Чарівний глечик
21 жовтня 2024, 21:05   Автор: Осадко, Ганна

Слухати

Чарівний глечик

Зорянка підійшла ближче, протиснулася через натовп і побачила високу жінку в білій сукні, прикрашеній пір’ям, із розкішним намистом і браслетами, , що підводила руки до неба. Спершу вона щось шепотіла, тоді співала — і люди довкола повторювали її рухи. Потім незнайомка принесла з хати якийсь дивний предмет і поставила його на розпечену землю. Обійшла тричі, кланяючись.

Бінокль! — упізнала Зорянка. — Бінокль із музею!

Який іще бінокль? — пролунав знайомий голос.

Дівчинка підвела погляд — Яринко! Але теж якийсь нетутешній, у грубій одежі, з підв’язаний волоссям.

Ярику! І ти тут!

А де ж мені бути, — хмикнув хлопчисько. — Я там, де і всі. Лелека-Мати буде землю напувати!

Біноклем? Ти що, з дуба впав? А що із землею не так?

Сама ти з дуба впала, — образився хлопець. — Посуха третій місяць, ані капельки дощу! Посіви вигоріли, врожаю не буде! Худобі он уже нема чого пасти! Голод буде! Ти що, тільки-но прокинулася?

Угу, — буркнула Зорянка. — Тільки-но…

 

Тим часом жриця схилилася над біноклями і почала наливати в отвори воду з химерно прикрашеної посудини. Лила і промовляла:

Боже-Сонце, Боже-Небо,

Боже-Вітер, Боже-Зорі,

Боже-Місяць — обніміться

І даруйте дощ священний!

Іди, іди, дощику!

Іди, іди, дощику…

«Зварю тобі борщику», — мало не бовкнула Зорянка, та вчасно прикусила язика.

Люди довкола стали на коліна і підняли руки до неба. Жриця заспівала. Але сонце висіло розпеченою паляницею і навіть не думало втишуватися. Жодної хмаринки. Жоднісінької…

Зірка з мамою пішли в поле. За ті кілька годин дівчинка вже змирилася, що її ім’я Зоряна з якогось дива перетворилося на Зірку. А що, теж гарно! Вона несла нехитрий реманент — дві кістяні мотички з кам’яними наконечниками, а мама — крем’яний серп.

Доки дійшли , геть утомилися. Ой, а що ж це з полем! «Земля тверда, як асфальт, - подумала Зорянка. — Хоча до асфальту ще ой як довго, шість тисяч років!»

Не буде врожаю цього року, все вигоріло під сонцем, — зітхнула мама. — Треба хоч те, що лишилося, порятувати, — і заходилася колупати землю дерев’яною мотикою. Зоряна й собі взялася допомогти.

Ва-а-а-ажко! Ні як у бабусі в селі: металевою сапкою цюп-цюп-цюп — і готово! Втерла піт із чола — але що ж, працювати треба!

Повернулися з поля пізно, а тата досі немає. Мама вже і вечерю сяку-таку наладнала — нема тата. Ніч на носі — нема.

Хвилюються мама з донькою — що могло статися? Чи не втрапив у халепу? Вогонь палять, виглядають. Сусіди вже спати полягали, а їх сон не береться.

Тоді мама вклякає перед вівтарем під круглим віконцем — починає молитися. Бере в руки дивні фігурки — ось Велика Матір, ось глиняний бик, ось змій-дракон… Шепоче якісь незрозумілі слова. Співає дивну пісню про дорогу, і про місяць, і про ліс, і про чоловіка…

Спить селище, і лише в їхньому віконці блимає вогник… Ні, не лише в їхньому. Ще в одному. Ще в одному домі не до сну…

Зірка зривається на світанку — мама ще не лягала. Сидить біля вівтаря геть засмучена, лиця на ній нема.

Що, не було тата?

Не було… Йди, Зірко, до Лелеки-Матері, питай у неї поради!

Зірка й побігла. Добігає до храму — а на порозі Ярко сидить. Мало не плаче: тато пропав!

І мій! То виходить, вони удвох на полювання пішли?

Виходить…

Розповіли діти жриці про свою біду — тати порпали! Пішли на полювання ще вчора вранці — і як корова язиком злизала. Немає…

Мало не плачуть: «Що нам робити?!»

А жриця дивить на дітей і каже: «Йдіть сюди, будете глек робити, щоб тати дорогу додому знайшли».

Дали їм глини — місіть. Місить Зірка, місить Ярко — і не розуміють, як ця посудина має татів повернути. Але запитати бояться. Вимісили.

Тепер ліпіть. Як умієте — так і ліпіть.

Ліпить Зірка, старається. Про тата думає, як він там, у дикому лісі, поміж вовків та вепрів…

Ліпить Ярко, губу прикусив від зосередження.

