Наталя Марченко, кандидат історичних наук, книгознавець, автор-організатор ресурсу КЛЮЧ:

«Гадаю, найбільш глобальною проблемою нині є зумовлений прискореною інформатизацією українського суспільства та трансформацією його у суспільство знань розрив між поколіннями, коли люди, здатні на належному рівні художньо відображати буття, водночас, не здатні адекватно сприйняти реальність молодших поколінь. Відтак, продукуються тексти, відсторонені від реальності сьогодення: або казково-фентезійні, або ж історичні. Натомість, назріває «спрага реальності», яку, через відсутність вітчизняних новітніх «дитячих» текстів, задовольняє, у кращому разі, — перекладна книжка, а в гіршому — невідповідна вікові, часто низькопробна «доросла» чи популярні глянцеві видання, або й вуличний фольклор.

Ситуацію ускладнює те, що, ті самі причини зумовлюють не лише матеріальну (про яку найчастіше говорено), а й гуманістичну нерівність: значна частина успішних в інших сферах буття суб‘єктів залишаються гуманітарно несформованими користувачами знання. Відтак, «продажна» та «широко знана» книжка часто далеко не високо художня та якісна, оскільки люди, які мають покупну спроможність, здебільшого не мають належної освітньої спроможності. Але їхній вибір, зрештою, диктує вибір видавця, а отже, — й письменницькі та мистецькі «орієнтири».

Вихід бачиться мені у скоординованій копіткій щоденній спільній праці всіх учасників «дитячого» книжкового ринку над виробленням і закріпленням у суспільстві алгоритмів буденного «життя з книжкою» як єдино правильних і єдино можливих для людини сучасної та успішної. На це має бути скероване все: від акцентування на рекламних світлинах книжки (а не цигарки чи пива!) як обов‘язкового атрибуту «зірок» і «великих людей», до перетворення в традиційне запитання «Що Ви читали останнім часом?» у будь-якому інтерв‘ю та програм про читання на теле- і радіоканалах.

Але зусилля мають бути скеровані не так на читача-дитину (хоча саме це має декларуватися!), як на «родинне коло»! Бо саме через взаємодію з дітьми старші покоління можуть хоча б частково переглянути власні консервативні погляди та відкрити для себе нові культурні цінності. Водночас, саме у родині діти мають змогу віднайти ті непорушні моральні та культурно-соціальні константи, які дають змогу визначитися щодо власної духовної та суспільної ідентичності. А бібліотека, школа, критика тощо мають лише сприяти цьому діалогові поколінь і скеровувати його в суспільно значиме русло.

Тому, гадаю, найбільша користь буде від заходів, скерованих на формування навичок «родинного читання», будь-то спільне відвідування бібліотеки чи книгарні, родинне рецензування (як читалася книжка дідусеві, татові й мені тощо) «повернутих» із забуття чи «знакових» текстів, а чи створення власного book trailer до улюбленої всіма в родині книжки.

Окремо маю зауважити, що саме мереживі ресурси, як найбільш оперативні й, водночас, придатні для діалогічної подачі інформації, можуть стати платформою для координації зусиль та дієвим інструментом поширення в українському суспільстві ідеї читання як такої».

Тетяна Качак, кандидат філологічних наук, доцент кафедри філології та методики початкової освіти Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

 «КЛЮЧовою проблемою сьогочасної літератури для дітей вважаю брак цілісних і ґрунтовних наукових досліджень як окремих текстів для дітей, так і осмислення історії, формулювання теоретичних постулатів, розвиток повноцінної критики літератури для дітей. Зараз є багато рецензій, анотацій, обговорень нових книг, спорадичні спроби наукового дослідження окремих аспектів цієї галузі літератури, натомість відсутні узагальнення, обґрунтовані класифікації, аналіз. Інформація є, а її систематизації немає. Та й дослідження літератури для дітей мали б робитися з різних точок зору: літературознавчої, філософської, педагогічної, психологічної, методичної тощо.

Важливою проблемою є також відсутність національних (затверджених і підтриманих на державному рівні) проектів розвитку дитячого читання.

Нині безперечно насамперед потрібно розвивати дитяче читання і заради цієї спільної мети слід всім працювати злагоджено. І критика, і наука, і автор, і видавець, і школа, і бібліотека повинні робити повноцінні внески у розвиток дитячого читання, пропагувати якісну дитячу книжку, формувати культ книжки і культ читання в нашому суспільстві. Для цього кожен має використовувати свої механізми реалізації поставлених завдань, а в сукупності ми б мали сформовану критику дитячої літератури, відповідну теоретичну базу її як науки, галерею сучасних дитячих письменників і, головне, читаюче молоде покоління!

