Друг мій "зайчик"

Дорослий оцінює художній твір з точки зору насичення його інформацією. А діти сприймають світ насамперед через емоції: "подобається - не подобається". Стосується це і книжок, серед яких вони безпомилково визначають кращі. При цьому не має значення, чи є звання або нагороди в авторів та художників.
Однією з найулюбленіших книжок мого трирічного онучка Миколки є "зайчик". Так він називає напрочуд гарну "Абетку" із "зайчаточком вухатим" на обкладинці, надзвичайно колоритним персонажем із притаманними йому беззахисністю та ніжністю. Це справді наш, український, типаж: на фоні припорошених снігом хатинок, одягнений у кожушок. Так Кость Лавро - головний художник київського видавництва для дітей, що запозичило свою оригінальну назву "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" з твору українського класика Івана Франка - розповідає про нашу минувшину, якої не знають не те що батьки теперішніх діток, а навіть дідусі та бабусі - мало хто тепер одягається у кожуха чи живе в хаті-мазанці. Але саме через такі твори та ілюстрації до них юні читачі з дитинства дізнаються про звичаї, побут і традиції нашого народу. Віриться, що твори такого гатунку стануть одним із багатьох джерел формування національної самосвідомості. Не менш цікавими роботами Костя Лавра є серія для малят "Міні-диво", "Дитяче Євангеліє", "Котик та півник", "Пан Коцький", "Козак Петро Мамарига" за віршами та оповіданнями Миколи Вінграновського та інші. В "Улюблених віршах", що побачили світ 1994 року, на обкладинці до творів українських та іноземних поетів художник зобразив дивовижного лева, який пролітає з красунею-королівною на спині над зимовим українським селом і ронить у сніг (на радість звірятам) червонобокі яблука, що ростуть у нього прямо на хвості. А яку розкішну хатинку побудував собі славнозвісний англієць Джек! У "переспіві" Івана Малковича, директора видавництва, та Юрія Андруховича тут "сад і город", а ще "сонях, як сонце, який заглядає до Джека в віконце, до хатки, яку збудував собі Джек". І хоча головний герой - такий собі денді у циліндрі, усі домашні тварини: сміливець-кіт, пес без хвоста, корова ряба і рогата, не кажучи вже про розбійницю-синицю, виписані з наших рідних мур-чиків, рябків і мурьонок.

Міняємо Міккі-Мауса на "Котика та півника"

Кость Лавро щиро вдячний долі за те, що звела його із колективом "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги", який робить все можливе і неможливе, щоб підняти на належний рівень українську книжку. Свідченням цьому є велика популярність дитячих видань не лише в Україні, а й за її межами. І до цього в прямому і переносному значенні також приклав руку її головний художник.
Хто такий Міккі-Маус, в Україні знають і діти, і дорослі. Це спритне мишеня пролазить на всі телеканали та в дитячі книги. Кость Лавро, за плечима якого робота на посаді художнього редактора в журналах "Барвінок", "Дніпро", "Соняшник", разом із теперішніми колегами розпочав нову епоху в оформленні дитячих книжок. Адже дитяча аудиторія лукавити не буде, і якщо книга за змістом, художнім оформленням недбала, то ніяк не змусиш малюка взяти її до рук.
Малкович і Лавро не визнають халтури і кічу, коли солоденькі, схожі одне на одного цуценята чи ведмежата мандрують з однієї книжки в іншу. Ще гірше, коли нашим дітлахам пропонують вивчати абетку за ілюстраціями, на яких зображений ведмідь у російській косоворотці чи мужик-бородань у лаптях, який майструє хату-зруб.
Натомість "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гівці" зробили все, щоб навіть у далекій Америці дізналися про популярних персонажів українських казок. Зокрема, право на передрук казки англійською мовою "Котик та півник", яку видали кияни, купило одне з найбільших американських видавництв "Альфред Кнопф". Добре розуміючись на маркетингу, її спеціалісти зробили правильний вибір: казка була нарозхват (15 доларів за примірник) і розійшлася за лічені дні. А потім - тріумф української народної казки у швейцарському видавництві "Каліграм".
2000-го року найпрестижніше видавництво дитячої книги Франції "Баярд прес" замовляло у Костя Лавра обкладинки для кількох дитячих періодичних видань. Усього 20 книжок у Франції та дві у Швейцарії ілюстрував наш земляк. До речі, під час випадкової зустрічі в Українському домі одна гостя з Франції з подивом зізналася, що вважала пана Лавра жінкою, та ще й француженкою. Кость Тихонович тільки посміхнувся у вуса, бо на своїй "фірмовій" візитці він зобразив козака Петра Мамаригу, надавши йому автопортретної схожості.
На престижній виставці дитячих художників у Болоньї Кость увійшов до десятки кращих художників-ілюстраторів дитячої книги. А поштове відомство Ірану видало листівки і малюнки Костя Лавра, які розлетілися з Тегерана по всьому світу.

