ж рутці деградують. Курячи Зілля Щастя, вони втрачають почуття реальності, занедбують господарку, екологію і навіть власне здоров’я. На допомогу нещасній Рутляндії, в якій вже й натяку немає на вишневий сад, приходять горяни. Саме цим сміливцям вдається вигнати вовкулаків за край землі, бо, як ви розумієте, події в цій казці відбуваються тоді, коли земля ще була пласкою. Саме після вигнання вовкулаків король Тур із дружиною й дітьми, що опинився в екзилі, отримують змогу повернутися до рідного палацу. Королівську родину зустрічає Філософ, що тривалий час мешкав на задвірку в бочці. Саме він разом із своїм найліпшим другом Туді – їх не в останню чергу об’єднує любов до книжки – вдається по допомогу до горян. Філософ розробив також методу очищення рутів від уживання Зілля Щастя за допомогою щоденних водних процедур й очищення калганівкою. Загалом цей метод дуже нагадує сеанси на зібраннях анонімних алкоголіків. Однак підступний Тедор, що виявився прихованим батьком Туді, спокусив малого королевича із золотими кучерями мандрами, спочатку разом із цирком, а потім і вдвох далекими краями. Туді подобалося мандрувати з біологічним татом, а не сидіти з названим в нудному королівському палаці. Разом вони перейшли і Державу Глиняних Горняток, і Королівство Люб’язних Людей, долаючи чималі небезпеки. Їм на допомогу завжди приходили надприродні здібності Тедора випускати зі своїх рукавів хмари дрібних птахів: горобців, синичок й жайворонків, які забезпечували мандрівникам щасливу втечу від ворогів й недоброзичливців. Зрештою обом вдалося втрапити в сучасність: підліток Туді таки зустрівся зі своїм двійником Аланом Вудом, напівдідусем і напівпідлітком, бо рути – це одне із поколінь, що збагатило цивілізацію легендами, казками, колесом й граблями, борщем й варениками, петриківкою, тіпання льону й конопель, самогоноварінням й любов’ю до пісні й мистецтва загалом. В епілозі авторка недвозначно пояснює усім цікавим, в чому вона вбачає сенс літератури, зауважуючи, що її книжка не вплине на світову скорботу і не полегшить її… Уже давно минули ті часи, коли читачі беззастережно вірили автору й могли навіть наслідувати долю літературних персонажів. Досить згадати екзальтованих читачів роману Ґете «Страждання молодого Вертера», що під впливом роману кінчали життя самогубством з нещасної любові. З огляду на це роман навіть було заборонено. І що цікаво – поети й досі відчувають ностальгію за часами, коли література користувалася у читача такою довірою. Б. Рубчак з гіркотою про це писав: «За патос його протертий, / за мед пахучої прози, / за в’ялі осінні пози / ніхто вже не хоче вмерти». Минули й ті часи, коли слову поета вірили мільйони, а з віршів поставали цілі нації, як у випадку Тараса Шевченка чи Адама Міцкевича. Більше того – книжки нині вже не становлять жодної загрози. Нам здається чимось неймовірним, що й у найдемократичнішій країні світу США ще зовсім нещодавно, після Другої світової було заборонено книжку Джона Стейнбека «Грона гніву» тому, що в ній країна великих можливостей поставала не такою вже й великою, швидше навпаки: жорстокою й несправедливою. І що цікаво – роман Джона Стейнбека пішов США на користь. Можливо, без нього США були б іншими. Хай там як, але світ змінився, а Слово перестало бути не тільки зброєю. Здається, воно померло разом з Богом. Однак Оксана Думанська не вірить цій лихій вістці, уважає, що сила буває різною, а Слово і Бог у світовому сум’ятті просто дуже змінилися чи й трансформувалися, як ті трансформери. Вони змінилися так радикально, що тепер їх складно упізнати. І все ж можна, читаючи книжки просто так, задля власного задоволення. Роксана ХАРЧУК, літературознавиця, письменниця, перекладачка, м. Київ.
