ВИФЛЕЄМСЬКИИ ВОГОНЬ

19 грудня 2022 року Божого

В небі зірка спалахнула...

Десь народився Господь... — співала тихенько, собі під ніс, Ганнуся, йдучи додому з пластової акції «Розповсюдження Вифлеємського вогню».

У дівчинки змерзли руки й ноги, але це не заважало їй відчувати радість. Вона вперше розповсюджувала разом з іншими пластунами Вифлеємський вогонь миру, добра й справедливості. У неї ще немає однострою, пластової хустки, тому з-під куртки визирала вишиванка. Так попросила вдягнутися сестричка Надія, впорядниця їхнього рою, бо вишиванка — це українське традиційне вбрання.

Одразу з пам’яті виринули сходини з першим пластовим законом: «Бути вірним Богові й Україні». Радість. Радість. Радість. Це те, що відчувала майбутня новачка-прихильниця. Дівчинка не могла зрозуміти, чому їй так світло на душі. Приємно було співати в церкві разом з усіма людьми «Нову радість...». Може, це відчуття від співу різдвяних пісень? Може, від урочистості події? Може, від усвідомлення причетності до чогось важливого та красного?

— Красного... Звідки я знаю це слово? — подумала вголос Ганнуся. — Сестричка Надія часто говорить його. Це пластове слово означає... означає... Забула.

Отак ішло собі радісне мале дівча грудневого вечора, поспішаючи до мами й... завила сирена, нагнітаючи з кожним сигналом тривогу.

Ганнуся зіщулилася, відчула, як холод почав проникати під одяг, через одяг, торкався серця. Дівчинка підійняла до обличчя свічечку з Вифлеємським вогнем.

«Якби вона була запалена, то зігріла б», — подумала собі. І раптом світло блимнуло перед очима. Ганнуся не злякалася. Це ж Вифлеємський вогонь, із місця народження Ісуса Христа, чому його боятися? Натомість вона всміхнулася, й тиха радість лягла на серце, проганяючи тривогу й холод.

— Дякую тобі, Ісусику, за світло й тепло. І за радість, — промовила тихенько. — Нехай Твій вогонь зігріє наших захисників і захисниць у сьогоднішній вечір, хай Твоє світло допоможе їм збити всі ракети, які летять в Україну з московії. Амінь.

Так вони молилися з сестричкою Надією — молитвою від серця зверталися до Бога своїми словами, а не завченими. Як їй зараз стала у пригоді ця наука — молитися від серця! Одразу повернулася відвага, й дівчинка з вогником у руках сміливо ступала далі. У містечку вулиці не освітлювалися — економили, тому що ворог знищує ракетами електростанції. Хоче нас цим залякати. Марно! Звідки москалям знати, що пластуни щороку привозять в Україну Вифлеємський вогонь, а в ньому світло Ісуса. Воно дає радість, відвагу, любов, добро, а цього ракетами не перемогти. Бо добро сильніше за зло. Це не просто так у казках розповідається, бо казки з життя пишуться. Значить так воно і є.

Гарно йшлося, думалося, відкривалося. Ще трохи, а там, біля площі Героям Майдану, чекає мама. «Мабуть, вона розглядає шопку, яку сьогодні встановили, й біля якої ми передавали Вифлеємський вогонь», — подумки уявила Ганнуся матусю біля Вертепу.

— Холодно, Боже, як холодно! — почула дівчинка чоловічий голос і сповільнилася.

Вона не могла зрозуміти, звідки він лунає. Прислухалася й почула кашель. Вогник підсвітив воїна. Прямісінько на снігу лежав чоловік у військовому однострої з перев’язаною ногою, біля нього купка хмизу. Ганнуся присіла поруч. Дівчинка подумала: «Зустріти військового на вулиці зараз звична справа, але чому він поранений лежить у центрі міста?»

Побачивши дівчинку, чоловік спробував сісти. Але застогав.

— Вам боляче? — запитала Ганнуся.

— Так, — процідив воїн крізь зуби.

— Я вам допоможу, — запропонувала дівчинка, присвічуючи вогником Вифлеємської свічки.

— Ти хто? Янгол? — запитав поранений.

— Ні, я звичайна дівчинка, — відповіла Ганнуся й додала: — Вчуся бути пластункою.

— Це добре — вчитися кимось бути, — підтримав розмову військовий. — Де ти тут узялася зі своїм вогнком серед поля?

— Хіба це поле, а не площа «Героїв Майдану»? — здивувалася дитина.

— Це поле, на яке щойно падали снаряди! — сказав поранений. — Ти ж мені не ввижаєшся? Я тебе добре бачу.

— Я справжня, — сказала Ганнуся й злегка торкнулася плеча воїна. — Ось. Переконалися?

Від несподіванки чоловік сахнувся, поворушив пораненою ногою та знову застогнав.

— Потрібно покликати когось на допомогу, але вже темно і я не бачу та й не знаю, в який бік іти...

— Самій іти небезпечно. Запали своєю свічкою ватру, маленька пластунко. Хоч трохи зігріюся й побратими побачать, де я — сказав із гіркотою в голосі воїн. — Наш окоп десь тут недалеко, але не дійду туди й ти не знайдеш його. Єдиний порятунок — багаття.

— Добре, — погодилася дівчинка й узялася до справи.

Ватра запалала відразу. Ганнуся й воїн приглядалися одне до одного. Дівчинці здалося, що чоловік хоче заглянути їй за спину і всміхнулася. «Шукає крила», — подумала вона, й стало радісно, радісно знову.

Дівча побачило при світлі багаття розчахнуте дерево, крона якого лежала майже поруч із пораненим. «Ось як він назбирав хмизу з пораненою ногою. Дерево впало так, щоб воїна не зачепити, але дати йому своє гілля для вогню. А сірники, мабуть, десь лежать у снігу й намокли», — пофантазувала дівчинка.

— Дякую тобі, янголе зі свічкою, — всміхнувся воїн, простягаючи руки до вогню.

— Це свічка з Вифлеємським вогнем, — урочисто проказала Ганнуся. — 3 місця народження Ісуса Христа! Дівчинка замружила очі. Тепло огорнуло її серце.

— Доню, я тут, — почула дівчинка голос мами, — біля шопки. Скоріше йдемо додому — сьогодні вночі святий Миколай буде подарунки дітям класти під подушку. Ти листа йому написала?

— Я усно йому своє прохання розказала, — всміхнулася донька.

Мама ще ближче підійшла до шопки, аби розглянути героїв Вертепу.

— Вона така красива. Як добре, що цього року замість ялинки Вертеп поставили.

Ганнуся пригорнулася до мами.

— А як інакше? Війна. Україна бореться за свою свободу. І береже своє Світло.

Мама присіла біля доньки, взяла з її рук свічку з Вифлеємським вогнем, присвітила біля обличчя й заглянула у вічі.

— Коли ти стала такою дорослою і мудрою?