Хочемо ми того, чи не хочемо, але література для дітей є, була і буде простором конструювання життєвих ситуацій. При цьому в Україні, говорячи про дитячу літературу, воліють уникати цілої низки тем. А відтак поняття “дитяча література” мислиться як абсолютно несумісне з поняттями “суспільство споживання”, “гендерне самовизначення”, “глобалізація”, “етнічне і расове протистояння”, “сприйняття поп-культури”, “соціалізація особистості”, “глибока психологічна травма”, “страх смерті” тощо. У дитячій літературі в Україні не порушуються на доступному для дитини рівні питання, які, можливо, допомогли б краще зрозуміти механізми функціонування довколишнього світу, наприклад, проблема взаємовідношення реклами і кон’юнктури або лібералізації і цензури, і т. д., і т. п. Це дуже звужує наше розуміння того, чим є література для дітей у рамках сучасної цивілізації.

З іншого боку, автори текстів для дітей в Україні — з багатьох причин — уникають не просто аналізу, а й усього лише називання великої кількості важливих і актуальних нині проблем, у тому числі — соціально значущих, таких, як історія професій (чи історія появи нових професій), життя дитини-інваліда, дитини-сироти тощо. Здається, що саме українська дитина живе у настільки доброму, сприятливому для неї світі, що взагалі не мусить замислюватися над складними, болісними — “дорослими” — речами. Як наслідок, українська дитяча література значною мірою ізольована від багатьох конкретних соціальних і побутових досвідів, з якими пересічна дитина постійно або принаймні доволі часто стикається у своєму повсякденному житті; це можуть бути ревнощі до братика або сестрички, неповна сім’я, ситуація хлопчика чи дівчинки з малозабезпеченої сім’ї серед багатих однолітків, соціальна байдужість — або такі цілком новопосталі проблеми, як інтернет-залежність, “комп’ютероманія”, батьки-заробітчани. До слова, сто років тому серед найбільш проговорених дитячою літературою тем були доля дитини-сироти і рання смерть дитини від туберкульозу — вочевидь, зовсім не випадково.

Одна із важливих функцій дитячої літератури (звісно, окрім естетичної) — навчально-виховна. Але мені здається, що протягом останніх 20 років у цій царині поступово сформувалися цікаві подвійні стандарти. Я маю на увазі, зокрема, те, що вже нині найважливішим вважається задоволення від читання. Тобто за основу для мотивації (“чому я буду читати цю книжку”) береться не навчання, не виховання, не пізнання — і навіть не обов’язок, не престиж, а насамперед звичайнісінька приємність, яка нікого ні до чого жодним чином не зобов’язує. Суспільна настанова стосовно того, навіщо дитині читати, не передбачає ніякої соціальної відповідальності. Іншими словами, ніхто нікому нічого не винен. Ні письменник — своєму маленькому читачеві, ні — тим більше — маленький читач, чия єдина суспільна місія — дбати про власне задоволення. При цьому книжка, перетворюючись на джерело задоволення, поступово все більше втрачає свої позиції як джерело знань. Відтак новопосталий масовий світогляд жодним чином не вирізняє дитячої літератури, соціально-культурного феномену дитячої книги серед інших подібних значущих соціально-культурних явищ.

Оскільки зараз я говорю про книжки для дітей з позиції “дорослої людини”, я не торкатимусь сприйняття дитячої книжки очима дітей. У тому числі — тому, що належу до покоління людей, у чиєму дитинстві книга відігравала зовсім іншу роль, ніж впродовж, скажімо, останніх трьох-п’яти років. До того ж сучасний світ, ринок книги, у тому числі — дитячої власне зараз разюче змінюється, і мені важко передбачити, як трансформується читання в епоху новітніх мультимедійних, цифрових технологій, навіть у найближчому майбутньому.