Зрозуміло, що на сьогодні вже не є новими форми співпраці видавництв із письменниками, презентації книг та зустрічі зі школярами, бібліотечні вечори. Свою позитивну роль у цьому плані відіграють Інтернет-ресурси видавництв, які пропагують книги для дітей, залучаючи до діалогу й самих письменників і їхніх читачів.

Критичне осмислення та наукове дослідження літератури для дітей переводять її у статус повноцінного літературного об'єкта, яким варто і необхідно цікавитися. Це можна пояснити навіть на елементарному рівні: авторам і видавництвам, щоб зробити книжкову продукцію якісною, вчителям та бібліотекарям, щоб донести її до дітей-читачів.

Оцінюючи ситуацію загалом, слід зауважити, що з названого кола десь випадають учителі як провідна ланка цього процесу, оскільки більшість із них виконують навчальну програму і зовсім не переймаються популяризацією сучасної книжки для дітей та й самого дитячого читання. А від них залежить справді дуже багато, як і від роботи бібліотек (а більшість із них не функціонує належним чином, за винятком хіба що центральних бібліотек провідних міст України).

Проте, все починається з родини, з культури читання, прищепленої чи не прищепленої дітям власними батьками. Якщо у домі панує культ книжки та читання, то й дитина читатиме, а якщо пріоритетними є інші позиції та родинні цінності, то складно з такої дитини розвинути справжнього homo legens. Складно, але можливо. В цьому переконуюсь, будучи членом Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва. Проекти, запропоновані в рамках діяльності Центру (творче читання, виховна година з книжкою, конкурси, семінари, круглі столи, зустрічі науковців, методистів, учителів, бібліотекарів, письменників і видавців тощо), однозначно працюють на позитивний результат».

Марія Морозенко, письменниця, ведуча культурологічної студії «Духовність української родини» (Національний музей літератури), редактор україномовної версії журналу «Апельсин».

«Без сумніву, найбільше паралізує якісний розвій сучасної української літератури для дітей нав’язування посадовцями всіх рівнів примітиву та псевдодуховності, що найперше сприяє виродженню нації, позбавлення її якісних орієнтирів, на які найперше спрямовує справжня вартісна КНИГА.

Як на мене, завдання наше полягає в тому, аби об’єднатися у потужну громаду, щоби протистояти свавіллю цинічних урядовців, всіляко «тиснути» на найменші чини та найвищу виконавчу владу, проектуючи розширення простору життєдіяльності української книги та вимагаючи реальної віддачі на місцях: виділення коштів на програмні дії щодо відродження красного письменства, прокламація української книги у навчальних закладах і пропагування її за кордоном тощо.

Що ж до письменства… Кожне покоління українців залишило нам у спадок мірило сили духу українського народу. Наша справа — взяти обережно це коштовне надбання поколінь, вкласти у свої душі, щоб передати наступникам. Це — найголовніша підказка земного буття українського народу на просторах Вічності. То ж і покликання письменства, звідси, відповідне: не на словах, а на ділі дбати про престиж української книги для дітей і підлітків (як і для дорослого читача), оскільки книга (якісна, справжня, вартісна!) якнайповніше формує світоглядні позиції та глибинно сприяє духовному росту особистості.

Всі точки дотику (бібліотека, шкільництво, наука, критика, автор, видавець і книгорозповсюджувач) у царині дитячого читання нині мало задіяні. Проблема лежить на поверхні — доки не буде єдності у розробці спільних планів усіма названими інституціями, ми не матимемо якісних зрушень.

Настав такий час, коли гаяти часу не маємо права. Навіть секунди на рахунку звітності в позачассі.

Бібліотека має іти до школи, а так само і школа мала б подбати про те, аби у читальних залах бібліотек проводити уроки літератури (хоча б двічі на місяць). Це і було б свого роду якісне «щеплення» на майбутнє. Мимоволі дітям захотілося б взяти для читання книжку. Втім, буваючи у школах незрідка, звертаю увагу на байдужість, щоправда з двостороннім контекстом. Цитую (з пам’яті) вчителів: «У нас такі мізерні ставки, а підтримки держави ніякої, руки опускаються». І нагадую розгубленість школярів у розмовах про історичне минуле нашого краю, літературну мапу Україну та твори провідних майстрів словесності.

Зміну пріоритетів передбачає, найперше, наше мислення. Доки не візьмемо відповідальність на себе за те, що буде завтра, НІЧОГО не зміниться. Сьогодні настав час реальної дії.

Що я пропоную? Попередньо виголошене про взаємодію школи-бібліотеки, відкриті уроки за участі письменників, пожвавлення літературної критики, спільні круглі столи та прийняття реальних рішень щодо покращення ситуації в країні.

