#Письменницька_Мобілізація

Мудрий і ніжний український єврейський дитячий поет Григорій ФАЛЬКОВИЧ – улюблений автор кількох поколінь маленьких читайликів. Його бешкетні, сміхотливі, відчайдушно добрі вірші додають віри у себе та Божу облаштованість усього сущого. Він щедро ділиться любов’ю та вірою, котрі потрібні кожному з нас нині!

А ще пан Григорій – член Українського ПЕН і НСПУ, голова комітету з присудження премії імені Шолом-Алейхема та голова культурно-просвітницького товариства імені Шолом-Алейхема.

Лихоліття війни примусило митця покинути рідний київський дім і разом із найріднішими людьми шукати прихистку деінде. Але й у вимушеній евакуації він багато працює, зустрічається з читачами в Україні та поза її межами і готує нові книжки.

КЛЮЧ попросив Григорія Аврамовича розповісти про свій досвід проживання війни, творчі задуми та чарівні джерела, що додають йому сил і любові в цей складний час.  

«Для мене це вже друга евакуація. Сьогодні я дивлюся на світ з двох крайніх позицій – своєї та з позиції моєї правнучки, якій трохи більше року. За винятком віку, ми маємо дуже багато спільного. Моє та її дитинство починалися з війни. Мені був майже рік – і їй майже рік. І я, і вона змушені бути далеко від дому. Щоправда, тоді мене відвозили від смерті, яка йшла із Заходу, а тепер – навпаки: ми їдемо від смерті, що йде зі Сходу. Є ще чимало збігів. Лендліз тоді – і лендліз сьогодні; спроба «остаточного вирішення» єврейського питання та «остаточного вирішення» українського питання… Повторення історії… Що це – фарс чи катастрофа?

Зараз ми перебуваємо у Західній Україні після довгого та нелегкого переїзду з Києва. Усі чотири покоління нашої родини. Разом зі мною – донька, онука та правнучка. «Три жінки моєї долі» як сказано у посвяті до моєї, ще неопублікованої «дорослої» книги «У Всесвіті, на сонячному боці». Хоча, з нами ще й собака на ім'я Руді.

Місто красиве, практично не зруйноване колишніми війнами. Пам'ятає австро-угорську імперію. Історичний центр культури усієї Галичини. Красиві, привітні люди. Нелякані, обласкані собаки та коти. Тривоги по кілька разів на день. Бомбосховища. Поступове звикання до війни. І повна неможливість звикнути до жалобних днів, оголошуваних у Коломиї щоразу, коли на фронті гине уродженець цих місць.

Нині в Україні, для цивільного населення, є два основні завдання: допомогти фронту та допомогти людям, що постраждали від війни, зокрема переселенцям. Письменники теж затребувані. «Дитячі» письменники – також, зокрема, й тому, що багато дітей виявилися відірваними від свого дому.

Моє спілкування з дітьми проходить оф-лайн та он-лайн. Он-лайн – із дітьми-переселенцями, які опинилися в інших областях України та за кордоном, а оф-лайн – із дітками – мешканцями Коломиї. Ми спілкуємося у школах, бібліотеках, будинках культури та дитячих центрах. Ми називаємо ці зустрічі “Вітаміни поезії для дитячої радості”. Намагаємось говорити з ними весело про мирне життя та нестрашно про війну. Дітки заучують вірші та публічно читають їх, роблять ілюстрації, отримують у подарунок книги з автографом, роблять пам'ятні світлини. Все це певною мірою врівноважує взаємини із самим собою і з часом, надає відчуття якоїсь своєї затребуваності.

Виникають інші позитивні моменти.

Попри все, пишуться вірші – і «дорослі», і «дитячі». «Дорослі» потрапили до кількох колективних збірок і вигулькнули на сайті Національного музею літератури України. Два десятки «дитячих» оприлюднені на польському порталі «Посестри», присвяченому співдружності української та польської літератур. Одна книжка, про війну та собаку-переселенця, написана в Коломиї, перебуває на фінальній стадії «виробництва» у «Старому Леві», іншу, що називається «Для героя головне – не зброя», малюють учні місцевої художньої школи.

І, звичайно, основна втіха під час війни – це сім'я: донька, онука, правнучка та… собака, на ім’я Руді.

За багато років «письменства» набралося чимало рядків, за якими можна визначати різні сенси власного буття. На сьогодні, актуальними для мене є такі:«Добро у світі зробиться й без нас /Але тоді з тобою ми – навіщо?» та «Для героя головне – не зброя» і «По дорозі від пекла до раю». Щодо останнього рядка, то важливо зауважити, що сьогодні головним завданням є не перетворити Землю на Рай, а не перетворити її на Пекло.

Останнім часом нас не дуже-то й тішать гарними новинами. Але трапляються й дива, і головне – помічати їх, ділитися ними.

Одне таке маленьке диво – у зруйнованому, обстрілюваному Харкові вийшла мирна, довоєнна, «дитяча» книжка-перевертайка. Я уже й не сподівався на це! І раптом...

Хтось із уважних читачів, майже по-науковому, зазначив, що у цій книжці взаємодіють дві «антивоєнні» стихії: ігровий світ бешкетної мовно-сюжетної фантазії та світ утішної релаксації, спокою, колискових модуляцій.

Мабуть і справді, посмішка та спокій – це те, що може стати необхідним доповненням до історій про героїзм та мужність...»

Григорій ФАЛЬКОВИЧ