«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Уляна ЧУБА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Оскільки я мешкаю у західному тиловому місті, то до 2022 року мій досвід війни був досить опосередкований. В АТО воювали друзі та родичі, яким ми допомагали як могли.

Звісно, повномасштабне вторгнення шокувало. Спершу відчула розгубленість, яка перейшла в паніку і бажання за всяку ціну врятувати своїх дітей. Врешті, керуючись цим страхом і невідомістю, я з дітьми виїхала на майже пів року за кордон. Писати будь-що в цей час здавалося неможливим. Було навіть соромно ділитися власними переживаннями, адже ми як-не-як були в безпеці. Відтоді я досить мало пишу і в соцмережах. Будь-який допис здавався в той час неважливим, навіть не другорядним, а зовсім не потрібним. Видавалося, наче має право існувати лише інформація про війну: новини, збори. Та я із задоволенням читала дописи друзів і колег – про звичайне життя, про їхні дрібні радощі. Такі речі теж потрібні, бо трохи збалансовують рівень паніки. І раділа кожній новій дитячій книжці.

За кордоном я дуже важко переживала вимушене переселення. Мабуть, величезні стреси (зокрема, особисті сімейні трагедії) притупили мою чутливість, бо відтоді я пишу доволі небагато. Важко зануритися в стан радості, емоційної свободи, щоб вловити ниточку творчості і написати щось справді важливе».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Власне, за кілька місяців за кордоном, після вбивства наших військових в Оленівці (а там перебував син моєї близької знайомої, який, на щастя, вижив) я написала дитячу повість, опосередковано пов’язану з війною. Це радше повість про боротьбу, з дуже прозорими посилами, динамічна і з підбадьорливим кінцем. Надихнуло на її написання мене також спостереження за донькою, яка дуже важко переживала розлуку зі своїм татом і своє безсилля в тій ситуації. З одного боку, я вважаю цю повість дуже вдалою (і її вже взяло в роботу видавництво), з іншого – я довго вагалася, чи показувати її взагалі комусь. Адже дуже страшно, що ця тема може ранити дітей, хоч як обережно її подавати.

Звісно, проблематика війни в дитячих книжках і важлива, і потрібна. Та я не почуваю сили братися за написання таких речей. Вважаю, що тут потрібен неймовірний талант і хірургічна точність. Неприпустима надмірна реалістичність (хіба що для старшого віку, та й те під питанням). Як саме буде написана книжка – відповідальність автора. Та як її сприймуть читачі?

Моя тема – легкі кумедні книжки, в які я намагаюся загорнути якісь життєві істини. І я бачу, що діти завжди прагнуть казкових, легких історій. Перебуваючи в постійному стресі, вони неймовірно потребують цього екскапізму. І що молодша дитина, то більше.

А підлітки – неймовірно вразлива категорія. Тож, можливо, з ними краще розмовляти про війну, а не писати для них. Читачами сучасних книжок про війну будуть більше ті діти, які зараз зовсім маленькі. Або й усі ми – коли відчуємо силу і відвагу осмислити те, що ми пережили. Сподіваюся, так і буде після нашої перемоги».

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Найсильніше враження на мене справила повість Тетяни Стрижевської «Лінія термінатора», на яку я навіть писала відгук у соцмережах. На мою думку, Тетяна дуже талановито і вправно передала трагедію вимушеного переселення. Надзвичайно переконливо показала психологію героя – молодого хлопця, який уміє критично мислити, тож фактично сам обирає свою долю. З задоволенням раджу цю повість усім знайомим.

Також мені сподобалася повість Олі Русіної «Абрикоси зацвітають уночі». Хоча в ній теж тема вимушеного переселення, трагедії окремої родини, однак авторка зуміла це подати без надриву та з оптимізмом.

Із перекладних страшенно люблю «Маленьку книжку про любов» Ульфа Старка. Як на мене, це якраз взірець високої майстерності подавання дітям складної теми. У ній достатньо надії – і це головне.

І як не згадати любого «Золотого павучка» Івана Малковича. Люблю її за казковість і за щасливий кінець. Дитячим історіям дуже потрібні щасливі фінали.

З дорослого про війну люблю Ремарка «Три товариші».

Та в наш час про війну читати складно, адже ми саме в ній перебуваємо».

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Знаю, що багато в цьому плані робить Барабука.

Також мушу визнати, що мене захоплює активність бібліотек. Я із задоволенням беру участь у зустрічах із дітьми у бібліотеках. Бачу, скільки творчої праці вкладають у підготовку цих зустрічей бібліотекарі та вчителі. Зазвичай діти дуже активні, доволі начитані, обожнюють знайомитися, багато розпитують і розповідають.

Як на мене, більш дієвою була би промоція читання з екранів телевізорів, по радіо – у ЗМІ, які охоплюють велику аудиторію. І на це потрібно виділяти державні кошти. Та якщо їх не виділяли до повномасштабної війни, навряд чи це станеться тепер.

Успішною у нас вважається дитяча книжка, яка продалася накладом бодай 3 тисячі примірників. Однак насправді це мізерна цифра на таку велику територію. А зараз ситуація ще й погіршилася, оскільки понад два мільйони українських дітей перебувають за кордоном. І вони більше не мають легкого доступу до книжок, до новинок зокрема. (Значна частина цих дітей російськомовні, які й не були привчені читати дитячі книжки українською.) Якби держава була зацікавлена повернути цей пласт дітей, то могла би розробити програми доставки українських книжок бодай у великі міста за кордоном, і за доступною ціною. Та поки що це мрії. Адже ми більше потребуємо снарядів, ніж книжок – така реальність.

Боюся, певний пласт читачів дитячих книжок ми втратимо, хоч як будемо старатися. Та водночас я все ще почуваю оптимізм. Передусім тому, що захоплена тим, як ростуть українські автори дитячої літератури та ілюстратори. Якщо ми будемо писати і малювати класно, захопливо, талановито, то читачі знайдуться і своїми відгуками самі будуть промотувати читання серед однолітків. А це найпевніший шлях заразити любов’ю до читання».