Нестайко, Всеволод Зіновійович. Таємниця Віті Зайчика ; Чарівний талісман : повісті / іл. О. В. Потьомкіної. – Харків : Vivat, 2023. – 156, [2] с. : іл. – (Шкільна бібліотека).

Запропоноване харківським видавництвом Vivat видання поєднало під спільною палітуркою дві повісті В. З. Нестайка, написані в середині 80-х рр. ХХ ст., коли «радянське» життя вже відчувалося як дно баюри – темне, непорушне, тепле та затхле, а в неозначеному чітко «десь» усе голосніше бриніла напруга неминучих карколомних змін.

Таємниця Віті Зайчика : повісті для серед. шк. віку / В. Нестайко ; худож. А. Василенко. — Київ : Веселка, 1986. — 302 с. : іл.

#Емпатія #Емоційний інтелект #Інклюзивність #Креативність #ҐендернаПроблематика #Урбанізм #Автобіографізм

#Хлопці #ПершіПочуття #НеповнаРодина #БатькоСин #МатиСин #ТворчаОсобистість #Булінг #Самотність #ДорослішанняСамоствердження #ДитячаТравма #ПроблемиРодини #СвітВигадки 

У 1986 р. у книжці «Таємниця Віті Зайчика», поряд із уже знайомими читачеві творами («Пригоди Грицька Половинки» та «Синє ведмежа Гришка»), виходять друком ще дві «київські» повісті Всеволода Зіновійовича – «Дивовижні події в 6-Б» і «Таємниця Віті Зайчика», побудовані за спільним принципом: картини буденного життя школярів, написані в формі психологічного оповідання, чергуються з вигаданими пригодами, стилістично близькими казкам письменника.

Повість «Таємниця Віті Зайчика» – унікальний текст, у якому як ніде більше письменник розкрив серцевинні витоки своєї творчості: те, як увійшла у його життя дивовижна пані Таємниця, та чому за сміхотливими вибриками його героїв чути щирий жаль і співчуття.

Суто формально – це єдина повість, де розділи не мають розлогих «діккенсівських» назв, а лише номери. Можливо, попри чітке чергування картин і завершеність кожної окремої розповіді, письменник не уявляв фрагментарного прочитання цього тексту, оскільки вигадка та реальність у ньому невід’ємні складові долі й душі головного героя.

Книжник і фантазер Вітя постає перед читачем у момент, коли з ним трапляється диво: з тіней і тиші до хлопчика приходить одягнена в чорне Незнайомка, аби відвести до Нього. Герой не вагається жодної миті, адже чарівна пані може вести лише до тата, якого Вітя так добре знає з листів і світлин, але майже не пам’ятає. Власне, оцей тривожний болісний шлях пошуків батька і є рушієм сюжету як в межах реальної оповіді, так і в просторі вигадки.

Трагізм ситуації полягає в самому існуванні таємниці, як такої. Неправда про батька, яку роками приховують від Віті мама з бабусею, оживає в його уяві в образі вигаданої Міс Таємниці, яка є алегорією суспільної думки, що «все знає», але на всі запитання відповідає сакраментальним «так треба», не уточнюючи, кому й чому саме.

Осібне місце в тексті посідає розповідь про перші почуття героя. Письменник тонко відтворює стан Віті при зустрічі з Кірою. Її рукави-крильця викликають в уяві хлопчика образ метелика й за мить дівчинка для нього – метелик, що «знявся і полетів». Та Вітя чує цинічні слова нової дружини батька дівчинки й тремтить «як ударений струмом», адже виходить, що Кіра – сирота при живому татові. Так само важливим є епізод товаришування з «вихованим і доглянутим» товстеньким Дмитриком. Герой потрапляє в атмосферу щасливої повної родини. Дмитрикові «мамонт» і «татонт» – симпатичні добрі люди, які щиро прийняли хлопчика в своє товариство. Саме з ними він вперше потрапляє до справжнього лісу та йде босоніж по землі («Його охопило якесь блаженство. Він качався на траві і нюхав її. І вона йому так пахла, як ніщо й ніколи в світі»). Але приязнь виявилася удаваною, простою вихованістю: як тільки внутрішньо Вітя повірив чужому татові, як своєму («…здалося, що то його тато тримає ззаду велосипед і біжить, і важко дихає, і каже щось гарне»), життя довело, що ніхто не радіє успіхові чужого сина більше, ніж рідного.

Образи інших дітей у творі виписані побіжно. Докладніше автор спиняється лише на драматичних персонажах: сироті Альховці (дружба з дядею Васею), доньці п’яниці Клаві Журилко (новелка про «кицьчині іменини» для бездомного кошеняти) та синові випадкового вбивці Юрі Лякіну («…син на все життя буде сином убивці. На все життя! А він, він, чим винен?...»). Дорослі поза родиною Віті теж описані лише тією мірою, яка пояснює, чому цей персонаж посів певне місце в Добряднії чи Зландії, або ж як герої окремих вставних новел (Георгій Вадимович, родина Дмитрика).