***
а пильне око і добрий слух допомагають людині виокремити з нього щось особливе» Оксана Думанська 25 січня 2021 року святкує свій ювілей Оксана Іванівна Думанська – відома українська письменниця, перекладач, літературний редактор, лауреат премії імені Дмитра Нитченка (2004) та літературної премії ім. Ірини Вільде (2007). «Я випадкова письменниця», – каже про себе пані Оксана. Перший роман «Ексклюзив» (2002) написала і опублікувала після свого п’ятдесятиліття. А потім її наче затягнуло у процес книготворення. Порівняно за короткий час вона зуміла підготувати і видати чимало творів для дітей та дорослих. На сьогодні це двадцять книг. У своїх творах письменниця змальовує яскраві характери на тлі суспільного життя, її персонажі – різні, живі, правдиві. Авторка вважає, що книжка не може народитися на якійсь абстракції, а тільки на «живому» матеріалі. Та й сама письменниця переконана, що юному читачеві цікаво читати саме таку літературу. Саме тому її книги «Спосіб існування білкових тіл» (2005) (у перевиданні – «Школярка з передмістя» (2007), «Бабусина муштра» (2008), «Дитя епохи»(2009), «Собаче життя кота Хитруна» (2011), «Принцеса Горошинка» (2013), «Попелюшка в домашніх капцях» (2013), «Марійчині пригоди» (2015), «Лариса і Архімед» (2016), «Миколчині сни» (2019) та багато інших недовго затримуються на бібліотечних полицях. Оксана Думанська є бажаним гостем бібліотечної спільноти, де радо ділиться не тільки своїми творчими здобутками, а й власно випеченим духмяним хлібом. А також вона є володаркою особливої нагороди – медалі «Великий друг маленьких читачів» (2011) від читачів Львівської обласної бібліотеки для дітей. Пані Оксана – надзвичайно світла, життєрадісна, зичлива людина, яка пише дотепні, розумні, цікаві книжки. І таланту, мудрості, доброти у неї вистачить ще не на одну книгу. Львівська обласна бібліотека для дітей. (Вітання від колективу підготувала завідувачка інформаційно-бібліографічного відділу Ольга САЧИНСЬКА), м. Львів.
[1] Чернишенко В. Оксана Думанська: школярчина бабуся з передмістя. – Вarabooka. – Режим доступу : http://www.barabooka.com.ua/oksana-dumans-ka-shkolyarchina-babusya-z-peredmistya/. [2] Ірина Венгер. Книга про дітей епохи // Медіакритика. – Огляди. Аналітика. – 2009, 25 груд. –https://www.mediakrytyka.info/ohlyady-analityka/knyha-pro-ditey-epokhy.html [3] Харчук, Роксана. Читання як різновид щастя / Думанська, Оксана. Вір – не вір, а не кажи: брешеш! : химерний роман. – Fiol Мова, 2019. – 321 с.
|
«У біографії пані Оксани мене вражають дві речі:
.jpg)
«Нестерпна легкість буття, – так свого часу означив Мілан Кундера один із найбільших парадоксів нашого світосприймання. І саме це першим спадає на думку, коли читаєш твори Оксани Думанської, скажімо, повість «Школярка з передмістя». А як писати для старшого школяра – для тих, хто ще не дорослий, але вже й не дитина, хто називає директора – «дєрік», одяг – «прикид», а людей – «продукт часу», як оповідати їм про складні перипетії дорослого світу і не втратити ниточки довіри?
«Знайомство з творчістю Оксани Думанської розпочалось для мене із цікавої деталі: коли я писала книгу про унікальну художницю із Переяслава Ганну Самутіну, в розмовах із професором Лесею Дацишин (подруга Ганни Самутіної) не раз йшлося про графіку Софії Караффи-Корбут. І от саме Оксана Думанська написала та видала надзвичайно вартісну біографічну оповідь із голосу самовидців «Графиня з Куткора». Ця книга – глибоке пізнання непересічності таланту видатної художниці та знакової особистості, з почуттям власної гідності.
«Розум – химерна мавпа». Це цитата зі Стівена Кінґа, а не плагіат
. Бо хочу сказати, що химерна мавпа – це життя. Наші шляхи з пані Оксаною Думанською або ж Думаночкою – так ми її зараз називаємо в межах одного дуже молодого і молодіжного видавництва – так от, наші з неї шляхи мали би щонайменше кілька разів перетнутися в Києві, потім – у Львові, бодай на Форумі видавців. Бо ж маємо неймовірне куписько спільних знайомих, що декотрі з них дуже для мене важливі. Були, є. Але перетнулися з панею Думаночкою – у фейсбуку. Спершу просто як друзі за соціальною мережею, а згодом – як колеги-літредакторки
«Такі часи настали, що аби стати співачкою, треба щоб спонсор оплатив відео… Щоб стати художником, – продивитись кілька лекцій по інтернету, як забризкувати щетинним пензликом фарби на листок паперу, а щоб збутись письменником, – просто писати і мати кошти на друк…
«Спочатку хотіла написати, що перше, що помічаєш при зустрічі з Оксаною Думанською – добра, щира посмішка. Але ні! Спочатку, ще коли навіть не зайшла у приміщення, відчуваєш ледь вловимі пахощі свіжоспеченої хлібини. Дух хліба, який так уміло випікає пані Оксана, тепер незмінно іде поруч із нею.
