Звичайно, це різні речі.
Але в практиці (особливо ци грішить шкільне прочитання) їх постійно плутають. Скажімо, коли адаптований до дитячого сприйняття варіант Свіфта розглядають як оригінал, приплітаючи до пригодницької книжки з елементами фантастики всі політико-соціальні й т.і. глибини.  

На мою думку, як окремішнє соціокультурне й мистецьке явище слід розглядати видання для дітей, зокрема, й літературу для дітей (бо є ще, скажімо, розмальовки, атласи, книжки-іграшки й т.п.). Щодо її видових ознак, сподіваюся, поговоримо далі. Пропоную почати з опублікування всіх Вам відомих визначень "дитячої літератури" (більш коректним вважаю "література для дітей і юнацтва").

Відразу зауважую, що дискусія, яке поніття ширше - текст, видання, література, документ - і в яких вони одне щодо одного стосунках, в межах даної теми воліла б опустити.

А образ дитини й тема дитини - складова загальнолітературного процесу. Вони мають розглядатися в межах "дорослого" літературознавства, відповідно специфіки тексту. Скажімо, в автобіографічному творі у них - одна функція, а в просвітницькій повісті - інша.
Проблеми починаються, коли такий текст "входить у коло дитячого читання", зазвичай, дякуючи введенню до шкільної програми. Так, Шевченко НІКОЛИ не писав власне для дітей (я не зустріча якихось фактів, що той чи інший твір писався ним для малих читачів). Але вже за його життя низка текстів були введені до навчальних книжок. Виникає прикладне питання: чи існує в тексті Читанки в поезії "Садок вишневий..." той самий сенс, що і в "Кобзареві" для дорослих? Що робить автобіографічну прозу, скажімо, Тютюнника й Стельмаха - "дитячою", а Довженка й Рутківського - "дорослою"?

Втрапила на сторінку «РАЗМЫШЛЕНИЯ О ДЕТСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ» (Режим доступу : http://miceclub.chat.ru/de_lit_d.htm).

Напрочуд цікава добірка тез, над якими варто подумати, коли вирішив всерйоз досліджувати специфіку літератури для дітей.

Останнім часом автори й видавці чомусь забувають про дітей як таких.

Книжки видаються з розрахунку, що купуватимуть їх дорослі - товсті, важкі (в буквальному сенсі слова!), страшенно розмальовані... Таку небезпечно малій дитині в руки дати - покалічиться! Зате - "подарункове видання", не соромно купити...

А тексти всередині - нудні, зовсім не цікаві, надумані або навіть просто небезпечні для дитини.

Можливо, я перебільшую, але посилати двох маленьких героїв на дах найвищого в місті будинку, аби вони знайшли власний дім, як мінімум безвідповідально! Сюжет доволі простої історії жодним чином не постраждав би, коли б малята підійшли до найблитжчого міліціонера й благополучно дісталися дому.

Так само моторошно мені від думки, що мала героїня іншої книжки зі своїм чарівним другом нишком втекли надвір і полізли в глибоченний котлован, із якого валив пар. Нічого казкового в таких діях немає! Це небезпечно й неприпустимо. І, знову ж таки, сюжет цілком дає змогу не робити цього. З тим же успіхом герої могли знайти старі холодильники за рогом на звалищі чи в комірчині сторожа, котрий навіть влітку пильнує їхнього двору в теплому плащі чи щось таке...

Мені здається, слід потроху повертатися до створення та видання насправді книжок для дітей - не надто дорогих, 8-12-сторінкових, із текстами, де після кожної "пригоди" мамі чи бабусі не доводиться повторювати: "Ти ж тільки так не роби!".

Чи я помиляюся?

 Цікава стаття з теми М. Кіяновської "Дитяча література в Україні: деякі особливості конструювання життєвих ситуацій" (http://maysterni.com/publication.php?id=64082).

Хочемо ми того, чи не хочемо, але література для дітей є, була і буде простором конструювання життєвих ситуацій. При цьому в Україні, говорячи про дитячу літературу, воліють уникати цілої низки тем. А відтак поняття "дитяча література" мислиться як абсолютно несумісне з поняттями "суспільство споживання", "гендерне самовизначення", "глобалізація", "етнічне і расове протистояння", "сприйняття поп-культури", "соціалізація особистості", "глибока психологічна травма", "страх смерті" тощо. У дитячій літературі в Україні не порушуються на доступному для дитини рівні питання, які, можливо, допомогли б краще зрозуміти механізми функціонування довколишнього світу, наприклад, проблема взаємовідношення реклами і кон’юнктури або лібералізації і цензури, і т. д., і т. п. Це дуже звужує наше розуміння того, чим є література для дітей у рамках сучасної цивілізації.

З іншого боку, автори текстів для дітей в Україні - з багатьох причин - уникають не просто аналізу, а й усього лише називання великої кількості важливих і актуальних нині проблем, у тому числі - соціально значущих, таких, як історія професій (чи історія появи нових професій), життя дитини-інваліда, дитини-сироти тощо. Здається, що саме українська дитина живе у настільки доброму, сприятливому для неї світі, що взагалі не мусить замислюватися над складними, болісними - "дорослими" - речами. Як наслідок, українська дитяча література значною мірою ізольована від багатьох конкретних соціальних і побутових досвідів, з якими пересічна дитина постійно або принаймні доволі часто стикається у своєму повсякденному житті; це можуть бути ревнощі до братика або сестрички, неповна сім’я, ситуація хлопчика чи дівчинки з малозабезпеченої сім’ї серед багатих однолітків, соціальна байдужість - або такі цілком новопосталі проблеми, як інтернет-залежність, "комп’ютероманія", батьки-заробітчани. До слова, сто років тому серед найбільш проговорених дитячою літературою тем були доля дитини-сироти і рання смерть дитини від туберкульозу - вочевидь, зовсім не випадково.

Одна із важливих функцій дитячої літератури (звісно, окрім естетичної) - навчально-виховна. Але мені здається, що протягом останніх 20 років у цій царині поступово сформувалися цікаві подвійні стандарти. Я маю на увазі, зокрема, те, що вже нині найважливішим вважається задоволення від читання. Тобто за основу для мотивації ("чому я буду читати цю книжку") береться не навчання, не виховання, не пізнання - і навіть не обов’язок, не престиж, а насамперед звичайнісінька приємність, яка нікого ні до чого жодним чином не зобов’язує. Суспільна настанова стосовно того, навіщо дитині читати, не передбачає ніякої соціальної відповідальності. Іншими словами, ніхто нікому нічого не винен. Ні письменник - своєму маленькому читачеві, ні - тим більше - маленький читач, чия єдина суспільна місія - дбати про власне задоволення. При цьому книжка, перетворюючись на джерело задоволення, поступово все більше втрачає свої позиції як джерело знань. Відтак новопосталий масовий світогляд жодним чином не вирізняє дитячої літератури, соціально-культурного феномену дитячої книги серед інших подібних значущих соціально-культурних явищ.
Оскільки зараз я говорю про книжки для дітей з позиції "дорослої людини", я не торкатимусь сприйняття дитячої книжки очима дітей. У тому числі - тому, що належу до покоління людей, у чиєму дитинстві книга відігравала зовсім іншу роль, ніж впродовж, скажімо, останніх трьох-п’яти років. До того ж сучасний світ, ринок книги, у тому числі - дитячої власне зараз разюче змінюється, і мені важко передбачити, як трансформується читання в епоху новітніх мультимедійних, цифрових технологій, навіть у найближчому майбутньому.
Саме тому, на мою думку, нашим найнагальнішим завданням стає розробка нових мотиваційних стратегій, у тому числі - формування нової загальної мотиваційної концепції читання. Світові тенденції є такими, що людина у пошуках задоволення починає втікати від реальності, це набуває дуже різних, часом навіть дуже несподіваних форм; зі зрозумілих причин я не буду зараз цього торкатися ширше. Скажу лише, що дитяча книга повинна по змозі протистояти цим тенденціям. Треба шукати нові шляхи, можливо, освоюючи, механізми і, так би мовити, "території", що асоціюються насамперед з масовою культурою (маю на увазі, наприклад, феномен фенфіку, феномен клубного читання тощо). Мені можуть заперечити - мовляв, це дуже змінить дитячу книгу. Але важливо розуміти, що зараз найголовніше - щоби діти не перестали читати в принципі. Важливо, щоби в дитини не просто формувалася потреба і навички читання, а щоби ця потреба постійно актуалізувалася впродовж усього життя.

