ДО ЮВІЛЕЮ ПАВЛА КУЩА

«Ми познайомилися з Павлом Вікторовичем вперше заочно, якщо можна так сказати. У 2015 році наші авторські книги в голосуванні на премію Кабінету Міністрів імені Лесі Українки набрали однакову кількість голосів. Тоді була трійка книг у фіналі, вирішальний голос здобула повість Віктора Терена «Хлопчик з планети "Ч" та Вогняні Пси». У нас все ще було попереду. І очне знайомство, підігріте інтересом та інтригою…

Якось у розмові відома дитяча письменниця слушно зауважила: «Ми працюємо на одній ниві, а один про одного дізнаємося часом зовсім випадково»…  Йдеться про те, як звично обмежуємо простір пізнання, і водночас яким просторово-цікавим є сучасний літературний процес. Однак, через брак літературознавчих досліджень так слабко досліджений і позбавлений об’єднавчої цілісності.

Павло Вікторович Кущ родом із Запоріжжя, освіту здобув у Києві (закінчив факультет журналістки Київського національного університету імені Тараса Шевченка), а зріле становлення пройшов на Донеччині. Тут формувалися його літературні напрями, творчі уподобання та відшліфовувався природній хист.

Вже перші авторські книги для дітей не пройшли непоміченими – повісті «Далі буде (1991), «Ревин хутір» (2004) та «КотоВасія» (2006) були відзначені обласними літературними преміями (ім. Павла Байдебури та ім. Григорія Кривди). Уже самі назви цих книг замережані тонким гумором. І це й не дивно, адже це одна із особливих рис авторського стилю письменника – він у своїх творах через гумористичні штрихи глибоко осмислює людей і світ. Недарма ж є причетним до цеху сатириків і гумористів, відзначений найвищими нагородами у цьому жанрі, зокрема і премією Остапа Вишні. Прикметно, що в тому числі за книгу для дітей «Нявмуар-р-р-ри, або На Третій від Сонця» (2011).

Віднедавна Павло Вікторович Кущ очолює столичне об’єднання сатириків і гумористів НСПУ. Відтак живе і працює в столиці. Був змушений виїхати з Донецька із приходом російських найманців. Глибокий і послідовний у слові та діях патріот він продовжує в Києві боротьбу за Україну. Мріє повернутися в мирний український Донецьк…

Нещодавно я готувала добірку книг для дітей в окупації від письменників Києва. Павло Вікторович відгукнувся відразу ж, додав до бібліотечки свою повість для підлітків про війну «Чотири нявкісти і ВІН» (2016). Жаль, що цю книжку обійшли досі своєю увагою дослідники літератури для дітей. А в ній у доступній формі закарбована правда про гібридну війну. Герої книги – коти, які змушені у підбитому танку пройти випробування війною, щоб попри все вижити. Пригоди вусатих подекуди викликають захоплення, а інколи й сміх. Добротно написана книга про сучасні військові дії, з вірою у нашу перемогу.

Так, віра і впевненість є – перемога наша не забариться. І буде ще невичерпне гроно сюжетів і тем для написання. І буде ще потреба добірного авторського письма, із тонким гумором і пронизливою правдою життя. Чим володіє Павло Вікторович сповна.

У ювілейний рік зичу щиро й сердечно, дорогий мій товаришу та побратиме – многая літа на творчу працю!»  

Марія МОРОЗЕНКО,

голова Київської організації Національної спілки письменників України.

***

ВІТАННЯ ВІД ЦЕХУ ГУМОРИСТІВ

«Щиро вітаємо Павла Куща – голову Творчого Об’єднання сатириків і гумористів Київської організації НСПУ, відомого письменника – гумориста і сатирика, талановитого журналіста, колишнього очільника Донецької обласної письменницької організації з його 60-літтям!

Бажаємо йому творчого довголіття, гарного здоров’я, щастя та добра.

Впевнені, що він і надалі докладатиме усіх зусиль до налагоджування успішної роботи нашого Творчого Об’єднання, даруватиме своїм читачам нові цікаві твори!

Від імені членів ТО сатириків і гумористів

Валерій ДЕМЧЕНКО.

***

«Сьогодні, напередодні повороту літа до астрономічної осені, вітаємо нашого побратима по перу, знаного письменника та журналіста Павла Куща зі сходженням на ювілейну вершину з відміткою «60» над рівнем моря!

З цієї висоти добре видно позначену багатьма помітними та знаковими віхами пройдену ним дорогу. Свою ювілейну осінь Павло Кущ зустрічає вагомими творчими здобутками, відзначеними багатьма престижними нагородами, зокрема преміями імені Остапа Вишні за збірки гумору і сатири та імені Лесі Українки за твори для юних читачів. Стали в пригоді й організаторські здібності Павла Куща. Протягом тривалого часу він очолював Донецьку обласну письменницьку організацію, а після вимушеного переїзду до Києва – творче об’єднання гумористів та сатириків столичної організації НСПУ, представників актуального сьогодні жанру, адже гумору, сатири бояться навіть ті, хто вже нічого не боїться.

У дні великих випробувань, які переживає нині Україна, бажаємо усім нам стійкості, а нашому побратиму – творчих успіхів для подолання нових висот за ювілейним перевалом. Хай і надалі твій Пегас Тримає вищу марку. За все це у вечірній час Ми вип’єм повну чарку».

