Слухати

Ключ Горгона

Упольований скарб

Осінній Чарліс геть не схожий на те голе, сіре і облізле неподобство, до якого ви, люди, доводите свої ліси. Тут завжди, навіть за день-два до зимової сплячки, вирує життя. Усі метушаться, перегукуються за роботою, звідусіль лунає веселий сміх. У нас вважається, що засинати слід із найяскравішими спогадами і з якнайкращим настроєм, тоді й зимові сни будуть кольорові. Куди не ступи — всюди лунає: «Привіт, Ярку! На добраніч, Ярку! Солодких снів!» На додачу бажають, щоб наснилося те, що, на їхню думку, найприємніше: потерчата — густе жабуриння, мавки — квітуча галявина, люзини — прозоре озеро із запашним лататтям, болотник — жаб’ячий хор.

— А бодай тебе вдвоє скрутило, тричі перевернуло і об землю гепнуло! Дивись, куди преш! — пробурчало сердито з-під ніг. Не надто схоче на стандартні побажання солодких снів.

Ніби нічого незвичного — просто галявина. Сильний буревій видер стару оброслу мохом смереку й тепер вона лежить собі корінням догори. Той мох — наче шерсть хухи — м’якенький, шовковистий, рука сама тягнеться, щоб погладити. Довкола купа мурашників. Уже надійно запечатані на зиму трудягами-мурашками й дбайливо присипані старою сосновою глицею. Отой — узагалі здоровенний!

— Ану стій, кому кажу! Чи тобі вуха позакладало,  бісів сину? Ні кроку більше! І не лапай тут своїми ручищами нічого!

Цікаво, кого це так плющить?

— Та стою, стою… — примирливо зупиняюсь і навіть піднімаю вгору руки. — Ти хоч покажися… — І подумки додаю: «Злюка».

— Ага, я «покажись», а ти мене — хап! І прощавай тоді мої скарби! Мої дорогенькі, мої блискученькі, мої інклюзики, мої анталузики… Нікому не віддам!

Тю, це ж скарбник біситься. І як я його відразу не впізнав? Давненько його не стрічав у Чарлісі. Уже думав, що він переселився куди подалі. Жаднюга, якихсвіт не бачив. Вічно над своїми скарбами трясеться. Як та сорока, тішиться ними, перескладує, щораз в іншому місці закопує, щоб ніхто не знайшов! І рипить на всіх, кому не пощастило застукати його за цим ділом.

Невтямки йому, старому скнарі, що всім до його кружалець байдужісінько. А от дражнити старигана, ой, як весело! Шкода, що Тура тут нема: потанцював би вередливий скарбник. Ну нічого, впораюсь і сам. Спочатку треба знайти його схованку, й тоді він ніде не дінеться, умить вилізе зі своєї нори.

Я швидко оглянув галявину: нічого. Але схованка точно десь неподалік, інакше скарбник і голосу б не подав. Можна, звісно, погратися з ним у «холодно-гаряче-пече» (що голосніше лементує, то ближче скарби), але шкода часу. Де ж вони, де, де?..

Раз у раз мій погляд затримується на найбільшому мурашникові. Вибачте, комашки… Згрібаю добрячий шар листя із верхівки. Досі скарбник не припиняв лаяти мене, не скупився та яскраві й не надто виховані назвиська, які я тут не повторюватиму, аж раптом притих, чутно тільки, як сердито сопе. Мурашок не видно. То й добре, нікого не потривожу.

Відкидаю ще одну жменю листя і з-під сміття пробивається м’яке золотаве світло.

— Не руш! — зривається на вищання за спиною скарбник і нарешті вискакує з нори.

Попався! Блискавично обертаюсь — хе, роки тренувань і природну вправність пальцем не придушиш! — і хапаю скандаліста за барки. Скарбник верещить, розмахує кінцівками, але досягнути мене не може.

Як і більшість лісової нечисті, за винятком хіба симпатичних мавок, люзин і ще кількох представників непростих, скарбник має доволі… е-е-е… специфічний вигляд. Загалом, це такий собі малий — не більший за кішку — патлатий колобок, покритий зваляною брудною шерстю невизначеного кольору. Якби він хоч разочок за життя вмився, то, може, знайшлись би старожили, які пам’ятають її колір. Із огрядного тільця стирчать неприродно худющі лапки з широкими, як у крота, пазурами — ними він вправно порпає землю, щоб якнаглибше сховати свої цяцьки. Зараз ці зашкарублі папірки блимають дуже близько від мого обличчя, яке я, між іншим, люблю і аж ніяк не хочу прикрашати рваними ранами.

Ще одна цікава анатомічна властивість цієї помилки природи — довжелезний хвостисько. Це єдина частина тіла, яка більш-менш чиста і за яку не гидко схопити.

Та от, безкоштовний майстер-клас від профі: ніколи, чуєте, ніколи не ловіть скарбника за хвіст! Він відразу його відкине, як ящірка, і вчепиться пазуриськами вам у обличчя — і тоді, вважай, пропав. Хапайте за загривок — там, де найбрудніша шерсть і копошаться якісь комахи.

Образ «красунчика» довершує свиняча рийка і одне-єдине маленьке око, яке переважно випромінює люту ненависть до всього світу. І як вишенька на торті — його неймовірний запаморочливий і не зрівнянийні з чим аромат — щось середнє між тухлими яйцями, послідом пекуна та шкарпетками Тура. Жере, що трапиться, ось і смердить, аж сльози навертаються. І зараз оце «щастячко» дриґається у мене в руках і натхненно обсипає мене такою лайкою, що мама якби дізналась, що я чув такі слова, то примусила б вимити вуха з милом. Разів зо три.

Стефак, Мар'яна. Упольований скарб / М. Стефак // Стефак М. Ключ Горгона. — Тернопіль, 2023. — С. 39-42.