Образ головного героя повісті глибоко автобіографічний. Пам’ять і вигадка в його бутті не менш реальні й вагомі, ніж буденні клопоти та оточення. Герой «чує голос крові», коли в його уяві оживають прадіди (дивовижна пара художниці та віолончеліста, чия любов дала життя не нащадкам, а творам), і він отримує змогу полетіти у чарівний світ. Та у вигаданих пригодах Віті опосередковано присутнє його буденне життя. Так, у Зландії та Добряндії поряд із «переодягненими» персонажами народних казок діють вихоплені з реальності баба Маша, дядя Вася, тітка Гортензія, Альховка, Кіра, принц Зландії схожий на хлопців із дворового «кодла», а вартові, котрі стережуть бранку, грають у «Ворону» та футбол, як і його однокласники. Усе у вигадці відбувається за законами казки: Вітя вимушений визволяти принцесу, яку видають заміж за нелюба, потрапляє у пастки та вступає у бій тощо. Однак, попри всі зусилля героя та допомогу Міс Таємниці обов’язковий для доброї казки щасливий кінець так і не настає, бо реальність, до якої прагне Вітя, – лише ще одна родинна вигадка. Її герой викриває, лише вийшовши за межі родини: Вітя уперше відчуває «неприязнь до бабусиної ніжності» та потребу реальної батькової присутності в своєму житті («…тут потрібен чоловік. Є в хлопчачому житті справи, які може зрозуміти тільки чоловік, тільки тато»).

Образ батька – знаного незнайомця – наскрізний у тексті й долі дитини. Він існує в розповідях-легендах бабусі та мами, світлинах, листах і дарунках, а головне, в пам’яті хлопчика. Як і світ фантазії, котрий ожив завдяки любові легендарних Амадея та Стефанії, так і тато, фактично витворений із любові до дитини бабусі та мами, став для Віті реальним. Герой не просто «знає» про тата, він справді пам’ятає небувале – батьків подих на тілі: «теплий, приємно-лоскотний і такий рідний». Це відчуття прийшло разом із розповідями, як його, Зайчика, знайшли у капустяному листячку в пухнастій сірій шубці, а тато «притулив до грудей і почав дихати, хукати...». Цей батьків подих – єдине, що Вітя відчув у своїх мандрах чарівним світом.

Вимріяний і докладно «вибудуваний» жінками образ тата абсолютно ідеальний: Григорій Михайлович – фантазер, спортсмен, взірець усіх чеснот. Вітя пильно приглядається до батьків інших дітей і виявляє страшну в своїй буденності правду: тато сусідки Каті помер від інфаркту, батько іншої – п’яниця, батько однокласника Юри через трагічний збіг обставин став убивцею й засуджений, а Кірин – пішов із родини. І героєві стає не лише жаль однолітків, а й соромно, що в нього з татом усе так чудово, як у житті, виявляється, не буває.

Глибокий внутрішній зв’язок-потребу сина в батькові В. Нестайко втілив у напрочуд дитячому образі «секрету» (сховку з пам’ятними дрібничками), який чекає на тата, щоб бути відкритим і довести, «як Вітя скучав, як любить». Та правда виявилася жорстокішою за страхи: вимріяний батько насправді був негідником, який втік до народження сина й навіть не платить аліменти. Динамічний опис внутрішнього вибуху в героєві сплавлює воєдино реальний і фантазійний пласти, творячи нову «дорослу» особистість героя.

Автор художньо тонко змальовує феномен пам’яті як живої неперервності людського буття. Власне, пам’ять є ще одним повноцінним персонажем твору. Адже всі, вигадані та реальні герої оповіді, нерозривно пов’язані саме пам’яттю поколінь родини Коротницьких, і ключем до розуміння тексту є слова бабусі біля портрета чоловіка: «Поки існує пам’ять, людина не вмирає. Поки є ті, хто її пам’ятають, вона продовжує жити…». Саме ця духовна аксіома дає зрештою героєві змогу «вбити батька»: дізнавшись і прийнявши страшну правду, хлопчик викреслив зі своєї пам’яті вигаданий образ, щоб родина жила далі: «Вони прощалися сьогодні з татом, веселим, добрим, мужнім, чесним, працьовитим, щирим, благородним – втіленням майже всіх можливих людських чеснот. Прощалися назавжди». Новий день застає Вітю за буденною «чоловічою» роботою, яку немає на кого перекладати, – настав час «ставати господарем у хаті», а ще у спадок від батька йому залишилася Міс Таємниця – дивний і тривожний, але незрадливий супутник на все життя.