Саме тому, на мою думку, нашим найнагальнішим завданням стає розробка нових мотиваційних стратегій, у тому числі — формування нової загальної мотиваційної концепції читання. Світові тенденції є такими, що людина у пошуках задоволення починає втікати від реальності, це набуває дуже різних, часом навіть дуже несподіваних форм; зі зрозумілих причин я не буду зараз цього торкатися ширше. Скажу лише, що дитяча книга повинна по змозі протистояти цим тенденціям. Треба шукати нові шляхи, можливо, освоюючи механізми і, так би мовити, “території”, що асоціюються насамперед з массовою культурою (маю на увазі, наприклад, феномен фенфіку, феномен клубного читання тощо). Мені можуть заперечити — мовляв, це дуже змінить дитячу книгу. Але важливо розуміти, що зараз найголовніше — щоби діти не перестали читати в принципі. Важливо, щоби в дитини не просто формувалася потреба і навички читання, а щоби ця потреба постійно актуалізувалася впродовж усього життя.

До речі, про зміни. Дитяча книга вже зараз зазнала кількох дуже суттєвих метаморфоз. Ще навіть у моєму дитинстві щодо книжок постійно спрацьовував механізм «анімування» (від гр. «душа»), одушевлення, той же, що й під час гри з ляльками. Книжку могло “боліти” від необережного поводження з нею, вона могла “сумувати”, навіть “плакати”. Як мені здається, нині у сприйнятті дитини книжка — насамперед річ, предмет. Це значить, що суттєво зменшилася емоційна заангажованість дитини. Друга важлива метаморфоза — сучасні діти зовсім інакше фантазують, частий перегляд великої кількості мультфільмів послаблює дитячу уяву, тож у процесі читання дитині тепер набагато важче відчути себе безпосередньо втягнутою у “творення світу казки”, тобто “робота душі” у процесі читання перестає бути такою ж всепоглинаючою, як перше; діти дедалі рідше зачитуються книгами. Третя метаморфоза — дитина зазвичай не встигає побудувати власні взаємини з улюбленою книгою. Можливо, тому що на її поличці — досить багато книг, більше, ніж було у дітей мого покоління, а може, тому, що книга в останні десятиріччя конкурує вже не тільки з телебаченням, а й із комп’ютерними іграми, Інтернетом, іншими мультимедійними спокусами. Прикладів таких змін можна навести іще багато.
Свого часу винайдення книгодрукування перевернуло цивілізацію з ніг на голову. Нині ми є свідками і безпосередніми учасниками чергової глобальної цивілізаційної метаморфози, і я переконана, що від того, як складуться взаємини дитини і книги, залежить, без перебільшення, майбутнє людства в цілому.

У цій ситуації вражає гостра суспільна байдужість, скажімо, до дитячої книги, до її теперішнього і майбутнього. Тільки останнім часом дитяча книга стала в Україні предметом відносно ширших наукових зацікавлень. При цьому її все ще досліджують насамперед з точки зору літератури та історії літератури, можливо — компаративістики, можливо — маркетингу, але аж ніяк не з точки зору, наприклад, антропології, соціоніки, гендерних досліджень і т. д. Простіше кажучи, говорячи про дитячу літературу, ми описуємо її минуле, у кращому разі — теперішнє. Та в нас немає критичної маси рефлексій на тему стратегічних концепцій розвитку дитячого читання в майбутньому. І я не знаю в нас жодної книги про дитячу книгу початку XXI ст. як соціокультурний феномен.

Річ у тому, що дитяча література — це вже давно не просто література. Її треба розглядати власне як феномен, у комплексній взаємодії багатьох чинників, на рівні конкретного часового зрізу — але також і на рівні безперервного динамічного розвитку. І не лише з позиції читача, автора, видавця, перекладача, а й із позиції, без перебільшення, її загальноцивілізаційної місії. Треба чітко усвідомлювати, що перед дитячою літературою, а надто в останні десятиріччя, цілком осмислено ставляться абсолютно не дитячі завдання. Це, своєю чергою, стало одним із ключових чинників, які зумовили безпрецедентне зростання в усьому світі інтересу до дитинства в цілому.

