Катерина ЄГОРУШКІНА – талановита дитяча письменниця та казкотерапевтка з впізнаваним яскравим стилем письма, непогамовною уявою та відповідальним свідомим ставленням до творчості. У її доробку 17 книжок для дітей, які знайшли вдячних читачів в Україні та за її межами (у Литві, Болгарії, Грузії та ін.). У її книжках поряд із неймовірними пригодами та драматичними подіями завжди багато ніжності, сердечності й глибокого світлого спокою, котрий так потрібний дітям сьогодні.

А ще письменниця створює інноваційні проєкти для компаній, є членом Всеукраїнської арт-терапевтичної асоціації, багато подорожує та займається волонтерством.

КЛЮЧ вміщує оповідь Катерини Єгорушкіної про її власний «час війни» та долання й перемоги, що визначають нині сьогодення письменниці. А також – про перші кроки в письменництві, поезію та творчі задуми.

«Перший вірш я написала у сім років і тоді вирішила стати письменницею.

Моя перша поетична збірка «Пульсація миті» побачила світ на Грант президента України ще у 2005 році. Відтоді написла нову збірку віршів — «Дереворитми» (це мій неологізм, де гра слів: ритми + дерева). З-поміж нових віршів — багато про війну. Їх перекладали англійською, було достатьо поширень у соцмережах. На жаль, видати поезію в Україні через кризу дуже складно. Автори часто змушені вдаватися до самвидаву або друкуватися на кошти спонсорів.

Для мене поезія дуже важлива. Саме через вірші мені вдається висловити найтонше, найскладніше, найболючіше. Часом один вірш можу писати в кілька етапів, бо очі застилають сльози. До речі, багато читачів казали, що завдяки моїм віршам вперше змогли заплакати після 24-го лютого. Я вважаю дуже важливим вивільняти емоції та почуття: щоб ми не заклякли, не задерев’яніли у своїй травмі, а лишалися живими, чутливими, хоч і зболеними. Таким чином поезія стає терапією.

Коли мені було одинацять років, я почала писати любовний роман, але забула його в потязі. Зараз у мене є задум роману в оповіданнях про ідентичність. Можливо, реалізую його після роботи над черговою дитячою книжкою. Також зараз працюю над книжкою для дорослих «Голоси свідків». Це мої щоденникові записи про відчуття війни, роль письменників, зміни… у поєднанні зі свідченнями людей, які пережили російську окупацію.

***

До дитячої літератури я прийшла вже ближче до 19 років, коли було видано мою першу дорослу книжку. Одна з причин — я добре відчуваю дітей, зберігаю зв’язок зі своєю внутрішньою дитиною. Я хотіла через свої історії бути чуйним другом для читачів, з яким вони можуть поговорити на будь-яку тему. Судячи з відгуків і перекладів моїх книжок, мені це непогано вдається. Звісно, це надихає працювати далі.

Писати для дітей — дуже відповідально. Особливо на складні теми. Ти ніколи не можеш бути певна, чи поряд із дитиною будуть надійні дорослі, які підтримають її у проживанні складних емоцій. Тому, коли пишу для дітей, поєдную свою дитинну щирість, багату уяву з дорослою турботою. Це направду важливо.
Якщо писати книжки лише на замовлення, мені болітимуть власні нереалізовані ідеї. Якщо я маю щось сказати цьому світові і моє серце горить, то не варто перемикатися на чужі теми. Інакше я починаю хворіти й втрачати зв’язок із власним голосом. І таким чином і я, і читачі втрачають щось унікальне. А щодо виховного значення: воно в моїх книжках ніколи не буває нав’язливим. Поміж рядків я ділюся своїми світами, цінностями і стосунками, а читач сам обирає, чи це йому відгукується і чи стане частинкою його світовідчуття.

Зараз у нас виходять книжки для дітей на тему війни: і реалістичні історії, і казки, і великі повісті для підлітків. Ще набувають популярності фентезі, оскільки діти хочуть відволіктися від дійсності. Комікси теж читають. На жаль, поезії для дітей зараз видають дуже мало, хоча ритмічні тексти самі по собі терапевтичні. Видавництва тепер економлять на поезії. Так, приміром, зависла моя поетична книжка для дітей «Абетка, з якої втекла коза». Навіть більшість ілюстрацій вже є, а видавати тепер нема кому.

