Слухати

Чарівний глечик

Зорянка підійшла ближче, протиснулася через натовп і побачила високу жінку в білій сукні, прикрашеній пір’ям, із розкішним намистом і браслетами, , що підводила руки до неба. Спершу вона щось шепотіла, тоді співала — і люди довкола повторювали її рухи. Потім незнайомка принесла з хати якийсь дивний предмет і поставила його на розпечену землю. Обійшла тричі, кланяючись.

— Бінокль! — упізнала Зорянка. — Бінокль із музею!

— Який іще бінокль? — пролунав знайомий голос.

Дівчинка підвела погляд — Яринко! Але теж якийсь нетутешній, у грубій одежі, з підв’язаний волоссям.

— Ярику! І ти тут!

— А де ж мені бути, — хмикнув хлопчисько. — Я там, де і всі. Лелека-Мати буде землю напувати!

— Біноклем? Ти що, з дуба впав? А що із землею не так?

— Сама ти з дуба впала, — образився хлопець. — Посуха третій місяць, ані капельки дощу! Посіви вигоріли, врожаю не буде! Худобі он уже нема чого пасти! Голод буде! Ти що, тільки-но прокинулася?

— Угу, — буркнула Зорянка. — Тільки-но…

Тим часом жриця схилилася над біноклями і почала наливати в отвори воду з химерно прикрашеної посудини. Лила і промовляла:

Боже-Сонце, Боже-Небо,

Боже-Вітер, Боже-Зорі,

Боже-Місяць — обніміться

І даруйте дощ священний!

Іди, іди, дощику!

Іди, іди, дощику…

«Зварю тобі борщику», — мало не бовкнула Зорянка, та вчасно прикусила язика.

Люди довкола стали на коліна і підняли руки до неба. Жриця заспівала. Але сонце висіло розпеченою паляницею і навіть не думало втишуватися. Жодної хмаринки. Жоднісінької…

Зірка з мамою пішли в поле. За ті кілька годин дівчинка вже змирилася, що її ім’я Зоряна з якогось дива перетворилося на Зірку. А що, теж гарно! Вона несла нехитрий реманент — дві кістяні мотички з кам’яними наконечниками, а мама — крем’яний серп.

Доки дійшли , геть утомилися. Ой, а що ж це з полем! «Земля тверда, як асфальт, - подумала Зорянка. — Хоча до асфальту ще ой як довго, шість тисяч років!»

— Не буде врожаю цього року, все вигоріло під сонцем, — зітхнула мама. — Треба хоч те, що лишилося, порятувати, — і заходилася колупати землю дерев’яною мотикою. Зоряна й собі взялася допомогти.

Ва-а-а-ажко! Ні як у бабусі в селі: металевою сапкою цюп-цюп-цюп — і готово! Втерла піт із чола — але що ж, працювати треба!

Повернулися з поля пізно, а тата досі немає. Мама вже і вечерю сяку-таку наладнала — нема тата. Ніч на носі — нема.

Хвилюються мама з донькою — що могло статися? Чи не втрапив у халепу? Вогонь палять, виглядають. Сусіди вже спати полягали, а їх сон не береться.

Тоді мама вклякає перед вівтарем під круглим віконцем — починає молитися. Бере в руки дивні фігурки — ось Велика Матір, ось глиняний бик, ось змій-дракон… Шепоче якісь незрозумілі слова. Співає дивну пісню про дорогу, і про місяць, і про ліс, і про чоловіка…

Спить селище, і лише в їхньому віконці блимає вогник… Ні, не лише в їхньому. Ще в одному. Ще в одному домі не до сну…

Зірка зривається на світанку — мама ще не лягала. Сидить біля вівтаря геть засмучена, лиця на ній нема.

— Що, не було тата?

— Не було… Йди, Зірко, до Лелеки-Матері, питай у неї поради!

Зірка й побігла. Добігає до храму — а на порозі Ярко сидить. Мало не плаче: тато пропав!

— І мій! То виходить, вони удвох на полювання пішли?

— Виходить…

Розповіли діти жриці про свою біду — тати порпали! Пішли на полювання ще вчора вранці — і як корова язиком злизала. Немає…

Мало не плачуть: «Що нам робити?!»

А жриця дивить на дітей і каже: «Йдіть сюди, будете глек робити, щоб тати дорогу додому знайшли».

Дали їм глини — місіть. Місить Зірка, місить Ярко — і не розуміють, як ця посудина має татів повернути. Але запитати бояться. Вимісили.

— Тепер ліпіть. Як умієте — так і ліпіть.

Ліпить Зірка, старається. Про тата думає, як він там, у дикому лісі, поміж вовків та вепрів…

Ліпить Ярко, губу прикусив від зосередження.