Анатолій КАЧАН,

поет.

***

«Нас із Павлом Кущем у 2014 об'єднала війна, спільна громадянська позиція, бажання зробити свій внесок у захист України. Але це тема іншої розмови, зараз хочу сказати про письменника Павла Куща.

У той час мої діти були ще зовсім малими, і серед величезного потоку роботи та подій я думала: «Як говорити з ними про війну? Як пояснювати, що відбувається?». Адже мала свій гіркий досвід – дитиною пережила Чорнобиль. Найстрашнішим у той час було мовчання дорослих. До нас, дітей, доходили уривки інформації, та кожен радянський школяр знав, що таке атомна бомба. У голові кипіли жахливі думки про те, що всі ми помремо жахливою мученицькою смертю. Стах виснажував. Не хотіла, щоб так було і з моїми дітьми. 

Саме тут мені прийшла на допомогу нова на той час (2016 рік) книга Павла «Чотири нявкісти і ВІН».

Чесно, придбала її тільки через те, що особисто знала автора. Бо жах, біль, страждання війни ніяким чином не поєднувалися у моїй свідомості з дитячою книгою... Хотіла спершу прочитати сама, але діти поцупили та прочитали першими. Я чула, як вони хнюпали й сміялися, коли читали. Потім їхні схвальні відгуки, як це було цікаво та захопливо.

Прочитала сама і повністю пристала на думку дітей – цікавий сюжет, пригоди, яскраві персонажі! Але я була приголомшена ще й тим, ЯК у такій маленькій книжечці такими простими щирими словами Павлу вдалося описати не тільки війну, але усі її передумови, важливі деталі життя Донеччини, зокрема горезвісні копанки! Вивести справедливе покарання кожному негативному персонажу, але без жорстокості. Розповісти про сумні речі, але подарувати читачу світло надії. 

Тираж книги розійшовся швидко. Тільки завдяки прихильності автора мені вдалося отримати кілька додаткових екземплярів і здійснити своє бажання – подарувати ці книги Дитячій бібліотеці Ірпеня, щоб інші діти та батьки могли розділити моє задоволення й отримати відповіді на складні питання сьогодення. 

У теперішні жахливі дні, коли ворог попер на нас із новою силою, хочу порадити всім батькам – знайдіть книги Павла Куща, почитайте разом із дітьми, це буде Вашою спільною втіхою й розрадою!» 

Валентина СИТНИК,

журналістка, консультант із соціально-політичних питань.

***

«Досліджуючи літературу про російсько-українську війну, написану ветеранами, переселенцями, волонтерами, письменниками, я зіткнулася з тим, що у нас було дуже мало саме дитячої літератури про війну. Книг, які б розповідали дітям про те, що відбувалося на сході України. Розповідали чесно, але так, щоб не травмувати.

Це велика відповідальність – створювати такі книги для дітей!

Павло Кущ написав чудову книгу «Чотири нявкісти і ВІН», яка розповідає дітям про війну. І не просто написав, він відчував, як потрібні такі книги маленьким читачам у «зоні конфлікту», тому безкоштовно поширив перший наклад серед освітніх закладів саме на сході України.

«Чотири нявкісти і ВІН» – пригодницька повість із фантастичними подіями, котрі дають змогу розповісти дітям про війну, оминаючи жахливі моменти про серйозні події та не налякати. Трішки гумору, гри слів у повісті, де хлопчина та коти, намагаються вижити і зарадити своєму становищу. Про підтримку, взаємодопомогу… Насправді це все про нас і про те, що ми, маленькі на перший погляд люди, сприяємо перемозі та попри все залишаємося Людьми.

Це не перша книга пана Пава і, звичайно, що будуть ще, я впевнена!

Тому бажаю величезної енергії та натхнення для нових книжок. Нових приємних вражень, наскільки це можливо нині, під час повномасштабної війни, для нових сюжетів. 

Пишіть, будь ласка, діти точно потребують Ваших книг!"

Ганна СКОРІНА (ТЕРЕЗЮК),

фаховий бібліотекар, адміністратор групи-проєкту «Книги про війну»,

незалежна дослідниця сучасної ветеранської літератури.

***

«Павло Вікторович Кущ – член Національної спілки письменників України, лауреат премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва 2015 року, лауреат премії імені Остапа Вишні, лауреат обласних конкурсів «Книга Донбасу», «Преса Донбасу» та «Золоте перо Донбасу», обласних премій ім. П. Байдебури та імені Г. Кривди.

Письменник завжди пам’ятає «…ту істину, що для дітей треба писати так само добре, як і для дорослих, але ще краще. Адже… дітлахи дуже вимогливі: принаймні нудну й нецікаву  книжку вони розпізнають відразу і вона потрапляє у розряд «підстільних». Тобто відсовують її від себе під стіл чи ще далі». Тому його книжки – насправді веселі, часто-густо смішні, цікаві, правдиві та сучасні – ніколи отакими «підстільними» не бувають!

Бо хіба можна відірватися від такої драйвової книжки як ось «Кото-Васія» (Київ: Зелений Пес, 2007)?!

Травень. На порозі літо, котре з нетерпінням чекає гурт веселих, вигадливих, кмітливих сільських хлопчаків, які вже й штаб створили, аби розробляти стратегічні та тактичні плани усіх літніх операцій, і місяць травень переіменували у «штабень». А за ним червень – у «пригодень», липень – «річкень», серпень – «баштанець». Чудово!