Виліпили. Гарний такий вийшов глечик, крутобокий. Лелека-Мати дає дівчинці скіпочку і фарби — чорну, білу, червону.

Малюй татам добру дорогу додому!

А як намалювати дорогу додому?

Жриця схиляється над глечиком і показує — унизу горизонтальні лінії, вгорі — вертикальні, ось так!

Зірка повторює — рисочку за рисочкою ретельно вимальовує.

А ти, ярку, намалюй захист, аби з вашими татами все було добре, — каже Лелека-Мати і показує новий символ.

Угу, дужки і крапочки. Це я вмію!

Сліди татів намалюй, як вони все ближче і ближче підходять до хати.

Зірка підводить погляд — Лелека-Мати всміхається самими кутиками вуст, але очі її серйозні, занепокоєні.

Малює Зірка — і відчуває, як зло і небезпека кудись відпливають, розвіюються, буцім ранковий туман…

Ще намалюй сім’ю, дім, де на них чекають, — підказує жриця і креслить на долівці зразок.

Бачите, цяточки — це члени сім’ї — мама, тато і дитина. А два кола зовні — то захист і любов.

А якщо у мене ще сестра є, то чотири цяточки малювати?

Так, чотири, — киває Лелека-Мати, і Ярко береться до діла.

А можна я ще оленя намалюю? — раптом вигукує Зірка. — Просто так, для краси.

Звісно, малюй, — сміється Лелека-Мати, і очі в неї хитрі-хитрі, аж іскорки в них стрибають…

За кілька хвилин чарівний глечик готовий. Глечик, від якого залежить, чи повернуться додому тати! Жриця обережно бере посудину і ставить її у гончарну піч — запікатися. Пильно дивиться на вогонь: то всміхнеться, то насупиться.

А Зірка з Ярком стоять поряд, хвилюються, з ного на ногу переминаються. Хоч би вийшло! Вони ж уклали в цю глину стільки любові!

Уже вечоріло. Селище готувалося до сну. Діти стояли на другому поверсі Зірчиного будинку і напружено вдивлялися у сутінки. Де ж тати? Хіба чарівний глечик не допоміг? У шлунках починав тоненько квилити голод.

От би щось з’їсти. Хліба чи каші, — облизалася Зірка.

Але Ярко відрізав:

Не маленька, потерпиш! Сама знаєш: із харчами зараз сутужно. Зима на носі, а врожай — сама бачиш…

Угу, — погодилася дівчинка, і раптом помітила хмарку куряви на дорозі, що вела з лісу. І дві маленькі постаті, що тягнули щось велике.

Ось вони, повертаються! Тати повертаються!

І то справді були їхні тат! Натомлені, виснажені, але щасливі — вони вполували вепра! Величезного вепра, який врятує від голоду — хай і ненадовго — їхні родини.

А чого ж ви так довго? Ми ду-у-у-уже хвилювалися! Навіть до Лелеки-Матері ходили, — щебечуть діти, лякливо озираючись на вепрячу тушу.

І добре, що ходили. Хтозна, може, це ваш глечик допоміг нам урятуватися. Ми вчора трохи заблукали в далеких лісах, а коли почало сутеніти, натрапили на зграю вовків. Добрий десяток — голодних, лютих. Спершу відбилися, а тоді бачимо — не буде діла! Повилазили на стрий дуб та й до ранку там просиділи. Страшно було! А як вовки ще й завили на Місяць, то думали, це вже й кінець нам, — зітхнув Зірчин тато.

А на ранок сонце встало, дивимося: сидять, нікуди не йдуть сіроманці. Оточили дуб і лише зубами клацають. А потім — блим! — поміж дерев олень з’явився. Не олень — красень! Величезний, і роги — на пів лісу. Копитом отак — кресь! — і погнав. А вовки за ним. Аж закурилося…

Оле-е-е-ень! Мій олень, — лише видихнула Зірка і ще міцніше обняла тата.

А коли вже додому поверталися, на оцього вепра наткнулися. Обідав собі під дубами, навіть головою не повів, як ми підходили. Легка здобич! То матимемо тепер смаженину!

Смаженина — то добре, — всміхнулася Зірчина мама. — але врожаю цього року не буде! Земля геть виснажена, ще мої дід із бабцею її орали. Доведеться на весну йти далі… Шукати кращих земель. Тут уже не буде діла!

Та так, все до того йшло. Не біда, переживемо зиму — і, як дозволять боги, підемо у Велику Мандрівку. Знайдемо нову добру землю і зоремо ниву, а поряд буде ліс — і побудуємо домівки, ще кращі, ніж ці».

Джерело:

Осадко, Ганна. Чарівний глечик / Г. Осадко ; іл. Володимир Штанко. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2024. — 40 с. : іл. — С. 27-37.

 


Коментарі до статті