До речі, про зміни. Дитяча книга вже зараз зазнала кількох дуже суттєвих метаморфоз. Ще навіть у моєму дитинстві щодо книжок постійно спрацьовував механізм «анімування» (від гр. «душа»), одушевлення, той же, що й під час гри з ляльками. Книжку могло "боліти" від необережного поводження з нею, вона могла "сумувати", навіть "плакати". Як мені здається, нині у сприйнятті дитини книжка - насамперед річ, предмет. Це значить, що суттєво зменшилася емоційна заангажованість дитини. Друга важлива метаморфоза - сучасні діти зовсім інакше фантазують, частий перегляд великої кількості мультфільмів послаблює дитячу уяву, тож у процесі читання дитині тепер набагато важче відчути себе безпосередньо втягнутою у "творення світу казки", тобто "робота душі" у процесі читання перестає бути такою ж всепоглинаючою, як перше; діти дедалі рідше зачитуються книгами. Третя метаморфоза - дитина зазвичай не встигає побудувати власні взаємини з улюбленою книгою. Можливо, тому що на її поличці - досить багато книг, більше, ніж було у дітей мого покоління, а може, тому, що книга в останні десятиріччя конкурує вже не тільки з телебаченням, а й із комп’ютерними іграми, Інтернетом, іншими мультимедійними спокусами. Прикладів таких змін можна навести іще багато.

Свого часу винайдення книгодрукування перевернуло цивілізацію з ніг на голову. Нині ми є свідками і безпосередніми учасниками чергової глобальної цивілізаційної метаморфози, і я переконана, що від того, як складуться взаємини дитини і книги, залежить, без перебільшення, майбутнє людства в цілому.

У цій ситуації вражає гостра суспільна байдужість, скажімо, до дитячої книги, до її теперішнього і майбутнього. Тільки останнім часом дитяча книга стала в Україні предметом відносно ширших наукових зацікавлень. При цьому її все ще досліджують насамперед з точки зору літератури та історії літератури, можливо - компаративістики, можливо - маркетингу, але аж ніяк не з точки зору, наприклад, антропології, соціоніки, гендерних досліджень і т. д. Простіше кажучи, говорячи про дитячу літературу, ми описуємо її минуле, у кращому разі - теперішнє. Та в нас немає критичної маси рефлексій на тему стратегічних концепцій розвитку дитячого читання в майбутньому. І я не знаю в нас жодної книги про дитячу книгу початку XXI ст. як соціокультурний феномен.

Річ у тому, що дитяча література - це вже давно не просто література. Її треба розглядати власне як феномен, у комплексній взаємодії багатьох чинників, на рівні конкретного часового зрізу - але також і на рівні безперервного динамічного розвитку. І не лише з позиції читача, автора, видавця, перекладача, а й із позиції, без перебільшення, її загальноцивілізаційної місії. Треба чітко усвідомлювати, що перед дитячою літературою, а надто в останні десятиріччя, цілком осмислено ставляться абсолютно не дитячі завдання. Це, своєю чергою, стало одним із ключових чинників, які зумовили безпрецедентне зростання в усьому світі інтересу до дитинства в цілому.

Але ми - надійні аутсайдери; за двадцять років Незалежності України ми ще не проговорили навіть найелементарніших речей. Людям, які займаються проблемами дитячої літератури в Україні, варто було б терміново відповісти на десятки, навіть на сотні питань. Ось лише деякі з них. Чому книжки-одиночки (а такими в Європі десь до 1960 була переважна більшість дитячих книжок) надійно поступилися місцем "книжковим серіалам" - адже ця тенденція врешті-решт цілком явно проявилася й у нас? Що, власне, стратегічно важливіше: написати добру книжку для дітей - чи правильно її продати? У якому саме руслі оптимально переробляти, переосмислювати й використовувати вже існуючі в дитячій літературі традиції - а також які саме традиції можуть виявитися найбільш продуктивними в умовах сучасної України? Якою має бути взаємодія, наприклад, сучасної дитячої літератури - і телебачення, в тому числі - його рекламних можливостей? Якою мірою і коли саме фактично відбувається поділ "книжок для дітей" на "книжки для дівчаток" і "книжки для хлопчиків"? Чи можна вважати, що дитяча книжка, будучи продуктом роботи душі її автора, також наділена, так би мовити, "індивідуальністю", тобто унікальними якостями, притаманними їй, - подібними до якостей особистості (адже, в ідеальній ситуації, дитина відчуває потребу ЛЮБИТИ книжку). З іншого боку, чи в ситуації просування на ринку дитячої книги потрібно "ставити" саме на любов? І чи варто вбачати в дітях самостійну групу покупців (адже українська дитина зазвичай має у своєму розпорядженні власні, хоч і не дуже великі, кошти), чи "тон" на ринку дитячої книги і далі задаватимуть в основному дорослі - батьки, вихователі, бібліотекарі, вчителі тощо? Чи боротися нам із так званою комерціалізацією дитинства - чи сприйняти її як даність і скористатися нею? Чи еволюція дитячої книги є радше стихійною - чи вона може бути (принаймні до певної міри) керованою? Безперечно, еволюція літератури для дітей пов’язана з еволюцією відносин людини із навколишнім світом, із собою, також із розвитком поняття «людина» в цілому. Це цілком зрозуміло. Але чи можемо ми на це хоч якось впливати? У цілому світі книжка для дітей вже давно перестала бути просто продуктом - і перетворилася на проект, на одну з ланок ланцюга, на епізод ретельно розрахованої стратегічної багатоходівки. Треба нарешті і нам над цим хоч трохи подумати.

Як уже було сказано вище, дитяча книжка завжди так чи інакше відображає навколишню дійсність, а література для дітей є, була і буде простором конструювання життєвих ситуацій. Водночас саме в дитячій літературі завжди мали місце дві яскраво виражені тенденції - прагнення до реалістичності і прагнення до цілковитої ірреальності. При цьому і в першому, і в другому випадку книги визначають і формують рольові моделі, представляють зразки для наслідування, а також "антизразки". Нині змінюються базові уявлення про виховання дитини - а отже змінюється і дитяча книжка.

