«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Галина ТКАЧУК

1. Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Усі ми переживаємо війну дуже важко.

У кожного, звісно, свій досвід, та не хотілося би перераховувати тут відомі речі. Зазначу тільки, що під час війни та у зв’язку із війною у моєму житті відбулося кілька важливих і важких подій, про які я не хотіла би писати. Найтяжчий досвід – це, звісно ж, втрата друзів.

Однак життєствердна частина досвіду, пов'язаного з війною, – особливе сестринство, яке склалося у нашій воєнній еміграції».

2. Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Про війну я написала три книжки.

Першу – історичну – іще до повномасштабного вторгнення. Вона має назву «Щури, кнури і Миша» і оповідає про київських дітей періоду феодальної роздробленості Київської держави. Мені йшлося про те, щоби відчути (і співпережити), як діти проживали війну в ті далекі часи.

Друга – «Блакитний записник».

«У своїй дитячій повісті «Блактиний записник» я, звертаючись до щоденникового типу оповіді, розповідаю історію дівчинки Влади у перші тижні повномасштабного вторгнення. Героїня з мамою опиняється в маленькому польському містечку, де згодом разом із друзями з України обирає відмовитися від позиції жертв, які постійно шукають допомоги. Діти, натомість, вирішують бути, так би мовити, культурними дипломатами України. Підтримуючи одне одного та долаючи принагідні міжкультурні непорозуміння, діти створюють власний творчий проєкт – книжку про Україну».

Подане курсивом – цитата із моєї статті «Коли нам додому? Вимушена еміграція до Польщі в українській дитячій літературі» для порталу «Посестри», у якій я загалом пробую проаналізувати тему вимушеної міграції наших дітей під час війни у творах своїх колег.

Третя – фантастичний цикл «Зврк» (вийшла друком лише перша його повість), у якому я намагаюся проаналізувати досвід війни (та загалом нашої історії) на міфологічному та символічному рівнях.

У нас, на жаль, уже не стоїть питання, чи говорити з дітьми про війну. Усі українські діти переживають той чи інший воєнний досвід. І ми разом – дорослі та малі – намагаємося зрозуміти та проговорити, що з нами відбувається, у тому числі – через книжку. Звісно, дорослі у ролі дорослих, діти – у своїй ролі, але у цій великій трагедії ми разом».

3. Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Найновіші книжки:

Зоряна Живка «Півник»,

Григорій Фалькович «Руді та Чумацький Шлях»,

Настя Музиченко «Врятовані хвостики»,

Олена Максименко «Пси, що приручають людей»,

Олена Захарченко «Метро до Темного Міста»,

Мія Марченко та Катерина Пекур «Діти вогненного часу»,

Таня Стус «Таємні історії маленьких і великих перемог».

Наша класика:

Віктор Близнець "Земля світлячків"».

4. Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

За 10 років я брала участь загалом у дуже багатьох програмах із промоції читання, але із тих, що безпосередньо пов’язані з війною і які є важливими для мене, назву:

1. Посібник «Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир» (я долучилася до команди, що працювала над ним).
2. Два фестивалі «Книжковий Арсенал», що відбулися у Києві під час повномасштабного вторгнення (2023 та 2024 роки).
3. «Валізка з книжками - В твоїй бібліотеці - Goethe-Institut Україна» (я долучилася до авторських читань у трьох країнах (здебільшого онлайн). Цей проект дуже підтримав багатьох дітей в еміграції).
4. Звісно ж, варто назвати і найбільше щорічне свято творців дитліту – Топ БараБуки (проводиться щороку із 2014).
5. Надзвичайно важливими були (і є) у ці роки держзакупівлі українських книжок, очолювані Українським інститутом книжки».