«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Жак ЖАБ’Є (Олег ЖОВТАНЕЦЬКИЙ)

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Не існує ніякого досвіду війни. Окреслення «досвіду» війни – це травма. Це ніби запитати жертву зґвалтування про «досвід». Травма, яка проявлятиметься на довгі десятиліття у побуті, стосунках і поведінці, з великим прихованим компонентом, часом несподіваним і видозміненим (так, як це було із поколінням батьків наших батьків і наших батьків також).  Усе, що ми, нові покоління, піднімали на глум за абсурдність, ірраціоналізм і забобони (з нашої безвоєнної точки зору)…   

Чи змінив мою письменницьку індивідуальність вплив війни?

Я переосмислив тексти про війну, які колись читав (дорослі). Довгий час не міг писати. Поки не можу сказати, що це вплинуло на жанровість чи тематичність текстів, адже більшість ідей для книг, над якими працюю, я задумав ще до великого вторгнення».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Я буду відвертим. Пригадую зі радянської школи, у якій вчився, тексти на тему війни, головно про революційні події та події ІІ Світової. Війна, а саме «перемога» була світоглядним ядром радянської державної ідеології, яка виховувала «героїв» – померти завтра за «правоє дєло» десь в Афганістані (а зараз, для мешканців РФ – в Україні) та чітко маркувало «свій-чужий».

Сьогоднішня війна, за великим рахунком, відбулася через хибне маркування світу вихованцями радянської школи, закладене у часі радянської доби (і не лишень у РФ). Я знаю великих українських культурних діячів, які хибно трактували події (читай, «свій-чужий») Другої світової, наприклад, поряд із ІІ Світовою, визначали також Велику Вітчизняну, цей ефективний імперський маркер та ін. Це вплинуло не лишень на переконання, що Росія нападе, але й на велику частку колаборантів в Україні, зокрема у часі гібридних подій 2014 р., неготовності до цієї війни людей, які очолювали командні висоти на різних рівнях, і суспільства в цілому. Десятиліттями теперішній ворог для більшості українців здавався другом і Україна не мала оборонної стратегії на сході (там просто була дірка!). Президенти РФ та Білорусі довгий час вважалися «взірцем» для більшості українських громадян (про що свідчать соціологічні опитування того часу), НАТО сприймалось як «ворожий блок», а російська культура — як «світова» і «своя» (досі іменем Чайковського названа Музакадемія у Києві, попри протести).

Те, що зараз існує такий шалений інтерес до історичної літератури є свідченням того, що війна зруйнувала основні маркери «свій-чужий» і люди кинулись відбудувати зруйновані стереотипи. Як вони їх відбудують — це ще питання, але читання літератури — це добрий знак.

У майбутньому не можливо буде уявити систему освіти без текстів про війну, але робити тему війни світоглядною, головою, як це було в СРСР й залишилось в РФ, — це велика помилка, як на мене.

Щодо текстів, то у мене є один, який написався раптово напередодні, за місяць до початку вторгнення – «Бій у вусі». Сюжет його простий: раптово у поважного пана починається у вусі бій, звуки якого наростають, аж до божевілля. Пан хоче заглушити цей бій, але не може. Врешті, ця уявна баталія виливається назовні, заповнюючи усе навколо і тільки природа може пересилити звуки війни.

Цей текст вийшов двомовною книжкою в Італії та був презентований у місцевих школах, навіть грався у шкільних театрах. Ще кілька текстів на тему війни я подав до одного освітнього проєкту. Щоразу, у цих текстах війна була лишень тлом».

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«За винятком шкільної лавки я не читав текстів про війну для дітей та юнацтва. Свідомо їх уникаю, тому не можу розмірковувати на цю тему.

З дитинства пригадуються окремі фрагменти, які зараз можу окреслити, як мітологічні тексти, де герої досягають вершини грецької трагедії. Приходять також певні побутові фрагменти з «Прапороносців» Гончара».

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Читав у ФБ про програму від УІК.  Насправді, я до того майже десять років сам собі – програма  промоції читання. Щоразу, коли зустрічаюсь із юними читайликами, приділяю увагу читанню.

Читати мають діти. Співати мають діти. Бо співи – це найкоротчий шлях до вивчення поезії, наприклад.

Велика проблема, гігантична просто проблема!, з дітьми мігрантів, яких є сотні тисяч за кордоном! Так, діти українських мігрантів в Італії (підозрюю, в інших країнах також) втрачають навики читання українською, а діти, народжені за кордоном, не набули їх. Навіть в українських суботніх школах при українських церковних парафіях діти краще читають мовою країни, де живуть, аніж українською.

Ось де потрібна підтримка промоції читання українською!

Якщо цього не робити сьогодні,  то завтра треба буде робити усе майже з нуля або змиритись із втратою цих дітей для України».