***

Нині ми з родиною на заході України. Тут безпечніше, ніж на моїй рідній Київщині, але нещодавно і сюди прилітали ракети. В Україні всі ми – мішень для російської зброї просто тому, що українці, яких, на думку росії, не мало б існувати. Так само не мало б існувати багатьох інших народів, які чомусь не хочуть вважати себе росіянами або “меншими братами”.

На початку лютого ми з подругою поїхали на Кіпр, щоб трохи побути на сонечку і розвіятися. Зняли там кімнату і я працювала над другою книжкою у серії про Горішкові Плавні (перша вийшла у Литві у 2021 році: назва; видавництво). Там мені наснився сон, що мій чоловік везе доню в школу на великому пластиковому танку, а наша звична дорога — уся в ямах від снарядів (до речі, цей сон я використала у книжці “Мої вимушені канікули”). Сон був таким реалістичним, що я зателефонувала чоловікові й попросила вивезти дітей на pахід України до його батьків. Це рішення врятувало наших дітей від зайвого стресу, бо їхні друзі кілька тижнів сиділи у підвалах, поки змогли евакуюватися.

21 лютого наш літак приземлився в порожньому аеропорту “Бориспіль”. Напевно, це був один із останніх пасажирських літаків, які приземлилися в Україні. Я мала плани дописати рукопис книжки, над яким працювала на Кіпрі, виступити на конференції та поїхати до дітей. Але 24-го прокинулася від обстрілів. Вийшла на балкон, щоб заклеїти вікна скотчем і захиститися від вибухової хвилі. Побачила біля мого будинку російські гелікоптери. Після цього зібрала валізу і вирушила пішки до Києва (таксі відмовлялося їхати). Пройшла більше трьох кілометрів і тоді добрі люди підкинули мене до метро. Абсолютно дивом я змогла того дня виїхати з Києва на захід України.

До 24 лютого у нас було чудове життя. Доня ходила в хорошу приватну школу, син — у садочок у сусідньому будинку. Ми доробляли ремонт в омріяній квартирі в новобудові. Останню частину кредиту за квартиру ми виплатили у березні, коли росіяни вже були неподалік від мого міста й обстрілювати його околиці. Тікаючи від війни, ми спершу жили в родичів, а тепер знімаємо стареньку квартиру, бо з орендою житла в цьому регіоні складно. Знайшли школу і садок. Коли починаються ракетні атаки — ходимо в укриття. Коли зникає електрика — запалюємо свічки й вдягаємо теплий одяг, щоб не змерзнути. Звісно, діти сумують за друзями і нашим попереднім життям. Трирічний син час від часу збирає свої іграшки у валізу і наполягає, що час їхати додому. Я кажу, що вдома більше війни, ніж тут. Тоді він поволі дістає іграшки з валізи і перекладає в картонну коробку. Доня знає, що в нашому рідному місті загинули люди від російської ракети, дітей важко поранило. Тому хоч і сумує за домом, але все розуміє.

Багато митців стали волонтерами, збирають кошти і на військові машини, і на дрони, і на байрактари. Хтось пішов у ЗСУ. Хтось активно доносить правду про війну у західних медіа, їздить із виступами, займається культурною дипломатією. Спільнота справді досить згуртована і тішить те, що нас підтримують колеги з-за кордону. Наприклад, я мала змогу влітку попрацювати на мистецькій резиденції в Польщі. Саме там я дописала рукопис, до якого не могла повернутися після 24 лютого.

Для нас, митців, важливо бути почутими, тож я тішуся, коли книжки українських авторів перекладаються, коли є живі відгуки, коли світ відкриває для себе Україну. На жаль, багато творчих проєктів заморозилися через війну. Кілька видавництв закрилися, друкарні у Харкові працюють під постійними обстрілами (до речі, саме там було надруковано український наклад «Моїх вимушених канікул»).