Але ми — надійні аутсайдери; за двадцять років Незалежності України ми ще не проговорили навіть найелементарніших речей. Людям, які займаються проблемами дитячої літератури в Україні, варто було б терміново відповісти на десятки, навіть на сотні питань. Ось лише деякі з них. Чому книжки-одиночки (а такими в Європі десь до 1960 була переважна більшість дитячих книжок) надійно поступилися місцем “книжковим серіалам” — адже ця тенденція врешті-решт цілком явно проявилася й у нас? Що, власне, стратегічно важливіше: написати добру книжку для дітей — чи правильно її продати? У якому саме руслі оптимально переробляти, переосмислювати й використовувати вже існуючі в дитячій літературі традиції — а також які саме традиції можуть виявитися найбільш продуктивними в умовах сучасної України? Якою має бути взаємодія, наприклад, сучасної дитячої літератури — і телебачення, в тому числі — його рекламних можливостей? Якою мірою і коли саме фактично відбувається поділ “книжок для дітей” на “книжки для дівчаток” і “книжки для хлопчиків”? Чи можна вважати, що дитяча книжка, будучи продуктом роботи душі її автора, також наділена, так би мовити, “індивідуальністю”, тобто унікальними якостями, притаманними їй, — подібними до якостей особистості (адже, в ідеальній ситуації, дитина відчуває потребу любити книжку). З іншого боку, чи в ситуації просування на ринку дитячої книги потрібно “ставити” саме на любов? І чи варто вбачати в дітях самостійну групу покупців (адже українська дитина зазвичай має у своєму розпорядженні власні, хоч і не дуже великі, кошти), чи “тон” на ринку дитячої книги і далі задаватимуть в основному дорослі – батьки, вихователі, бібліотекарі, вчителі тощо? Чи боротися нам із так званою комерціалізацією дитинства — чи сприйняти її як даність і скористатися нею? Чи еволюція дитячої книги є радше стихійною — чи вона може бути (принаймні до певної міри) керованою? Безперечно, еволюція літератури для дітей пов’язана з еволюцією відносин людини із навколишнім світом, із собою, також із розвитком поняття «людина» в цілому. Це цілком зрозуміло. Але чи можемо ми на це хоч якось впливати?

У цілому світі книжка для дітей вже давно перестала бути просто продуктом — і перетворилася на проект, на одну з ланок ланцюга, на епізод ретельно розрахованої стратегічної багатоходівки. Треба нарешті і нам над цим хоч трохи подумати.

Як уже було сказано вище, дитяча книжка завжди так чи інакше відображає навколишню дійсність, а література для дітей є, була і буде простором конструювання життєвих ситуацій. Водночас саме в дитячій літературі завжди мали місце дві яскраво виражені тенденції — прагнення до реалістичності і прагнення до цілковитої ірреальності. При цьому і в першому, і в другому випадку книги визначають і формують рольові моделі, представляють зразки для наслідування, а також “антизразки”. Нині змінюються базові уявлення про виховання дитини — а отже, змінюється і дитяча книжка.

Без сумніву, книжка повинна готувати дитину до життя у світі дорослих. Оптимально, мабуть, — маневрувати між реальними запитами дітей і уявленнями їхніх батьків стосовно того, якими ці запити мають бути. При цьому сучасні тенденції є такими, що дитина сама купує собі розваги (в тому числі книжки), незалежно від їхньої корисності і цінності. Чи правильно це? Чи потрібно робити акцент лише на приємності від читання? У ранньому віці дитина, тримаючи в руках книжку, керується насамперед інстинктом гри. В її діяльності немає елементів праці чи втоми. Але хіба взаємини з книжкою трохи старшої дитини або, скажімо, підлітка повинні бути настільки ж приємними, ігровими, без додаткових конотацій, в тому числі — цілком прагматичних?