Пропоную найновішу ідею проекту 12 Х 12.  Девіз проекту: 12 найкращих книг, написаних 12 нашими найкращими авторами на 12 балів, заслуговують виключно на 12-бальне читання! Провідні видавництва «розігрують» місце дії (дванадцяти видавництвам запропонувати на вибір 12 обласних бібліотек для дітей та юнацтва. Кожне видавництво надає для проекту по три (звісно, що бажано б 12!) комплекти 12 найкращих авторських книг. Бібліотеки на місцях вибірково залучають 12 шкіл. Кожна школа проводить внутрішнє змагання «12-бальне читання». Кінцевий термін проекту обумовити заздалегідь. Підсумком перемоги лідерів є копія читацького формуляру та твір-відгук на прочитані книжки. У кожному класі (відповідно до вікової групи, обраної для проекту) проходять підсумкові уроки (на них варто запрошувати за можливості й авторів, про книги яких відгукнулися переможці-читачі найбільш захоплено). Нагородження переможців — книга, яка сподобалася, з автографом автора, Подяка та окремий приз».

Ніна Даценко (Сало), письменниця, журналістка, автор передачі «Твій друг — книга» (Перша програма Національного радіо):

Гадаю, КЛЮЧовою нині є кооперація та співпраця видавців із батьками, науковцями, бібліотекарями, науковців — із видавцями і т. д.

Як я вже не одноразово наголошувала, український книжковий ринок формується кількома великими видавництвами, спрощено, — смаками кількох осіб, які вирішують, що друкуватиметься, а що — ні. Відтак, у нас є багато казок, але немає реалістичних творів, є багато книг для найменшеньких і одиничні видання — для підлітків. Є прецеденти (наприклад, книга В. Рутківського «Сторожова застава», яку ввели до програми позакласного читання, а книги немає, бо видавець «сидить як собака на сіні» на рукописі перевидання!), що свідчать: видавці не цікавляться життям дітей!

Одна справа — привезти книжку на зустріч із школярами і всі розмови будуть точитися навколо книжки, історії написання, особи автора, інша — системно досліджувати потреби.

Зовсім не стверджую, що соціологічні дослідження повинні робити самі видавці. Просто, повинна бути взаємодія, що допоможе наповнити ринок книгами, яких потребують діти, книгами, які будуть відповідати запитам сучасних школярів. Також це зможе наповнити ринок різножанровими книгами.

Потрібно зробити так, щоб дітям було цікаво, батькам — дешево, а видавцям — вигідно. І щоб в цьому ланцюжку також були задіяні здоровий глузд, критика дитячої літератури, яка долітатиме до адресатів, науковці, бібліотекарі, вчителі. Усі ці люди працюватимуть на майбутнє, бо дитина, яка читає гарні, якісні, цікаві книги, буде керувати і будувати майбутнє.

Це так, утопічна схема.

А якщо конкретно, — видавці не знають, яких книг потребує школа і потрібно до них доносити цю інформацію, скажімо, дарувати освітянські журнали!

Школа не знає, які є новинки у видавців. Це можна вирішити шляхом інформування шкільних бібліотекарів і публікацій критичних статей у спеціалізованій періодиці.

Науковці повинні знаходити тексти (книги) та пропонувати їх до впровадження у шкільні програми та програми з позакласного читання, розповідати видавцям про ці книги, інформувати спільноту за допомогою рецензій.

Щодо того, хто і яким чином має визначати зміну пріоритетів, то на даному етапі повинен бути посередник — організація, що може стати добрим другом для усіх гравців, від яких залежить, чи читатимуть українські діти чи ні. Сподіваюся, що таким посередником зможе стати Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва.

Щодо того, хто і як саме може вплинути на ситуацію, то думаю, що видавцям цікаво мати ринок збуту та щоб їх книги читали та любили маленькі читачі. Саме тому дуже сподіваюся на ініціативу видавців у дослідженні потреб ринку та співпраці з науковцями у цій галузі.

Не останню роль у дослідженні запитів читачів відіграють бібліотекарі та дуже добре, що «КЛЮЧ» працює на базі Національної бібліотеки України для дітей — є можливість публікувати рейтинги найбільш запитаних книг, проводити опитування, а також бібліотекарі, як ніхто!, знають потреби дітей.

Про школу та шкільні програми, наповнення шкільних бібліотек зараз говорити важко в силу закритості МОН і незрозумілості його політики».