Хто в Африку, а я на Полтавщину

Кожний міліметр своїх малюнків Кость з математичною точністю вираховує в голові, а потім подає через серце "на люди". Будь то картина, мініатюри на поштових листівках, конвертах чи марках, там немає жодного зайвого штришка, який би не ніс емоційного навантаження. Усіх, хто дозволяє собі абичим заповнювати "зайву" площу на малюнках, Кость вважає халтурниками.
Окрім людей, головними персонажами багатьох казок є тварини. Побутує думка, що всі вони "на одне обличчя", тож не мають права на індивідуальність. Та вони багато в чому відрізняються одне від одного: відтінками кольору хутра, поведінкою, виразом очей... І все це справжній художник може і повинен підмітити та відповідно обіграти у своїх ілюстраціях до творів. Варто лише бути спостережливим та ретельним у доборі художніх засобів. А якщо до традиційного природного вбрання звірятка додати ще й людський одяг, оточити предметами побуту, поселити у людських помешканнях, тоді на сторінках дитячих видань з'являються серйозні і розумні, хитрі й кумедні персонажі, які прокладають найкоротші шляхи до пізнання дитиною навколишнього світу.
З Костя, мабуть, вийшов би чудовий біолог, адже у дитинстві любив спостерігати за жабами та свійськими тваринами. Скільки пам'ятає себе, намагався увічнити цю красу в дитячих малюнках. Вчився малювати, зрисовуючи своїх улюбленців із чорно-білих ліюстрацій "Українських народних казок", частенько олівцем на білих дверях.
Немає невдалих типажів, навіть серед тварин, а є недостатньо підготовлені художники. Класичними на сьогодні стали образи героїв мультфільмів Уолта Діснея, котрий однією з умов найму працівників на роботу ставив "необхідність їхніх поїздок до різних країн світу для спостереження за тваринами у природному середовищі. Найталановитіших відряджали навіть до далекої Африки! Як відомо, це дало блискучі результати і до цього часу мультфільми цього колективу залишаються неперевершеними.
Не буде перебільшенням, коли відзначу, що неквапливі дитячі спостереження за природою допомогли Костянтину Тихоновичу стати тим, ким він є. Незабутні канікули майбутнього художника-казкаря проходили в бабусі-дідуся на Полтавщині, біля чарівниці Ворскли. Хоч народився і мешкає Лавро у Броварах, мати його родом із Диканьки, а батько - з Кобеляк. Ось чому одна із заповітних мрій художника - проілюструвати "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" Миколи Гоголя. А ще ліпше створити за мотивами цього геніального твору мультфільм і ще раз довести, що Гоголь усе-таки український класик, а не "великий русский...".
Тож, не думаючи про матеріальну вигоду, Кость Лавро шукає спонсора на цей безпрограшний творчий проект. Адже на нього "ставили" і в Україні, і в Швейцарії, і у Франції. Герої мультфільму, антураж обов'язково мають бути втілені в пластиліні, а мультфільм міг би стати ще одним здобутком української мультиплікації.

Замість післямови

Незважаючи на безсумнівний творчий успіх, пан Лавро не може поки що здійснити мрію свого дитинства і спорудити власний будинок. Не розкішний, але щоб вистачило місця усій родині - дружині Світлані, лікареві гастроентерологу, та синові Юрку, який уже готується до вступу в інститут. Його майбутній фах - архітектура, тож без порад батька ніяк не обійтися.
А ще митець мріє облаштувати майстерню, бо Музі часто-густо доводиться прилітати до Художника у спальню чи на кухню. Так-так, саме тут найчастіше він за допомогою пензля дарує життя своїм казковим героям.
І наостанок. Торік Кость Тихонович Лавро був представлений на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка і поступився лише досвідченішій людині - академікові й професору... А зараз він працює над оформленням незвичайної подарункової книжки "Рукавичка", ілюструє тритомник "Сто казок" і мріє створити (як дизайнер) суто український автомобіль "Ольвія".