«Хліба та видовищ!» – вимагав давньоримський плебс. А нам, сучасним людям, потрібні Слово і Хліб. Так-так. Бо з нього все й почалося, відбулося, відтворилося…
«Ми познайомилися в Інтернеті.
Днями святкує свій ювілейний день народження Оксана Думанська ? українська письменниця, перекладачка, доцентка Української академії друкарства, лауреатка численних літературних премій. За її свідченням, «роман з літературою» розпочався вже після п’ятдесятилітнього ювілею, у 2002 році з книги «Ексклюзив». Утім, такий запізнілий старт пані Оксани став для вітчизняної літератури справжньою сенсацією. Ця та наступні її книги (а написала вона їх чимало!!!) одразу полюбилися і дорослим, і дитячим читачам! І це невипадково: життєвий досвід, достиглий натоді стиль письма, оригінальне (подеколи іронічне) бачення світу дали письменниці змогу репрезентувати яскраві самобутні характери персонажів, які немовби прийшли погостювати до її книг з вулиць наших міст, і лишилися там назавжди.
Вітаю з ювілеєм шановну пані Оксану Думанську!
Реалістична проза із цілковитим зануренням у внутрішній світ дитини-наратора – одна з ключових тенденцій світової дитячо-юнацької прози. Досить давній «Щоденник Адріана Мола» (Adrian Mole’s Secret Diary) англійки Сью Таунсенд, мегапопулярний нині в англомовному світі «Щоденник сцикуна» (The Dairy of a Wimpy Kid) американця Джефа Кіні, книги німкені Крістіне Нестлінґер та англійок Джаклін Вілсон і Анни Файн, актуалізована нещодавно книга молодої норвежки Ніни Ґрьондтведт «Привіт, це я» (Hei, det er meg!), книги польських авторок Барбари Космовської та Йоанни Яґелло – лише невеличка частина таких книг.
Уже наступна книга у цій серії – «Бабусина муштра» – позбавлена цього ґанджу. Форма повісті авторці дається так само невимушено, як і «оповідки». Книжка має навмисно максимально спрощений сюжет: батьки привозять дитину до Львова до строгої, але доброї бабусі, де вона мусить побути якийсь час, але доводиться швидше повертатися додому, бо за містом перекинувся вагон із фосфором. Вочевидь, це потрібно для того, щоб зосередитися на основних темах книги: спілкування поколінь, виховання малечі у формі гри, взаємодія у родині. У бабусі, яка «муштрує» Марійку, непомильно впізнаємо саму пані Оксану. Скажу по-секрету: чи не всі персонажі цих книжок мають реальних прототипів у її ж таки родині. Можливо, саме тому дівчинка Марійка – слухняна, чемна, любляча дитина, яка дуже любить, щоб бабуся її муштрувала… Батькам, які оберуть книгу своїй дитині, буде приємно ототожнювати своє чадо із цією героїнею, але чи побачить себе у цій карикатурно милій дитині пересічний читач віком до десяти років? Я гадаю, що ні.
«Дитя Епохи» – про дівчинку-випускницю, яка починає шукати власні життєві дороги, конфронтує з батьками і тихо бунтує. «Тихо» – бо ніщо не може порушити взаємну довіру в родині, зруйнувати зв’язок між дітьми і батьками, попри те, що вони іноді не розуміють одні одних. Мама головної героїні – «лайт-версія» Марійчиної бабусі. Усе така ж розуміюча, знаюча і правильна. У решті родинних зв’язків я заплутався, але ключові прототипи героїв залишаються ті ж, що й раніше. І, думаю, це великий плюс.
«Пані Оксана – не просто письменниця, редакторка, перекладачка. Це людина, яку ми від усього серця вважаємо дбайливою піклувальнею українськогої дитячої літератури.
«Школярка з передмістя» – пречудова книга! 
