«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Ольга КУЖДІНА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Досвід війни – це все, що змінює людину та її сприйняття навколишнього світу у зв’язку з війною.

Звісно, війна вплинула і на мене. Перших кілька місяців повномасштабного вторгнення не писала і не читала книг взагалі. Вважала, що для українців тепер є тільки одна важлива тема – війна і виживання. І що це надовго. А всі ці котики, зайчики і веселі пригоди надто «мирні і буденні». Діти більше ніколи такого читати не будуть.

Потім весь свій пережитий досвід (евакуація, повітряні тривоги, сховища, волонтерство, життя в шкільному спортзалі) описала в тексті. Він став терапевтичним для мене особисто. Рукопис вийшов книжкою у видавництві АССА. Багато читачів, і дорослих, і дітей, дали відгук, що ця книжка теж стала для них своєрідними ліками і підтримкою у важкий період. Проводила презентації книги по школах і бібліотеках, давала інтерв’ю місцевим медіа, а потім припинила цю роботу. Тому що людям завжди цікаво послухати про особистий досвід автора. А тема війни зараз для мене ще надто болюча, поки що не готова обговорювати подробиці з іншими, особливо з медіа, яким потрібна яскрава картинка заради переглядів.

Після цього проєкту більше не маю бажання писати нічого, що хоч якось пов’язане із війною. Пишу виключно смішне, абсурдне і навіть дурненьке».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«У 2023 році вийшла друком «Детективна агенція «САМ» в Ужгороді» − дитячий детектив мого авторства, де головними героями є діти-переселенці. В книзі описані події березня 2022-го року.

Книжка увійшла до посібника «Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир».

Видання стало переможцем Топу БараБуки 2023 року у номінації "Художня проза для молодшого шкільного віку". Також стала лауреаткою Закарпатської обласної премії імені Ф. Потушняка у галузі літератури.

На мою думку, така література надзвичайно важлива, оскільки дозволяє дитині усвідомити себе і своє місце в сучасних подіях, познайомитися з різними досвідами інших українців, щоб не засуджувати і краще зрозуміти інших.

Про це трохи розповідала тут[1]»

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Маркус Зузак «Крадійка книжок» − цю книгу читала двічі: вперше була просто в шоці від неї, вдруге не дочитала. Не змогла. Доньки знали її ледь не на пам’ять. Одна з них так і сказала: «Моє дитинство закінчилося в 11 років, тому що я прочитала «Крадійку книжок». Після цього я стала дорослою». Але потім, після повномасштабного вторгнення ми зрозуміли, що ця книга написана про події Другої світової війни зі слів німців, тобто з точки зору громадян країни-агресора. І тут виникає питання: чи хотіли би ми, щоб росіянин написав книгу про страждання росіян, наприклад, в Маріуполі під час нинішньої війни, і щоб така книга стала світовим бестселлером? Навряд чи. Тому цей твір для мене досить неоднозначний.

Девід Вольямс «Велика втеча дідуся» − прекрасний твір по те, як після закінчення війни суспільство не шанує своїх героїв. Складна тема для дітей простими словами, тепло і навіть з гумором.

Катерина Єгорушкіна «Мої вимушені канікули» − щоденник дівчинки, сповнений добра і надії на перемогу.

Оксана Лущевська «Це тиха ніч, мій астронавте» − прекрасні образи і паралелі. Авторка змогла розказати світу про початок повномасштабного вторгнення щемко і ніжно.

Олександр Шатохін «Жовтий метелик» − як розповісти історію, не сказавши жодного слова, лише за допомогою ілюстрацій, зрозумілих кожному.

Саша Войцехівська «Яблучна шарлотка, спечена в горах» − сподобалося, що батьки намагалися уберегти дитину від воєнних новин, перетворювали все на цікаву гру. Але все одно дитина все зрозуміла і мріє про перемогу.

Валентина Захабура «Лео-фу, або Я народився собакою» − дуже весела книжка попри те, що вона про війну. Відверто, але обережно.

