Слухати

Знайти країну амазонок

При корчмі була одна кімната. Та й кімнатою її не назвати-нічліжка з погано набитими сінниками й двома дерев’яними лавами. У хліві й те краще було б, якби не дощ, який дедалі дужчав.

Катря скрутилася калачиком на сіннику в куточку, з головою накрилася кунтушем. Волоцюга ліг горілиць просто на лаву й одразу засопів. Матей виволік свій сінник на середину кімнати, довго крутив носом перед тим, як умоститися, але Талестра перевершила і його: власний сінник вона затягнула на вільну лаву й застелила аж двома ковдрами.

— Це від клопів. Знаєте, яка в мене шкіра чутлива?

— Ну ясно ж: королівна, — гмикнув Матей. — Ти там у себе в шатрі на золотому ліжку спала? Певно, на трьох перинах?

— Асам?..

— Та спіть уже! — перервав Волоцюга, ляснувши долонею по дерев’яній перекладині.

— То ось хто в нас найніжніший, — гмикнула Талестра й загасила свічку.

Деякий час панувала тиша, лише миші шкреблися за стіною й надворі відстукував дощ. Аж грім ударив так, що здригнулися усі — хто не прокинувся від спалаху світла, прокинувся від гуркоту. У тісній, мов собача буда, кімнаті Катрі бракувало повітря. Вона підібгала під себе ноги й обійняла себе рукою так міцно, як могла. Інші теж зашелестіли, перевертаючись.

— Що, нікому не спиться? — порушила мовчанку Талестра. — Не прикидайтеся, я і в темряві бачу, що ні. Пограймо в гру. Я питатиму, а ви відповідайте.

— З якого переляку? — озвався Матей.

— Бо я так придумала. Бач, ти точно не спиш, от до тебе й питатиму першим, паничу. Розповідай, що ви із батьком не поділили?

— Кажуть, знання примножують печалі. Навіщо тобі це знати?

— Ой, та кажи вже! Бачиш, не чужі люди, під однією стріхою ночуємо.

Матей помовчав. У вікні — не заскленому, запнутому волячим міхуром — знову спалахнула блискавка. Катря розгледіла обриси шляхтича, як він підвівся на ліктях, закинув голову. Уміла б вона малювати чи викрешувати з каменю статуї, хотіла б зобразити його таким — печальним, замисленим. Справжнім.

— Моя мама пішла в монастир проти волі свого чоловіка, — заговорив він. — Утекла. Кажуть, раніше вона була сильною, рішучою. Робила все так, як хотіла. Я ж пам’ятаю її зломленою. Розчавленою. Вона ніколи не сміялася. Твердила лише, що проживає не своє життя, що помилилася. Що чоловік і троє синів — це помилка. Що я — це помилка. А мені було тільки сім, коли вона пішла. І от я йду в монастир, щоб подивитися їй в очі. Щоб запитати, як вона. Чи щаслива?

Запала тиша.

— Я запитала тебе про батька, а ти кажеш про маму. Але нічого. Згодиться, — постановила Талестра, куйовдячись у своєму гнізді. — Ну а ти, Волоцюго, коли почав під хатами тинятися? Чи ти з народження таким злиднем був?

— Відчепись від мене й дай поспати, — буркнув той, перевалюючись на інший бік.

— А я знаю, — почувся голос Матея. — Це відколи його мати пові...

— Не смій згадувати мою матір!

Волоцюга блискавично знявся з місця й припер Матея до стіни, що той і дихнути не встиг.

— Хто ж знав, що ти такий чутливий у сімейних питаннях. — Матей із силою відкинув суперника та обтрусив із себе сіно.

Волоцюга повернувся на своє місце, улігся горілиць, підклавши руки за голову, і заплющив очі. Тиша знов забриніла в повітрі, але тепер усі вдавали, що слухають дощ. Але й той стих. У вікно раптом полилося бліде світло місяця.

— Князівно! — змінила жертву Талестра. У цій тиші її голос прозвучав надто високо й фальшиво. — А як щодо тебе, панночко ти наша?

Скоморошка перевернулася на живіт і підперла підборіддя руками. Її обличчя опинилося просто навпроти Катриного. Очі, що призвичаїлися до напівтемряви, нині помічали кожен порух.

— Ти коли-небудь закохувалася, скажи?

Катря поспішно відсунулася до самої стіни.

— Я не знаю.

— Як — не знаєш?

— Ну... не знаю, чи це було кохання, чи так... Справжня любов має бути, як у «Божественній комедії» в Данте й Беатріче. Щоб єдина й до скону.

