«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників: Катерина ЄГОРУШКІНА
8 січня 2025, 0:05   Автор: Катерина Єгорушкіна

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Катерина ЄГОРУШКІНА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Війна для мене почалася у 2014 році. Коли старшій доні було лише кілька місяців, я започаткувала волонтерський проєкт «Посилки доброти», покликаний підтримати родини загиблих і поранених військових. За роки роботи вдалося зорганізувати і передати кілька сотень «Посилок доброти» дітлахам. Кожна коробка була наповнена добрими книжками, іграшками ручної роботи, наборами для творчості, одягом, взуттям і канцтоварами. Проєкт потрапив до «Зеленої книги української благодійності».

У 2022 році почався новий етап, оскільки, рятуючи дітей від війни, наша сім’я переїхала на захід України. Таким чином, маючи затишне налагоджене життя на Київщині, ми змушені були шукати й винаймати житло, адаптувати дітей до нової реальності. 

Колись я мала надію, що на моїх дітях припиниться дія міжпоколіннєвої травми, одержаної внаслідок Голодомору, попередніх війн і радянської окупації України. Я опрацьовувала цей досвід, написавши для дітей книжки «Скриня» (про Голодомор) і «Пічка» (про події Другої світової), намагалася передати пам’ять без травмування.

У книжці «Пригоди Штанька» я згадую про дівчинку, тато якої був військовим лікарем, а тепер «лікує зірки». У книжці «Історії хоробриків із Горішкових Плавнів» одна з історій присвячена білочкам-переселенкам, які втратили рідний дім. На основі цієї історії я розробили заняття для діток із досвідом біженства, яке проводила і в Україні, і за кордоном (загалом на волонтерських засадах провела близько ста таких занять)[1].

Також проводила заняття з казкотерапії з дітьми – сиротами війни, щоб підтримати їх і дати інструменти самодопомоги.

З весни 2022 року почала збирати свідчення про війну, працюю над нон-фікшн книжкою для дорослих. Із-поміж провідних тем: дитинство, батьківство і роль культури в часи війни. Деякі тексти з книжки публікувалися у виданні Гете-інституту JADU[2].

 

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Так. До 2022 року: «Пригоди Штанька», «Історії хоробриків із Горішкових Плавнів», «Пічка».

Після 2022 року: «Мої вимушені канікули». Написана у перші тижні вторгнення на основі розмов із донькою про війну (нині перекладена на п’ять мов, готується переклад шостою; одержала Премію Пітера Пена (Швеція), потрапила у ТОП-5 «Дитяча книга року ВВС»).

 

«Історії друзів із Горішкових Плавнів»: остання історія присвячена темі біженства і волонтерства.

«Our World Ukraine» (США): про один день життя українського дошкільнятка у часи війни[3].

Вважаю, що непроговорені травмівні досвіди на нас мають більший вплив, ніж проговорені. Але також важлива форма цієї розмови, особливо із дітьми[4]

 

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Від війни плачуть» Тірци Атар

«Жовтий метелик» Олександра Шатохіна,

«Абетка війни» Євгена і Соломії Степаненків,

«Мене звати Мар’ям» Надійки Гербіш та багато інших.

Більша частина моєї бібліотеки з давнішими виданнями лишилася вдома, тому цей перелік не є вичерпним».
 

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«З-поміж державних програм можу відзначити ініціативи Українського інституту книги щодо видання і перекладів суспільно важливих видань. З державного сектору – ініціативи бібліотек і бібліотекарів.

Особисто долучалася до письменницько-волонтерських ініціатив українського ПЕНу, їздила з колегами на Миколаївщину, Чернігівщину й Полтавщину. Проводила зустрічі з дітьми прифронтових і деокупованих територій.

Як на мене, для дітей важливий теплий контакт із книгою: через батьків, вчителів, письменників, друзів і бібліотекарів. Щоб книжка була приводом для зустрічей, спілкування, зменшення відчуття самотності, яке в багатьох загострилося через пережиті травмівні досвіди.
Найбільш дієвими наразі вважаю живі й цікаві довкола книжні зустрічі, конкурси (приміром, як ми проводили з видавництвом «Віват» конкурс віршів до Зеленого свята у світі Горішкових Плавнів)».

 

 


[4] Докладніше про це – в інтерв’ю «Читомо»: https://chytomo.com/iak-napysaty-pravdu-ne-travmatychno-kateryna-iehorushkina-pro-svij-dosvid/».

 

 

 


Коментарі до статті