Галина Ткачук «Блакитний записник» − цікава ідея розповісти історію евакуації за кордон від імені щоденника.

Сашко Дерманський «Клуб врятованих. Непухнасті історії» − цікаві оповіді про справжні дива у волонтерській роботі з тваринами. Вразило, що всі описані події відбувалися насправді.

Ольга Куждіна «Детективна агенція «САМ» в Удгороді» − історії розказані з позиція сили. Своїми маленькими, але не менш важливими справами, діти теж можуть наближати перемогу. І це надихає.

Ольга Купріян «Мирослава та інші з нашого двору» − затишна і щемка повість написана ще до повномасштабного вторгнення. Цей твір начебто про буденні речі, але в нім приховані величезні смисли.

Настя Мельниченко «Від Хрулів до Зюзюків» − авторка зробила величезну дослідницьку роботу і уміло вплела результати в захопливий сюжет. Посилання на свідчення очевидців злочинів проти українців значно підсилюють атмосферу книги.

Юрій Нікітінський «Вовчик, який осідлав бомбу» − теж написано ще до повномасштабного. Вразило, як автор зміг реалістично описати війну. Герої мають важкі переживання, але автор зміг розказати про це легко, а місцями навіть дуже смішно. Щоправда, не сподобалося, що хлопці частенько чинять, як типові гопники. Роспропаганда і так добре постаралася нав’язати українцям думку, що на Луганщині і Донеччині живуть лише неадекватні люди, а герої книжки тільки підтверджують цю тезу».

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Всі книжкові фестивалі – це чудова промоція читання. Дуже сподобалося, що на весняній Книжковій країні учителі дітей приводили цілими класами. Безліч різноманітних презентацій, майстеркласів, квестів – це було просто чудово! Прикметно, що на фестиваль завітали не тільки любителі книжок, а й люди, які ніколи раніше не відвідували подібні заходи.

Кожна бібліотека – місце сили для багатьох читачів (за умови, що бібліотекарі люблять свою роботу.

Всі ініціативи БараБуки – завжди в точку.

Літературні клуби для дітей (теж такий проводила) – чудовий досвід.

Важлива робота УІК щодо перекладів книг і програми книгорозповсюдження до бібліотек. Національний тиждень читання – прекрасно!

Грантові програми від УКФ – вагомий внесок у розвиток книгочитання в Україні.

Потужним поштовхом могли би стати промоція читання з боку держави. Наприклад, видача книжкових сертифікатів при народженні дитини та повнолітнім громадянам. На жаль, поки що ця ініціатива буксує.

Маю мрію, щоб такі сертифікати видавали всім школярам перед початком кожних літніх канікулам. По-перше, це могло би навчити дітей купувати книжку і ставитися до неї як до товару, що важливо. По-друге, школярі знайомилися би з великим асортиментом запропонованих книг, дізнавалися б про сучасних українських та іноземних авторів. По-третє, такі покупки могли би простимулювати дітей прочитати книжки, оскільки діти обирали їх самостійно.

Але всі ці ініціативи більше для тих хто в темі, хто вже читає. А щоб залучити до книжки нових читачів найдієвішим вважаю зустрічі з живими письменниками. Часто діти навіть не підозрюють, що книжку можна любити, що вона може стати цікавим дозвіллям. А навіть ті діти, які читають, не можуть згадати бодай одного-двох українських письменників. На кожній такій зустрічі завжди питаю, яких сучасних українських авторів діти знають. Список завжди один і той самий: Тарас Григорович Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Саме в такій послідовності. Інших письменників діти не знають. Вчителі, до речі, теж часто не в курсі. Також питаю дітей, що їм відомо про письменників. Відповіді сумні: всі письменники були дуже бідними, часто хворіли і давно вмерли. Ось таке уявлення про письменників за моїми опитуваннями мають школярі. Тому намагаюся влаштовувати подібні зустрічі з читачами навіть не як презентації моєї творчості, а щоб показати, що в Україні є живі письменники, що вони звичайні люди і завзято пишуть захопливі книжки саме для цих дітей)».