Слухати

Усі-пусі! Мі-мі-мі! Лео, фу!

Усе почалося з того, що великі, майже повністю лисі створіння забрали мене від мами і привезли в цю квартиру. Я засмутився. Тут усе пахнуло чужим: ані мого, ані маминого запаху.

Мене поставили на підлогу. Звідкись прибігли створіння меншого зросту і заволали: «Усі-пусі! Мі-мі-мі!». Хоч мені вже було цілих шість місяців, але я злякався і пустив калюжку, і тоді всі створіння разом заволали: «Лео, фу!».

І далі все моє життя почало коливатися від «Усі-пусі! Мі-мі-мі!» до «Лео, фу!». Варто було мені заснути, як до мене прибігали з телефо­ном, щоб сфоткати: «Усі-пусі! Мі-мі-мі! Як він мило спить!». Коли я нама­гався вполювати нахабного сонячного зайчика, який мене дражнив і ховався, вони знову мене знимкували і репетували: «Усі-пусі! Мі-мі- мі! Який він ще дурненький!».

Я навіть спершу думав, що «Усі-пусі! Мі-мі-мі!» — це моє ім’я. Та що старшим я ставав, то частіше звучало «Лео, фу!». Пісяєш на килим — одразу кричать: «Лео, фу!», пісяєш за диван — не одразу, але знову кричать: «Лео, фу!». А як мені ще позначити цей дім своїм запахом? Усі собаки знають, що де напісяв — там твоя територія! Що ж, заборонили пісяти вдома — довелося більше пукати. А ще ці великі й малі істоти такі дивні — на вулиці вони збирають мої какульки в пакетики і хвалять мене: «Молодець, Лео!». Якщо раптом кавалочок какульки з мене випаде вдома, то вони теж прибирають, але вже сварять: «Лео, фу!». Тобто я роблю те саме, і вони роблять те саме, але то хвалять, то сварять — і як їх зрозуміти?

А якось я знайшов на вулиці оселедця. Пахучого! Мабуть, кілька днів на сонці пролежав! М-м-м, смакота! Пожував трохи. А потім вирішив, що так нечемно — треба ж і цих задньолапоходячих пригостити смачненьким. Приніс їм. І що? Гадаєте, сказали: «Усі-пусі! Мі-мі-мі! Дякуємо!»? Ні, ці невдячні істоти мене насварили! «Лео, фу, викинь цю гидоту! Де ти її знайшов?» По-перше, я бачив, що вони таке їдять. По-друге, я цього оселедця, можна сказати, від серця відірвав! Не буквально, в мене немає оселедця в серці, але ж я міг сам його нишком зїсти. Але ж приніс! Поділився!

«Лео, фу! Не їж гидоту!», «Лео, фу! Не гризи стільця!», «Лео, фу! Ти знову напукав!». Бачите? Тож, як ви вже здогадалися, мене звати Лео-Фу, наче якогось китайського героя. І, до речі, візьміть собі щось смачненьке за правильний здогад. Хоч ви й люди, яким достатньо слова «Молодець!».

Джерело: Захабура В. Усі-пусі! Мі-мі-мі! Лео, фу! / В. Захабура // Лео-Фу, або Я народився собакою : повість / В. Захабура. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. — С. 8-9.