#Письменницька_Мобілізація
А ще пан Григорій – член Українського ПЕН і НСПУ, голова комітету з присудження премії імені Шолом-Алейхема та голова культурно-просвітницького товариства імені Шолом-Алейхема. Лихоліття війни примусило митця покинути рідний київський дім і разом із найріднішими людьми шукати прихистку деінде. Але й у вимушеній евакуації він багато працює, зустрічається з читачами в Україні та поза її межами і готує нові книжки. КЛЮЧ попросив Григорія Аврамовича розповісти про свій досвід проживання війни, творчі задуми та чарівні джерела, що додають йому сил і любові в цей складний час.
Зараз ми перебуваємо у Західній Україні після довгого та нелегкого переїзду з Києва. Усі чотири покоління нашої родини. Разом зі мною – донька, онука та правнучка. «Три жінки моєї долі» як сказано у посвяті до моєї, ще неопублікованої «дорослої» книги «У Всесвіті, на сонячному боці». Хоча, з нами ще й собака на ім'я Руді. Місто красиве, практично не зруйноване колишніми війнами. Пам'ятає австро-угорську імперію. Історичний центр культури усієї Галичини. Красиві, привітні люди. Нелякані, обласкані собаки та коти. Тривоги по кілька разів на день. Бомбосховища. Поступове звикання до війни. І повна неможливість звикнути до жалобних днів, оголошуваних у Коломиї щоразу, коли на фронті гине уродженець цих місць. Нині в Україні, для цивільного населення, є два основні завдання: допомогти фронту та допомогти людям, що постраждали від війни, зокрема переселенцям. Письменники теж затребувані. «Дитячі» письменники – також, зокрема, й тому, що багато дітей виявилися відірваними від свого дому.
Виникають інші позитивні моменти. Попри все, пишуться вірші – і «дорослі», і «дитячі». «Дорослі» потрапили до кількох колективних збірок і вигулькнули на сайті Національного музею літератури України. Два десятки «дитячих» оприлюднені на польському порталі «Посестри», присвяченому співдружності української та польської літератур. Одна книжка, про війну та собаку-переселенця, написана в Коломиї, перебуває на фінальній стадії «виробництва» у «Старому Леві», іншу, що називається «Для героя головне – не зброя», малюють учні місцевої художньої школи. І, звичайно, основна втіха під час війни – це сім'я: донька, онука, правнучка та… собака, на ім’я Руді. За багато років «письменства» набралося чимало рядків, за якими можна визначати різні сенси власного буття. На сьогодні, актуальними для мене є такі:«Добро у світі зробиться й без нас /Але тоді з тобою ми – навіщо?» та «Для героя головне – не зброя» і «По дорозі від пекла до раю». Щодо останнього рядка, то важливо зауважити, що сьогодні головним завданням є не перетворити Землю на Рай, а не перетворити її на Пекло.
Одне таке маленьке диво – у зруйнованому, обстрілюваному Харкові вийшла мирна, довоєнна, «дитяча» книжка-перевертайка. Я уже й не сподівався на це! І раптом... Хтось із уважних читачів, майже по-науковому, зазначив, що у цій книжці взаємодіють дві «антивоєнні» стихії: ігровий світ бешкетної мовно-сюжетної фантазії та світ утішної релаксації, спокою, колискових модуляцій. Мабуть і справді, посмішка та спокій – це те, що може стати необхідним доповненням до історій про героїзм та мужність...» Григорій ФАЛЬКОВИЧ |
Коментарі до статті