Джерело:

Чемертченко, Наталя. Друг мій «зайчик» [спеціально для газети "Квартирне Бюро", грудень 2003 р.] // Knyha.com. Українська книга. – Режим доступу : http://www.knyha.com/ukr/critic/?id=348 – 13.02.2004.

"Козак" Кость Лавро малює героїв народних казок.

Кожен із шанувальників “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, мабуть, має свою історію знайомства з цим видавництвом і його головним художником Костем Лавром, який ілюстрував “Дитяче Євангеліє”, “Котика та півника”, “Абетку”, “Пана Коцького”, “Козака Петра Мамаригу”, частково “Улюблені вірші” (і за цей доробок представлений на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка). У мене — своя.

Я одна з багатьох шанувальників творчості Вінграновського. І особливо мені подобаються його вірші для дітей. Уявіть мою радість, коли друзі подарували маленьку книжечку з одним із найкращих українських віршиків для малечі “Ішов кіт через лід”. Але розгорнувши цей презент, розчарувалася — зображений тут кіт виявився якимось приблудою, а не милим звірятком, якого вигадав Вінграновський. Тож книжку “Козак Петро Мамарига” з віршами і оповіданнями поета брала у руки з певним острахом — а раптом і її населяють якісь випадкові персонажі. Проте хвилювалася даремно: у всій красі, настовбурчивши завзяті вуса, зі сторінки поглядав “мій” кіт.

Та не тільки я впізнала “чорнолапа”. Його помітив сам Вінграновський ще у 1995 році в “Улюблених віршах”. Захоплений тим, що художнику так точно і з душею вдалося відтворити цього “бриська”, він попросив Костя Лавра проілюструвати ще кілька творів. Так з’явився “Козак Петро Мамарига”. Є у цієї книжки іще один секрет — козака пан Кость змальовував із себе, наділивши його не так своїм обличчям (хоча знайомі зауважують, що спільні риси “проглядаються”), як внутрішнім світом — такий собі характерник, утік від небезпеки, сховався в озері, дихає через очеретинку і при цьому посміхається. Художник жартує, що коли він поринає у роботу, то теж відсторонюється від усього, а роль соломинки відіграє телевізор чи магнітофон, які створюють своєрідний фон. Мамарига близький душі художника ще й тому, що “земляк”. А ще Лавро хоче намалювати ілюстрації до “Вечорів на хуторі біля Диканьки” Миколи Гоголя.

А земляки вони тому, що, хоча світ Божий Кость Лавро побачив у Броварах, мати його походить з Диканьки, а батько — з Кобеляк, де й літував майбутній геній (а саме так його називають у листах, які щодня надходять у видавництво) до 17 років. Тут хлопчина вбирав у себе тишу і красу села, навіть із сусідськими дітьми не дуже й водився. Запеклий футболіст, капітан збірної школи з волейболу раптом перетворювався на сором’язливого відлюдька і товаришував із... жабами. Набравши повний ківш води, напускав туди пуголовків і спостерігав, як у них з’являються лапки, потім зникають хвости. Зараз десь, приміром, на Десні, дорослому Костю Лавру нагадує про дитячі університети саме кумкання шкряботушок.

Олівець у руки взяв ще змалечку — дуже вже подобалися чорно-білі ілюстрації “Українських народних казок”. Звідти з великим завзяттям зрисовувалися вовчики-братики та лисички-сестрички. (От добре було б, якби мої книжки теж у когось пробудили любов до цієї справи, а потім, дивись, і новий талант виросте, мріє художник сьогодні.) Одного разу батько показав “доробок” сина вчительці, що жила поруч, а та, в захопленні від малюнків, допомогла Костеві підготуватися до вступу у Республіканську художню школу. Потім були армія, інститут і робота на посаді художнього редактора у журналі “Барвінок”, два роки у “Дніпрі” (багато-багато обкладинок та ілюстрацій до книжок різних авторів), і співпраця у журналі “Соняшник”, знайомство з Іваном Малковичем, який заснував видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. От тут, можна сказати, і народився художник Кость Лавро такий, яким ми знаємо його сьогодні.