Валентина Вздульська, автор казок та оповідань для дітей, лауреат конкурсу «Золотий лелека» (2008):

«Якщо йдеться про Україну, про конкретну ситуацію в галузі, то ця розмова, на мою думку, впирається в брак статистичної інформації, фахових досліджень ринку. Поява такого масштабного дослідження — перший крок до усвідомлення слабких місць. Ми не знаємо, скільки точно дитячих книжок виходить друком в Україні щороку, який відсоток перекладних книжок, які жанри найпопулярніші, які є порожні ніші, чого бракує, на що є попит, а на що нема, як впливають зміни в податковій політиці, кількості книжок українською/російською мовами. Не знаємо статистики продажів, ситуації в регіонах, прибутковості. Якби ми хотіли, скажімо, зробити список бестселерів дитячої літератури у країні, як це робить, наприклад, New York Times у США, нам би це не вдалося просто тому, що видавництва переважно є закритими для такої співпраці, вони не хочуть надавати статистику. На цьому роками наголошують, зокрема, організатори Форуму видавців у Львові, зацікавлені у подібній інформації. Тож першим кроком, якщо ми говоримо про книжки для дітей як про галузь, має стати серйозне маркетингове дослідження.

Як на мене, сьогодні вітчизняні гравці ринку мають найперше позбутися численних міфів і власної інертності. Під міфами я маю на увазі насамперед переконання, що держава видавцям і письменникам щось винна, що вона має надавати фінансову підтримку. Досвіди інших країн показують, що держава фактично не втручається у галузь книговидання, а найкращі проекти на початкових етапах спираються на особисті ініціативи, спонсорську допомогу та благодійність. Це напрям, у якому ми маємо сьогодні працювати.

Зокрема, як показує практика, одним із найбільших рушіїв тут можуть бути премії. Премії не тільки із солідною фінансовою винагородою та публікацією книжки, а й широкою піар-кампанією. Якщо така премія буде щорічною та стабільною, а головне, незалежною, одно слово, авторитетною, літпроцес буде суттєво пожвавлено. Щороку ми матимемо нові й нові рукописи, нові й нові імена, а якість дитячої літератури зростатиме на очах. Це підтверджує вже й вітчизняний досвід. Наприклад, конкурс «Золотий лелека» (вид-во Грані-Т), якого, на жаль, уже немає, відкрив дітям імена Марини Павленко, Оксани Лущевської, популяризував того ж Івана Андрусяка та багатьох інших.

Загалом вичерпати це питання неможливо. Можна дуже багато говорити і про непрофесіоналізм видавців, і про не дуже високий рівень авторів, про відсутність реклами, піару, про нерозвинену мережу книгорозповсюдження. Ці проблеми спільні для книговидання в Україні загалом.

Щодо критики, науки, авторів, видавців, шкільництва та бібліотек, то вони мають просто почати взаємодіяти, почнімо з цього.

Критика у нашому випадку не має жодного впливу на читача. Про яку серйозну критику можна говорити, якщо ми не маємо, за винятком хіба що «Літачка» на «Літакценті», жодного пристойного видання для літературної критики дитячої літератури? Але ви знаєте, що таке «Літачок», — це зовсім мало матеріалів, вони лише почали.

Ви знаєте багатьох батьків, які, перед тим як купити дитині книжку, зайдуть в Інтернет прочитати рецензію? Таких одиниці.

Я небагато можу сказати про взаємодію школи та науки. Однак очевидно, що наука — я не хочу здатися грубою чи надміру згущувати фарби — пасе задніх. Сьогодні педагоги та психологи, і значна частина літературознавців дуже мало долучаються до міжнародного досвіду, новітніх досліджень у відповідних сферах. У більшості випадків елементарно заважає незнання іноземних мов, недоступність ресурсів, недостатнє фінансування устав, в яких вони працюють. Як можна говорити про впровадження новітніх досвідів в освіту, якщо ми про них нічого не знаємо?

Бібліотеки наразі є доволі пасивними установами, оскільки залежать від фінансування. Вони зреагують на покращення ситуації — якщо таке буде — останніми. З іншого боку, за умов браку книгарень і низької купівельної спроможності населення, саме бібліотеки можуть сьогодні значно поліпшити ситуацію в регіонах. Не секрет, що активні українські автори сьогодні борються за свого читача в регіонах саме так — через презентації в бібліотеках і школах. Бібліотеки можуть бути своєрідними «порталами», які даватимуть авторові вихід на свого читача, а читачеві — на автора. Така взаємодія дуже важлива. Це один із первнів популярності автора та стимулювання дітей до читання.

Звісно, взаємодія всіх цих ланок має стати більш професійною та економічно обґрунтованою. В останньому найбільш зацікавлений, вочевидь, видавець. Ми маємо дивитися в очі реаліям і розуміти, що в цілому світі, світі з ринковою економікою, про дитячу літературу говорять у термінах попиту та пропозиції, економічної привабливості, реклами, конкурентоспроможності. Якщо українське книговидання не почне грати за цими правилами, ситуація не покращиться».

