Слухати

Піч

31 грудня 2022 року Божого

Знаєте, який хліб найсмачніший? Той, що пече моя бабуся. Коли приїжджаю до неї у село, то відразу ж іду на кухню та нюхаю хліб. Думаєте, я дивакувата? Так, можливо. Навіщо заперечувати очевидне? Мені той запах найприємніший у світі. Я відчуваю свободу. От якби ви спитали мене, як пахне свобода, то саме так і відповіла б — хлібом із печі.

Бабуся відкрає мені скибку від круглого житнього буханця, вмочить у воду, яку приносить із криниці, а тоді в цукор «бах» — і смаколик готовий. Я вже вдягнена, взута в чобітки (бо зима — то вам не літо), беру хліб із цукром і гайда на двір. Якби мама дізналася, що я їм на вулиці, то заробили б ми обидві з бабою на горіхи. Та поки живу в селі, то маю свободу. Насолоджуюся.

Коли бабуся краяла останній хлібець, то я знала, що завтра будемо палити піч і пекти свіжий. Це для мене було чарівним дійством, магічним, цікавішим за будь-яку гру з однолітками.

Як би рано я не прокинулася, а бабця все одно вже була на ногах.

— Бабусю, ти знову замісила хліб без мене! — дорікала я мало не крізь сльози.

— Ти так солодко спала, що шкода було тебе будити, — з відтінком любові в голосі відповідала господиня. — Але все одно встигнеш все інше побачити.

— Я хотіла від самого початку творити хліб! — капризувала у відповідь.

— Наступного разу обов’язково збуджу, — пообіцяла найдобріша бабуся у світі.

Але іншого разу я була хитріша, аби знову жалість бабці не взяла верх і не зіпсувала мою причетність до дива випікання хліба. Увечері вдала, що сплю, але десь через годину встала й почимчикувала на кухню чекати її. «От вона здивується, як побачить, що я раніше неї сьогодні встала», — подумала, радіючи своїй винахідливості. Всілася в крісло й мало не заснула, але прохо­лода прогнала мою дрімоту.

— Холодно, — проказала я, натягуючи вище панчохи, котрі сплела бабуся.

— Запали піч, — почулося десь у димарі чи за вікном. Мені стало лячно в темноті, бо світив лише місяць знадвору. Я підійшла близенько, аби подивитися, хто там на вулиці роздає поради, але нічого не побачила, тільки вітер завивав. Тоді обернулася до печі, хвилинку розмірковувала й вирішила, що порада була слушна, хто б її не висловив. Дрова бабуся розклала ще звечора, «чирк» сірником — і папір загорівся. Полум’я пройшлося між дровами, витягуючи свої язики аж до піднебіння печі, видихаючи дим через комин. У кухні відразу стало світло, а згодом і тепло. Затишно. Я знову

вмостилася в кріслі, й потріскування дров таки заколисало мене.

— Ти думаєш, я звичайна піч? — покахикувала вона, коли дрова перегоріли й вогонь ледве жеврів. — На цьому місці живу й служу людям не одну тисячу років.

Протерши очі, слухаю та мовчу. А вона далі говорить:

— Коли я була юна, то трохи не такий вигляд мала.

Я запитально підійняла брови й уважно спостерігала за піччю.

— Знаєш, дитино, коли я народилася?

Відповідаю заперечним похитуванням голови.

— А я не так давно теж дізналася — твоя мама розповідала це твоїй бабусі, коли крутили на кухні голубці на свято, — детально пояснювала піч. — Це називається Трипільська культура. Коли господарі дому, в якому я народилася, переселялися, то зруйнували мене, думаючи, що вмертвили, бо такий був у них звичай. Та я відродилася, щойно знову тут поселилися люди. І так було багацько разів. Правда, потім знищували мене разом із хатою чужинці. Та, як виявилося, мене знищити не можна, бо...

— Уставай,уставай, онучко! — це бабуся будила мене, сіпаючи за плече, тому я не розчула останнього речення, котре сказала піч.

— Бабуню, я ще трошки посплю, — пробурмотіла їй у відповідь.

— Оце так, — сплеснула в долоні жінка, — ти ще й піч палила!

— Мені було холодно тебе чекати, — виправдовувалася я, відчуваючи свою провину, адже дрова були приготовлені для випікання хліба.

Бабуся всміхнулася:

— Ну що ж, вставай, господине, замішуй хліб, а я пішла по дрова.

— А хіба їх там під пічкою немає? — запитала несміливо, аж сама здивувалася своїй сумирності.

— Трохи є, але замало, — відповіла бабуся, вдягаючи камізельку.

Цей спогад — дивна розповідь печі — завжди гріє мене, коли я згадую свої дитячі літа.

А грудень цього року, кривавий зимовий місяць 2022-го, знищив хату мого дитинства. Дякувати Богу, що бабусі не було вдома, коли ракета влучила в наше подвір’я. Коли я дізналася про це, то кинула все й поїхала туди. Плакати не було часу — потрібно якнайшвидше забрати найхоробрішу бабусю у світі з того пекла.

Автобус їхав надто повільно, і я не могла сидіти, тому стала й дивилася, як миготять сірі дерева обабіч дороги. І сльози полилися. «Нехай собі течуть, — подумала я. — Нехай вимиють камінь із серця, якщо це їм під силу».

Від зупинки не йшла, а бігла. Домовилися, що бабуся чекатиме у сусідів. Але... Треба знати мою найупертішу в світі бабуню. Ніколи не здогадаєтеся, що вона робила. Палила піч, котра, не зрозуміло як, уціліла повністю. Хати немає, а піч є.

— Бабусю! — гукала я крізь сльози.

А вона, найпрацьовитіша бабуня у світі, всміхається:

— Подивися, онучко, диво! Хати немає, а печі хоч би що!

Як з нею не погодитися? Диво.

— Навіщо ти її розпалила? — запитую, пробравшись уламками хати, й обіймаю.

А бабуся мені на вухо шепоче:

— Вона попросила мене.

Чому пошепки? Бо боялася, що люди подумають, ніби вона збожеволіла від горя. «Дякую за довіру», — подумала я тоді, а вголос сказала:

— Вірю. У дитинстві піч зі мною також розмовляла.

Я підійшла до неї, взяла дровеняку й кинула у вогонь. А він обійняв її, віддаючи своє тепло людям, які стояли біля печі, на руїнах своєї хати.

Попри все, стало затишно.

— ...Та, як виявилося, мене знищити не можна, бо я оберіг цієї землі, — сказала піч, а я стрепенулася.

— Ти чула? — запитала бабусю. — Піч і зі мною розмовляє. А я думала в дитинстві, що мені це наснилося. Тобі ж колись розповідала мама про трипільців?

— Так, коли ми на кухні голубці крутили на свято, — всміхнулася моя найдивовижніша у світі бабуся.

Джерело: Ходюк О. Піч / О. Ходюк // Казки незламності / О. Ходюк. — Гайсин, Вінницька обл. : ТУТ, 2023. — С. 38-43.