Але ж, як не забути усі ті пригоди? От хлопці і призначили власного ЛІТОписця, того, хто буде записувати «важливі, повчальні та цікаві для нащадків літні походеньки». А невдовзі трапилася на очі друзям закоркована пляшка з таємним шифром, який привів їх до справжнісінького прибульця з іншої планети, котрий виявився схожим …до наших домашніх котів! Він веселий, уміє читати чужі думки та добре вивчив українську мову. Ось тільки говорить по-особливому – суперсинонімічно: замість сказати «упав», Василініамінофентій (по нашому Василь) ще додоає «звалився, перекинувся, покотився, беркицьнувся, посунувся, загудів, ляпнувся, хрьопнувся, хряпнув, хряснув, гуцнув, брикнув, простягнувся, розтягнувся, шубовснув, приземлився». Словом, хлопці (а з ними і читачі) відразу переконалися, що кращої та багатшої мови, ніж наша, українська, немає ніде у Всесвіті! А ще ж увесь текст рясніє розсипами народних виразів, приказками та прислів’ями.

А що прибулець, хоча й кіт, та все ж – справжнісінький космонавт, то в тексті книжки його устами автор уміло викладає багато цікавої інформації про перші польоти у космос та часто незавидні долі так званих «біокосмонавтів» – собак, мавп, мишей тощо.

Наступна повість для дітей Павла Куща – «Нявмуа-р-р-р-р-р-р-р-ри, аба На третій від Сонця» (Донецьк, 2012), описує враження, яке справила на інопланетного гостя наша Земля та дивовижна країна Муркаїна (власне, міста Котецьк і Котарськ). Спершу контакт не заладився, бо і мітлою пробували гнати, і камінцями шпурляли, та й дивна гра «футбол» (особливо бійки між бешкетниками та купи сміття після матчу) не вселяли сподівань на розумність істот навколо.

Новий ракурс земного життя відкриває Василь на вугільних копанках у  Котарську, перекинувшись на підлітка. Діти тут допомагають батькам, важко працюючи під землею, бо іншого способу вижити не залишилося. Але і ця важка праця має над собою «головного хазяїна», такого собі Бацилу. Вроджена совісність і потреба справедливості штовхає прибульця на боротьбу: прикинувшись «Шубіним» (легендарний привид у шахтарському краї), він добряче провчив бандюгу. Але й тільки…

Спроба звернутися у «владні кабінети» теж повалилася. Заговоривши до секретарки муркаїнською мовою, Василь викликав таке обурення (бо, бачте, у Котецьку не спілкуються державною мовою, а котецькою), що та навіть охорону викликала.

Отак, сміючись крізь сльози, правдиво та, попри все, з оптимізмом, розповідає Павло Кущ дітям про серйозні, а часом і страшні речі та події, що відбуваються у нашому сьогоденні. Розповідає, щоб вони змалку знали ціну Справжньому, боролися за Добре та вірили в себе. Щоб знали, що світ завжди стає кращим, коли таким його робимо ми самі.

А ще Павло Кущ напрочуд цікаво та вигадливо розповідає про минуле та сучасне, подаючи в художньому тексті багато фактів із історії, ботаніки, майстерно перемежовуючи пригоди героїв у минулих епохах із сьогоденням. Так, його повість «Метеорит» (Донецьк, 2012) буквально переносить читачів разом із героями у різні часи. Тут і праліси та динозаври крейдяної епохи, й первіснообщинний лад, і скіфи, і Київська Русь і Запорізька Січ. Ось тільки скрізь друзі встигають наколобродити: то вчать первісних людей грати у футбол і робити метальну установку у вигляді велетенської рогатки, то дивують кочівників велосипедом і мопедом, то їдуть на тракторі до табору монголо-татар чи зводять із козаками на Дніпрі гідроелектростанцію. Їхні «вештання минулим» припиняє справжнісіньке НЛО та подорож у майбутнє, котра відкрила чимало таємниць.

Загалом пригодницька «канікулярна» повість із елементами фантастики – улюблений жанр Павла Куща. Тому закономірно, що й найвищу в Україні літературну відзнаку за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва – премію імені Лесі Українки 2015 року він отримав саме за такий твір «А Б В, або Операція «Ставкозавр» (Донецьк, 2014).

Ставкозавр має жити у ставку, як Нессі в шотландському озері Лох-Нес. І то нічого, що він – невеличка вигадка, хлопчача таємниця, хоча й підслухана  «ходячою напастю», молодшою сестрою одного з друзів. Зрештою діти таки стрічають свого «Ставрика», котрий поєднує «потроху усього, що водиться у ставку. Щось від жаби, трохи від ящірки, дещо від вужа, луска – від риби, шия та ласти – від гуски». А пазурі – від курки. «Словом, гібрид із гібридів, яких ще треба з собаками пошукати». І розпочинаються пригоди!

Дивні, неймовірні, фантасмагоричні й веселі, котрі показують наш буденний світ ніби в кривому дзеркалі, де раптом проступає все негідне й мерзенне, але неодмінно зникає без сліду, варто лише його роздивитися ближче та уважніше.

