«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Олександр ГАВРОШ

1. Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Ужгород – найбільш тилове місто України. Тому «досвід війни» тут, на щастя, найменший. Але понад два з половиною роки ми перебуваємо у ситуації, коли значна частина країни охоплена війною, щодня спостерігаємо у новинах про чергові звірства і руйнації, зроблені російськими окупантами, а мільйони людей стали біженцями. Це позначається на всьому, зокрема й на емоційному, психологічному, економічному стані кожної людини.

У першій рік-півтори взагалі важко було братися до творчої праці. Далі прийшло усвідомлення, що література (навіть дитяча) – це також боротьба. Недарма Путін хоче знищити насамперед нашу українську ідентичність. Тому працюю, не марнуючи жодного дня.

Думаю, що війна всіх нас зробила жорсткішими, менш наївними і «дитячими», тож і твори мої «дорослішають».

2. Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Раніше про війну я писав як про частину нашої історії. Зокрема, у повісті «Героїчні канікули» із циклу «Музей пригод», де розповідається про події Карпатської Україні 1939 року. Це було важливо тому, що йшлося про маловідому сторінку української минувшини, яка є частиною національного самоусвідомлення. Епізоди боїв там займають незначне місце, більше йдеться про сам контекст цієї історичної події.

Для мене важливим було розповісти про ці героїчні і водночас трагічні сторінки історії саме для підлітків, на рівні їхнього емоційного сприйняття, тому там мало «воєнного натуралізму», який би їх міг відлякати. Повість видана у видавництві «Фоліо» у 2020 році, коли ми ще не знали, що нам доведеться це все пережити самим.

Зараз, звичайно, твори про війну сприймаються нами зовсім інакше.  

Я вже півтора року веду журналістський проєкт «Герої Закарпаття», де пишу про хлопців, які віддали за нас найцінніше, що мали, – життя чи здоров’я. Це і є майбутні герої літературних творів, якщо нам вистачить хисту і майстерності розповісти про них на гідному художньому рівні.

Поки що на передній план виходить публіцистика, і це закономірно. Так, написана у співпраці з акторами з Маріуполя документальна п’єса «Маріупольська драма» має успішне сценічне життя, була зіграна в багатьох містах України і за кордоном. Одним із її героїв є хлопчик-підліток.

Також у перші тижні війни на прохання Андрія Любки написав дитяче оповідання «Біле піаніно» про родину переселенців із Бучі, які зупинилися на квартирі моєї мами в Ужгороді.

Думаю, що велика література про війну народиться після її завершення, як це ставалося з усіма попередніми війнами. Потрібен час, аби вляглися емоції та можна було опукло побачити і зрозуміти все, що з нами відбулося».

3. Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Таких творів є багато, бо війна в історії українського народу, на жаль, є явищем постійним. Люблю чудові реалістичні повісті Григора Тютюнника «Климко», «Облога», «Вогник далеко в степу», які вражають глибиною відтворення дитячої психології та невигаданими деталями, повість Володимира Рутківського «Потерчата» – за її оптимістичну, світлу інтонацію, хоча йдеться про важкі обставини Другої світової.

Видавалася колись ціла серія «Піонери-герої», яку би варто перечитати з висоти сьогоднішнього дня і залишити найвдаліше та найпосутніше. Та спостерігаючи за російською пропагандою під час теперішньої війни, розумієш, що так само все перебрехано і про ту війну з німцями, яка виглядала насправді зовсім не так, як у радянських книжках і фільмах.

Розумію, що на письменників (журналістів, драматургів, сценаристів) лягає важке завдання відтворити нинішню страшну війну у своїх творах, аби наші колосальні жертви, трагедії та звитяги не були забутими».

4. Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Оскільки я весь час у роботі, яка вимагає опрацювання великого обсягу матеріалу, то не дуже маю час слідкувати за новими ініціативами у громадському житті. Але постійно проводжу зустрічі з учнями, намагаюся нікому не відмовляти. Не помітив, щоб під час війни активність до такого спілкування зменшувалася.

Зустрічі з письменниками – найефективніша промоція читання, бо чимало дітей ідуть додому з книжкам, отримують особисті враження від авторів. Хоча загалом, на жаль, кількість активних читачів зменшується і серед дітей, і серед дорослих, про що свідчать і наклади виданих книжок».