Cаме з цього видавництва, вважає Лавро, почалася нова епоха оформлення дитячих книжок з більш майстерним і відповідальним підходом до них. Чомусь у нас був стереотип, що дитяча ілюстрація — це щось другорядне і займаються цим другорядні художники. А справа тут значно серйозніша: дорослі щось беруть з картини залежно від своїх уподобань та виховання, а маля не має ще свого смаку і часто саме від ілюстрацій до книжок, на яких її виховують, залежить, яким буде світосприйняття у цієї дитини. Хоча соціологічних досліджень у видавництві не проводили, проте за тими листами, які надходять уже лантухами, можна сміливо стверджувати: немає кращого засобу навчити дитину читати і полюбити книжку, як подарувати їй “фірмове диво”. Навіть син самого Костя Лавра вивчив абетку за “Улюбленими віршами”, хоча до цього більше полюбляв проводити час біля магнітофона чи телевізора. Практично за тиждень хлопчина прикипів до книжки.

На Книжковому ярмарку у Москві (в якому брали участь понад дві тисячі видавництв з усього світу), що відбувся восени минулого року, росіяни шикувалися у кілометрові черги, щоб придбати видання незнайомою мовою, проте з такими малюнками! “Ми запросили презентувати нашу продукцію дівчину-москвичку, батьки якої походять з України. І от вона призналася, що після того, як побачила наші книжки, почала вперше пишатися, що вона українка”,— розповів пан Кость.

— Росія, за всіх своїх величезних тиражів, не має таких красивих книжок, як у нас. Найпопулярніший прийом, яким користуються наші північні сусіди, такий: видають книжку з привабливою обкладинкою якогось високопрофесійного художника, а відкриваєш її — всередині справжній мотлох. Тому я тихенько підсміювався, коли гонорові російські критики з пихою брали наші книжки, а потім з величезним здивуванням гарячково гортали ту ж “Абетку”, де кожна ілюстрація годиться на палітурку.

Найбільшим злом, від якого потерпають наші діти, пан Кость вважає справжню зливу українсько-російських видань. Окрім того, що частенько у них українська кульгає на обидві ноги, дітлахам пропонують вивчати букви за ілюстраціями, на яких зображені ведмеді, що ходять в лаптях, та чоловіки зі здоровенними бородами і сорочками навипуск, які майструють хату-зруб. Спотворюється російський лубок, а маленькій людині, яка звертає увагу не так на текст, як на малюнок, насаджують іншу, чужу культуру. Ще художник завзятий противник кічу — книжечок із солодкуватими білочками, зайчиками, паровозиками, метеликами, яких ілюстратори мовби трафаретом переносять з одних видань до інших.

До своїх малюнків Кость Лавро дуже суворий. Ескіз до казки може народитися в голові за якусь мить, але на папір він переноситься старанно, можна навіть сказати, з математичною увагою до кожного міліметра зображення. Він жартує, що діти — найвимогливіша аудиторія і одразу ж помічають (а краще сказати, просто перегорнуть сторінку або відкладуть книжку убік), коли той же заєць намальований нашвидкуруч і недбало. Тому шлях будь-якого звіра (а найчастіше художник малює саме звірів) з голови до кінчика пензля лежить через серце.

От тут, мабуть, і приховано секрет Костя Лавра. Хоча він стверджує, що талант — це 99 відсотків наполегливої праці і лише один відсоток Божого дару. Але як же тоді пояснити появу гарних полотен, які дивують своїми деталями й фантазією і водночас абсолютно не зачіпають душі, не залишаються в пам’яті. Закордонні спеціалісти провели спеціальний експеримент і отримали вражаючі результати — жоден із всесвітньо відомих героїв мультиків Діснея не сниться дітям! А відвідують у царстві Морфея маленьких французів, англійців, іспанців персонажі їхніх народних казок, які плекалися тим народом і є уособленням найкращих рис національного характеру. Тому котик і півник з однойменної української казки, яку ілюстрував Лавро, є пострілом у десятку, можна навіть сказати, що українськими архетипами цих звірів. Тепер вже просто неможливо уявити, що вони могли б виглядати інакше. Недарма ж саме на цю казку одне з найбільших американських книжкових видавництв “Альфред Кнопф” накинуло оком і викупило права, розтиражувавши наших домашніх улюбленців до 30 тисяч. Американський варіант цієї книжки побачили швейцарці та норвежці і теж захотіли потішити своїх дітей цим дивом. Що й казати, якщо навіть японці зважилися на подібний крок. А французи, не довго думаючи, замовили Костю Лавру серію малюнків для дитячого журналу. Коли ж побачили, яким шаленим попитом користується цей часопис, випустили цю казку окремою книжкою. Її героїв пан Кость малював з притаманною йому сердечністю, а вирядив в український одяг. Тепер закордонні видавці мало не в чергу стають, щоб замовити ілюстрації в українського художника, але доводиться довгенько чекати, бо у нього обмаль часу — зараз кипить робота над великою книжкою “100 казок”, яка готується у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, а також над новою книжкою Вінграновського “Сіроманець”.