Чудеса в Гарбузянах : повість про справжні і разом з тим дивовижні пригоди трьох друзів / В. Нестайко ; мал. А. П. Василенка. — Київ : Веселка, 1984. — 159 с. : іл. — (Бібліотечна серія).

#КритичнеМислення #Дружба #Емпатія #СвітВигадки #Пригоди #Село #КанікулярнаПроза

#Хлопці #ПроблемиРодини #ДорослішанняСамоствердження

Вперше «Чарівний талісман» з’явився перед читачем як перший розділ (два інші: «Секрет діда Коцюби» та «Пасажири таємничого «Мерседеса») сповненої теплого гумору і карколомних пригод повісті «Чудеса у Гарбузянах» (1984), яка завершила і підсумувала образ села у творчості письменника, гармонійно вплівши цей шматочок сонячного світу В. Нестайка в загальне полотно його драматичного всесвіту і відчутно перегукуючись із «Тореадорами…». Як окремий текст вона вперше опублікована у другому томі «Вибраних творів» В. З. Нестайка (Київ : Веселка, 1990) й досі живе як цілком самостійний твір.

Лейтмотивом повісті є слова одного з героїв: «Ще раз упевнивсь я, що доброта, справжня щира доброта найбільше на людину діє». Саме мотив перевиховання людини, її олюднення на перекір озлобленню та знічевленню світу провідний у творі.

Із перших сторінок читач поринає в ідилічний, знайомий із початкових рядків «Миколи Джері» І. Нечуя-Левицького, світ сільського літнього раювання. Гарбузяни – таке собі українське село «з пісні», де і «гора високая…», і річечка Голубенька, і «три богатирі» (нехай ще підліткового віку!). Герої твору – три Сашка: веснянкуватий розважливий Марусик, «оптимістичної» вдачі «замурзаний смаглявець» Циган і довготелесий добросердечний мрійник Журавель, – чимось невловимо нагадують билинних Іллю, Добриню та Альошу.

Навіть час у повісті тече за своєрідним міфо-поетичним «сонячним ритмом»: кожен розділ розпочинається чарівним сходом сонця та картиною всміхненого прокидання «найкращого в світі» села, події чітко діляться на «вранішні» та «вечірньо-нічні», а завершуються щирою сонячною радістю всього живого.

Як завжди у Нестайка, текст містить чимало чудових описів природи та людської причетності до її краси: сільські світанки, прогулянки до озера, «грибне» полювання тощо.

Та якщо тон оповіді й герої дуже нагадують попередників із «Тореадорів…», їхнє оточення змінилося невпізнавано. Коли Яві з Павлушею доводилося мати справу з ровесниками та результатами власної нестримної вигадливості, то «Сашкам» випало зіткнутися з цілком дорослим бажанням мати власну автівку, розжитися на загальному майні, присвоїти прадідівський скарб чи підлеститися до «високого начальства». Письменник свідомо, прикрившись звичними образами бешкетників, самовіддано виписав дорослі негаразди часу, під ковдрою дитячої книжки, ховаючи свої недитячі роздуми та жалі. Відтак, за пригодами та несподіванками його тексту відчутно проглядають типажі «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуя Левицького, Шевченкової «Катерини» та «Дитинства Чіпки» Панаса Мирного тощо. Торкається В. Нестайко й болючої теми винищення села, української еміграції та драматичних перипетій Другої світової. І хоча ця проблематика прив’язана до карколомних пригод і несподіванок, за «дитячим» сюжетом чітко проступає жорстока правда селянської беззахисності, зруйнованих лихоліттям родин, страху перед «органами» та складного життя емігрантів.

Світ дорослих, порівняно з «Тореадорами…», значно розмаїтіший і представлений як позитивними персонажами (дід Іван, Тайфун Маруся, Сергій, Михайло Львович і М. Б. Танасієнко), так і негативними, карикатурними (Клава, Степан Михайлович, Бобешко, Бобинець, Тимофій Гузь).

Особливе місце в повісті посіли сни. Кожен із «Сашків» бачить свою історію, де діють «осучаснені» персонажі казок, що ніби зійшли зі сторінок оповіді про Країну Сонячних Зайчиків. Присутні у снах також Володар Часу Мить Митьович Тік-Так, тітонька Незабудь і кіт Лаврентій, котрі вчать хлопців совістливості та відповідальності. Письменник вигадав чудовий образ – «світлий час» на позначення часу, витраченого «з максимальною користю для інших», що переростає у реальні «хвилини, години, дні й роки трудового життя, відданого народові» діда Івана, які ніколи не забудуть вдячні односельці. Таким чином, часопростір сільської дитячої «вольниці», вічного літа і пригод, гармонійно перетнувся не лише з буднями міських ровесників, а й із цариною казки, органічно вплівшись у загальне полотно творчості В. Нестайка.

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидат істричних наук, книгознавець,

Київ.