Оповідач дитячої провесни

Від давних давен і по сьогодні народ наш славен своїми народними оповідачами, людьми, що обдаровані рідкісним талантом – оповідати. І не просто вести розповідь, а малювати словом – людей, природу, взагалі життя. Якщо, приміром, такий оповідач розкаже вам про криницю, то вже так, що схочеться з неї води напитися; якщо про людину, якої ви ніколи не знали, то вже так це зробить, що ви почуєте і побачите її в своїй уяві, мовби давнього знайомого. Оповідач – людина здебільшого бувала, до того ж має пильне око до життя і чуйне серце, тож слухати його – все одно, що читати хорошу книжку.

Андрій Пилипович М’ястківський має неабиякий хист оповідати усно, і оповідь його, часом весела, часом сумна, завжди вдатна і завжди щира. Так він і пише, як розповідає, знаючи найважливіше правило митця: не сказати нічого зайвого, а лише те, що має художню вагу, себто, не тільки змушує нас уявляти певну картину, а й хвилюватися від неї: любити чи не любити, печалитися чи радіти, співчувати чи зневажати.

«Павло не балакучий і сміливості не має. «В його сивих очах усе сумно, бо сирота…» – кажуть мої мама. Я не знаю, як це в очах, але в його хаті хоч і пахне медом, хоч і вазонки ростуть, таки сумно. Мені жалко цього високого Павла. Не має мами, тата. Ніхто йому і в голові не поськає, не приголубить. Ніхто за нього не заступиться, як скривдять хлопці на вулиці. Нема йому з ким балакати в тій хатині. І до школи не ходить, бо сирота. Я навіть одного разу тихенького плакав на печі за Павлом, бо як же це – без мами?.. Заслабнеш, а вони тобі і варення малинового, і вкриють тебе кожушиною, і схиляються над тобою. Візьмуть голову у свої долоні, цілують: «Дитино моя слабенька, а що тобі болить?..»

І сирота Павло, і хлопчик Миколка, що отак уболіває за свого товариша, – з повісті А. М’ястківського «Хлопці з Бубни». Дитинство героїв цієї повісті припало на кінець 20-х років, коли одноосібному селянству судилося ще й холод і проголодь, а діткам навіть до школи не всім випадало ходити: ні в чому або ні за ким, як ото сивоокому Павлові. Були ще й ... багатії,  ... що намагалися лжею та облудою якомога більше загарбати – і землі народної, й сили, а якщо людина талановита, як отой сліпий співака дід Василь, то й обдарування його скорити.

Та дитинство – мов провесінь. У всі часи воно мало свої радості й утіхи. Мають їх і хлоп’ята з Бубни (так називається куток села, де вони живуть). Хіба ж то не втіха – прокрастися в садок до багатія Терентія Сивуляка і нарвати пахучих яблук-папіровок! А як це зробити, якщо Сивуляк має собі за служку «чорта» в личині горобця і той «чорт» усе Терентійові нашіптує… І про папіровку нашептав! Або хіба ж то не щастя – послухати оповідку сліпого діда Василя про те, як він мандрує Україною і співає людям:

«– Та й їдемо полем, – гомонять дід Василь, – а воно довге. Омелько мій конячиною править. Житечко шумить – сили набирається. Жайворонки серце лоскочуть. Тульчин проїхали, Ладижин, але й там мене усі люди знають, як на нашій Бубні. Мене чималий шмат світу знає. «Добрий день, дідуню Василю, а станьте. Заспівайте, бо ми занудьгувалися без вас». То вже мій Омелько репух із вівсом чіпляє конячині. Вона хрумає, а я співаю…»

А ще хлопці з Бубни радо і активно стверджують нове життя села. Лікнеп і школа, клуб і стінна газета, вірші й скрипка саморобна – то для них не просто розвага, а необхідність. То сенс їхньої юності й водночас зародок найблагороднішої людської якості – громадянства.

Ми часто чуємо: «Письменники вчать», «Письменник радить…». І це правда. Але вчить або радить письменник, як і художник чи композитор, по-своєму: образами. І коли ми радіємо, читаючи якийсь епізод чи й цілу книжку, або сумуємо над прочитаним, то це від того, що письменник радів або сумував, пишучи той чи інший образ. Отже, письменник п е р е ж и в а є життя свого героя і відкриває його.

Така проза і в А. П. М’ястківського – вона небайдужа, вона хвилює.

Життя «хлопців з Бубни» – то не тільки розваги, а ще й робота та робота: до обіду в школу ходити, по обіді корів пасти, картоплю вибирати, сіно гребти, води принести. Це – школярикам. А меншим – молоток татові подай, дідові – водички кухоль, матері – віник чи ще що. І за все – нагорода: «Великий рости!»

В роботі кохаються ці діти. Та, крім неї, є в них ще одне щастя: бачити і чути природу.

«А вечір теплий, наче любисткова купіль, лиш хрущі гудуть та соловейки десь на оболоні у вербах витьохкують. Місяць серпик ще не годен світити, зате зірниць, наче ото проса на току по молотьбі. Біло ясніють вишні!..»

Андрій М’ястківський сам із цих любисткових країв на Вінниччині. Народився він 1924 року в селі Соколівці Крижопільського району, в родині бідного селянина-чоботаря.

Разом із своїми батьками й односельцями ще дошкільням самотужки учився в «лікнепі» – у своїй таки ж хаті, вечорами, при каганці. А вже бувши школярем, у чотирнадцять років, надрукував перший свій вірш з такою ж юною, як і автор, назвою – «Весна».

«Прочитали тато в газеті того вірша, – розповідає Андрій Пилипович, – і кажуть: – Краще б оно вчився у батька підметки підбивати, мав би шмат хліба. А це… – І махнув рукою. Не визнав!»

І тут війна. Солдатом почав її, солдатом і закінчив. Солдатом і поетом.

1947 року А. П. М’ясківський закінчив Тульчанську фельдшерську школу й кілька років працював сільським фельдшером. («Лікаря не було, то сам лікував усе і всіх!»). Далі – Вінницький педагогічний інститут, вчителювання в рідному селі і, розуміється ж, – вірші…

Від 1955 року по 1973 рік Андрій М’ястківський опублікував більше десяти книжок – поетичних і прозових: «Над Бугом-рікою», «Від землі», «там серед поля», «Обрії», «Тятива», «Літо вповні», романи «Жито на камені» та «Місяць вересень», – це для читачів дорослих. А ще кілька для дітей: збірки поезій «Буслові імена», «Яблука для мами», «Палочка-стукалочка», повісті «Вирій», «Хлопці з Бубни» та збірку сонячних – такі вони ясні – оповідок «Острів зеленого селезня», що входять і до цієї книжки.

Андрій Пилипович М’ястківський – людина дуже працьовита, як часто і з великою повагою кажуть у нас. Бо змалечку ще починав життя в праці, що так привабливо й з такою любов’ю оспівана в цій книжці:

«Я ріс між двома дідами, як той ясенчук між двома дубами. Дуби глибоко корінням у землю ввійшли, по доброму шматку неба гіллям обіймали, кожен по-своєму гуде на тугому вітрі… Отак і рослося. А живою водою, що поїла і вгору здіймала, мабуть, була робота. Мама часто кажуть сусідкам: «Давайте дитині роботу, бо рости не буде».

Григір ТЮТЮННИК,

1974 р.

Джерело:

М'ястківський, Андрій Пилипович. Ходімо по райдузі : Повість та оповідки / Мал. В.Ігнатова. - К. : Веселка, 1974. - 167 с. : ілюстр. – С. 3–5.