Тетяна Щербаченко, літературний критик, автор дитячих книжок.

«Ключова проблема для царини літератури для дітей нині — «лінь» видавництв і аматорство. Втім, ця «лінь» часто обумовлена браком коштів і фахівців (зокрема, редакторів і коректорів). Тож часто видавці воліють купувати ліцензії на книжки за кордоном, не вміють чи не хочуть працювати з місцевими авторами.

Слабка ланка — інформаційне поле. Немає ідеології читання.

Але, здається, це ніколи не рушить із мертвої точки…

Врешті-решт, це бізнес, це ринкові стосунки. У книговиданні вони переважно стихійні. Тому ніяких «ланок» замінити не вдасться. На це потрібна, як кажуть, «політична воля», а всі ми знаємо, що такої немає, не було й не буде.

Критика, наука, автор, видавець, шкільництво та бібліотека мають творити спільне інформаційне поле. Поки що це єдиний шлях.

За «вагою» всі рівнозначні, без жодної ланки не обійдуться інші.

На покращення ситуації нині може вплинути, гадаю, лише покупець, який «голосує гаманцем». Бачиш погану книжку — не купуй. Бачиш хорошу — купуй своїм дітям і даруй іншим при нагоді (все-одно ж купують подарунки на свята)…

Справа критики — сказати, де брак. Науки — донести інформацію про якісну літературу. Видавець має надати кілька примірників книжки для рецензування…

Власне, схема проста й традиційна. І, дякувати Богу, є мережеві ресурси, здатні це поле творити…»

Наталя Блохіна, старший викладач Київського університету імені Бориса Грінченка:

«Як мама двох діток дошкільного та молодшого шкільного віку, бачу декілька проблем. Найперша – бракує інформації про сучасні дитячі книги для батьків. Ті акції та презентації, які час від часу роблять книгарні та видавництва (найбільш «на слуху» «Грані-Т» та «Є»),  не доходять до широкого читача.

Київ має більший доступ до ресурсів. Проте, обговоривши це питання у школі та садку моїх дітей, з‘ясувала, що загальною тенденціє при купівлі книги для більшості залишається її форма, а не зміст. Бракує доступних (і за змістом і за знаходженням) рецензій та анотацій до видань, книга часто купується «навмання» або за уподобаннями власного дитинства. Знову ж таки, проговоривши це питання у декількох книгарнях, з’ясувала, що більшим попитом користуються книги-передруки, оздоблені ілюстраціями сучасних авторів.

Існує комунікаційний розрив між сучасним автором та його потенціяним читачем. Поодинокі спроби видавництв налагодити «зворотній зв’язок» автора та читача повинен відбуватись на постійній основі. Можливо, зараз час спробувати повернутись до практики радянського минулого, коли в бібліотеках обов’язково проводились анкетування, опитування, існували дискусійні клуби, об’єктом обговорення яких найчастіше були твори сучасної літератури, зустрічі з письменниками.  

За загальновідомим Блумівським визначенням – один із чинників формування літературного канону є введення того чи іншого твору до шкільної/вузівської програми. Проаналізуймо сучасну шкільну програму – скільки творів сучасних письменників ми маємо? Обмаль. Знову ж таки, для більшості вчителів «сучасні автори» – це ті, хто писав у 80-х, сучасність не обмежується останнім десятиліттям, а сягає далеко у ХХ століття.

Необхідно переглянуте авторське наповнення програми для молодшої та основної школи, щоб не загубити реципієнта. По власних студентах бачу, що сучасної літератури для дітей вони не знають, автори-сучасники для них стають відкриттям.

На жаль, в Україні й досі всі питання  вирішуються «згори». Поки МОУ не перегляне наповнення шкільних програм, списків текстів, рекомендованих для дитячого позакласного читання, масових змін годі й чекати. Для вирішення цієї проблеми варто залучати літературознавців та фахових критиків, які б визначили художню цінність того іншого тексту.

Дитяча література знаходиться у маргінальному становищі – вона є, її читають, проте, вона є малодослідженою, у більшості літературознавців до неї дещо «зверхнє» ставлення. Відсутня методологічна база її дослідження, критик/літературознавець часто іде навмання.

Повинен існувати ланцюжок взаємодії, з якого б не випадали ані МОУ, ані критик у взаємодії з видавництвом, ані бібліотека.

До юного читача повинна надходити якісна українська книга, яка пройшла декілька фільтрів, які підтверджують її художню цінність (форма та зміст) згідно з його очікуваним  «горизонтом сподівань».

Галя Павлишин, дитяча письменниця, художник-ілюстратор:

Вважаю КЛЮЧовою для царини літератури для дітей проблему співпраці видавців із письменниками та бібліотеками.