Діти й дорослі реготатимуть до сліз, блукаючи у карколомному плетиві сюжету та вслухаючись у іронічно виразні пасажі автора. Але обов’язково задумаються, чому це неймовірне буття так нагадує наші будні.

Сам Павло Кущ наголошує, що поівсть ця – його подарунок малій батьківщині, селищу Андріївка та рідним йому людям: «Насамперед мамі Тетяні Іллівні … та молодшій сестрі Юлі, які мешкають у селищі, старшому брату Віктору в селі Дмитрівка, всім родичам, друзям дитинства та юності, знайомим. Головні події в повісті відбуваються на андріївському ставку на околиці, який я уявляв собі під час написання повісті. У книжці також є назви, добре відомі жителям нашого кутка на вулиці Свободи: “Харламова круча” і “Левченкова круча”, “Ракова вулиця”, “груша дядька Дзюби” тощо. А описана на початку повісті висока сінажна башта дійсно довго бовваніла на території колишньої ферми. І, саме собою, у непосидючих хлопчаках багато моїх земляків упізнають себе, адже головних героїв книжки я щедро наділив їхніми справжніми рисами, які пам’ятаю із нашого спільного безжурного і пригодницького дитинства».

Автобіографізм загалом визначає творчість для дітей Павла Куща. У всіх творах розповідь ведеться від Alter ego письменника. Це ровесник юного читача, збитошний і щиро закоханий у пригоди та мандри, здатний дати собі раду в будь якій халепі. Бо він – не лише великий видумяка, а й Справжній Читач, котрий любить книжки й тому багато всього знає. А ще хлопець веде щоденник і описує все, що відбувається з ним та навкруг нього (навіть щоденник кото-Василя – відтворений його рукою, бо ж у кота з почерком – так собі).

Як зізнається Павло Кущ, саме читання свого часу спонукало його спробувати себе в літературі: «…наївні наміри написати книгу виникали на тлі одного з найулюбленіших занять, яким для мене було читання книжок. Ще малим гортав, розглядав малюнки і намагався читати все підряд – наприклад, підручники історії чи географії для старших класів, де було стільки цікавого! Коли навчився добре читати, ноги самі повели до шкільної, а потім і центральної селищної бібліотек, а там!..  Куди не глянь – полиці аж вгинаються від досі непрочитаних(!!!) мною книг. Активно взявся усувати цей недолік. Читав пригодницькі, дитячі, історичні, класичні, «воєнні» книжки. І якось для себе зробив відкриття:  твори «позакласної» літератури, виявляється, нерідко ще «класніші», тобто ще цікавіші, ніж ті, які вивчаємо за програмою.

«Знову «перемінна»? – часто питала мати, коли зимовими вечорами довго засиджувався над книжкою. – Давно пора вкладатися спати!». Ага, заснеш тут… Он саме діти капітана Гранта, схоже, нарешті натрапили на справжній слід свого батька. Я з головою пірнав під ковдру з книгою Жуля Верна, вмикав невеликий ліхтарик і далі мандрував собі з персонажами захоплюючого роману. А ще частенько навідувався й до сільської книгарні, де можна було придбати новеньку художню книжку. І навіть через багато років досі пам’ятаю запах цих поки нечитаних книжок і нетерпіння, з яким гортав сторінки, очікуючи на зустріч із головними героями».

Це нетерпіння, ця жага подорожі неймовірними світами власної уяви й досі вражає у текстах Павла Куща. Вони ваблять за собою. Відкривають у душі нових ще маленьких, але вже Читачів чарівні ключі творчості».

Наталя ГАЖАМАН,

завідувачка науково-бібліографічного відділу

Національної бібліотеки України для дітей.

***

«Павло Кущ – людина світла і в житті, і в творчості. Його хочеться читати і собі, і своїм дітям. Він уміє про серйозне говорити жартома, що не кожному вдається. Його твори вселяють надію.

А чи не це нам треба завжди?!

Вітаю і дякую! Хай твориться всім на радість ще багато-багато добрих літ!»

Тетяна Череп-Пироганич,

PR-менеджерка, журналістка, письменниця, громадська діячка,

волонтерка, гловна редакторка журнау «Українська культура»

Павло Кущ: «Для малих читачів потрібно писати у тому стані,

коли у тебе в самого в душі весело світить сонечко»[1].

Павле, коли читаєш Вашу біографію, там спливає досить таки серйозна робота в престижних друкованих українських виданнях журналістом, і паралельно з цим ви письменник, який пише гумористичні твори для дорослих і дітей – як так у Вас виходить?

"Те саме часто питають і читачі. Тоді жартома кажу: мовляв, журналістом працюю, а письменником відпочиваю. Та в жарті тільки доля жарту. Я за фахом журналіст, а за покликанням більше письменник. І найперший твір, який написав і він був надрукований у газеті, це гумореска. Так, довелося працювати у досить авторитетних виданнях: «Україна молода» (найдовше), «Голос України» та «Урядовий кур’єр». І весь час якось так вдавалося одночасно писати і журналістику і художні твори: півтори десятки книжок для дітей, збірок гумору і сатири. Свого часу навіть намагався чередувати: якщо виходила у світ книжка для дітей, готував наступну гумористичну. Хоча, звичайно, для дітей також писав далеко не сумні твори».    

Взагалі письменництво не заважає журналістиці чи навпаки?

