«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Віктор ПОЛЯНКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Мій безпосередній «досвід війни» почався у 2022 році, і поділився на два періоди. Перший – це три місяці евакуації, коли разом із дружиною та дітьми ми поїхали з Києва до одного з райцентрів центральної України, де мешкають мої батьки. На нього припали перші дні тривоги та невідомості, які згодом змінилися надією, завдячуючи першим перемогам ЗСУ і подальшому витісненню російських військ із північних регіонів України. У цей час ми активно брали участь у волонтерській діяльності: щодня ходили на плетіння маскувальних сіток, підтримували матеріально інші волонтерські ініціативи.

Другий період – це життя у Києві в умовах регулярних повітряних тривог, звуків вибухів та відключення електроенергії через російські атаки енергосистеми. Але найбільше мою індивідуальність, а точніше, ставлення до всього російського, змінив не 2022 рік, і не 2014-й, а 2008-й, коли я прочитав книги Павла Штепи «Московство» і Еви Томпсон «Трубадури імперії». Спершу я відчував шок від прочитаного, але коли переосмислив нашу історію, то зрозумів, що автори мали рацію, а події 2014 і 2022 років це ще раз підтвердили. Тож, коли у своїх творах торкаюся питань історії та російського впливу, я цілком поділяю погляди Штепи і Томпсон, а «час війни» ще більше зміцнив мене у цих переконаннях».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Про війну я не писав із двох причин.

По-перше, це дуже травматична тема для багатьох, і поки ми живемо у цих болючих реаліях, я би не хотів читачів травмувати ще більше. Можливо, напишу про це після Перемоги, коли ми житимемо у стабільний час, а розповіді про війну допоможуть подолати її психологічні наслідки.

По-друге, я прихильник м’якого впливу. На мою думку, краще виховати дітей так, аби не допустити війни, ніж боротися з її наслідками. Тому в своїх творах я, хоч і зображую мирні часи, але наголошую підступність російських впливів, їхні колоніальні замашки, прагнення переписати історію та привласнити собі чуже».

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«У дорослому віці я не читав книжок про війну для дітей. Але в дитинстві, звісно, до мого читацького меню потрапляли книги про піонерів у часи Другої світової війни. Найбільше запам’яталася книга Валентини Осєєвої «Васьок Трубачов і його товариші», де діти боролися у підпіллі проти німецьких окупантів. Я прочитав її із захопленням, не надто переймаючись ідеологічним підґрунтям, бо для мене тоді головним були яскраві персонажі та динамічний сюжет. Та й альтернативних поглядів на історію в дитячих книжках я тоді ще не зустрічав».

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Я не вельми активний у цьому плані, бо моя основна професійна діяльність пов’язана не з літературою, тому на письменництво залишається мало часу. Але коли в мене трапляється нагода, то не відмовляюся від зустрічей із дитячою аудиторією, заохочую їх до читання на презентаціях своїх дитячих книжок, де історична пам'ять є невід’ємною складовою моїх розповідей.

Вважаю, що саме подача історії з українського погляду, а не російського, як було до Незалежності, здатне виховати покоління, яке не захоче повертатися у колоніальне ярмо. І важливо, щоб ці питання були органічно вплетені у сюжет і структуру характерів, аби книга викликала сильні позитивні емоції без надмірного тиску. Саме тоді ми зможемо виховати справжніх читачів та патріотів України».