Та найжахливіше, що багато митців загинули від рук окупантів. Наприклад, дитячий письменник Володимир Вакуленко. Його викрали з власного будинку на Харківщині, закатували і вбили. Просто тому, що він любив Україну. У Володимира лишився син із розладом аутичного спектру. Письменник виховував його сам. Видавництво тепер перевидало книжку Володимира “Татусеві вірші”, щоб матеріально підтримати дитину.

Коли я більш-менш відійшла від першого шоку і прийняла нову реальність, то почала думати, як можу допомогти нашій Перемозі. Потелефонувала у волонтерський центр, але там було достатньо студентів-волонтерів. У той же час моя восьмирічна донька Даринка почала питати мене про війну та її причини. Вона потребувала проговорення цього досвіду і водночас — шукала підтримки й надії. Власне, з наших розмов і моїх міркувань під час нічних повітряних тривог і народилася ця книжка. До того я вже мала досвід написання книжок для дітей на складні теми: Голодомор (геноцид українців 1932-33 років), Друга світова війна, збереження національної ідентичності в еміграції… Тож мала надію, що і цю тему мені вдасться розкрити глибоко, чесно і водночас — із турботою про читачів, наповнити світлом найтемніші і найболісніші моменти. Ми добре знаємо, що непроговорені травматичні досвіди мають на нас сильніший вплив, ніж проговорені. Але працювати з ними треба обережно.

Сам рукопис я написала за тиждень, на початку березня, під час вимушених канікул доні. Я закривалася в кімнаті на горищі родичів, над дахом періодично гуркотіли українські військові літаки. Я не мала часу на прокрастинацію, бо розуміла: будь-якої миті ракета може долетіти й сюди і тоді не встигну. А ще мене надихала думка, що ця книжка сприятиме розумінню нас у світі, сприятиме розвитку емпатії і побудові теплих і щирих зв’язків між людьми з різних країн.

Книжка вийшла дуже контрасною. Я зробила це несвідомо. Просто все наше життя тепер перетворилося на контрасти. Усе поділилося на “до” та “після”. Замість традиційних весняних канікул у дітей були вимушені канікули наприкінці лютого. Канікули не на відпочинок, а на порятунок від війни. В умовах стресу багато хто вперше сідав за кермо, аби виїхати. Хтось вперше навчився куховарити, щоб нагодувати біженців. А хтось вперше втратив найближчих. Коли я збирала історії дітей і дорослих на деокупованих територіях, опитувала свідків, одна дівчинка з Київщини розповіла, як втратила свого хрещеного. Каже, росіяни грали в “рускую релєтку” у них на трасі. Одну колону машин з біженцями пропускали, а другу розстрілювали. Так загинув її хрещений із сином. Лише через місяць рідні змогли їх поховати, бо були під окупацією.

Я дуже багато спілкуюся з дітьми, тож розумію, наскільки різними вони бувають: за темпераментами, досвідами, хобі, світоглядами. До того ж, наші діти через війну почали швидко дорослішати, тому я хотіла показати і цей момент в історії Віри. Її невидимий наплічник — це і страхи, і тривоги, і нові обов’язки, і раннє дорослішання. Коли сім’я опиняється у Львові, дівчинка знімає цей невидимий наплічник і намагається знову повернутися в дитинство: школа, друзі, кав’ярня, дитячий майданчик. З одного боку, Віра тепер цінує життя як ніколи, а з іншого боку ці знання далися їй дорогою ціною. Дуже часто глибокодумними діти стають внаслідок травм чи серйозних випробувань, адже мусили осмислити й прожити травматичний досвід, інтегрувати його в життя.

Часом презентації моїх книг в Україні переривають ракетні атаки і повітряні тривоги, тож ми біжимо в підвал. Коли є можливість, я намагаюся одразу знайти приміщення-укриття. Як це було з Львівським театром ляльок. Там презентація «Моїх вимушених канікул» відбувалася на нижній сцені, а коли почалася повітряна тривога, я спокійно роздавала автографи й обіймалася з дітьми.