Без сумніву, книжка повинна готувати дитину до життя у світі дорослих. Оптимально, мабуть, - маневрувати між реальними запитами дітей і уявленнями їхніх батьків стосовно того, якими ці запити мають бути. При цьому сучасні тенденції є такими, що дитина сама купує собі розваги (в тому числі книжки), незалежно від їхньої корисності і цінності. Чи правильно це? Чи потрібно робити акцент лише на приємності від читання? У ранньому віці дитина, тримаючи в руках книжку, керується насамперед інстинктом гри. В її діяльності немає елементів праці чи втоми. Але хіба взаємини з книжкою трохи старшої дитини або, скажімо, підлітка повинні бути настільки ж приємними, ігровими, без додаткових конотацій, в тому числі - цілком прагматичних?

Можливо, обговорюючи дитячу літературу, іноді варто вдаватися до іншого маркування, іншої «розмітки» тексту, - так політична карта місцевості замінюється, скажімо, топографічною: місцевість залишається тою ж, але сприйняття її змінюється, і, безумовно, прагматичне застосування такої карти виявляється іншим за визначенням, - як до цього зовсім іншими виявилися потреби, які зробили таку карту необхідною. Я переконана, що треба почати дивитися на книжки для дітей цілком по-новому. Треба нарешті на це наважитися. В якомусь сенсі українська дитяча література за критерієм відірваності від реальності нагадує мені індійське кіно. У книжках для дітей, написаних сучасними українськими авторами, зазвичай нема смерті - і навіть старіння, і навіть дорослішання. Та й серед перекладених українською дитячих книжок, де порушуються такі теми, - не густо. Гаррі Поттер - виняток, що підтверджує правило. Зазвичай світ у наших книжках для дітей - це світ без дорослих, острів Небуляндія. Діти виростають, по суті, мало уявляючи собі, як жити, коли закінчиться дитинство.

Я - письменник. І я не закликаю до перетворення дитячої літератури на примітивний безфантазійний ерзац. Але я вважаю, що неодмінно треба говорити про відповідність (чи невідповідність) дитячої книжки реальності. Реальності - хай навіть в її метафоричному, метафізичному, казковому вимірі. Бо водночас, попри всю "фантазійність" сучукрліту для дітей, мене вражає у цих книжках майже цілковита відсутність того, що можна окреслити словом "мрія". Тобто вихована на таких книжках дитина, формуючись як особистість, по суті, не має дійсно виразно окреслених орієнтирів. А якщо вони навіть і є, то це радше діяльність, спрямована на задоволення тих чи інших потреб, на реалізацію бажання. Наші дитячі книжки практично позбавлені настанови на формування тих чи інших ідеалів. Навіть книжки на історичну чи псевдоісторичну тематику - насамперед про козаків - на мою думку, не вирішують цієї проблеми. Значна частина з-поміж них, навіть написані відносно недавно, морально застарілі, в них дуже відчутна риторика столітньої чи півстолітньої давності. Зрештою, треба визнати, що література для дітей на історичну тематику помітно втрачає свої позиції, витіснена, наприклад, книгами в жанрі фентезі. А це значить, що прагнучи виховувати дітей у патріотичному дусі, ми мусимо дивитися у майбутнє - і шукати альтернатив. Можливо, варто спробувати повернути моду на українську історію, на історію як таку.
Ось, власне, ще одне питання, якого я хотіла торкнутися: дитяча книжка і мода. Український ринок дитячої книжки надто слабо реагує на кон’юнктуру. Наш пересічний видавець не достатньо мобільний, він іще не вміє вискакувати на хвилю тої чи іншої модної (тобто озвученої в мас-медіа, заданої успішною екранізацією тощо) теми - а тоді зіскакувати з неї, коли зацікавлення починає йти на спад. Як на мене, здатність реагувати на віяння моди - дуже важливий чинник, особливо на ринку книжок для підлітків. Саме у цьому сегменті роль моди більша ніж деінде. Крім того, саме у цьому середовищі книжка може сприйматися як статусний аксесуар (згадаймо бум із сагою Дж. Роулінг; такий же бум, хоч і в дещо меншому масштабі, спричинили книги Ст. Майєр). Як би там не було, кожен ринок завжди прагматичний. І не можна ігнорувати саме таку прагматику дитячої книжки - прагматику, спрямовану на цільову аудиторію. При цьому варто брати до уваги не один, і не два, так би мовити, ринкові чинники, а багато різних (у тому числі - "неринкових") аспектів водночас. Книжка для дітей - це і легітимізатор і барометр події, і привід для комунікації, і простір освоєння нових практик та різних поведінкових моделей в різних соціальних ситуаціях. Читаючи різні книжки, одна за другою, дитина ніби по черзі змінює свої "я", читаючи, вона входить в той чи інший образ - а тоді міняє один відносно відрефлектований, відносно комфортний і внутрішньо структурований образ себе на другий образ себе. Безумовно, котрісь із цих образів подобаються дитині більше, інші - менше. Так чи інакше, книжка сприяє формуванню уявлення дитини про власну ідентичність - просто тому, що саме книга може (і мусить) пропонувати рольові моделі (в тому числі - гендерні), сприяти кшталтуванню правильного світогляду. Із цим неминуче пов’язано формування стереотипів (дитяча література - наївна і прагматична водночас, навіть у сенсі побутування у ній персонажів) - але натомість книжка часто дає дитині (щоправда, у різному віці - по-різному) почуття безпеки. Цей аспект особливо важливий нині - зокрема, тому, що саме зараз різко міняються найвизначальніші, глобальні, базові, священні для культури і суспільства стереотипи і рольові установки, в тому числі зазнає глибокої трансформації - історично і концептуально - саме поняття дитинства.

Відповідність і невідповідність "новим" стереотипам і рольовим установкам - ще одна шкала балансування дитячої книжки, яка в силу зрозумілих причин завжди залишається принаймні до певної міри традиційною (читай: архаїчною) - у тому числі в плані етичної, гендерної і так далі «правильності», непорушності етичного, гендерного і так далі канону, а також в плані використання конкретних усталених елементів для підкреслення цього канону. Підкреслю, що все це відбувається на тлі поступового послаблення в усьому світі неписаних універсальних вимог до дитячої літератури, яка віднедавна включена в низку нових соціальних практик (і яка, зокрема, принаймні частково відображає ці практики), що спричинило різке розширення мови літератури для дітей у плані тематики, а також зміни мови літератури для дітей - у плані тісної взаємодії зі світом нових мультимедійних технологій, у тому числі - телебачення, що апріорно спричинило редукцію цієї мови. Відповідно, формується новий різновид «глухоти» - як нездатності правильно інтерпретувати текст як «висловлювання» на тлі «німоти» як нездатності сконструювати притомне і зрозуміле «висловлювання», а бідність «фантазійного» світу вступає в конфлікт з ідеєю "радості читання".

Прийнято вважати, що процес читання має і творчий, і пізнавальний, і розважальний, і терапевтичний, і т. д. характер. Але ще важливішим є те, що читання - процес, безпосередньо пов’язаний з питанням побудови самоідентифікації: читаючи книги, дитина - tabula rasa - наповнює себе почерпнутими із них знаннями. За допомогою книги дитина не тільки отримує відповіді на питання, не тільки пізнає себе і світ довкола себе; у процесі читання формуються власні погляди дитини (індивіда) на її персональне теперішнє і майбутнє, на її теперішню і майбутню роль у суспільстві, на її взаємини з тілом, з довколишнім світом, з батьками і друзями; у процесі читання формується ставлення дитини до її потреб і бажань. Якщо читання перестане бути потребою і поступово зникне з життя дитини, матимуть місце безповоротні загальноцивілізаційні трансформації; можливо, зміниться людство в цілому.
Це мусить стати стимулом для напрацювання принципово нових стратегій читання, можливо, навіть моделювання принципово нової "мови" для нової дитячої літератури (показовим прикладом такого всеохопного, стратегічного, дуже революційного мислення є феномен "Барбі") - дитяча література, не втрачаючи своїх виховних і пізнавальних функцій, повинна стати для дитини способом перебувати в іншому, більш яскравому і різноманітному світі, де поряд із «мікрофантазіями» знайдеться місце і для реальності «макромрії».