Думаю, варто здійснювати промоцію читання шляхом створення читацьких клубів при бібліотеках, складання рейтингів успішних книжок, організації зустрічей дитячих письменників у школах і бібліотеках. Певною мірою усі ці речі існують на теренах України. Однак їхній розмах повинен бути більшим і ефективнішим.

На ситуацію найкраще вплине співпраця та порозуміння між критикою, наукою, авторами, видавцями, шкільництвом і бібліотеками як ланками єдиного поля дитячого читання.

Видавництва могли б рекомендувати критикам писати про їхні книжкові новинки (не лише про найбільш продажні, а про усі новинки). Хоча тут виникає питання: чи погодяться видавництва платити критикам? А чи критики погодяться писати безкоштовно? Чи, можливо, спонсором виступить третя сторона (сайт на якому публікуються рецензії, як-от «Літ-Акцент»)?

Бібліотеки та школи є чудовими майданчиками для зустрічі авторів із читачами, однак для цього потрібні організації, які будуть займатися менеджментом цих подій. Наразі до таких організацій відношу Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва та Форум видавців у Львові».

Оксана Шалак, поет, кандидат філологічних наук, фольклорист:

«В українській літературі багато талановитих авторів, твори яких діти читають із радістю і захопленням. Але їх чомусь видають мало. Натомість, книжковий ринок переповнений не дуже якісною, або, радше, дуже неякісною продукцією, яку змушені «споживати» маленькі читачі. Немає інституції відбору (чи добору) текстів, які можна публікувати. Хоч, звісно багато залежить від видавництва. Добре працює, скажімо, «Видавництво Старого Лева». Їхні книжки цікаві та добре оформлені. …

Автор не завжди має йти до видавця. Видавець і сам може запропонувати авторові співпрацю, оголосити конкурс, залучити до роботи тих, хто пише для дітей. Видавництво також має дбати, щоб опублікована книжка потрапила до бібліотеки. Та й до критика. Я певна, у кожному видавництві знають, хто пише про літературу для дітей. Мали б знати!

На мій погляд, багато залежить від видавців, від їхнього рівня естетичних смаків, культури, вміння відбирати. Авторів же завжди буде багато. І різних! А ось помітити талановитого має видавець».

Анна Третяк, аспірантка кафедри літератури та іноземних мов Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

«Ключовою проблемою української дитячої літератури є її невизначений статус, непопулярність цієї літератури як серед письменників, так і серед дослідників.

Ще одну важливу проблему визначила Уляна Гнідець, а саме: наявність прірви між сучасним читачем, його потребами, та тим літературним каноном, який йому представляють у школі.

До дитячої літератури залучено дуже багато учасників, тож адекватні зміни можна очікувати лише за спільної роботи усіх сторін.

Як на мене, найбільший вплив на дитячу книжку має саме видавець. Він сам обирає, що потрапить у друк. Із іншого боку є Міносвіти, яке формує коло обов’язкового читання. І якщо перші все ж узгоджують свою діяльність із попитом (нехай і орієнтуючись радше на батьків, які купують книжки, ніж на читача-дитину), то другі взагалі не цікавляться читацькою рецепцією!

Сподіваюся, ініціативи Центру досліджень літератури для дітей та юнацтва сприятимуть спільній діяльності науковців, авторів, видавців, критиків, бібліотекарів та інших учасників цього процесу, що матиме позитивні наслідки для дитячої літератури України».

Юля Смаль, дитяча письменниця, учитель, журналіст: 

«Ключова проблема сучасної дитячої літератури те, що книгу все менше читають. Справу зрушить агітація, заохочення та більше притомні ціни.

Критика, наука, автор, видавець, шкільництво, бібліотека повинні співпрацювати! Це основна фраза.

Піару немає, люди не знають авторів, автори видаються маленькими накладами, доступними або великим любителям, або своїм…

Щодо ЗМІ, то, скажімо, на радіо фактично кожна частота хоче мати в своєму штаті хоча б на гонорарній основі людину, яка б вела передачу про дитяче читання. Але через мізерне фінансування фахівці, які можуть це робити, зрозуміло, тим не займаються…

Стосовно активізації читання дітей, то з досвіду знаю, що їм дуже цікаво зустрічатися з письменниками. Якщо до них приходить автор, щось розказує, бавиться, показує красиву літературу, — це йде на ура! Так само гарно сприймаються також усілякі акції журналів.

Зрозуміло, що не треба робити з автора продавця, але дуже приємно, коли він показує свою продукцію сам.

А ще діти люблять купувати «стильну» продукцію, їм подобається «бути стильними».