До кожної презентації я готуюся, адже скрізь тепер є діти з гарячих точок. Намагаюся дізнатися через дорослих, наскільки ці діти травмовані, щоб правильно вибудувати баланс правди і психологічної підтримки. Перша презентація цієї книжки була онлайн, для дітей Донецької області, які живуть біля лінії фронту. Вчителька сказала, що домівки деяких з цих дітей знищили окупанти, а села стерли з лиця землі. Чесно кажучи, після цієї презентації я плакала, бо розуміла: моя книжка безсила повернути дітям дім та світ, який вони любили. Я мала приступ самознецінення: коли бачиш, що окупанти руйнують світи українців набагато швидше, ніж ми стигаємо відбудовувати. Але відгук вчительки дав мені надію: вона сказала, що я дуже розрадила і підтримала дітей, навчила їх справлятися зі стресом. Значить, вони матимуть сили вчитися, матимуть сили на дитинство навіть у часи війни.

Нещодавно була презентація у Чернігові. Місто довгий час було в облозі, а на його околицях окупанти творили жахливі злочини. Є багато руйнувань, у тому числі бібліотек. Коли ми їхали, над нашим регіоном летіли двадцять російських ракет. Я тоді ще подумала, що надто звикла до війни й втратила обережність. Але я бачу сенс у своїй роботі. Читачі були вдячні за глибоку розмову й підтримку. Разом із PEN Ukraine ми привезли багато книжок, щоб подарувати бібліотекам і відновити фонди.

Ще одна з презентацій була в деокупованому Ірпені. Коли я в’їжджала в місто, побачила як зносять понищені росіянами багатоповерхівки. Це жахливе видовище. Директорка школи розповіла, як вони відбудували школу, а на стадіоні залатали яму від снаряду. Разом із дітьми ми співали «Ой, у лузі червона калина»: саме цю пісню вчила Віра 23 лютого (якщо придивитися до ілюстрації, на піаніно стоять ноти). Після презентації почався блекаут: у всьому місті зникла електрика. Я поверталася темними вулицями, довкола мене були красиві напівпотрощені новобудови з панорамними вікнами. На них збереглися рекламні банери: купуйте житло в нашому елітному будинку.

Я дуже емпатійна людина, завжди уважна до аудиторії. Тому ретельно добираю слова, використовую арт-терапію та психологічні практики, які є в останньму розділі книжки (від Світлани Ройз). Наприкінці презентації пропоную дітям намалювати чарівних істот, які захищатимуть їхні міста, села й близьких. Нещодавно на презентації в Києві діти намалювали котоянголів, будиночки з крилами (у яких безпечно під час обстрілів)… А один хлопчик вигадав і намалював Оркосмажича. Сказав, що це вогнедишний змій, який смажитиме орків (окупантів) щойно вони наблизяться до його міста. Я вважаю, що така агресія — здорова, адже спрямована на захист. І добре, що діти мають можливість її виразити через малюнок. Усі роботи цих діток ми надіслали пораненим військовим у шпиталь.

***

На мою думку, в основі мистецтва — певні цінності, світогляд. І якщо мистецтво не транслює цінності людського життя й поваги до ближнього, якщо пропагує вищість однієї нації над іншими — воно припиняє бути мистецтвом і стає інструментом пропаганди. Російські окупанти знищили дуже багато українських культурних пам’яток і пам’ятників. Вбили багато наших митців: художників, письменників, співаків, артистів балету і навіть маленьких дівчаток-гімнасток і акторок, які мали міжнародні нагороди і могли стати нашою культурною елітою. Когось повісили, когось розстріляли, хтось загинув у підвалі Маріупольського драмтеатру. Росіяни залили кістки українських митців бетоном і зробили концерт, завізши російських співаків. Українські книжки на окупованих територіях прицільно палили, а також склали список «небезпечної літератури», куди потрапили книжки багатьох моїх колег.