2011

Хочу привернути увагу наших читачів до матеріалу Марічки Ніконової  "Ініціальна функція підліткової літератури", що розміщений нами під рецензією на книжку "Скарби примарних островів", оскільки є реакцією авторки як на текст, так і на його обговорення на КЛЮЧі. Гадаю, висловлені пані Марічкою думки варті уваги та більш широкого обговорення не лише в межах читацького, а й в науковому дискурсі.

Дозволю собі трішки зацитувати:

Частина перша: теоретична.

З давніх-давен пісні, казки, оповіді біля вогнища, а згодом література, театр і кіно виконували кілька важливих для суспільства функцій: пояснювали, описували існуючий світ, наближаючи його до ідеалу (або протиставляючи справедливо влаштованій картині світу антиутопію), розвивали фантазію і розумові здібності людини. Культура, а особливо література слугували збереженню національних світоглядних матриць і поведінкових моделей, виступали каталізатором у масовій свідомості, що завжди призводило до історичних змін.

Ця функція літератури – змінювати світ, прямо впливати на нього – похідна від давнього міфу, за законами якого діє підсвідомість кожної людини і колективне несвідоме взагалі. Міфічні енергії пронизують усе буття людини – це емоції, ідеали, принципи, сама пам’ять та оціночні світоглядні системи. Все, у чому є хоч краплина творчості або того, що нині модно називати пафосом, живиться енергією від колективного несвідомого, розвиваючи особистість людини, яка творить або перетворює вже існуючий світ, скеровує суспільні, культурні і навіть політичні явища у нові річища, долаючи сірість та ентропію.

Творчість за законом міфу (і нашої підсвідомості) – божественна справа, і, щоб творити (і не має значення, проявляється ця творчість у написані пісень, вишиванні рушників, ландшафтному дизайні чи вихованні дитини), людина має дорівнятися до богів, бути особистістю.

Але особистістю не народжуються, хоча певна генетика присутня.

Особистістю стають.

І відбувається це завдяки ініціації.

Відомий антрополог і філософ Мірча Еліаде писав про ініціальні функції літератури ще на початку минулого століття. Потім це знання було навмисно занедбане, оскільки не вкладалося у популярні тоді (і нині) теорії Зиґмунда Фрейда про колективне несвідоме як колективний смітник людських страхів і комплексів. Проте, ініціальна теорія Еліаде цілком підтверджувала теорію архетипів Карла-Густава Юнга і всі подальші дослідження відомих міфологів.
Нині при згадці про ініціацію ледь не в кожного перед очима постають різноманітні сексуальні малюнки, але це оманливе трактування, також нав’язане сучасними уявленнями. Так, ініціація, зокрема, включала в себе перший сексуальний досвід і розуміння сексуальної природи, але це було не головне.

Ініціація – в першу чергу психологічний процес, який не лише розвиває особистість, але й розширює спектр сприйняття на всіх рівнях, навчає емпатії, а в деяких випадках навіть психологічній телепатії, коли людина буквально на фізичному рівні ловить емоції інших живих істот. Зокрема, людина з високим рівнем ініціації не має домінуючого каналу сприйняття інформації, а отримує візуальну, аудіальну і кінеститичну інформацію однаково інтенсивно, завдяки чому не підпадає під маніпуляції оточуючого світу, бо по різних каналах відбувається дубляж повідомлення. Також така людина аналізує інформацію не лише з точки зору логіки, але і на рівні емоції, вписує повідомлення в образ особи, яка це повідомлення творить, і якщо ця особа нещира (а на психологічному підсвідомому рівні це відчувається навіть через активну словарну базу і метафорику), то і повідомлення буде сприйнято відповідно.

Людина з високим рівнем ініціації підсвідомо прочитує світ як зрозумілий текст (недосяжна мрія всіх постмодерністів) і завдяки цьому може на світ впливати із мінімальними енергетичними затратами і максимальним результатом.

По суті, така людина – це шаман.

Звісно, що за подібну владу над світом і словом шаман платить, живучи за міфічним законом справедливості і служачи життю. Якщо ж шаман відступає від цього закону і використовує свої здібності виключно для власної вигоди, то невдовзі втрачає зв’язки із енергіями колективного несвідомого і гине (згадайте долю будь-якого злого чаклуна у чарівних казках).

Здавалося б, що нині вже ХХІ століття, і яка справа нам, освіченим, розумним, цивілізованим, до первісних звичаїв і законів? Але чомусь наші діти так само тягнуться до народних казок, особливо неадаптованих, шукають пригоди на свою голову, якщо не в реальному житті, то в книжках, і шанують честь, сміливість і гордість, поки наш змертвілий сірий світ не доведе їм протилежне.

І дивно, але досліди останніх років довели, що емоційно розвинені діти, ті, які читають книжки, справді відчувають фізичний біль, якщо навіть на екрані бачать, що комусь погано. А діти, для яких головне в житті – комп’ютерні ігри, відчувають біль, лише коли бачать те, що вже пережили самі, як то кров взяту з пальця в лікарні, все ж інше їх не обходить. І ще цікаво, що для психіки не має значення, чи кадри, показані дітям під час експерименту були документальними, чи художніми, іноді по емоційному резонансу реакція на художні навіть перевершувала реальні зйомки.

Дитина, а в особливості підліток, має пройти кілька рівнів ініціації. Я умовно розподілила б цей процес на три стадії, що дуже чітко відобразила література: дитяча література (до 10 років), література для дітей та підлітків (десь до 18 років) і доросла література.

Всі ці три типи літератури мають суттєві відмінності і функції.

Дитяча література зазвичай розрахована на читання з батьками, в ній є місце авторитету й оповідачу, яким стає дорослий. Це коментована література, тому в ній належне місце займає мораль, яка саме й спирається на авторитет оповідача. А головна функція цієї літератури – пізнання. Дитина пізнає світ, емоції, вчиться будувати прості причинно-наслідкові зв’язки, малювати обмеженою кількістю фарб без півтонів.

Я б назвала цей етап підготовчим до головної ініціації, коли дитина, а точніше підліток, залишається з книгою, її світом і героями сам-на-сам. Бо головна функція підліткової літератури – ініціальна, коли дитина пізнає себе, вчиться розуміти свої емоції і вчинки і завдяки чому звеличується над собою.

Доросла література теж виконує пізнавальну функцію, але здебільшого сегментовано, книги розкривають окремі теми; або розважальну (до цього напряму, на жаль, відноситься левова частка сучасної художньої літератури), покликану знизити емоційний фон і зняти втому. На мою думку, популярність дорослої розважальної літератури у наш час обумовлена двома чинниками: по-перше, високим рівнем інформаційного насичення, від якого потерпає сучасна людина; по-друге, низьким рівнем ініціації багатьох людей, через що вони дуже швидко втомлюються і від сильних емоцій, і від вирішення хай цікавих, але складних питань.