Можливо, обговорюючи дитячу літературу, іноді варто вдаватися до іншого маркування, іншої «розмітки» тексту, — так політична карта місцевості замінюється, скажімо, топографічною: місцевість залишається тою ж, але сприйняття її змінюється, і, безумовно, прагматичне застосування такої карти виявляється іншим за визначенням, — як до цього зовсім іншими виявилися потреби, які зробили таку карту необхідною. Я переконана, що треба почати дивитися на книжки для дітей цілком по-новому. Треба нарешті на це наважитися. В якомусь сенсі українська дитяча література за критерієм відірваності від реальності нагадує мені індійське кіно. У книжках для дітей, написаних сучасними українськими авторами, зазвичай нема смерті — і навіть старіння, і навіть дорослішання. Та й серед перекладених українською дитячих книжок, де порушуються такі теми, — не густо. Гаррі Поттер — виняток, що підтверджує правило. Зазвичай світ у наших книжках для дітей — це світ без дорослих, острів Небуляндія. Діти виростають, по суті, мало уявляючи собі, як жити, коли закінчиться дитинство.

Я — письменник. І я не закликаю до перетворення дитячої літератури на примітивний безфантазійний ерзац. Але я вважаю, що неодмінно треба говорити про відповідність (чи невідповідність) дитячої книжки реальності. Реальності — хай навіть в її метафоричному, метафізичному, казковому вимірі. Бо водночас, попри всю “фантазійність” сучукрліту для дітей, мене вражає у цих книжках майже цілковита відсутність того, що можна  окреслити словом “мрія”. Тобто вихована на таких книжках дитина, формуючись як особистість, по суті, не має дійсно виразно окреслених орієнтирів. А якщо вони навіть і є, то це радше діяльність, спрямована на задоволення тих чи інших потреб, на реалізацію бажання. Наші дитячі книжки практично позбавлені настанови на формування тих чи інших ідеалів. Навіть книжки на історичну чи псевдоісторичну тематику — насамперед про козаків — на мою думку, не вирішують цієї проблеми. Значна частина з-поміж них, навіть написані відносно недавно, морально застарілі, в них дуже відчутна риторика столітньої чи півстолітньої давності. Зрештою, треба визнати, що література для дітей на історичну тематику помітно втрачає свої позиції, витіснена, наприклад, книгами в жанрі фентезі. А це значить, що прагнучи виховувати дітей у патріотичному дусі, ми мусимо дивитися у майбутнє — і шукати альтернатив. Можливо, варто спробувати повернути моду на українську історію, на історію як таку. Ось, власне, ще одне питання, якого я хотіла торкнутися: дитяча книжка і мода.

Український ринок дитячої книжки надто слабо реагує на кон’юнктуру. Наш пересічний видавець не достатньо мобільний, він іще не вміє вискакувати на хвилю тої чи іншої модної (тобто озвученої в мас-медіа, заданої успішною екранізацією тощо) теми — а тоді зіскакувати з неї, коли зацікавлення починає йти на спад. Як на мене, здатність реагувати на віяння моди — дуже важливий чинник, особливо на ринку книжок для підлітків. Саме у цьому сегменті роль моди більша ніж деінде. Крім того, саме у цьому середовищі книжка може сприйматися як статусний аксесуар (згадаймо бум із сагою Дж. Роулінг; такий же бум, хоч і в дещо меншому масштабі, спричинили книги Ст. Майєр).