Виліпили. Гарний такий вийшов глечик, крутобокий. Лелека-Мати дає дівчинці скіпочку і фарби — чорну, білу, червону.

— Малюй татам добру дорогу додому!

— А як намалювати дорогу додому?

Жриця схиляється над глечиком і показує — унизу горизонтальні лінії, вгорі — вертикальні, ось так!

Зірка повторює — рисочку за рисочкою ретельно вимальовує.

— А ти, ярку, намалюй захист, аби з вашими татами все було добре, — каже Лелека-Мати і показує новий символ.

— Угу, дужки і крапочки. Це я вмію!

— Сліди татів намалюй, як вони все ближче і ближче підходять до хати.

Зірка підводить погляд — Лелека-Мати всміхається самими кутиками вуст, але очі її серйозні, занепокоєні.

Малює Зірка — і відчуває, як зло і небезпека кудись відпливають, розвіюються, буцім ранковий туман…

— Ще намалюй сім’ю, дім, де на них чекають, — підказує жриця і креслить на долівці зразок.

— Бачите, цяточки — це члени сім’ї — мама, тато і дитина. А два кола зовні — то захист і любов.

— А якщо у мене ще сестра є, то чотири цяточки малювати?

— Так, чотири, — киває Лелека-Мати, і Ярко береться до діла.

— А можна я ще оленя намалюю? — раптом вигукує Зірка. — Просто так, для краси.

— Звісно, малюй, — сміється Лелека-Мати, і очі в неї хитрі-хитрі, аж іскорки в них стрибають…

За кілька хвилин чарівний глечик готовий. Глечик, від якого залежить, чи повернуться додому тати! Жриця обережно бере посудину і ставить її у гончарну піч — запікатися. Пильно дивиться на вогонь: то всміхнеться, то насупиться.

А Зірка з Ярком стоять поряд, хвилюються, з ного на ногу переминаються. Хоч би вийшло! Вони ж уклали в цю глину стільки любові!

Уже вечоріло. Селище готувалося до сну. Діти стояли на другому поверсі Зірчиного будинку і напружено вдивлялися у сутінки. Де ж тати? Хіба чарівний глечик не допоміг? У шлунках починав тоненько квилити голод.

— От би щось з’їсти. Хліба чи каші, — облизалася Зірка.

Але Ярко відрізав:

— Не маленька, потерпиш! Сама знаєш: із харчами зараз сутужно. Зима на носі, а врожай — сама бачиш…

— Угу, — погодилася дівчинка, і раптом помітила хмарку куряви на дорозі, що вела з лісу. І дві маленькі постаті, що тягнули щось велике.

— Ось вони, повертаються! Тати повертаються!

І то справді були їхні тат! Натомлені, виснажені, але щасливі — вони вполували вепра! Величезного вепра, який врятує від голоду — хай і ненадовго — їхні родини.

— А чого ж ви так довго? Ми ду-у-у-уже хвилювалися! Навіть до Лелеки-Матері ходили, — щебечуть діти, лякливо озираючись на вепрячу тушу.

— І добре, що ходили. Хтозна, може, це ваш глечик допоміг нам урятуватися. Ми вчора трохи заблукали в далеких лісах, а коли почало сутеніти, натрапили на зграю вовків. Добрий десяток — голодних, лютих. Спершу відбилися, а тоді бачимо — не буде діла! Повилазили на стрий дуб та й до ранку там просиділи. Страшно було! А як вовки ще й завили на Місяць, то думали, це вже й кінець нам, — зітхнув Зірчин тато.

— А на ранок сонце встало, дивимося: сидять, нікуди не йдуть сіроманці. Оточили дуб і лише зубами клацають. А потім — блим! — поміж дерев олень з’явився. Не олень — красень! Величезний, і роги — на пів лісу. Копитом отак — кресь! — і погнав. А вовки за ним. Аж закурилося…

— Оле-е-е-ень! Мій олень, — лише видихнула Зірка і ще міцніше обняла тата.

— А коли вже додому поверталися, на оцього вепра наткнулися. Обідав собі під дубами, навіть головою не повів, як ми підходили. Легка здобич! То матимемо тепер смаженину!

— Смаженина — то добре, — всміхнулася Зірчина мама. — але врожаю цього року не буде! Земля геть виснажена, ще мої дід із бабцею її орали. Доведеться на весну йти далі… Шукати кращих земель. Тут уже не буде діла!

— Та так, все до того йшло. Не біда, переживемо зиму — і, як дозволять боги, підемо у Велику Мандрівку. Знайдемо нову добру землю і зоремо ниву, а поряд буде ліс — і побудуємо домівки, ще кращі, ніж ці».

Джерело:

Осадко, Ганна. Чарівний глечик / Г. Осадко ; іл. Володимир Штанко. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2024. — 40 с. : іл. — С. 27-37.