Якщо розважальна література захоплює сегмент дитячої або підліткової – це злочин.

Саме споживання такої літератури у підлітковому віці є причиною недобору рівня ініціації, і, як наслідок, гальмування розвитку особистості, відсутність лідерських якостей, здатності до співпереживання, наявність користолюбства, жадоби, заздрості, як провідних характеристик особистості.

Тут вже не йде мова про шаманів, підліток не доростає до рівня члену соціуму, і його доля – футбол/телешоу, дівчата/хлопчики, а згодом або самотність і залежність (алкогольна, наркотична, інтернетівська), або створення нежиттєздатної родини з такою самою нерозвиненою особистістю.

Заради справедливості треба сказати, що велика кількість нинішніх підлітків, народжених у 90-ті, вже не добрала потрібного рівні ініціації. І це неозброєним оком видно по їхньому загальному рівню культури, суспільної моралі і громадської активності. До речі, всі вони так чи інакше заморочені на Фрейді і віртуальне життя ставлять вище за реальне.

Заради справедливості також треба сказати, що прадавні механізми самозбереження життя і розвитку творчої особистості спрацьовують саме в кризові епохи, коли деформується масова свідомість і культура та суспільство зазнають значних втрат.

І нині цей прадавній механізм діє через підліткову літературу.

Еліаде ще в минулому столітті вказував на особливе значення епосу і роману, які перебрали на себе роль міфологічної оповіді; оповідна проза в сучасному суспільстві зайняла місце міфологічного оповідання і казок у первісних суспільствах, знаних нами як чарівні казки. У глибинній психіці, в підсвідомості сценарії ініціації не втрачають серйозності, а обираючи героя або кількох персонажів, людина проходить їхній життєвий шлях, як би вона в давнину йшла за справжнім шаманом.

Саме герої ведуть читача шляхом ініціації, а не авторська ідея. Але відповідальність автора тут зростає на порядок, бо ідея (і цим часто грається доросла література) може бути сприйнята як суб’єктивна авторська дефініція; а емоційний досвід від подорожі текстом разом із героєм – це вже особисте надбання читача, і автор до того не має ніякого стосунку. Відповідальність автора полягає в тому, що він має створити справжнього героя, який не піде у своїх вчинках проти логіки тексту (логіки розвитку світу і сюжету) і проти закону міфу, завдяки чому і відбувається ініціація.

Щоб твір для підлітків виконував ініціальну функцію, він повинен мати розгалужений динамічний сюжет, бо міф по своїй природі дієвий і рухливий, проявляється насамперед у вчинках персонажів та емоціях і рефлексіях читача щодо цих вчинків, чим нерозривно пов’язує читача зі світом книги і через задіяні у тексті архетипи виводить людину на рівень колективного несвідомого.

І тут підліток залишається сам-на-сам вже з колективним несвідомим, і має довести, що його новонароджена особистість варта існувати, а не розчиниться у темному морі несвідомого і колективній пам’яті предків (за К.Г.Юнгом). Часто таких випробовувань кілька, і кожне з них серйозніше за попереднє, як кілька і таких ініціальних книг, кожна з яких залишається в пам’яті на все життя.

Досить цікаві думки висловив І. Андрусяк у розмові на "Великому їжакові":

Розмова Ольги Купріян з Іваном Андрусяком

Іван Андрусяк:
«Є одна кепська тенденція: дитяча література тепер… модна!»

…

— Крім усього іншого, Ви також літературний редактор в одному з провідних дитячих видавництв. Які нові тенденції Ви завважили в найсучаснішій дитячій літературі?

— Є одна кепська тенденція, яка полягає в тому, що дитяча література тепер… модна!
І для цього є підстави – бо справді: найцікавіші, як на мене, тексти, які в сучасній українській літературі з’являються, – це тексти для дітей. Я не знаю, яким буде актуальне тривання в читацькій свідомості, скажімо, «Чорного ворона» Василя Шкляра чи «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко, – але я певен, що доки будуть на цьому світі хлопчики, які читають українською, доти вони читатимуть «Джур» Володимира Рутківського. Доки будуть діти, які розумітимуть українську, – доти вони крадькома віддиратимуть у себе в кімнаті куточки шпалер, щоб придивитися, чи, бува, у стіні їхнього будинку не замешкав створений фантазією Лесі Ворониної нямлик Буцик. І доки українські дівчатка переживатимуть перше кохання, – доти для них цікавим і актуальним буде досвід Марійки і Костика, прописаний Степаном Процюком. Із кожним новим поколінням «малявок» житимуть і Домовичок із палітрою Марини Павленко, і вуйко Йой разом зі Страшною Великою Кукою, створений Галиною Малик, і кролик Петрик Романа Скиби, і тьотя Бегемотя Юрія Бедрика; і бабуїн, який разом із Мар’яною Савкою з’ясовує, чи є в нього бабуся; і ще одна чудова бабуся, яка разом із Сашком Дерманським оголошує війну…
Ми з вами живемо у великий час, коли література для дітей перестала бути «пасинком» дорослої літератури, а заявила про себе, нарешті, напрочуд голосно. Ясна річ, це чудово! Але водночас у цьому криється дуже велика небезпека. Тому що нині українська дитяча література стала трендом – а отже, з’явилося надто багато охочих підмінити живу творчість технологіями. Графомани – це ще півбіди; вони були, є і завжди будуть, – хоча тепер їх і «вродило» особливо рясно. А от технології – це смерть, тому що в сучасному світі здолати їх самими добром і любов’ю дуже тяжко, майже неможливо…
На жаль, нас – видавництв, які працюють із добром і любов’ю – дуже мало. Мені особисто, щоб їх полічити, вистачає пальців на двох руках, ще й «зайві» лишаються…
…Ага, важливий момент: я кажу не про сучасні цифрові, мультимедійні, інтерактивні технології – це все, як на мене, просто новий «одяг» для книжки, який ще не факт, чи приживеться. А власне книжка – це живий художній твір і живе художнє оформлення. Якщо її творення підмінити «робленням», запустити таку собі попсову «ляльку барбі» й технологічно виліпити з неї «ідола», – тоді ми втратимо не лише дитячу літературу, а й самих дітей.

— Також цього року Вас обрали до журі щойно запровадженої літературної премії «Великий Їжак». Чого Ви очікуєте від цієї нагороди? За якими критеріями Ви, як людина, котра, сказати б, не одну собаку з’їла на дитячій літературі, обиратимете переможця?

— Критерій дуже простий і водночас найскладніший із усіх можливих: живий художній текст, який не лише майстерно написаний і приступний дитині, а й несе їй добро і любов.
Насправді вибирати буде дуже складно – тому що я люблю твори своїх колеґ і з жахом думаю про те, що муситиму вибрати лише один… Якби можна було десять – я б залюбки вибрав десять – і ще мучився б, що мало…
Про що це свідчить? Гадаю, передовсім про те, що така премія давно назріла. І я певен, що завдяки їй діти й батьки матимуть гарний орієнтир у світі читання, а письменники – чудовий стимул, визнання і нових чудових читачів, що для нас дуже важливо.