Ірина Константінова: редактор Кіровоградського обласного радіо, дослідниця літератури для дітей:

На мою думку, ключовою на сьогодні є проблема зміни читача: з одного боку нові читацькі вимоги до літератури, а з іншого — нецікава, незатребувана література.

А ще дратує відсутність якісної в усіх розуміннях книги на полицях книгарень та у бібліотеках (це одна з найбільших проблем!). Адже більшість дітей або не ходять до бібліотек взагалі, або ж просто не знаходять там цікавої для себе літератури.

Гадаю, найкраще на зміну ситуації може вплинути автор. Якщо його книга буде цікавою, то її читатимуть. Бібліотекар, рецензент і науковець можуть заохотити, але ж якщо текст буде не динамічним, не цікавим, то дитина його не дочитає!

У школі, зрозуміло, що мають привити любов до читання, поставити книгу на належне місце, але і те, ЩО САМЕ читають у школі, має неабияке значення!

Уже ніхто не заперечує, що в Україні нині низький рівень читання та що діти перестають цікавитися книгою. Вихід, як  на мене, один — видавці мають підлаштовувати видавничу продукцію під сучасних дітей, у яких психологія зовсім інша, ніж 5–10 років тому, не кажучи вже про період радянський: пропагуються зовсім інші цінності, діти проводять час інакше, раніше стають дорослими тощо.

Також кричущим, як на мене, є питання видавничого ринку, побудова інформаційної політики у сфері літератури загалом.

Про національну ідеологію годі й говорити — держава зовсім не підтримує українських видавців, натомість, скорочуються кошти на видавничу галузь. Як тоді видавець може підтримати автора, критика, бібліотеку, зрештою, — сприяти поширенню читання як такого?!!»

Вольштейн Світлана, аспірантка кафедри теорії та практики перекладу німецької мови ФЛ НТУУ «КПІ»:

«Можливо, КЛЮЧовою нині є відсутність реалістичної літератури для дітей, адже дитяча книжка — це, на наших теренах, на жаль, синонім до слова «казка», або ж «фантастика». Але процес поступового злиття дитячої літератури та дорослої, який відбувається останнім часом (епоха після Гаррі Поттера), вимагає від авторів і науковців нового підходу до дитини та її світосприйняття.

Тарас Полковенко, кандидат філологічних наук, асистент кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка: «Народна проза як чинник формування особистості».

«Для мене особисто КЛЮЧовим є питання: як спонукати державних діячів, аби вони подбали про пільгові умови оподаткування та взагалі сприяли бодай книговиданню для дітей?

Критика, наука, автор, видавець, шкільництво, бібліотека мають якомога більше знати про «КЛЮЧ» і разом учитися втовкмачувати суспільству, що без дитячої літератури не може зростати ніяка нація!».

Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців»:

«Ключовою проблемою мені видається та, що ось уже двадцять років поспіль ми збираємо засідання, визначаємо теми, які  справді потребують широкого обговорення, але, зрештою, конструктивної розмови не відбувається: ми приходимо кожен зі своєю думкою і  з нею ж виходимо, не здобувши прихильників, не переконавши незгодних. Дуже рідко після таких засідань ми починаємо контактувати і співпрацювати з ширшим колом, ніж досі. І знову намагаємося  самостійно вирішувати ті проблеми, які разом було б вирішити набагато легше.  

Тому я закликаю: давайте не проголошувати наші чудові (насправді чудові!!!) доповіді, а поговоримо про те, що ми сьогодні можемо зробити кожен окремо, а що – всі разом, щоб була досягнута спільна мета.  

А наша спільна мета, – це щоб наші діти сьогодні виросли нормальними людьми, такими, які не відрізняються від дітей у цілому світі. Щоб вони мали доступ до інформації, що є в Мережі та в книжках. Щоб вони могли її отримати, засвоїти, присвоїти та вільно нею оперувати. Могли ставати вільними людьми у вільному світі і бути  конкурентоздатними на глобальному ринку праці.

Ми повинні думати сьогодні насамперед про це. І думати усі разом. Бо ці діти – наше майбутнє. Хоча ні. Ми – їхнє майбутнє. Бо як ми їх навчимо, який інтелектуальний та етичний поштовх  ми їм дамо, то так вони й будуть далі зростати і жити.  

Діти не читають. Ми всі це чудово знаємо.

То що ми можемо зробити, щоб діти читали?

Насамперед, ми можемо хоча б об‘єднатися навколо такого прекрасного ресурсу як «КЛЮЧ», бо це є справжній «ключ» до всієї інформації, що є навколо нас у просторі наших зацікавлень.

