«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Сергій ПАНТЮК

1. Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

2. Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Для зручності дозволю собі об’єднати відповіді на перші два запитання.

Досвід війни в моєму житті, на жаль, досить тривалий – від часу служби в совєцькій армії (1988 р. Воєнний конфлікт між Азербайджаном і Вірменією). Потім були події у Придністров’ї, 2014-2016 рр – «добровольчий» Донбас і від першого дня – період повномасштабки. Насправді це доволі різні досвіди, але найбільшим викликом було не стати душевно товстошкірим. Думаю, мені це вдалося.

Поки війна не прийшла на нашу землю, у творчості для дітей я оминав цю тему (натомість для дорослих написав роман «Війна і ми», який вийшов 2012 р.).

Вперше відгомін війни як особистої драми і трагедії виник у повісті для підлітків «Швидше не буває», яка писалася у 2017-18 рр., а вийшла аж 2020 р., трохи романтизовано – в «Емоджинаріумі», ну і розширено – у найновішій повісті-казці «Фікус Бенджамін розповідає про щастя», яка писалася в окопах під Бахмутом і побачила світ 15 серпня 2024 р. І перші відгуки про твір свідчать – якщо моя письменницька індивідуальність і зазнала змін – то лише в позитивний бік.

А те, що проблема війни у літературі для дітей і юнацтва супер-важлива, це факт. Навіть не уявляю письменника, для якого вона була би неприйнятною. Мабуть, це мав би бути якийсь недолугий пацифіст, що на сьогодні є синонімом до слова «ворог».

3. Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Щойно впіймав себе на думці, що мене ніяк не торкали книжки радянських письменників про війну. Вочевидь, спочатку підсвідомо відчував, що то все – переважно брехня, бо навіть те, що було у програмі, читав третє через десяте. І лише повісті Григора Тютюнника «Вогник далеко у степу» та «Климко» вразили своєю глибинною правдивістю – мабуть, те, що не дозволялося говорити прямо, письменник зумів закодувати в образній системі творів.

Із сучасних творів назву «Жерар-партизан» Івана Андрусяка, «Пси, які приручають людей» Олени Максименко та «Мої вимушені канікули» Катерини Єгорушкіної. Це те, що потрапило на очі.

Думаю, невдовзі в нашу літературу увіллються сотні чудових творів, які говоритимуть з дітьми та підлітками про війну».

4. Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Чесно, як військовослужбовець, не встигаю стежити за такими речами. Тому не знаю таких програм.

Найдієвішою ініціативою вважаю заборону продажу на території України «болотяних» книжок, які містять ворожу пропаганду. А оскільки всі їхні книжки її містять, то наша духовна територія має бути абсолютно чистою від московитської гидоти – разом з їхнім «язиком», псевдо-культурою та церквою.

Також чув про програми оновлення бібліотечних фондів.

Сам я іноді буваю на книжкових фестивалях. За можливості, виступаю перед дітками у школах та бібліотеках. Спілкуючись, прагну зацікавити дітей читанням як таємничим дійством, плоди від якого швидко проростають. Думаю, так само роблять й інші письменники.

Вважаю, що держава мала б розробити і запропонувати комплексну програму з популяризації читання книжок серед дітей (та й дорослих) – як продуктивного процесу, який є певною противагою постійному «залипанню в гаджети». Але наразі це роблять лише подвижники – прогресивні бібліотекарі, вчителі та самі письменники»