— І нарешті розкажіть, будь ласка, що Вам наразі пишеться. Пам’ятаю, Ви якось розповідали, що пишете повість про Чупакабру… Крім того, часто з’являються різні «капосні» оповідання, вірші й переклади…

— Чупакабра – така чудова істота, яка цілком може претендувати на те, щоб стати свого роду символом нашого часу. Так що я, можливо, колись спробую познайомити їх зі своєю Чакалкою – і вони разом натворять чимало добрих капостей!
Та перш ніж когось із кимось знайомити, треба принаймні запитати в них дозволу – а я з Чупакаброю чомусь ніяк не можу перетнутися. Надто вже їй допікають останнім часом журналісти – то вона й стала дуже обережною… Але якщо побачите її, то перекажіть, що мене сторонитись не варто – я зайчиків не ображаю, то і її не ображу. Обіцяю написати тільки правду й нічого, крім правди, – от як про Чакалку!
…А якщо серйозно, то про тексти, які в роботі, я волію не розповідати, – боюся їх сполохати. От про ті, що готові – будь ласка! На початку наступного року у «Гранях-Т» має вийти моя повість «Вісім днів із життя Бурундука» – дуже капосна шкільна історія з дуже веселими ілюстраціями Ганни Осадко. І так само з «Гранями-Т» підписую угоду на ще новішу повість – «Пінгвінік». Пінгвінів у ній, щоправда, немає, – зате є ворона, яка вміє гавкати, як собака; а ще там є велике кохання в дитячому садочку, великі подушачі бої і чимало інших великих і добрих капостей! А тим часом та ж Ганна Осадко дуже капосно ілюструє – вже для видавництва «Навчальна книга – Богдан» – мою «Абетку-прозивалку», написану не для тих діток, які ще мають учити літери, а для тих, які вже їх вивчили аж надто добре…

Розпитувала Ольга Купріян.

Джерело:

Великий Їжак. – Новини. - Ми починаємо знайомити Вас із членами журі Літературної премії “Великий Їжак” сезону 2011-2012 року - Режим доступу : http://jizhak.org.ua/index.php/novyny/my-pochynajemo-znajomyty-vas-iz-chlenamy-zhuri-literaturnoji-premiji-velykyj-jizhak-sezonu-2011-2012-roku-2.html

Ось іще одна теж напрочуд ємка розмова з Т. Качак.

Розмова Софії Заклецької з Тетяною Качак

Тетяна Качак: “Потрібно говорити про мету читання”

– Ви науковець із блискучою кар’єрою – причому один з небагатьох в Україні
фахових дослідників літератури для дітей та юнацтва, університетський викладач,
мати доньки-підлітка – і член Журі першого сезону премії “Великий Їжак”.
Розкажіть трохи про себе, чому в полі Ваших професійних зацікавлень опинилася
саме дитяча література?

– Література для дітей завжди була мені цікава. І, напевно, було кілька
факторів, які спонукали до того, що саме дитяча література зараз є основним
об’єктом моїх професійних зацікавлень. На філологічному факультеті
дисципліну «Дитяча література» викладала Марта Богданівна Хороб, яка дуже
глибоко аналізувала, здавалося б, простенькі тексти, захоплююче розповідала
біографії дитячих письменників, акцентуючи на фактах, які не подавались у
шкільних підручниках чи хрестоматії.
Унаслідок філологічного вишколу моє читання художніх творів стало не
тільки читанням-відпочинком, а суцільним читанням-аналізом, компаративно-
асоціативним читанням. Відтак навіть книжку із захоплюючим сюжетом я мимоволі
розглядаю через призму художніх особливостей тексту на різних рівнях: тут
вловлюєш специфіку жанру твору, там смакуєш мовою, ще десь вирізняєш типи
портретування та характеротворення.
Потім була кандидатська дисертація на тему «Художні особливості жіночої
прози 80-90-х років ХХ століття» (науковий керівник – Євген Михайлович Баран) –
я досліджувала, зокрема, феміністичні тенденції, образ «невилюбленої жінки» і
жіночу літературну традицію в цілому. Деякі авторки, творчість яких я
досліджувала, писали і для дітей. Наприклад, Євгенія Кононенко, Ірен
Роздобудько, Галина Пагутяк. Ці тексти зацікавили художніми світами, образами,
наративними структурами, продиктованими орієнтацією на певну категорію
читачів. Подібних моментів не було в «дорослій» прозі. Я переглянула наукові
розвідки літературознавців останніх років і побачила, що про ці тексти майже не
говорять у літературних колах. Та й література для дітей і юнацтва
малодосліджена, ані теорія, ані критика в цій галузі не сформовані. Відкрилось
надзвичайно широке поле діяльності і з’явились цікаві ідеї щодо теоретичного
осмислення та інтерпретації сучасних текстів для дітей. І, очевидно, не лише у
мене. Завдяки діяльності як окремих людей, так і організацій, бібліотек, книжкових
форумів, дитяча книжка та література привертає до себе увагу громадськості. На
часі – наукове її осмислення. З десяток дисертаційних досліджень, об’єктом яких
стали художні твори, написані для дітей та юнацтва, спорадичні міркування
критиків та рецензентів потребують не тільки систематизації та узагальнення, а й
обґрунтування і глибшого висвітлення теоретичних аспектів.
Третій поштовх дослідження літератури для дітей – викладання в
Прикарпатському університеті дисциплін «Дитяча література» та «Зарубіжна
дитяча література» та робота над підручниками для студентів. Разом із колегою
по кафедрі, Ларисою Миколаївною Круль, ми видали навчально-методичний
посібник для студентів педагогічних спеціальностей «Зарубіжна дитяча
література», методичні рекомендації для практичних занять із «Дитячої
літератури».
І остаточний вибір на користь літератури для дітей було зроблено після
спілкування з Уляною Гнідець, президентом Центру дослідження літератури для
дітей та юнацтва. Згодом ми з Ларисою Миколаївною Круль на базі
Прикарпатського університету створили філію Центру дослідження літератури для
дітей та юнацтва. Треба сказати, що діяльність Центру нині дуже на часі.

Комунікативні студії членів Центру забезпечують обмін ідеями, думками у колі
зацікавлених людей, дають можливість постійно «тримати руку на пульсі»
літератури для дітей та юнацтва.
А ще у мене є дві доньки. З меншою, чотирирічною Даною, ми постійно
читаємо книжки перед сном. Старша донечка Христинка (14 років) читає сама,
причому вона читає дуже багато сучасної літератури для дітей. Звичайно, мені
цікаво, що? їй подобається читати і чому саме. Часто я сама пропоную їй книжки
для читання, але не завжди наші читацькі смаки та уподобання збігаються. Зараз
є дуже багато дитячих книг сучасних українських письменників, які справді варті
уваги.

– Чим, на Вашу думку, є Літературна премія “Великий Їжак”?

– Заакцентую на тому, що це, по-перше, недержавна премія, по-друге,
премія, яка присуджується за україномовну книжку для дітей. Але її особливість
полягає не тільки в цьому. Особливо привабливим моментом є заанонсована
організація всеукраїнської інформаційної кампанії. Можливо, саме внаслідок появи
цієї премії можна буде говорити про певний канон у дитячій літературі початку ХХІ
століття, домінуючі тенденції тощо.

– Дитяча література – система ідей і цінностей чи щось дуже спонтанне?

– Дитяча література – це літературне явище, літературний феномен, який,
попри свою спонтанність, містить ідеї та цінності, узагальнюючи які, можна укласти
систему з усіма її елементами та взаємозв’язками. Все залежить від того, з якої
точку зору розглядати літературу для дітей: в її історичному розвитку загалом, на
певному етапі, орієнтуючись на тематичні, жанрові, образні, наративні чи інші
критерії інтерпретації художніх творів.