Яке воно, дитя епохи? Загублене там, де час міряють гіга – та кілобайтами, а принцип особистого вже давно “без рамок”? Опанувавши найсучасніші відкриття, безболісно скасовуючи норми, закони та й усе, що підходить під “так прийнято”, що створить дитя епохи? І чи є у нього те життєдайне зерно? Розв’язати сплетіння сумнівів взялась письменниця Оксана Думанська. Її “Дитя епохи” – це не засудження та нарікання, яким традиційно, інколи навіть не замислюючись, таврують сучасну молодь. На прикладі однієї галицької родини авторка вималювала образ епохального дитяти, що живе нескореним духом та силою опору як до буденних труднощів, так і до себе самого. Можливо, така життєборність та неспокій добряче “приперчені” молодечим запалом, та що з того, коли пошуки йдуть на втамування спраглого до знань та справедливості духу.
Оксана Думанська, що прийшла в літературу у 2000-х роках, вже добре знана як дитячому, так і дорослому українському читачеві. Ця письменниця працює в різних жанрах і навіть експериментує із ними. Вона є авторкою романів чи радше оповідок про митців, зокрема «Графиня з Куткора» (2004) про Софію Караффу-Корбут й «Куди зникає час..» (2009) про Андрія Ментуха, жіночих творів, досить згадати її книжечку кишенькового формату «Романи на одну ніч» (2007), «Оповідки з жіночої торебки» (2008) або й дебютну книжку «Ексклюзив» (2002), оповідачками якої є жінки, саме через їхнє, жіноче бачення читач знайомиться як з повоєнними часами, так і з 1970-ми роками в Україні. Популярністю у підлітків і їхніх батьків користується її стилізований щоденник «Школярка з передмістя» (2009) й роман на тему виховання «Дитя епохи» (2009). Не забуває письменниця й про найменших читачів. Чи не найвідомішим її твором для малечі є книжечка «Бабусина муштра» (2008). Оксані Думанській належить небанальний детектив у двох томах під назвою «Хроніка пригод Ґеня Муркоцького» (2009), в якому авторка використала львівську кримінальну хроніку 1920–1930-х років й вдалася до колоритного львівського балаку.
Треба підкреслити, що цю авторку завжди хвилює проблема культури читання, вона постійно роздумує над тим, як виховати в дитині потребу в книзі. Саме це питання є чи не головним і в останньому її творі, що називається «Вір – не вір, а не кажи: брешеш!». Якщо спробувати дати йому жанрове визначення, то, напевно, найдоцільніше назвати сучасною казкою з народних вуст, що її можуть читати і дорослі, й підлітки. Зрештою письменниця й сама не криється з тим, що в даному разі брала за взірець творчу манеру Олександра Ільченка, творця призабутого нині химерного роману з народних вуст «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Напевно, Оксана Думанська вирішила актуалізувати химерну українську прозу, що є нашим варіантом розрекламованого нині фентезі. Якщо бути зовсім точним, то у її творі переплітаються дві казки: перша – про давні часи, країну Рутляндію, якою править королівське подружжя Турів, що має чотирьох синів: Тульфа, Торлі, Тода і Туді, батькового улюбленця, й чотирьох доньок: Меріс, Шеріс, Молі і Ролі, про яких відомо одне – вони дівчатка, й другу – сучасну, дія якої відбувається на Ньюйоркщині, головними її персонажами є міцний горішок Брют, що тимчасово працює рятувальником, хоча справжнє його покликання – кіно, й моделька Анастейша, котра рекламує зубну пасту «Shakhtarochka», виконуючи роль зубів фірми. Обидві казки накладаються одна на одну, розвиваючись паралельно. Якщо у королівстві Рутів (казка-1) розігрується Шекспірівська драма, коли старший син Тура Тульф зраджує батька й стає у боротьбі за корону на бік свого дядька Тедора, то в американській (назвемо її казка-2) любовна історія Брюта й Анастейші переплітається з історією зйомок голлівудського фільму про пригоди вчительки на космічному кораблі прибульців, що його знімає славетний режисер Алан Вуд. Як це прийнято у постмодернізмі, тут перемішуються різні традиції, жанри, роди мистецтв, високе мистецтво змішується з масовим, ужитковим або й з рекламою чи популярними пісеньками. Наприклад, королева Тура патетично заявляє, що життя триває… і без коректур так, наче вона Ліна Василівна! Вона ж переконує старого Тура поїхати відпочивати, передавши владу старшому синові Тульфу: хай попробує поцарювати у ворожому оточенні, коли батьки на морі! Оскільки змішання і замішання – це головні принципи казкотворення Оксани Думанського, то й лікар американської клініки Патрік Демпінг цілком природньо співає чистісінькою українською: «Я налию тобі, я налию собі вина…», бо саме ця пісенька наснилася йому напередодні.
«Життя цікаве у всіх його виявах,
Коментарі до статті