«Існує поширена думка, що якраз журналістика більше заважає письменнику. Досвідчені літератори навіть нерідко вживають термін «журналізми», вказуючи та стилістичні чи мовні негативні особливості колег, які беруться писати художні твори. А у моєму випадку так склалося, що літературна творчість дуже сприяє журналістиці. Чому? Бо ще відомий колись автор Михайло Кольцов зробив визначення: «Фейлетоніст - це письменник у газеті». Я ж ще до вступу на факультет журналістики вчився писати фейлетони та гумористичні оповідання. І потім активно використовував гумор і сатиру в своїй журналістській творчості. І завжди писав не тільки окремі фейлетони. Приміром, в «Україні молодій» ми разом із художником-карикатуристом Миколою Капустою (світла йому пам’ять) навіть вели сторінку гумору і сатири «Чортополох». Готували її для всеукраїнської газети, яка виходила в столиці, у Донецьку. Так само було і в «Голосі України», де готували таку ж сторінку «ДонХіхот». Коли ж якраз 11 років тому переходив до «Урядового кур’єра», деякі колеги відмовляли. Казали, що добровільно йду у творчу яму, бо з моїм стилем у дуже серйозній і офіційній газеті робити немає чого. Нічого подібного! Писав і пишу ті ж «серйозні» матеріали, за необхідності приправлені іронією. Також в «УК» існує колонка «Прошу слова!», де можна щедро використовувати публіцистику, гумор і сатиру. Що й роблю. Судячи з відгуків читачів, їм дуже подобаються мої колонки. Тому навіть маю намір видати ці речі, написані за минуле десятиліття, окремою збіркою».

Яку роль у Вашій творчості відіграє дитяча література? Чому взялися саме за неї, адже всім відомо, що писати для дітей особливо відповідально?

«Книжки для дітей активно читав у дитинстві і потай мріяв, що колись і сам напишу книжку. Чому потай? Бо засміються. Сільська дитина і раптом хоче стати письменником… Де таке бачено, читано і писано!.. Також у ті роки був ще й наступний «гріх». Коли часто переповідав хлопцям прочитані пригодницькі книги, то постійно натхненно щось вигадував від себе. Також кілька разів починав писати повість про хлопчачі пригоди, однак зупинявся, бо не вистачало духу. Тобто вже тоді, в дитячому віці, збагнув, що писати книжку для дітей - непроста справа. Бо автор повинен мати дуже багато інших творчих якостей, а не тільки бажання. І вже пізніше стало відомо, що не помилявся. Колеги-літератори підтвердять: для дітей треба писати так само гарно, як для дорослих, але ще краще. Тим не менше вже в перший рік своєї журналістської роботи засів писати свою найпершу книжку для дітей.

За розподілом я тоді працював у районній газеті у Чигирині на Черкащині. Щодня готував репортажі, інтерв’ю, нариси, заснував і вів у районці сатиричну сторінку «Чигиринський перець», а ввечері чи у вихідний день писав повість. Щоденна робота в газеті морально виснажувала, проте писання веселої книжки було неабиякою віддушиною і, немов бальзамом на душу.

Дописував повість вже в Донецьку, коли перейшов на роботу власним кореспондентом газети «Україна молода». А потім наважився надіслати рукопис на розгляд журі всеукраїнського конкурсу «Гранослов». Не мав особливих ілюзій. І раптом надходить телеграма-запрошення на церемонію нагородження переможців. Повість «Далі буде» потрапила до списку призерів і дуже гарну рецензію на неї написав знаний дитячий автор Віктор Кава (світла йому пам’ять). Звичайно, були слушні зауваження і поради, за які досі вдячний старшим колегам. Для мене тоді це було дуже важливо, бо чітко зрозумів: писати треба приблизно так, як вже почав, але в десять чи сто разів краще. Бо діти дуже безпосередні і вимогливі читачі. Вони добре розбираються, яка з книжок може стати настільною, а яка, даруйте, підстільною».     

А відколи товаришуєте з гумором? Наскільки мені відомо, свого часу Ви були активним автором дуже відомого і популярного журналу «Перець». Що дала Вам співпраця з цим виданням?

«Змалку. Бо у наших південних запорізьких степах завжди щедро родили не тільки пшениця, соняшник та інші зернові чи овочеві культури, а й сміх. З «Перцем» подружився з дитинства, бо у нашій родині постійно передплачували цей неабияк популярний тоді журнал. Отож, коли з роками (мені вже було за 20) надрукували мою першу гумореску в районній газеті, почав мріяти надрукуватися в «Перці». Звісно, з моєї зухвалої мрії дехто сміявся, та я й не думав відступати. Тим більш, що невдовзі вступив на навчання на факультет журналістики КДУ ім. Т. Шевченка. Саме в студентські роки у середині 80-х років вперше й з’явилося моє прізвище на сторінках «Перця», який тоді виходив мільйонним (!) тиражем. Надрукуватися там було дуже почесно й престижно, адже журнал у ті роки об’єднував довкола себе найкращих українських гумористів і сатириків. Це була дуже гарна школа для молодих авторів і тому довгі роки активно співробітничав із журналом: друкувався там, мав посвідчення позаштатного автора, диплом переможця творчого щорічного конкурсу «Перця» за кращий прозовий твір. Підтримував журнал у його найважчі роки, коли він ледве виживав. І припинив співробітничати з виданням лише у 2014 році. Стало не до сміху. Це по-перше. А по-друге, мене неприємно вразило те, що улюблений журнал почав виходити під назвою «Перець. Весела республіка». Уявляєте? Це назвисько вигулькнуло якраз у той важкий період, коли від України проросійські незаконні збройні формування відпанахали частину Донбасу і назвали загарбані депресивні території «республіками». Я ж , на жаль, у 2014-му набачився зблизька на цю трагедію…

