Слухати

Зоряна електричка

Розділ 1. Рудий кіт, або Чий рюкзак важче?

    — Слухай-но, Льохо, я тут знайшов таку штукенцію... Одним словом, сам не розумію, що це таке, тільки воно може закинути тебе куди завгодно. Треба тільки поба­жати, розумієш? Раз — і готово!

     — Ну, все! Ти мене таки взяв за печінки! Фантастики начитався проти ночі? — посміхнувся Льоха, бо знав: Петько від народження жодної фантастики не читав, та й взагалі нічого не читав. Хіба те, що вимагали у школі.

     — Не віриш? Гаразд! — Петько кинув погляд на годинника. — За п’ять... ні, за чотири хвилини сорок п’ять секунд у твоїй кімнаті з’явиться кіт.

      — Хто з’явиться?

     У Льохи вдома ніколи ані котів, ані собак не водилося. Принциповим противником цього був батько. Мати, затята чистьоха, теж від тварин у хаті була не в захваті:— Ще чого! А прибирати за котом хто буде? А з собакою гуляти? — одразу припинила вона синове скиглення. — Жодних собакокотів!

      — Цього не може бути з однієї причини, — заявив Льоха, — тому що цього не може бути ніколи!

      — За три хвилини, — незворушно дивився на годинника Петько.

      — Давай домовимося так, — промовив глузливо Льоха. — Якщо кіт не з’явиться, ти звалюєш звідси і до завтра даєш мені спокій. Годиться?

      — За хвилину тридцять секунд, — відраховував час Петько.

      — От дурень... — пробурмотів Льоха.

      — Тридцять секунд...

      — А як він з’явиться? Невже предки принесуть?

      — Десять секунд...

      — От халепа...

      — Дві секунди...

    За мить вікно накрила чиясь тінь, пролунало нестямне нявкання — і крізь відчинене вікно до кімнати влетів великий рудий котяра.

     — Пуск! — переможно гаркнув Петько — і додав (певно, надивився десь фільмів про космонавтів): — Тангаж та рискання у нормі!

      — Ні фіга собі... — розгублено промовив Льоха.

     Він підбіг до вікна і визирнув назовні. Адже це восьмий поверх! Як же котисько залетів до квартири? Тим часом кіт з абсолютно божевільними очима рвонув під Льохове ліжко, де забився у найтемніший куточок і принишк, наче його там взагалі ніколи і не було. Льоха ще раз визирнув у вікно: жодного карнизу, вантажного здіймана чи бодай якогось задрипаного ґвинтокрилу видно не було.

    — Повний атас...

   — Ля що казав? Предки принесуть, предки принесуть... — передражнив Петько друга. — Дід Мороз у серпні підкинув... Ну що, вимикай компа?

   — А як ти дізнався, що він у вікно влетить? — Льоха поправив пальцем окуляри.

   Петько заздрив цьому рухові. Виходило дуже круто, наче у менів з голівудських бойовиків. Він навіть роздумував і собі завести окуляри, щоб ось так поправляти їх мізинцем, але зір у нього був відмінний, а на темні оку­ляри, які носять від сонця, батьки грошей не дали.

    — Проста справа, я сам сюди його закинув, — наче між іншим промовив Петько і скромно спустив очі. — Навіть і не знаю... Ти ж у «Контру» граєш... Тобі, мабуть, Це й не цікаво.

   — Та ти що?! Розповідай, як ти це зробив? Тільки знаєш, давай кошака викинемо, бо не дай Боже мама побачить! Ураган буде наче легкий протяг порівняно з тим, що потому станеться, слово честі. Я вже не кажу про тата... Він у нас взагалі важка артилерія, ти ж знаєш!

   Льоха плюхнувся на підлогу і зазирнув під ліжко. Рудий котисько скажено виблискував очима й войовничо вимахував пазуристою лапою та сичав, наче пробите колесо.

   — Йой... — раптом сяйнула йому думка. Льоха здригнувся й сів на підлогу. — Стривай, стривай... Як ти міг закинути кота у вікно, якщо ти був тут?

  — Ох, і довго до тебе доходить! Я вже збирався сам тебе запитати. Тому, що ця штукенція пересуває не лише сюди-туди, — Петько зробив неозначений рух рукою.

   — У просторі, — підправив його Льоха, який таки чимало читав.

   — Ось-ось, у просторі, — погодився Петько, — а ще дозволяє соватися по цьому...

   — По часу? — знов додав Льоха.

   — Ага, саме по часу... Я цій штукенції сказав, що маю бажання закинути тобі у вікно цього котиська, але о тринадцятій годині. Так і сталося: я закинув його за двадцять хвилин до тринадцятої, але приземлився він у тебе рівно о першій.

   — Оце-то так... І де кіт був ці двадцять хвилин?

   — А ти в нього запитай.

  Льоха поправив окуляри, що від подиву сповзли на самісінький кінчик носа, чим одразу скористався Петько:

  — Що, спітніли? Ляж обіцяв!

  Джерело: Есаулов О. Ю. Зоряна електричка / О. Ю. Есаулов. – Вінниця, 2012. – С. 5-8.