– В СРСР поняття “дитячий письменник” було дуже скомпрометоване:
вважалося, писати для дітей беруться насамперед ті, у кого не склалося
із “серйозними книжками”. Що змінилося протягом двадцяти років української
Незалежності? Чи змінилася сама дитяча література? Чи змінилася поведінка
письменників у пострадянській ситуації?

– Я б сказала, що зараз писати для дітей навіть модно, а мати у творчому
доробку ще й дитячу книжку – престижно. Письменники, які пишуть для дорослих,
активно беруть участь у видавничих проектах, присвячених літературі для дітей.
Маю на увазі, наприклад, серії «Життя видатних дітей», «Дивний детектив»
видавництва «Грані-Т». Звичайно, можемо спостерігати, що талант власне
дитячого письменника розкривається у кожного автора по-своєму.
Дитяча література, звичайно, змінилася. Значно розширилося її тематичне
коло, зокрема, завдяки розгляду письменниками проблем, які вважались раніше
недоречними у літературі для дітей; порушенню питань, які справді хвилюють
сучасного підлітка; показу художніх світів, близьких маленьким читачам. У плані
жанрової системи зауважуємо домінування «фентезі», детективної літератури.
Однак завжди актуальною для дітей-читачів залишається пригодницька,
фантастична література.
Великий вплив на формування літератури для дітей останніх 20-ти років мав
і той факт, що відбулась своєрідна зміна акцентів, переорієнтація. Якщо раніше у
функціональному аспекті важливими були такі функції тексту для дітей, як
пізнавальна та виховна, то зараз пріоритетною вважають комунікативну.

– Чи не кожна фахова розмова на тему дитячого книговидання починається
з того, що немає ринку книг, системи розповсюдження, дуже мало видавництв,
покупці мало мотивовані купувати книги. З іншого боку, в Україні ще не до кінця
зруйноване громадянське суспільство – люди ще мають цінності, ще не всюди
відчувається периферійно-капіталістична громадська атрофія. Чи небажання
купувати книжки і громадська пасивність якось пов’язані?

– Я думаю, що тут все залежить від того, наскільки в суспільстві розвинена
культура читання, чи присутня вона у сім’ї, чи належною мірою працюють у
напрямку пропаганди дитячої книжки вчителі, бібліотекарі, батьки тощо. У наш час
відсутній так званий «культ книжки». Можливо, це сказано занадто різко… Йдеться
навіть не так про «небажання купувати книжки», як про відсутність потреби у
книжках. Опитуючи пересічних людей, переконалася, що у 75 % сімей, де батьки
чи родичі не мають відношення до освітньої чи інформаційної сфери (викладання,
роботи в освітніх закладах, пресі тощо), вдома фактично відсутні книги. А функцію
настільної книги часто виконує телепрограма або кулінарна книга (навіть і тут не
обійшлося без гендерного поділу). Ще 8 % – це ті, які в кращому випадку час від
часу читають масову літературу (любовні романи, мелодрами, трилери) – і саме з
таких книг формується їхня домашня бібліотечка. І тільки 17 % опитаних
респондентів сказали, що мають у домашніх бібліотечках Біблію, «Кобзар», окремі
книжки українських і зарубіжних класиків, а також сучасні книжки-бестселери, які
читають їхні діти.
Щодо мотивації покупців… Можливо, такий стан речей зумовлений тим, що
зараз мало актуальні уявлення про те, що «книга – джерело знань і засіб
самоосвіти», віджили свій вік і гасла «книга в подарунок»; «читання – цікаве
проведення вільного часу», «читання – найкращий відпочинок», «читання –
вишукана насолода», «читання – корисна розвага» тощо.

– Що таке кон’юнктура в дитячій літературі? Чи варто дитячим
письменниками орієнтуватися на мейнстрім?

– Кон’юнктура в дитячій літературі – це, в першу чергу, сукупність певних
умов чи обставин, за яких література здатна повноцінно розвиватися та
функціонувати. Це також взаємовідношення попиту та пропозиції на книжкову
продукцію для дітей. І тут маю на увазі попит не тільки на книгу як «фізичний
спосіб існування твору», а й читацькі запити та зацікавлення дітей, їх потребу у
текстах певного тематичного спрямування, жанрового характеру тощо.
У контексті сучасної дитячої літератури можемо говорити про кон’юнктуру
тематичного пошуку; кон’юнктуру жанрового вирішення; кон’юнктуру читацьких
запитів та інтересів; кон’юнктуру книжкового ринку. Цю розмову можна
продовжувати, наприклад, аналізуючи ситуацію на рівні тематичного спектру
сучасної дитячої літератури: модні і немодні теми, теми авторські і теми,
орієнтовані на читацькі інтереси; теми актуальні і неактуальні; теми, зорієнтовані
на традицію та теми новаторські, епатажні, нетрадиційні для літератури,
адресованої дітям тощо. На рівні жанрового вирішення актуальними будуть
питання, пов’язані з домінуванням та популярністю певних жанрів для певних
поколінь читачів-дітей; оптимальність окремих жанрових форм для реалізації
авторського задуму та завдань, забезпечення навчальної, виховної,
комунікативної чи гедоністичної функцій літератури для дітей; трактуванням жанру
як засобу стимулювання дитини до читання, задоволення її читацьких інтересів
тощо.

Популярність окремих тем і жанрів пояснюється не тільки дитячими чи
юнацькими захопленнями, скажімо, фантастикою, пригодами, містикою,
детективними розслідуваннями, а й метою читання. В цьому контексті
актуальними будуть поняття «читання-відпочинок», «читання-втеча», «читання-
заспокоєння» (за М. Зубрицькою), «читання-релаксація», або ж навіть «читання в
пошуках адреналіну», «читання як новий досвід», «читання як вирішення
проблем». Аспект читацьких запитів та інтересів є одним із найважливіших у
структурі кон’юнктурних тенденцій у дитячій літературі. От тільки письменники не
завжди зважають на нього.
Про кон’юнктуру книжкового ринку краще скажуть видавці. Однак ми
можемо зауважити домінування, наприклад, перекладної чи оригінальної
україномовної книжки; перевагу окремих дитячих книг чи книг, об’єднаних у
тематичні або жанрові серії; орієнтацію на вікові категорії адресатів; спрямування
на видавництво художніх текстів чи текстів навчально-пізнавального або іншого
характеру; упередження стосовно друку текстів молодих авторів та письменників,
яких вважають класиками дитячої літератури; врахування «модних віянь» тощо.
Вивчаючи книжки для дітей, я неодноразово ставила собі питання: на що
орієнтуються сучасні дитячі письменники? Читаючи інтерв’ю з різними дитячими
письменниками, зауважила, що значна частина авторів зізнається, що не
орієнтується ні на яку кон’юнктуру, що вони просто намагаються зобразити у тексті
цікавий світ дитини чи для дитини. Але ми бачимо, що є багато творів, автори яких
роблять спробу «влитися» в модну в певний час хвилю. Маю на увазі твори,
написані в жанрі фентезі, презентацію художніх ірреальних світів, наслідування та
переформатування відомих текстів-бестселерів зарубіжних письменників, писання
текстів для конкретної серії тощо.
З одного боку, орієнтація на мейнстрім є виправданою, з іншого – маємо
проблему незаповненої ніші «альтернативної» сучасної української літератури для
дітей, а особливо для підлітків.