Мені спробували заперечити: мовляв, «Весела республіка» - це нейтральна назва і у всьому світі існує безліч республік… Але Україна - не весь світ. Це наша держава у стані неоголошеної війни, а оті дві потворні «республіки» стали глибокими ранами на її тілі. Як на мене, поки триває гібридна війна, назва «Весела республіка» у мільйонів співвітчизників ще довго викликатимуть здебільшого гіркі трагічні асоціації. Особливо це  стосується людей, які потерпіли від «республік» на сході України: втратили своїх рідних, близьких, друзів, колег. Якби ця назва вигулькнула у окупованому Донецьку, їй-бо, не здивувався б. Але дуже болить, що це тиражується з Києва… Хтозна: може, стосовно назви «Весела республіка» я просто втратив почуття гумору? Нехай навіть так. Та набагато страшніше, що автори недоречного зараз словосполучення, яке досі використовується, у цьому разі, на мою думку, втратили почуття здорового глузду».      

З якими найбільше сьогодні зустрічаєтеся труднощами як творча особистість?

«Практично всі письменники мають підстави нарікати на сучасні проблеми книговидання і книгорозповсюдження. На цей стан справ влучно і дотепно якось відізвався поетичними рядками один із колег: «Написав я книжку, та не радий – злий! Адже тепер видай, подаруй та ще й налий…» Справді літератори часто змушені видавати книжки за власні чи спонсорські кошти і далі самотужки їх презентувати, рекламувати і потім продавати. Причому за цих умов буйно квітнуть графомани: за наявності грошей видають грубезні томи віршів чи прози, якими завалені книгарні і книжкові розкладки.

А що стосується власне моїх особистих творчих труднощів, то про них трохи далі».  

Що для Вас письменницька нагорода? Творчі люди дуже часто хизуються грамотами, які насправді не мають ніякого вагомого значення? Чи таки значення може мати звичайний диплом без найменшого грошового додатку?

«Кожен письменник прагне мати якомога більше нагород. Їх у нього повинно бути тисячі, мільйони чи мільярди. Маю на увазі читачів. Бо саме для них пише автор і тому схвальні відгуки людей це і є для автора найбільшою нагородою. Хоча поряд існують ще й інші відзнаки. На моє глибоке переконання, грамоти чи дипломи можуть бути і є дуже важливим стимулом для початкуючих і перспективних авторів, яких потрібно всіляко підтримувати. Та йдеться виключно про молодих людей. Бо у нас іноді «початківцями» стають персони за 60 чи навіть 70 років, які видавши за власні кошти книжку, мерщій оббивають пороги, аби виканючити й собі хоч якусь грамотку чи дипломчик. Для рядка у біографії. На жаль, це досить поширене і відверто карикатурне явище. Особливо, коли окремі колеги починають нагороджувати одне одного чи взагалі самі себе.

Що стосується грошового додатку, то, не повірите, але я завдяки своїй творчості – майже олігарх. Адже неабияк озолотився і тепер невтомно шукаю надійний банк, де можна зберігати там свій багатий золотий запас. Їй-бо, правда! Бо за журналістику свого часу отримав відзнаки «Золоте перо Донбасу», всеукраїнське «Золоте перо» та «Золоту медаль української журналістики». За літературу – премії «Золота ратиця» (політична сатира) та «Золотий лелека» (твори для дітей). Шкода тільки, що це «золото» дуже нагадує зимове сонечко, яке тільки трохи світить, але фінансово нітрохи не гріє.

Ніде правди діти -  навіть вітчизняні престижні літературні премії, які вручають письменникам, м’яко кажучи, не підкріплені солідною грошовою винагородою за творчу перемогу. Не буду, щоб не сміялися, навіть називати розмір літературної премії імені Остапа Вишні – найвищої української нагороди для гумористів і сатириків. Тому для мене та інших лауреатів це нагорода дуже пам’ятна, але тільки моральна. Та й літературно-мистецька премія імені Лесі Українки, яку вручають за кращі твори для дітей та юнацтва, також, вибачте, дійсно «дитяча». І це попри те, що всі погоджуються: для юних читачів іноді справді писати значно важче, ніж для дорослої аудиторії… Проте у моїй біографії та історії літературної Донеччини згадані загальноукраїнські премії стали дуже важливими, адже, окрім мене, досі ніхто з письменників краю не отримував цих престижних відзнак».          

За плечима у Вас є зміни, спричинені війною, яка й досі, на жаль, триває. Адже саме через війну переїхали до Києва з родиною, залишивши Донеччину, де мешкали довгі роки. Звиклися з життям столичним? Яке значення мають для Вас ті краї? Це тепер спогади чи бажання повернутися колись назад?

