«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Наталія ДЕВ'ЯТКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Війна – це страшно, і що би не казали про досвід, який робить сильнішим, але він залишає шрами, від яких не позбутися. Тільки дехто їх ховає, дехто хизується, а дехто намагається прийняти як частину себе.

Війна – втрати. Втрати можливостей, сил, часу. Втрати людей, емоцій, віри у суспільство та інших.

Війна – це надто тяжке випробування, щоб навіть у сподіваннях бути впевненим, що всі, кого ти любиш і цінуєш, пройдуть його. Пройдуть разом із тобою. Чи навіть, що пройдеш його ти. Хтось виявиться слабким чи зогнилим. Хтось обере зовсім іншу життєву дорогу, і на те у нього є особисті причини. Хтось залишиться тільки на фото, бо його вже немає серед живих. Серед близьких мені людей теж є ті, хто живе нині лише у пам'яті. І це боляче.

Війна змінює нас, відкриває приховане і робить абсолютно всі риси характеру жорсткішими, яскравішими. Добрі і погані. У кожного свій набір чеснот і вад. Усе це впливає на сприйняття життя і світу. Хоча розчарувань багато, але я стала більше цінувати людей. Не всіх загалом, а тих, хто залишився поряд, на кого відгукується серце, хто розуміє і кого розумієш ти. Більше цінувати життя у всіх його проявах. Кожну його мить і кожну барву. Я стала різкіша і жорстокіша. Менше пробачаю, менше мовчу, і водночас спілкуюся не так багато, як раніше. Якось підсвідомо почала цінувати промовлені слова.

Єдине, що зрозуміло точно, ми більше не будемо такими, якими були раніше. Це невідворотні зміни. І це той досвід, який треба визнати, хоча це дуже-дуже важко.

Це все відбилося і на моїй творчості, хоча наскільки глибоко проросло, поки не можу сказати. Для мене стає все менше заборонених тем, або того, про що я не наважилася би писати, чи оминула б, вклавши цілу сцену в один абзац чи фразу, як це було раніше.

Всі мої нові книги матимуть вищий віковий ценз. Так вже було раніше. Після Помаранчевої революції, й особливо після Революції гідності, а також після повномасштабного вторгнення мої твори ставали більш емоційними, темнішими, жорсткішими, а моїм героям доводиться долати все більше і більше випробовувань. Мої герої шукають світло і цінність життя. Вчаться милосердю і прощенню. Борються зі злом, якого в їхніх світах доволі багато, але воно не настільки приховане, як це часто є в нашому світі. І я вчуся разом із ними. Ми вчимося одне в одного. Можливо, це те, що потрібно читачам і світу. Не знаю, чи зараз, під час війни, чи після Перемоги. Час покаже».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Мої улюблені жанри, в яких я працюю, – фантастика і фентезі, тому тема війни присутня в них часто. Цю тему доводиться досліджувати психологічно, бо хоча дія часто відбувається не у нашому світі, але всі ці історії все одно оповідаються про нас.

Війна, спровокована ненавистю і бажанням помсти, занурює у хаос королівство у «Данарінському літописі». Протистояння з імперією, яка підкорити собі ввесь світ, описане у «Скарбах Примарних островів». У повісті «Легенда про юну Весну» чаклунка прагне загарбати владу і розпалює війну, що коштує багатьох життів захисників королівства. Ці твори були написані до російсько-української війни, і тому стилістика саме фентезійного прочитання конфліктів там доволі яскрава.

А от вже у фантастичному циклі «Там, за високим Небом» є великий вплив нашої війни. Хоча важко сказати, що цей твір для юної аудиторії. Цикл має віковий ценз мінімум 14+ на початку та зростає надалі. Четверта книга циклу, над якою я зараз працюю, має назву «Вогненні птахи війни». Текст пишеться доволі повільно, оскільки треба дуже уважно працювати з цією темою, щоб не змішувати власні емоції щодо того, що відбувається в моїй рідній країні, і тим, що є у сюжеті роману. Проте ще у попередніх частинах були описані події, які асоціативно прочитуються у контексті нашої історії. А четверта книга починається з повітряного нальоту на столицю одної вільнолюбної планети, яка не схотіла коритися волі загарбників. Раніше я б таке не писала, не змогла б, а тепер такі речі пишуться напрочуд швидко. Хоча ніякого задоволення чи втіхи від подібних сюжетних поворотів я не маю. Можливо, так у текст переходять мої усвідомлені і не усвідомлені емоції.

В іншій книзі, «Діти Смерку», де дія відбувається вже у нашому світі, але є магія, одному з головних героїв вороги показують близьке майбутнє, і це нічний обстріл Києва. Той самий, який всі ми вже знаємо як історичну подію. Поки цей цикл має лише першу дописану книгу, бо я не готова йти у той світ, не знаю, куди мене приведуть його герої.