Хоча Кость Лавро й запевняє, що ніколи не залишить дитячу ілюстрацію, надто міцно припала вона до душі, проте любить помріяти, як із задоволенням допоміг би якомусь талановитому режисеру (у ролі художника) зняти хороший історичний фільм із “західними” спецефектами і притаманною українському класичному кіно образністю. А ще у завзятого автомобіліста поміж ескізами звірят іноді з’являється на папері “силует” легкового автомобіля. І якби у нашій країні була б добре розвинена ця галузь, то й не знати, чи став би пан Кость дитячим художником...

Джерело:

Пелих, Наталка. «Козак» Кость Лавро малює героїв народних казок [газета “Хрещатик”, №27 (2038), п'ятниця, 22 лютого 2002 р.] // Knyha.com. Українська книга. – Режим доступу : http://www.knyha.com/ukr/critic/?id=395. – 27.04.2004.

Животные с человеческими лицами

Так случилось, что сначала я ознакомился с творчеством иллюстратора детской книги Костя Лавро, а уже потом с ним самим. Его работы увидел
в январе на выставке в киевском Литературном музее. А вот совсем недавно побывал на мастер-классе, который Кость Лавро давал в рамках чтений по книжной графике в Национальном художественном музее Украины. И , надо сказать, я был очарован — как рисунками, так и личностью художника.

У каждого из нас были свои любимые первые книжки, которые мы помним до сих пор. Их образ остается в нашей памяти во многом благодаря иллюстрациям. У меня , например, одной из самых любимых была чудесная “широкоформатная” книжка румынского писателя Эмиля Гырляну “В мире бессловесных”. Я уже не помню содержание рассказов, а вот картинки запечатлелись на всю жизнь. Вот индюк, важно расхаживающий по хозяйственному двору, вот задиристый петух, вот мышь, грызущая сыр в чулане, вот кошка, крадущаяся за мышкой, собака, стерегущая кошку а вот царственный лебедь на темной глади пруда...

Уверен, для многих такими же памятными на всю жизнь останутся книги с иллюстрациями Костя Лавро. За многие годы (Кость начинал свою карьеру иллюстратора в журнале “Барвінок”) художник густо населил своей замечательной сказочной фауной мир украинской детской книжки. А он их столько проиллюстрировал, что, по его же признанию, уже со счета сбился.

По словам Лавро, детским художником он стал в .... детстве. В родительском доме в его комнате были большие двустворчатые двери, выкрашенные белой краской. Именно они стали для него первым “листом”.

— Маме изо дня в день приходилось отмывать двери, — вспоминает художник. — Иногда она журила меня, мол, рисуй на бумаге. Но на следующий день появлялся новый рисунок. Большей частью это были звери. Может быть, поэтому моими героями в основном являются животные.

Надо сказать, что каждого своего зверька Кость Тихонович наделяет вполне реальными человеческими качествами. Его представители мира фауны бывают грустными и веселыми, задумчивыми и самодовольными...

— Признаюсь вам, иллюстрируя “Пана Коцького”, стоял перед зеркалом и корчил всякие рожи. Вижу: вот оно! И быстро рисую.

А в “Ночи перед Рождеством” я заметил удивительное родство героев повести с животными, которые их окружают.