У вересні 2021 року я презентувала у Маріуполі свою книжку про Голодомор. Це було в чудовій сучасній бібліотеці. Тепер її немає. Геноцид повторився, мої маленькі читачі загинули від голоду, холоду, обстрілів та зневоднення. На їхніх очах гвалтували і вбивали матерів і сестер. Діти ставали сивими, їх тисячами вивозили у притулки Росії. Багато моїх маленьких читачів перетворилися на попіл (росіяни активно використовували мобільні крематорії, щоб приховати свої жахливі злочини).

Я можу довго говорити про те, чому російські митці відповідальні за російську агресію (навіть якщо вони мовчки спостерігають), але боюся зробити надто боляче читачам. Поки росіяни вбивають наше майбутнє і нашу культуру, їхній цинічній культурі не має бути місця в цивілізованому світі.

На жаль, мистецтво в руках агресора стає потужним інструментом поширення пропаганди. Причому, росіяни довго готувалися до цієї війни, поширюючи свої пропагандистькі наративи про «одін народ», «старшого брата», «меншовартість» інших народів у тому числі через художню літературу. Писали фантастику про Крим як частину Росії ще задовго до окупації, готуючи середовище. Поширювали свої пропагандистські меседжі навіть на рівні езотеричної літератури, де «провидці» розповідали, нібито прийде новий великий Владімір, який об’єднає «братські народи» в один народ і вбереже від розпутного впливу Заходу. Пригадую, як іще до 2014 року російські літератори приїздили на наші книжкові виставки і дуже зверхньо висловлювалися про нашу літературу. Для культурної людини слухати Захара Прілєпіна в Києві було просто огидно.

***

Найбільше мені нині не вистачає прогулянок у нашому рідному сосновому лісі біля дому. Тепер там треба ходити обережно. Нашого домашнього кінотеатру і сімейних переглядів фільмів та мультиків в обіймах одне одного. Рідних. Друзів, які роз’їхалися в різні країни і навіть на різні контитенти. Запахів мого дому. Моїх квітів у вазонах: на жаль, деякі з них загинули через війну. Моєї бібліотеки. А ще я сумую за можливістю спокійно планувати. Тепер невідомість довкола мене така щільна, що треба бути неймовірною оптимісткою, аби не розчаровуватися і таки робити плани на майбутнє. Перед повномасштабним вторгненням ми з чоловіком планували купити двоповерхове ліжко дітям у кімнату, а тепер думаю: хай краще сплять поряд із нами, бо якщо прилетить ракета, то або врятуємося, або загинемо разом і уникнемо зайвих страждань.

Я мала можливості виїхати закордон, жити там і навіть одержувати стипендію як письменниця. Але моє серце тут, мої люди тут. Залишатися на батьківщині і творити українську культуру, виховувати дітей в україномовному середовищі - це теж мій спротив окупантам. Це утвердження і збереження моєї національної ідентичності, відповідь на питання “Хто я і ким будуть мої діти?”.

На жаль, досвід людини, яка відчувала війну, і тієї, яка не відчувала, надто відрізняються. Досвід війни важко передати словами, бо у слухача чи читача спрацьовує захисний механізм психіки. Інколи у вигляді віктимблеймингу: шукають причини дій агресора у поведінці жертви. Таким чином люди прагнуть убезпечити себе від думки, що війна може прийти до кожного: талановитої балерини, стильного барісти, новонародженї дитини чи дитячого письменника. До кожного грузина, поляка, литовця, фіна чи молдованина. До кожного сусіда держави-терориста.

Потрібно багато мудрості, емпатії, бажання зрозуміти, щоб ці досвіди не творили прірви між українцями, які змушені бути виїхати, та представниками приймаючих країн. Особисто мені легше жити під загрозою ракетних обстрілів, ніж під загрозою нерозуміння. Окрім того, я не хочу перебувати в країнах, в які зараз масово виїхали росіяни. Після того, як вони знищили сотні тисяч невинних українців, для мене це надто боляче».

Публікацію підготовлено за матеріалами інтерв’ю Раси Мілерите «Українська письменниця Катерина Єгорушкіна: «Подарувати світло в найтемніші хвилини» (Джерело:

https://www.menobangos.lt/ukrainieciu-rasytoja-kateryna-jehoruskina-sviesa-tamsiausia-akimirka/