У моїй історично-психологічній повісті «Скарби Олександра Поля», де взагалі немає фантастики, є розділ, що має назву «Тіні війни». Це спогад про Кримську війну ХІХ століття і те, яким був тодішній Катеринослав (нині мій рідний Дніпро). Але ж зрозуміло, що хоча опис того часу історично достовірний, однак це розділ про роль мого міста як шпиталю, де рятують тисячі життів наших воїнів.

Твір, в яких є саме російсько-українська війна, у мене наразі лише один. Це невелика казка «Срібна сніжинка», де батько моїх героїв захищає Україну, несучи варту на сході нашої країни. Коли я писала цю казку, війна мала назву АТО. Цей твір філософський, світлий і має позитивний фінал.

Війна проривається у творчість, зринає у ній явно чи асоціативно, і це також частина реальності, яку треба прийняти. Хоча це важко емоційно. Та й морально теж важко, бо нерідко ставиш перед собою запитання: чи маєш право писати про такі жахливі речі?

Я б хотіла, щоб моя творчість була світлою і повсюдно радісною, але навряд чи так колись буде. Тільки через темряву до світла. Сумніваюся, що мої герої оповідатимуть інші історії. А, можливо, ці історії саме такі, бо я можу їх написати?.. Не маю відповіді на це запитання».

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження? (Можуть бути книжки перекладні чи вітчизняні, про будь які війни минулого чи сучасного).

«Якщо говорити про твори, що мали на мене влив як на людину і на письменницю, то це, безумовно, "Володар перснів" Дж. Р. Р. Толкієна. Ідея того, що кожна людина проявляє себе під час боротьби зі злом, відкриває себе і вчиться об'єднуватися з іншими заради перемоги, мені дуже близька.

Серед українських авторів хочу насамперед назвати Світлану Романенко з казковою повістю "Ліхтарики". Це дивовижний твір саме про російсько-українську війну. Ця повість не просто допомагає зрозуміти, чим є війна, знайти в собі сили боротися й усвідомити власне місце у цій боротьбі, але й має сильний терапевтичний ефект як для дітей, так і для дорослих. Ця книга написана ще на початку російсько-української війни, але друком вийшла лише у 2023-му році.

Дуже сильним є твір Андрія Бачинського "Детективи з Артеку. Таємниці Кам’яних Могил" (2017). Це продовження пригодницької повісті "Детективи в Артеку". Четверо героїв цього твору живуть у різних областях України, й один хлопчик опиняється на окупованій території. У повісті дуже добре показано, як працює ворожа пропаганда, достовірно описаний початок окупації. Водночас твір життєствердний, бо його герої мають віднайти в собі сили для розуміння інших і подолати ворожий вплив на свою свідомість. У 2020-му році я писала про цю книгу у науковій статті "Сакралізація та десакралізація простору в сучасній українській літературі для дітей та юнацтва".

На мою думку, ще одним із психологічно найсильніших творів про війну в сучасній українській літературі для дітей є повість Галини Кирпи "Мій тато став зіркою" (2015). Сюжет твору починається за часів Помаранчевої революції і далі розгортається навесні 2014-го року. У цій повісті дуже глибоко прописані психологічні образи дітей з різних територій та їхнє сприйняття війни і миру, що може бути важливою основою для розмови дітей і дорослих про війну і її вплив на людей і суспільство в цілому. Також важливо, що ця книга вчить взаєморозумінню та людяності.

А от відома книга Романи Романишин та Андрія Лесіва "Війна, що змінила Рондо" (2015) мене не вразила. Там цікава образна система, але війна показана як "стихійне явище" без усвідомлення її причин. Тому підсвідомо читачеві може бути навіяна думка, що війну, як і будь-яке стихійне лихо, треба просто "перечекати". Наскільки ця ідея може бути шкідливою, можемо бачити у деяких сучасних наративах, які вірусно розповсюджуються у масовій свідомості і відбирають у людей сили до боротьби з ворогом».

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Щиро кажучи, питанням таких ініціатив не цікавилася. Я пишу книги, читаю, пишу про книги, маю багато статей і рецензій. Останні два роки читаю менше, ніж раніше, бо маю й інші, більш термінові справи. Найбільш доцільним у пропаганді читання вважаю щирість, коли діти між собою і дорослі з дітьми діляться враженнями від прочитаного, і тоді книга стає ще одним приводом для якісного спілкування.

Книжкові світи мають багато енергії. Коли ми читаємо, герої творів діляться з нами своєю силою, впевненістю, вмінням долати труднощі, дружити, кохати і жити повним життям, що б не сталося. Це дуже важливо у наш час. Тому, відкриваючи книгу, ми не тікаємо у вигадані світи, а отримуємо сили змінювати наш світ і боротися з ворогом, який зазіхнув на наше життя».

Наталія Дев'ятко,

письменниця, науковець, дослідниця літератури,

кандидат філософських наук, доцент,

член Національної спілки письменників України

і Національної спілки журналістів України