«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Дмитро КУЗЬМЕНКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Досвід війни — це життя позаду. В тому сенсі, що попереду напевно вже не буде нічого цікавого, від чого щиро й захоплено дивуватимешся. Не буде того, яким ти уявляв собі своє життя.

Це необхідність приймати реальність такою, як є, і діяти раціонально, а не так, як насправді хочеш.

Що тут описувати? Ми всі це знаємо. Це особистий досвід, який не зрозумієш з чужих слів, поки не проживеш їх сам.

Якщо говорити про вплив на письменницьку індивідуальність, то так, безумовно, неможливо не змінюватися в таких обставинах. Впродовж 2022–2024 років я свідомо не писав для дітей так, як слід було би писати саме для дітей. Але це відбулося не стільки через війну, як через те, що я просто дозволив собі писати так, як завжди хотів».    

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«2022 року я взяв участь у проєкті «Нескорені: велика книга сміливості» й написав до нього більшу частину текстів. Оскільки авторська концепція була не моєю, це накладало певні обмеження. Але загалом я радий, що став частиною цього проєкту.

Якщо говорити про мої авторські тексти, написані під час повномасштабного вторгнення Росії, то в жодному з них немає слова «війна». Вони про дім і вітер. І це все про нас. Не для всіх. Але вони важливі.

Загалом я не планую будь-коли писати про війну як про війну, навіть якщо піду служити. Це не та тема, на яку міг би створити щось справді нетривіальне саме я. Але, безумовно, що вона важлива. Головне, щоб її важливість не ставала наріжним каменем. Для мене на першому місці завжди якість тексту, і тематика має посилювати його, а не підміняти своєю актуальністю чи кон’юнктурністю.

Важливі самі тексти».

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження? «Мені важко пригадати якусь книжку про війну, яку би я читав у дитинстві. Можливо, вони просто стерлися з пам’яті. Хоча я більше цікавився пригодницькою літературою.

Голоси з війни я став читати значно пізніше, вже в студентські роки. І якби я щось рекомендував, цей список був би доволі передбачуваним:

Романа Романишин, Андрій Лесів «Війна, що змінила Рондо»

Олександр Шатохін «Жовтий метелик»

Джон Бойн «Хлопчик у смугастій піжамі»

Поліна Жеребцова «Мураха в скляній банці»

Еріх Марія Ремарк «На Західному фронті без змін»

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Оскільки я не є культурним менеджером, мені би не хотілося давати якісь поради чи оцінки щодо сфери, на якій не знаюся.

Мені здається, книжка просто має повернутися в звичний простір дитини. Нехай навіть як предмет чи декорація. Але в суспільстві повинен бути запит на це. Або ж держава чи інші потужні інституції формували цей запит. Це не стільки заради самого читання.

Читання — лише один з елементів загальної стратегічної мети про те, що ми, хто ми, й куди йдемо. Це про освіту, історію, демографію, національну пам’ять, культуру, економічні пріоритети майбутнього, про бачення своєї ролі в світі. Тому я би розглядав це питання в більш широкому контексті нашого розвитку. Читання є лише однією з його складових».