Быть серьезным детским иллюстратором — это не просто уметь рисовать, считает художник. Нужно знать фольклор, историю костюма, архитектуру, быт разных эпох и многое другое. Ведь иллюстратор детской книги дает ребенку начальное представление о мировой культуре, которое может закрепиться на всю жизнь. Оно не должно быть ошибочным. Например, изображая в “Ночи перед Рождеством” Зимний дворец в Петербурге, Кость Лавро старается быть как можно более точным даже в деталях. Нужно рисовать так, считает он, чтобы свои работы “не стыдно” было показать детям.

Кость Лавро добился в своем искусстве многого. Кроме многочисленных украинских наград, Кость Тихонович недавно удостоен и титула лучшего художника детской книги России. Это звание ежегодно присуждается московским журналом “Книжное обозрение”. И не стоит этому удивляться. Книги с его иллюстрациями успешно продаются не только в Украине, но и за ее пределами. Уж очень трудно удержаться и не купить такую красоту.

Джерело:

Рабочая газета. – № 25 от 10 февраля 2010 г. – Режим доступа : http://rg.kiev.ua/page14/article17292/

Художник Кость Лавро:"Розмірами пензля відрізняється робота художника в жанрі монументального мистецтва від звичайної графіки. Такі масштаби дають колосальне збагачення, а головне   творчий неспокій"

До складу журі конкурсу "Податки – очима дітей" традиційно запрошують письменника Івана Малковича – директора одного з найпотужніших дитячих видавництв "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", а також талановитих графіків, які працюють там.
Сього­­д­­ні гість "Вісника" – головний художник видавництва Кость ЛАВРО, у творчому доробку якого – десятки проілю­с­трованих книг, що побачили світ не лише в Україні, а й у країнах Західної Європи та Північної Америки. Серед них – "100 най­кращих українських народних казок", "Ніч перед Різдвом" Миколи Гоголя, "Різдвяна рукавичка", "Пан Коцький", "Абетка" тощо.

Стати художником може да­­ле­­ко не кожен. Та принаймні "приміряти" на себе цю професію має можливість будь-хто. Варто лише взяти в руки пензель або олівець, дати волю фантазії і зробити на папері кілька сміливих начерків. Про те, що таланти краще шукати змалечку, свідчить всеукраїнський конкурс "Податки – очима дітей", який ДПА України проводить упродовж семи років. Щоразу до яскравого творчого змагання долучаються нові юні обдарування, які не перестають дивувати дорослих глибиною образного мислення, безпосереднім, наївним і щирим сприйняттям світу.
А коли працівникам Держав­ної податкової служби Украї­ни важко визначити імена кращих художників, на допомогу приходять знані митці.