— Не знаю нічого про твоїх Беатріче, але ніхто не має права вказувати, якою має бути любов, — голос Талестри луною відбився від стін. Навіть Волоцюга на мить розплющив очі й здивовано повернув голову.

— Ще один філософ, — перевів усе на жарт Матей. — Ну а сама? Скажімо... траплялося таке, що тобі крізь землю провалитися хотілось?

Талестра випросталась, спустила ноги з лави. Тепер стіну підпирала вона.

— Траплялося.

— Це ж коли?

— Ну... багато разів. Мої брати й сестри... Бувало, ішли купатися в річці, а я вже потім, по мокрому волоссю, по їхніх історійках і жартах дізнавалася, що покликали навіть чужих, але не мене. Або зібралися були в шинок тихцем, пішли, доки я ще танець розучувала, а повернулися аж о других півнях. Вибач, сестро, мовляв, забули.

— Бо ти й на чужому весіллі нареченою будеш.

Усі повернули голови на Волоцюгу. Той досі лежав горілиць, не розплющуючи очей.

— Що ти сказав? — Талестра підскочила до нього.

— Хіба не моя правда? Якщо ти не перша, якщо не найгучніша в гурті — тобі не цікаво. Не всі таке можуть витримати.

— Бовдур! — Талестра занесла руку.

— Єхидна! — І собі підвівся Волоцюга.

— Ви як діти малі, — кинувся їх розбороняти Матей. — А ще на мене шкірилися.

— Ти теж молодець: сиди й мовчи, — кинула скоморошка, повертаючись на своє місце.

— Одна Катря в нас чемненька.

Матей ступив кілька кроків і сів попри князівни, легенько погладив її по голові. Та відсунулася, але далі забиватися вже не було куди.

— Тому її Сірою Міллю й прозвали. Нудна вона, — відмахнулася Талестра.

— Я думала, ми сердечні розмови ведемо, а не кривдимо одне одного, — коротко сказала Катря.

Затим відпихнула Матея, сяк-так звелася на ноги і, не взуваючи чобіт, вийшла.

Та й чого було очікувати, хіба такий гарний день міг закінчитися інакше? Вона ж читала Арістотеля, добре вивчила правила будь-якої драми’.

Катря йшла, не розбираючи дороги. Місила болото між дворами, хлюпала по холодній дощовій воді й не відчувала холоду. Коли зайшла аж на вигін, отямилася. Місяць знову запинали хмари, ставало лячно. Чи знайде вона дорогу назад, чи так і ходитиме сновидою до світанку, собак дражнитиме?

Згадалося, про що говорив Волоцюга. Якщо за ними й справді стежили зі злими намірами, то її необережність може дорого обійтися.

Дівчина оглянулася навколо. Тієї миті мав би з’явитися Волоцюга, але його ніде не було. Катря так звикла, що цей безхатченко всюди йде назирці, приймала то як належне — мовби він був звичайним слугою, безпородною Жулькою, що мала берегти її спокій. Та цього разу її герой-рятівник не вистрибнув із-за дерева. І Матей не прийшов, розмахуючи своєю шаблюкою. І навіть змія Талестра не виповзла з кущів, щоб ужалити своїм гострим язиком. Що вона говорила про Катрину відвагу? То було просто заради дотепного слівця.

Нікчемна. Чого тільки ступила на цей шлях? Назад уже не повернути — нікуди вертатися. Зате можна знайти простий вихід. Там немає страху. І ніхто не шептатиме за спиною, ніхто не цькуватиме. А он і ставок. Тільки чому так зимно раптом стало? Босі ноги замерзли. Дідько, треба було чоботи взувати!

Катря розсміялася із себе. Топитися в чоботях чи без? Справді, смішно. Вона повільно попленталася до ставка. Так повільно, що небо на виднокраї зажевріло, з’явилися обриси міських башт, міцні стіни, кругленькі бані. Треба поквапитись. Добре, що досі ніхто її не знайшов, ніхто не побіг за нею слідом. Добре ж?

І вже коли стояла на краю, на загаті шумливої греблі, готова ступити крок, щось запекло в грудях. Невже вона так і не дізнається правди про амазонок? Про дивні записи? Про маму? Вона розпустила комір сорочки й подивилася на власне тавро — родимку у формі напнутого лука та стріли.

Сонце осяяло плесо ставка. Широке й спокійне, із качиними гніздами в очереті й зграйками пуголовків. Боягузка. Навіть цього не можеш. Ступи вже цей проклятий крок!

Довгопол, Наталія. Знайти країну амазонок : роман / Н. Довгопол. — Харків, 2023. — С. 130-135.