«Оце і є мої найбільші життєві і творчі проблеми. Гібридна війна вщент зруйнувала життя багатьох людей і наш родина не виняток. З початком «русской вєсни» у Донецьку я ще якийсь час продовжував писати матеріали про все, що відбувається, для «Урядового кур’єра», очолював тут обласний осередок Національної спілки письменників України. Ми трималися до літа того лихого 2014-го. Виїхали звідти з дружиною, коли нас попередили добрі люди, що невдовзі в окупантів дійде черга й нас – журналістів «київської хунти»… Само собою, бойовики захопили приміщення нашої письменницької спілки, що в центрі міста… А ми поїхали, залишивши квартиру, все майно тощо, сподіваючись повернутися через два-три місяці. Нехай через півроку. Проте цього не сталося: у рідній домівці я не був вже понад шість років.

Та підла гібридна війна позбавила не тільки можливість жити у своїй оселі. Забрала не тільки улюблені книжки, речі, архіви. Вона перешкодила й здатності писати у своєму улюбленому стилі - так, як це робив раніше. Такий собі творчий моральний посттравматичний синдром. Звичайно, вихопившись із Донецька, я продовжував готувати матеріали для газети, писав дошкульну сатиру про те, що там коїться, але гумористичні твори автоматично стали на тривалу паузу. Те ж саме стосується й творів для дітей. Бо щоб писати для малих читачів, треба мати особливий стан душі: з доброю посмішкою і коли сонечко світить в тебе всередині. І тоді цей настрій передається й читачам. Пам’ятаю, якось один із дорослих читачів пожартував, що змушений був читати мої дитячу книгу у …сонцезахисних окулярах, бо такими світлими вдалися рядки.

А що я міг світле і веселе написати зараз, коли у душі пугикали сичі, вили вовки й бездомні пси, плакали люди, свистіли і вибухали міни та реактивні снаряди «Градів», якими «брати» почали прасувати українську землю та «захищати російськомовне населення», подовжуючи кількість загиблих, поранених, знедолених…

Втім, не опускав руки. У 2014-2016 роках як журналіст чимало попоїздив прифронтовою Донеччиною і зібрав багацько матеріалу і для газети і для не однієї книги. Інша річ, що йдеться виключно про твори для дорослих. Однак я ризикнув і у 2015-му почав писати повість про війну для дітей. На реальних трагічних подіях, але з іронією, гумором, сатирою, теплом та світлом. Це було ще не яскраве світло, лише тільки, немов від сільського каганця, та воно все ж вже почало блимати в душі. Так з’явилася книжечка «Чотири нявкісти і ВІН», тираж якої  завдяки спонсорам і волонтерам ми потім передали до бібліотек та шкіл Донеччини. І слово також зброя в інформаційній війні! Я відвіз книжку і передав читачам у Слов’янську та Краматорську, а донецькі «люті друзі» оперативно передали інформацію про це до РФ. Бо вже ледь не наступного дня там в окремих виданнях, серед яких сумнозвісний телеканал «Звєзда», та у соціальних мережах злісно напали на книжку і автора. Чому?  Бо він, сякий-такий, «написав книжку з проукраїнських позицій» та «налаштовує українських дітей проти Росії».

Та повторюю, гумористичні твори не пишу досі і це моя найбільша творча трясця. А тому сам собі іноді нагадую птаха із одним перебитим крилом.

Донеччина для мене багато значить. Я народився і виріс на Запоріжжі, де почав писати. А на Донеччині, де жив і працював понад двадцять років, у нашій родині народилися двоє синів, я відбувся, як журналіст і письменник. Щодо повернення до зараз досі окупованого Донецька, то, звісно, таке бажання і досі є. Але чи зможу там далі жити і працювати? Чесно кажучи, хтозна».                    

Ваша дружина Ліна за фахом теж журналіст, сьогодні вона займає посаду  першого секретаря НСЖУ, активна громадська діячка.  Як двом активним , неспокійним, заповзятим творчим особистостям вдалося зберегти сім’ю, виростити двох прекрасних синів і не згубити у стосунках те, що часто з роками втрачається – взаємоповагу і любов?

«Ми обидва тривалий час працювали у Донецьку власкорами двох центральних видань і, звичайно, допомагали одне одному. Та об’єднували нас не тільки спільна робота і творчість, а й двоє дітей. Як вдалося все зберегти? Це поки сімейна таємниця. Почнемо про це розповідати та писати аж після золотого весілля. Приходьте, все почуєте».

До речі, щодо Романа і Тимофія. Що взяли сини від батька, а що від мами? Чи наслідують батьків у професії , а чи навпаки – обрали свої власні стежки у житті?

«Від нас обох діти взяли найголовніше: аби чогось досягти у професії чи в житті, потрібно багато працювати і покладатися тільки на себе. Хлопці змалку бачили, що ми займалися своєю журналістикою чи літературною творчістю скрізь і завжди. Завжди і скрізь. Причому без відриву від низки інших важливих справ і того ж  виховання синів. Це було виховання власним прикладом. І нам повезло, що діти добре затямили цю науку, адже обидва відмінно навчалися у школі. Старший Роман спершу також хотів стати журналістом, та потім не склалося і він, вивчивши іноземну мову, працює за іншим фахом. Це його свідомий вибір і ми сина підтримуємо. Молодший Тимофій, коли ще ходив до дитсадка та молодших класів, взяв із мене приклад і почав писав книжки. А було так. Я коли йому, малому, розповідав народні казки про «Пана Коцького» та інші, часто щось вигадував від себе. І коли він навчився сам читати, зрозумів, що до казок я чимало додавав мною вигаданого і тому вирішив спробувати подібне й собі. Це були веселі розповіді про улюблені іграшки чи героїв казок тощо. Деякі із таких «баналюк» нам вдалося зберегти. Та далі у хлопцеві переміг математик і ми тепер тихо радіємо його успіхам, адже він вже вчиться на математичному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченка, випускниками якого колись і ми стали».         

