«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Наталя ЯСІНОВСЬКА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Я вже багато років живу у США (з 2009 року), тож мій «досвід війни» не є безпосереднім. Про обстріли, прильоти й тривоги я читаю з новин і чую від рідних і друзів, які лишилися в Україні. Та все ж війна змінила всіх українців, незалежно від того, скільки вони живуть за кордоном. Коли діти святкують дні народження чи виступають на змаганнях – ми гортаємо стрічку новин і перепитуємо друзів, чи все у них гаразд, бо в їхнє місто/район прилетіла ракета. Коли дивимося шкільну виставу і поруч лунає щирий сміх, усмішка сповзає з обличчя, так і не з’явившись, бо душать сльози через загибель однокурсника. Таке подвійне життя, коли усвідомлюєш, що вже ніколи не буде, як раніше, хоча навколо ніби нічого й не змінилося, і розумієш, що донатів та інформаційної підтримки (все ще важливо і потрібно розповідати і про те, що відбувається в Україні зараз, і про історичні корені російсько-української війни) замало, бо люди платять за вільну Україну життям.

Після початку повномасштабного вторгнення я думала, що більше ніколи не буду писати для дітей і підлітків. Бо що я писала раніше? Здебільшого – «проблемну» підліткову літературу. Коли в країні війна – все інше здається не важливим і не потрібним. Навіщо читати про проблеми, коли їх у житті більше, ніж досить. Та й кому потрібні книжки, якщо головне – вижити?

Та час ішов, і потреба писати повернулася. Перше, що я написала після 24 лютого, – історію про кумедного хом’яка для молодших школярів. За сміхом я ховала свій страх і намагалася підтримати дітей, бо ж сміх зцілює.

Безумовно, «досвід війни» не може не впливати на письмо. Писати стало важче, бо не хочеться, щоб твоя книжка стала тригером чи ретравмувала дитину. Я дуже уважно продумую персонажів і ситуації, в які вони потрапляють, бо все більше неповних сімей, дітей, чий тато загинув на війні, родин, які втратили дім… Про це неможливо не думати, сідаючи за наступну історію».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Так, у моїй книжці для підлітків «Любов, Америка і світло» є тема війни, хоч вона й не основна. Головна героїня їде на рік навчатися до Америки (2021–2022 рр.) та її історія – зокрема про переживання початку війни на відстані, коли щосекунди оновлюєш стрічку новин, не розуміючи, що відбувається, паралельно відслідковуєш зелені кружечки у соцмережах, щоб хоч так дізнатися, чи живі рідні й друзі, хочеш бути разом із ними, бути корисною, але мусиш лишатися поза Україною й шукати способи допомагати звідти, де ти є.

Досвід переживання війни в українців різний. Хтось потрапив в окупацію, хтось виходив з-під куль, хтось виїхав за кордон і намагається там працювати, навчатися, відстежуючи події в Україні. По одних містах прилітає щодня і весь час лунає тривога, інші живуть майже нормальним життям. Це різні обставини, різний досвід, але ми маємо проговорювати їх усі, зокрема і в літературі, щоб краще розуміти одне одного і власні переживання».

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Лінія Термінатора» Тетяни Стрижевської.

«Яра» Марусі Щербини.

«Дубочок з війни» Ганни Осадко.

«Ґудзик, який хотів повернутися додому» Слави Світової».

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Не впевнена, наскільки це ініціатива саме в «час війни», – Національний тиждень читання.

Каталог і посібники для батьків і вчителів «Живі письменники», які створили і постійно оновлюють методисти «Барабуки». За розробленими планами можна на уроках знайомити школярів із творчістю сучасних українських письменників.

Я часто зустрічаюся з читачами онлайн – запрошують бібліотекарі або вчителі. Як на мене, такі зустрічі дуже цінні для школярів, бо це можливість побачити, що письменники – реальні люди, а не лише портрети з підручників, і розпитати їх про все-все: і про творчість, і про звички, і про домашніх тварин.

Щодо промоції читання вважаю просто необхідним поповнення бібліотек, найперше – шкільних. Розповім трішки про те, як це працює в американських школах.

У молодших класах (0–4) щотижня є урок «Бібліотека». Клас іде до шкільної бібліотеки, де дітям читають, пропонують виготовити якусь поробку чи намалювати щось по прочитаному, часом вони дивляться буктрейлери чи інтерв’ю з письменниками, а потім кожне з них обирає собі книжку. Залежно від рівня читання, інтересів тощо.

Для багатьох дітей – це новий досвід: і позичання книжок, і регулярного читання. Це можливість вибирати книжки самостійно, а не оглядаючись на те, що скаже мама чи бабуся. (Бо ж в Україні у бібліотеках чи книгарнях книжки дітям здебільшого вибирають саме батьки, «щоб більше тексту, щоб товща, тут нема чого читати…».) Коли дитина сама вибирає книжку – більша ймовірність, що вона знайде «саме ту», яка залюбить її в читання.

Окрім шкільної, у кожному класі є своя бібліотечка і вчителі намагаються поповнювати їх новинками, тож нерідко за певними книжками записуються черги.

Різноманітні акції із залученням відомих публічних людей, які читають дітям і розповідають про свій досвід читання; міні-книжечки у Макдональдзі – для популяризації читання потрібно, щоб книжки були «на очах» і на вустах.

Працюють також шкільні чи класні ініціативи, коли діти читають, звітують учителям про прочитані книжки (усно чи письмово), а потім отримують призи (за кожні 5, 10, 15 прочитаних книжок). Це також з досвіду навчання моїх дітей в американських школах».