Ми вже маємо певну кількість дитячих письменників. Я проводила невеличке опитування, без якоїсь певної методики та системи,  опитувала людей, яких вважаю експертами щодо дитячої літератури, Експерти мали назвати по 5 найкращих, на їхній погляд, сучасних українських письменників, які пишуть для дітей. А також 5 найкращих ілюстраторів дитячих книжок, 5 найкращих книжок для різного віку і 5 найкращих видавництв. Понад  30 осіб, які взяли участь в анкетуванні,  назвали сукупно 60 письменників, хоча їх насправді значно більше. Найкращих, тобто таких, яких назвали понад половина  опитаних, всього троє. Переважну більшість згадано по одному разу, а ще більше письменників, адже ж їх в Україні є більше, ніж 60, взагалі не були названі. Але вони є і саме вони є потенціалом розвитку української дитячої літератури. Їх імена, бібліографія, інформація про них має бути на «КЛЮЧі»

  Ще гірша обізнаність навіть експертів, що там казати про посполитий люд, щодо ілюстраторів, які часто  є співавторами дитячих книжок. Названі  імена лише усім добре відомих, насамперед, завдяки не менш відомій Абабагаламазі. Звісно, вони прекрасні, чудові, незрівнянні.  Але є інші, молоді, з інакшою естетикою, яких також мають знати, інакше дитяче книговидання законсервується.  І «КЛЮЧ» – це те місце, де вони мають бути названі і де їх знайдуть.

А ще це той ресурс, де кожен із нас, і дослідник, і видавець і читач може черпати всю цю потрібну йому інформацію. Зараз «КЛЮЧ» і його творці (Наталя Гажаман, Наталя Марченко, Ігор Торлін) тільки починають свою роботу. Один рік – це дуже мало, але успіхи вже дуже вагомі і варті  найщирішого пошанування.

Але нам треба усвідомити, який величезний шлях ще є перед «КЛЮЧем» і перед нами усіма. Я закликаю до об'єднання та співпраці. Закликаю приходити на цей ресурс і створювати маленькі «експертні», «робочі», «творчі» тощо групи, які допоможуть вирішити наші щоденні малі задачі, які ми ставимо собі в бібліотеці, в школі, в родині щодо читання, літератури чи літературознавства. А тоді створяться й більші групи, які вирішать більші проблеми – проблеми в системі освіти та бібліотек, зрештою, – проблеми в нашій країні загалом.

Усе можна зробити, невпинно й твердо йдучи такими малими конкретними кроками, але чітко вбачаючи свою мету.

При нагоді, запрошую всіх 28–30 квітня на черговий Львівський дитячий фестиваль. Ми свого часу виділили його із «великого» Форуму видавців, бо тема дитячого читання, на жаль, справді є маргиналізованою українським суспільством. Вона насправді мало кого цікавить. І якщо ми не привернемо увагу, то й не цікавитиме.

У цьому році ми  розширили рамки фестивалю, бо зрозуміли, що самими засобами  популяризації читання та привернення уваги до читання не досягаємо своєї мети, бо не досягаємо адресата. Чують нас тільки  ті люди, котрі читають, хто вміє і любить читати. А ті, кого, власне, нам і треба залучити, тобто, ті, які сидять перед телевізором, чи грають в комп’ютерні ігри, - не чують наших закликів. Тому вирішили залучити їх до фестивалю, влаштовуючи там співи, танці, всілякі розваги  та багато безкоштовних майстер-класів. А коли вони вже прийдуть туди, наші чудові письменники, чудові художники та чудові видавці зуміють захопити їх своїми заняттями так, що вони зрозуміють – читати варто і потрібно.

Я думаю, цей фестиваль буде розростатися та продовжуватиметься, якщо до його організації долучаться і автори, і художники, і видавці. І бібліотекарі з вчителями. Потім ми зможемо передати досвід організації таких фестивалів у кожну область.

  Програму Львівського міжнародного дитячого фестивалю, що налічує понад 200 окремих заходів, і на який сердечно всіх запрошую,  можна знайти на нашій сторінці www.bookforum.com.ua

Готові ми також ділитися досвідом проведення уже тут згадуваних читацьких марафонів, які наша організація вже 3 роки проводить в школах Львова. Хотіли б дізнатися про ефективність нашого конкурсу дитячого читання «Книгоманія». Всіх, хто хоче займатися промоцією дитячої книги, підтримкою і розвитком дитячого читання,  маємо попередити, що дуже важко здолати консерватизм і опір, не тільки в органах місцевого самоврядування і державного управління, від яких залежить фінансування заходів і програм,  а навіть у школі, навіть у дитячій бібліотеці, і особливо, в родині.

 Але ми мусимо це зробити. Бо хто як не ми?!"

яка жвава дискусія

аж страшно

Жахайтеся на здоров'я! :)))

А раптом виникнуть цікаві думки чи пропозиції, - долучайтеся!

долучаюсь))))))))