– Чи може сучасна дитяча література протистояти патологічному
споживацтву, нав’язаному рекламою?

Може, за умови якісних змін стану культури читання в нашому суспільстві,
зокрема, розширення сфери впливу дитячої книжки, зростанням попиту на неї. Ми
живемо у час, коли реклама відіграє важливу роль у формуванні та задоволенні
потреб людини, однак навіть зараз є книги для дітей, які потенційно можуть
позитивно впливати на формування життєвих принципів дитини, її поглядів на
навколишній світ, зрештою, майбутнього вибору. Повністю погоджуюсь з думкою,
висловленою Маріанною Кіяновською у статті «Дитяча література в Україні:
особливості конструювання життєвих ситуацій»: «нашим найнагальнішим
завданням стає розробка нових мотиваційних стратегій, у тому числі –
формування нової загальної мотиваційної концепції читання». За умов успішного
вирішення даного завдання будуть очевидні зрушення і стосовно протистояння
сучасної дитячої літератури патологічному споживацтву. Популярність окремих
тем і жанрів пояснюється не тільки дитячими чи юнацькими захопленнями,
скажімо, фантастикою, пригодами, містикою, детективними розслідуваннями, а й
метою читання.

– В Україні індивідуальності завжди були важливішими, ніж інституції. Це
доводять і деякі останні події. Чи може сучасний дитячий письменник стати
фігурою, співмірною, наприклад, із постаттю Ліни Василівни Костенко? Чи може це
статися спонтанно? Чи для цього потрібні якісь передумови?

– Напевно, може. Ось, наприклад, премія «Великий Їжак». Якщо все
спрацює, як заявлено у концепції, думаю, ми познайомимося з новими авторами і
їх творчістю, і вони в перспективі матимуть всі шанси стати «класиками». Сьогодні
мало бути автором справді вартісної дитячої книжки – потрібно цю книжку
грамотно презентувати, розрекламувати і донести до читача. Адже щоб стати
справді «фігурою» в літературі, потрібно, щоб ім’я письменника було
справжнім «брендом» для читачів. У цьому контексті можна говорити, наприклад,
про творчість В. Рутківського. Читацька аудиторія цього автора постійно зростає, а
інтерес до його творів посилюється з кожним новим виданням.

– У чому слабке місце українських письменників, зокрема дитячих?

– Не всі сучасні дитячі письменники навчилися «відчувати» свого читача;
дехто спрощує свої тексти, не усвідомлюючи, що запити їх потенційних читачів –
інші. Діти, а надто підлітки, очікують «дорослого досвіду», тоді як письменники
пропонують їм спрощені варіанти. Інші – навпаки, вони не відчувають межі, за
якою починається конфлікт авторського і читацького досвідів. Не завжди
письменники можуть правильно зорієнтуватися, визначаючи горизонт читацьких
сподівань, «новий формат дитинства», реалізацію ініціальної функції літератури
для підлітків. До речі, ці питання частково обговорювалися на круглому
столі «Література для підлітків сьогодні: ускладнена простота», організованому
Центром дослідження літератури для дітей та юнацтва під час Фестивалю
української дитячої книги «Азбукове Королівство Магів та Янголів».

– Чи не відчувається в українських письменників нестачі ідей – і чи не
бракує їм повнокровної традиції, наприклад, порівняно з російською, французькою,
німецькою, польською, скандинавськими літературами?

– Здається, чого-чого, а ідей українським письменникам вистачає. Проте
поряд із справді новими в художньому плані текстами, зустрічаємо так
зване «переспівування» відомих сюжетів, мотивів, тем. Слід також відзначити, що
багато тем, цікавих сучасним дітям, не розкрито в українській літературі, натомість
вони зринають у перекладних текстах. Цим пояснюється і популярність серед
читачів-підлітків «Буби» Барбари Космовської, інтерес до ще не перекладених
українською науково-популярних текстів Стівена Хокінга («Найкоротша історія
часу», «Світ у горіховій шкаралупі»), Норберта Вінера («Колишній вундеркінд») та
інших книг.
Окремі українські письменники коментують ситуацію, що склалася. Так,
Галина Малик говорить про брак літератури, присвяченої темі сучасних
підліткових та молодіжних об’єднань, проблемі конфліктів і стосунків між різними
групами (наприклад, протистояння «емо» та «готів»). Дана проблема пов’язана з
існуванням так званої «субкультури дитячого суспільства», носіями якої є
референтні групи. Специфіка таких груп полягає в тому, що цінності й думки групи
підліток вважає своїми власними. У його свідомості вони творять опозицію
дорослому суспільству. Дорослим письменникам складно про це писати, оскільки
вони фактично не мають доступу до таких груп і можуть тільки опосередковано
висвітлювати подібні теми – або ж описувати власний підлітковий досвід
перебування у референтній групі. На Заході авторами подібних видань (не завжди
художнього, частіше публіцистичного характеру) часто стають самі підлітки.
Між іншим, я погоджуюсь із висловленими на згадуваному вище круглому столі
міркуваннями Маріанни Кіяновської стосовно відсутності книг для підлітків, в яких

би порушувалась проблема комунікації «іншої» дитини і світу: емігрантів та їх
адаптації в нових умовах, дітей-інвалідів тощо.
Треба сказати, в українській дитячій літературі є своя традиція, хоча
місцями вона «затерта», презентована не повною мірою. Щось дуже подібне (але
про жіночу літературну традицію) сказала Оксана Забужко: «У висліді кожне нове
покоління українських письменниць змушене мовби розпочинати заново
конструювання свого літературного родоводу…». Десь так само – і з поколіннями
українських письменників, як пишуть для дітей.

– Чи дійсно в літературі «кожен – коваль свого щастя»?

– Не до кінця, але так.

– Які улюблені книги Вашого дитинства?

– Улюблені, на мою думку, це ті, які хочеться читати по кілька разів – і
щоразу вони цікаві; які залишають враження твоєї реальної присутності у
вигаданому художньому світі; ті, які завжди актуальні; ті, якими живеш навіть тоді,
як прочитана книжка вже давно на полиці; ті, які постійно цитуєш і які зринають у
різних читацьких рефлексіях та асоціативних ланцюжках.
У дитинстві я любила читати книгу Еріха Распе про пригоди барона
Мюнхаузена, «Коли ще звірі говорили» Івана Франка. Двічі читала повість Крістін
Нестлінгер «Конрад, або Дитина з бляшанки». В певний час захоплювалась
творами Астрід Ліндгрен. У 7-му класі перечитала всі твори Фенімора Купера, у 8-
му – Жуля Верна.
Є й такі книжки, які надзвичайно добре запам’яталися. Так, мій перший
читацький щоденник розпочинає запис, в якому висвітлено коротенький зміст
книжки «Серце» Едмондо Амічіса. Це був 1989 рік…

Розмовляла Софія Заклецька

Джерело:

Великий Їжак. – Новини. - Ми починаємо знайомити Вас із членами журі Літературної премії “Великий Їжак” сезону 2011-2012 року - Режим доступу : http://jizhak.org.ua/index.php/novyny/my-pochynajemo-znajomyty-vas-iz-chlenamy-zhuri-literaturnoji-premiji-velykyj-jizhak-sezonu-2011-2012-roku.html