«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Богдана МАТІЯШ

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Не знаю, чи коректно словосполучення «досвід війни» брати в лапки у запитанні. На жаль, ми всі, хто живе в Україні, ближче чи далі від/до фронту, маємо досвід війни – кожен свій. Це передовсім досвід травм (припускаю, ми знаємо лише про частину з них, а частини банально не усвідомлюємо). Досвід втрат – для когось це втрата рідних, близьких, друзів, які загинули внаслідок війни; для когось це втрата дому, рідного міста, фактично свого минулого, якщо землю, на якій ти жив, окупували; досвід евакуації; досвід біженства – дуже й дуже непростий, у якому фактично треба починати багато що з нуля; досвід роз’єднаних родин; досвід підірваного здоров’я, психічної та фізичної шкоди для нього. Тому досвід війни – це про низку травм, із якими нам треба справлятися і якось жити далі.

Цієї війни вже не викреслиш із наших біографій і з біографій тих, хто лише нещодавно прийшов у світ. Вона дуже багато на чому позначатиметься.

Чимало письменників згідні з тим, що війна в певному сенсі відбирає в нас мову письма. Є багато тем, про які сьогодні хоч і хотів би, не можеш написати. Не можеш писати так безтурботно, як колись. Або й узагалі не можеш писати ні про що інше, а лише про війну, – хоч узагалі ніколи не припускав, що ця тема ввійде у твоє письмо.

Довший час після початку російсько-української війни (маю на увазі ще 2014 рік) я взагалі не могла ні про що писати. Повномасштабне вторгнення теж дуже обмежило коло тем і жанрів, у яких можу працювати.

Зовсім не можу писати тексти для дітей, хоч і хотіла би. Просто не йде.

У поезії – дорослій – майже не пишеться ні про що інше, крім війни. Але розумію, що людині з тилу, яка не воює, помножувати вірші довкола воєнної теми не зовсім чесно і, можливо, дещо навіть пафосно. Тому пишу зовсім мало. Тоді, коли справді емоції настільки переповнюють, що єдиний добрий спосіб із ними справитися, – це їх виписати.

Натомість працюю зараз в інших жанрах. Зокрема, нині працюю з митрополитом Борисом Ґудзяком над книжкою, зосередженою саме на російсько-українській війні. Але це книжка, в якій можна знайти роздуми довкола питань, які виникають радше у дорослих, а не в дітей».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Мені здається, що такі книжки мають писати передовсім ті автори, які мають власних дітей і спершу з ними говорять про те, що відбувається в Україні, відповідають на їхні запитання про війну. З таких розмов і з розуміння того, що найбільше турбує, цікавить, непокоїть дітей може вирости добра книжка. Я не маю власних дітей, тому не бралася би писати для дітей про війну, попередньо не маючи досвіду тривалого проговорення війни з дитиною.

Щоб писати про війну для дітей, треба проживати цю війну серед них. Я ж проживаю її передовсім із дорослими.

Але, безумовно, вдячна тим, хто пише книжки про війну для дітей. Хто знаходить для цього добру мову і ті відповіді та пояснення, яких діти потребують».

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Щиро кажучи, найбільше враження на мене справило те, що Астрід Ліндгрен писала свою таку улюблену для багатьох «Пеппі Довгапанчоху» під час Другої світової війни. Мене це свого часу дуже вразило. Як в умовах лихоліття (навіть попри те, що Швеція не воювала, війна все одно позначилася на житті країни) можна було написати щось настільки оптимістичне, радісне, сповнене життя? Як під час війни авторці вдалося настільки відволіктися, щоб не переносити не вельми радісну буденність у книжку, та ще й створити таку яскраву персонажку? Дуже хотілося б уміти робити подібне.

Такий приклад для мене значно промовистіший, ніж книжки суто про війну й довкола війни».

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Зовсім нещодавно долучалась до промоції читання нонфішну – здається, це була ідея УІК. Але, чесно кажучи, погано запам’ятовую подібні акції, щоб їх послідовно назвати: їх за час війни було вже чимало. До чогось приєднуюся, щось пропускаю.

Мені страшенно подобається те, що все частіше вірші наших поетів стають піснями. Думаю, що дітей набагато ефективніше можна зацікавити літературою, якщо вони бачать, що ці тексти живі, актуальні. Що їх можна співати на концертах, і що ці концерти збирають тисячі людей.

Також важливо, що діти мають змогу зустрічатися з письменниками, спілкуватися з ними, відвідувати їхні презентації. Чудово, що в книжкових фестивалях фактично завжди є дитяча програма – це просто безцінно. Так само прекрасно, що нам не бракує книжкових новинок для дітей – і вітчизняних, і перекладних.

Хоч, звісно, якщо в сім’ї немає традиції читання, якщо батькам нецікаво читати, діти теж не надто будуть у захваті від читання, хіба що в школі якийсь значущий для них дорослий їх до цього заохотить. Або ж соцмережі натякнуть, що читання може бути модним (я від таких трендів не в захваті; але якщо це заохотить дитину читати, чому ні)».