Над чим працює сьогодні письменник Павло Кущ і які теми зрушує з місця у журналістиці, яка сьогодні видозмінюється, стає іншою?

«Головна для мене тема – гібридна війна на Донбасі. І в літературній творчості і в журналістиці. Малі й дорослі читачі періодично нагадують, що чекають продовження книжки «Чотири нявкісти і ВІН». І головні герої цієї повісті також готові до нових пригод… Світло від каганчика в душі  блимає і робота важко, але триває. У нашій газеті започаткував і веду сторінку «Інформаційний фронт». Намагаюся зайвий раз привернути увагу до підступної проросійської інформаційної війни, якій потрібно всіляко протистояти. Бо ідеологічна пандемія у вигляді антиукраїнських фейків, брехні і пропаганди від путінського Кремля це страшне лихо, яке є небезпечним і згубним не тільки для окремих людей, а й для цілих територій і держав. Бо хіба приклади загарбаних Криму та частин Донбасу – не підтверджують це?.. Отож».   

***

Як дітям розказувати про війну : Про нові книжки Павла Куща^[1]

Повість «АБВ, або Операція «Ставкозавр» донецького письменника розповідає про пригоди сільських хлопчаків, вийшла ще довоєнного 2014 року. Нині до Києва Павло Кущ приїхав уже з новинкою — щойно виданою книжкою «Чотири нявкісти і він», у якій про війну на Донбасі дітям розповідають... звичайні хатні коти.

Павло Вікторович зовні не схожий на дитячого письменника, а тим паче — письменника-гумориста, бо в нього занадто сумні й серйозні очі. Цей сум, як і туга за колишнім, «довоєнним» життям, з’явилася в очах П. Куща з травня 2014-го, коли він, захопивши лише найнеобхідніші речі, вивозив родину з розбурханого «русским миром» Донецька до Києва. Залишатися в місті, де заїжджі козачки і маргінали обіцяли знищити українців (а для них україномовна родина Кущів однозначно була бЕндерівцями), ставало дедалі небезпечніше. Сподівався, що вимушена подорож триватиме кілька місяців... та ось уже третій рік поспіль він є власним кореспондентом «Урядового кур’єра». Нині Павло Кущ живе між Краматорськом, звідки вирушає за репортажами в міста і села підконтрольного Україні Донбасу, та Києвом, де у статусі вимушених переселенців мешкає його сім’я. Вони досі сумують за українським Донецьком, де Павло Вікторович очолював обласну організацію Національної спілки письменників України, а його сини навчалися в українській гімназії. Там залишилася не просто домівка, а цілий світ... Коли меншому синові Тимофію передали з Донецька його шахові нагороди, він зрадів їм більше, ніж колись радів першому комп’ютеру.

Саме в Донецьку 1999 року вийшла у світ перша дитяча книжка Павла Куща «Далі буде...», назва якої виявилася пророчою, бо далі за кілька років цих книжок було вже дванадцять. Письменник ще жартував, що його «творчість — як сало з проріззю: книжки гумору виходять по черзі з дитячими книжками». Всі свої книжки Павло Вікторович писав на основі спогадів дитинства, яке минуло в селищі Андріївка Запорізької області.

— Ці спогади невичерпні, — каже письменник, — бо кожного разу, коли  закінчував писати книжку, думав, що написав уже про все, що пам’ятав. Але минав час, і спогади дитинства знов наздоганяли мене, підказуючи сюжет для нової книжки...

Мабуть, історій про пригоди сільських друзів-шибайголів у Павла Куща вистачило б ще не на одну повість, якби не події на сході...

— Після пережитого стресу я рік, крім інформації та репортажів до газети, не міг нічого писати, жодного рядка гумору чи дитячої прози, — розповідає П. Кущ. — Їздив по містечках і селах, переховувався під час обстрілів у підвалах, спілкувався з дорослими та дітьми, які за цей час теж подорослішали, спостерігав і слухав...

А потім, після року мовчання, Павло Вікторович написав новий твір, головними героями якого є... звичайні хатні коти, котрі знаходять притулок у підбитому танку, допомагають одне одному вижити та ще й помститися ворогу. Їхні пригоди схожі на пережиті страхи дітей Донбасу, але вони зовсім нестрашні, бо чотири «нявкісти» завжди хитріші та спритніші за ворога. Павло Кущ називає свою книжку «гуманітарною допомогою».  Письменник згадує Остапа Вишню, який обрав дідів для твору «Зенітка» для того, щоб показати, що з ворогом воювали всі, хто мав силу тримати в руках якщо не гвинтівку, то бодай вила...

«Бо головна правда життя полягає в тому, що підступному ворогу, який розпочав гібридну війну і загарбав частину Донбасу, протистоять не тільки жителі всієї України, а все-все живе, — каже П. Кущ.

Світлана БОЖКО.