– Пане Кость, малюнки, які надходять на конкурс "Податки – очима дітей", часом дуже нагадують деякі книжкові ілюстрації, зокрема й Ваші. Як гадаєте, це добре чи погано, коли дитина перемальовує вже створені образи?
– Нічого поганого в цьому не бачу. Навпаки. Дитина намагається пізнавати світ і відтворювати його. До речі, ще третьокласником я теж полюбляв перемальовувати ілюстрації зі свого улюбленого видання "Українські народні казки". Причому мої батьки були не в захваті від такого хобі – хотіли, щоб я став військовим. Підтримувала мене лише старша сестра, яка сама мріяла стати модельєром і непогано малювала. Згодом сестра вступила до інституту м'ясо-молочної промисловості. А от мої перші спроби в малюванні увінчалися успіхом завдяки щасливому ви­­падку: поблизу нас оселилися художники. Коли вони побачили мої малюнки, то запропонували батькам підготувати мене до вступу в Респуб­ліканську художню середню школу ім. Тараса Шевченка. За рік я вже там навчався.
І тепер, коли дивлюся на дитячі роботи, надіслані на конкурс "Податки – очима ді­тей", мимоволі заздрю сучасній дітворі. Цей конкурс відкриває широкі перспективи перед багатьма юними талантами, адже спонукає їх змалечку замислюватися над важливими державними проблемами. Звісно, не кожен учасник конкурсу, навіть не кожен переможець, стане худож­­ником. Зате вони втілять свою маленьку, нехай ще зов­сім наївну, мрію на папері і на все життя усвідомлять прості істини, які іноді буває не під силу збагнути діловим і заможним людям. Конкурс "Податки  – очима дітей" – своєрідний урок чесності, справедливості, патріотизму для дорослих.
– А до чого в дитинстві і юності Ви прагнули, про що мріяли?
– Принаймні не мріяв бути дитячим художником. В юності ми всі готуємо себе до чогось величного, серйозного й важливого, більше дбаючи про фор­­му, аніж про зміст. І лише згодом, опанувавши певні знан­ня, починаємо усвідомлювати своє справжнє призначення. У мене гарно виходили карикатури, з легкістю малював олівцем, тому завжди швидко вмів відтворити на папері складний постановочний сю­­жет. Ще в молодших класах вчителька помітила у мене цей хист і визначила: "Бути тобі, Кость, дитячим графіком". Наскільки це серйозна й копітка справа я зрозумів згодом, коли працював у дитячому журналі "Барвінок", а потім у видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Адже ілюструючи книгу письменника, художник ніби дарує їй друге життя.
– Нині ринок образотворчого мистецтва диктує свої закони і певну моду. Щоб знайти власну нішу і мати стабільні заробітки, деякі худож­­­ники мимоволі пристосовуються до смаків масового глядача або читача і потрапляють у пастку заробітчанства, втрачаючи власну індивідуальність. Чи стикалися особисто Ви з такою проблемою?
– Усе залежить від того, що вважати модним. Як на мене, модне те, що гарно і зі смаком зроблено і має яскраві індивідуальні ознаки. Я волію розглядати ваше запитання дещо в іншій площині: наскільки шкодить кон'юнктура розвитку смаків, зокрема у дитини? Пригадаймо бум, пов'язаний із книгою "Гаррі Поттер", яку багато хто вважає кон'юн­ктурною. Твір нібито користується попитом, як, до речі,
і його кінематографічна версія. Але чи будуть ним зачитуватися, переглядати однойменну кінострічку через п'ять, десять років – питання спірне. Або, скажімо, тривалий час в ілюстраціях панували диснеївські мотиви. Кальковані образи му­ль­­тяшних персонажів заполонили сторінки дитячих часописів, книжок, альбомів-розма­льовок. Переконаний, що за­­­силля цих псевдохудожніх ілюстрацій зіпсувало смак не одній дитині. Прикро, що нині вітчизняний книжковий ринок наповнюється примітивно ілюстрованими виданнями. Сьогодні українські книгарні, книжкові ярмарки рясніють відверто кітчовими малюнками. Усе тому, що видавці налаштовані на швидке отримання прибутків і нехтують якістю ілюстрацій.
– Завдяки вдалим видавничим проектам "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" було відкрито чи­­ма­­ло імен талановитих художників. Як вдалося поєднати комерційний інтерес і творчу складову?
– У нашому видавництві, без перебільшення, зібралися кращі художники України.
І насамперед їх приваблюють не гонорари, які у нас чималі, пріоритет надається творчим підходам. Приміром, ілюстратору на­­дано повну свободу щодо художнього оформлення певної книги. А головне – ніхто не обмежує стислими термінами. Будь-який проект втілюється в життя у творчих муках, з урахуванням особливостей сприйняття дитини, щоб сформувати у маленького читача хороший смак і вміння відчувати красу.