Як би там не було, кожен ринок завжди прагматичний. І не можна ігнорувати саме таку прагматику дитячої книжки — прагматику, спрямовану на цільову аудиторію. При цьому варто брати до уваги не один, і не два, так би мовити, ринкові чинники, а багато різних (у тому числі – “неринкових”) аспектів водночас. Книжка для дітей — це і легітимізатор і барометр події, і привід для комунікації, і простір освоєння нових практик та різних поведінкових моделей в різних соціальних ситуаціях. Читаючи різні книжки, одна за другою, дитина ніби по черзі змінює свої “я”, читаючи, вона входить в той чи інший образ — а тоді міняє один відносно відрефлектований, відносно комфортний і внутрішньо структурований образ себе на другий образ себе. Безумовно, котрісь із цих образів подобаються дитині більше, інші — менше. Так чи інакше, книжка сприяє формуванню уявлення дитини про власну ідентичність — просто тому, що саме книга може (і мусить) пропонувати рольові моделі (в тому числі — гендерні), сприяти кшталтуванню правильного світогляду. Із цим неминуче пов’язано формування стереотипів (дитяча література — наївна і прагматична водночас, навіть у сенсі побутування у ній персонажів) — але натомість книжка часто дає дитині (щоправда, у різному віці — по-різному) почуття безпеки. Цей аспект особливо важливий нині — зокрема, тому, що саме зараз різко міняються найвизначальніші, глобальні, базові, священні для культури і суспільства стереотипи і рольові установки, в тому числі зазнає глибокої трансформації — історично і концептуально — саме поняття дитинства.

Відповідність і невідповідність “новим” стереотипам і рольовим установкам — ще одна шкала балансування дитячої книжки, яка в силу зрозумілих причин завжди залишається принаймні до певної міри традиційною (читай: архаїчною) — у тому числі в плані етичної, гендерної і так далі «правильності», непорушності етичного, гендерного і так далі канону, а також в плані використання конкретних усталених елементів для підкреслення цього канону. Підкреслю, що все це відбувається на тлі поступового послаблення в усьому світі неписаних універсальних вимог до дитячої літератури, яка віднедавна включена в низку нових соціальних практик (і яка, зокрема, принаймні частково відображає ці практики), що спричинило різке розширення мови літератури для дітей у плані тематики, а також зміни мови літератури для дітей — у плані тісної взаємодії зі світом нових мультимедійних технологій, у тому числі — телебачення, що апріорно спричинило редукцію цієї мови. Відповідно, формується новий різновид «глухоти» — як нездатності правильно інтерпретувати текст як «висловлювання» на тлі «німоти» як нездатності сконструювати притомне і зрозуміле «висловлювання», а бідність «фантазійного» світу вступає в конфлікт з ідеєю “радості читання”.

Прийнято вважати, що процес читання має і творчий, і пізнавальний, і розважальний, і терапевтичний, і т. д. характер. Але ще важливішим є те, що читання — процес, безпосередньо пов’язаний з питанням побудови самоідентифікації: читаючи книги, дитина – tabula rasa — наповнює себе почерпнутими із них знаннями. За допомогою книги дитина не тільки отримує відповіді на питання, не тільки пізнає себе і світ довкола себе; у процесі читання формуються власні погляди дитини (індивіда) на її персональне теперішнє і майбутнє, на її теперішню і майбутню роль у суспільстві, на її взаємини з тілом, з довколишнім світом, з батьками і друзями; у процесі читання формується ставлення дитини до її потреб і бажань. Якщо читання перестане бути потребою і поступово зникне з життя дитини, матимуть місце безповоротні загальноцивілізаційні трансформації; можливо, зміниться людство в цілому. Це мусить стати стимулом для напрацювання принципово нових стратегій читання, можливо, навіть моделювання принципово нової “мови” для нової дитячої літератури (показовим прикладом такого всеохопного, стратегічного, дуже революційного мислення є феномен “Барбі”) — дитяча література, не втрачаючи своїх виховних і пізнавальних функцій, повинна стати для дитини способом перебувати в іншому, більш яскравому і різноманітному світі, де поряд із «мікрофантазіями» знайдеться місце і для реальності «макромрії».

Оригінал розташовано: сайт премії «Великий їжак». – Режим доступу : http://jizhak.org.ua