Оксана Думанська – чудова дитяча письменниця, котра «розпочала» у сучасній дитячій і підлітковій літературі України чимало нових напрямків і тем. Також пані Оксана – учитель і наставник плеяди нині знаних авторів, відомий і напрочуд фаховий редактор. А ще – творець неймовірних «авторських» хлібів і невтомний креативний промоутер дитячого читання!

«Мої спостереження і поради не ґрунтуються на систематичних опитуваннях і на вивченні формулярів у бібліотеках. Це висновки із розмов у родинах знайомих і друзів, із їхніми дітьми десяти-дванадцяти років, які вже читають та обирають книжки самостійно.

Психологи зауважують, що діти такого віку шукають собі «авторитета», «взірця», тому їм корисно читати книжки пізнавального штибу – про ті постаті в різних культурах, які досягли успіху завдяки своїй зацікавленості, наполегливості, посидючості, оптимістичності, завдяки хисту, який постійно розвивали, та ін.

Такі книжки корисно читати з досвідченими читачем ( батьки, старші брати та сестри), щоб обговорювати чи навіть дискутувати.    

Я собі пригадую, як приблизно у такому віці  прочитала повість Олексія Полторацького про юні роки Гоголя у Ніжинській гімназії і як мене вразило його, так би мовити, хуліганство: походеньки на вечорниці, кепкування з педагогів та однолітків… Потім старша сестра подарувала мені книжку «Народна артистка» про Марію Заньковецьку. О диво, панночка Адасовська також хуліганила: перевдягалася в селянку і з реготом випроваджувала юнаків, що приїздили з певними намірами, балачками про втоплених кошенят… А у фіналі сюжету я ридала, так мені було шкода такої величної жінки.

Пізнавати через літературну інтерпретацію життя і творчість знаменитих постатей – що може бути кращою спонукою до власної творчості?! У науці, у музиці, у письменництві чи в живописі – немає значення. Дитина починає шукати в собі  певні хисти (або не починає, якщо ці сюжети її не зворушили навіть з коментуванням дорослих). Тут важко щось прогнозувати – життя мінливе, світ мінливий, ми змінюємося…

Діти наші разом із нами. Вони чують інформацію про агресію та відсіч, продають кексики на користь ЗСУ, бачать на школах меморіальні таблиці з іменами загиблих випускників. Вони знають про війну те ж, що і ми – хіба що не піддають аналізу ситуацію по-дорослому, але цього й не треба. І от які би книжки були помічні їм?

На мою скромну думку, це сюжети про силу не лише фізичну, а й силу духу. І тут насамперед – козацькі історії з-під пера Володимира Рутківського. У них відтворені ті засади українського козацтва, на які покладаються й нинішні вояки: сам погибай, а товариша виручай…

Видання художника Юрія Журавля «Знай наших» – це близько 60 сюжетів про видатних українців і про саму Україну-матір. Оповіді написані так, ніби чуєш голос самого автора, який прокладає місток між минулим до теперішнього. Такі сюжети, обговорені з дорослими, додають дитині і знань, і емоційної реакції: захвату, жалю, співчуття, спонуки до власного загартування тощо.

Мені здається, що нині дуже цікаві книжки, які популяризують знання : «Фрукти проти овочів» Олексія Коваленка від видавництва «Віхола»; «Цікава хімія. Життєпис речовин» Юлії Смаль та «Парфумерний щоденник Зої» Олександри Орлової (ВСЛ) тощо. Незабаром має вийти, якщо не помиляюся, комікс про Івана Пулюя – дуже помічна книжка в пізнанні шляху до відкриття.

Чому тут згадано переважно те, що колись називалося науково-популярною літературою? По-перше, тому, що автори знайшли нову лексичну тональність розмови з читачами, яка позбавлена нав’язливого педагогізму. По-друге, в цих книжках дитина  відчує відлуння миру і спокою –без сирен, укриттів і повідомлень з фронту. По-третє, користь читання і спілкування про прочитане із дорослими – це та спільна мова, яка виховує в дитині спосіб мислення й сприйняття… По-четверте, кожна із тих постатей мала свій проміжок часу в історії своєї країни, а це значить, що пройшла випробування зі своїм народом. Відчуття сполученості й породжує згуртування, таке необхідне нам саме зараз.

Проте читання, вибір авторів і книжок – це переважно дія індивідуальна, хоча на прикладі томів про Гаррі Поттера можна зауважити, скільки дітей у всьому світі повелися на чари й чарування, і тоді спрацював принцип: читатиму те, що читаєш ти.

Я поцікавилася у гімназистки 4 класу (Львів, гімназія Святої Софії), що читає вона саме зараз, коли знає, де в гімназії укриття, і вже не раз чула сирени. Дівчинці  дев’ять років, вона назвала мені з десяток імен улюблених авторів, до чиїх книжок повертається перечитувати (Туве Янсон, Клайв Льюїс, Льюїс Керрол, Джоан Ролінґ, Аґнєшка Мелех) і сказала, що зараз читає Крістіне Нестлінґер «Маргаритко, моя квітко».

Ну, що ж, кожне покоління юних читачів має своїх улюбленців… Можливо, такий вибір зумовлений тим, що тепер є з чого вибирати? У кожному разі завжди помічне вподобане – воно і розраджує, і тішить, і  діє заспокійливо».