Я часто згадую "Абетку" – одне з перших видань, що вийшли друком в "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Ця книжечка і досі користується колосальним по­­питом на ринку літератури для дошкільнят. До кожної з літер алфавіту було створено окремий вигадливий сюжет, характерні образи, які діти дуже швидко запам'ятовують. Чимало коректив до ілюстрацій вносить директор видавництва, талановитий дитячий письменник Іван Малкович. Пригадую, як довго тривала робота над книгою Миколи Гоголя "Ніч перед Різ­двом". Найперше я прагнув передати динамізм, жвавість, натхненність геніальних образів. Приміром, кілька разів переробляв образ Солохи, який, на думку Івана Малковича, був дещо вульгарний, довго шукали шрифт, від якого б "заграла" обкладинка.
– Чимало митців, які звертаються до творчості Миколи Гоголя, згодом розповідають про неймовірні містичні історії, які траплялися з ними у процесі роботи. З Вами відбувалося щось подібне?
– Усе, що пов'язано з творчістю Миколи Гоголя, для мене близьке і рідне. Батьки були родом з Полтавщини і моє дитинство минуло у краях, описаних цим письменником. Ма­­буть, я "свій" у цій темі, тому не пригадаю жодної фантасмагоричної ситуації.
– Ви не лише свій серед своїх, а й один із небагатьох українських письменників, хто регулярно отримує замовлення від зарубіжних видавництв, таких як "Альфред Кнопф", "Баярд-прес", "Калі­грам"... Як гадаєте, чим упродовж п'ятнадцяти років приваблюєте європейських ви­­давців?
– Мабуть, вони оцінили добротність книжок, випущених в "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Спо­чатку в Америці вийшла друком проілюстрована мною казка "Котик і півник". Це була перша українська книга, права на англомовну версію якої придбало одне з найвідоміших у світі видавництв "Альфред Кнопф". Причому її тираж сягнув 30 тис. примірників. Це величезний наклад за мірками вітчизняних видавництв, де випускають зазвичай 3 – 5 тис. примірників. Згодом мені надійшли пропозиції про співпрацю від французького видавництва "Баярд-прес", де вийшла проілюстрована мною книга "Різдво Великого Вовка". А швейцарське видавництво "Каліграм" випустило книгу "Карнавал".
– Чи існують докорінні відмінності у співпраці з вітчизняними та європейсь­кими видавництвами?
– Звісно, існують. Зару­біжні видавництва віддають перевагу насамперед патріархальним графічним малюнкам, характерним, яс­­кра­­вим художнім образам. Нині західні видавці не сприймають ілюстрації, виконані в "мультяшному" стилі. До того ж існують відмінності у розмірах гонорарів. Скажімо, ілюстрація на розворот коштує за кордоном до 500 євро. Щоправда, з цієї суми сплачую у країні видавця понад 20% податків. Оскільки я працюю цілком легально, то частину коштів, надміру сплачених на території іншої держави, маю можливість повернути в Україні.
– Пане Кость, як Ви ставитеся до того, що деякі митці, естрадні виконавці вигадують найрізноманітніші схеми з єдиною метою – приховати доходи?
– Негативно. Повірте, працюючи над ілюстраціями до дитячої книги, було б абсурдом думати про те, яку суму податку я виплачу державі з майбутнього гонорару. Все залежить від внутрішньої культури людини,
а ще – від її ставлення до своєї роботи. Безперечно, митець, який мріє лише про великі заробітки, можливо, колись їх матиме. Але для цього слід пройти довгий шлях самопізнання і самовдосконалення. От я часом ловлю себе на думці про те, що багато чому маю навчитися. Коли у "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" перевидається "Абетка", щоразу знаходжу недоліки у власній роботі і намагаюся їх виправити. Але найприємніше для мене – спробувати свої сили у новому жанрі. Тому свого часу я радо відгукнувся на пропозицію розмалювати стіни новозбудованого лялькового театру в м. Києві.
– Чим відрізняється робота в жанрі монументального мистецтва від звичайної графіки?
– Розмірами пензля (сміється). Якщо ілюстрації виконував першим номером пензлика, то розмальовуючи стіни, використовував пензель завширшки 20 см.
А ще відчуттям страху, який не одразу вдається побороти, коли стоїш на чималій висоті. Уявіть собі, розміри центральної стіни при вході – 18 х 4 м, а нижньої – 24 х 6 м. Такі масштаби по-справ­жньому заворожують.
– Пане Кость, на початку нашої розмови Ви зауважили, що з приємністю сприймаєте, коли деякі юні учасники конкурсу "Податки – очима дітей" у своїх малюнках наслідують ваші художні образи. А чи траплялося Вам зустрічати дорослих художників, які "запозичують" елементи ваших ілюстрацій?
– Таке трапляється зазвичай серед художників-почат­ківців. Але мене це в жодному разі не обурює. Радше навпаки. Є своєрідним визнанням моїх робіт. На мене, скажімо, колосальний вплив здійснила творчість видатних митців у царині графіки – Івана Остафійчука та Феодосія Гуменюка. Саме цих художників вважаю своїми наставниками.
Джерело:

Художник Кость Лавро:"Розмірами пензля відрізняється робота художника в жанрі монументального мистецтва від звичайної графіки. Такі масштаби дають колосальне збагачення, а головне   творчий неспокій" [Розмову вела Інна Головко] // Вісник Податкової служби України. – 2008. – № 26, від 08 липня. – Режим доступу : http://www.visnuk.com.ua/article/one/Khudozhnyk.html