Повне ім’я й прізвище Наталени Королеви — Кармен-Альфонса-Фернанда-Естерелья-Наталена Дуніна-Борковська.

Вона народилася (3 березня 1888 — 1 липня 1966) в іспанському місті Сан Педро де Карденья в муніципалітеті Кастрільо дель-Валь, за іншою версією — в Луцьку на Волині (чеський архів). В автобіографії (1958) письменниця вказувала на Бургос як місто свого народження, вважала себе українською письменницею іспанського походження, нащадком давнього кастильського роду, пов’язаного з Понтієм Пилатом. Дочка археолога, вченого-природознавця А.-Ю. Дуніна-Борковського, небога римського прелата Е. де Кастро виявила неабиякий інтерес до християнських та історичних фабул, зумовлений оточенням її виховання й життя, що позначилися на прозових творах письменниці. Вона писала їх як фахівець, адже вивчала археологію в Парижі і Римі, брала участь в археологічних розкопках в Помпеї, в Єгипті, Туреччині Персії; маючи музичну освіту, була актрисою. Як медсестра пройшла фронти Першої світової війни.

Маючи шістнадцять років, Наталена Королева дебютувала як французька письменниця під псевдонімом Frure Jean (1904) у низці французьких періодичних видань на кшталт «Revue des Poutes», «La Femme a la Campagne» тощо. Її новели помітив А. Франс.

Любов до України передалася Наталені Королеві від батька. Неабияке значення для формування майбутньої письменниці було її проживання в бабусі на Волині (маєток Великі Борки). Вона, за власними спогадами, тут «знала простий люд», а з інтелігенцією згодом познайомилася в еміграції, розчарувавши її, тому що була «не попівна» і «не хуторянка». Люблячи свою Іспанію, сприймала Україну «куточком грецької Аркадії — країни Психеї — Аркадійки, в якій залишилось, може, більше від Еллади, ніж у сучасній Греції». Почала писати українською мовою 1919 р. завдяки підтримці майбутнього чоловіка, прозаїка В. Королева-Старого, який вивів її «з далеких шляхів на шлях українського письменства». Перше україномовне оповідання «Гріх (З пам’ятної книжки)» Наталени Королеви з’явилося у віденському тижневику «Воля» (1921. — 15 січня) за підписом Н. Ковалівська-Короліва. Вона ще шукала себе у псевдонімах, називаючись Королевою-Ковалевською (оповідання «Христіянин» в журналі «Нова Україна», 1923), Наталією Королевою (стаття «Щасливі і нещасливі дні» у виданні «Молода Україна». — 1925. — Ч. 12). Відтоді її різножанрова мала проза, просякнута християнським світоглядом, рясніла на сторінках західноукраїнської періодики («Літературно-науковий вісник», «Нова хата», «Жіноча доля», «Напередодні», «Мета», але переважно у «Дзвонах»), Чехо-Словаччини («Нова Україна»).

Добірна творча спадщина Наталени Королеви вражає жанровим розмаїттям, інтелектуальної пристрастю, поєднанням європейського й українського типів мислення. Збірки її малої прози «Во дні они» (1935), «Інакший світ: Екзотичні оповідання» (1936), повісті «1313» (1935), «Без коріння» (1936), «Предок» (1937), «Сон тіні» (1938), «Легенди Старокиївські», роман «Quid est Veritas?» (написаний 1939, виданий 1961) збагатили українську літературу.

Подією національного письменства стали «Легенди старокиївські» (1942–1943), присвячені замордованому на черговому допиті в гестапо В. Королеву-Старому. Вони, раніше друковані на сторінках журналу «Пробоєм» (1940–1942), з’явилися в однойменній празькій книгозбірні (1942), відразу привернули увагу читачів в еміґрації і Львові, в котрому під час Другої світової війни українська література (культура) переживала чергове перманентне відродження. О. Мишанич вважає «Легенди Старокиївські» «лебединою піснею» Наталени Королеви, яка самотньо жила у м. Мельник біля Праги.

Двадцять п’ять легенд, тематично поділених на скіфські, києво-руські й києво-печерські частини (цикли), виповнені історичною пам’яттю. І. Голубовська класифікує їх за жанровими ознаками: класичні легенди, легенди-саґи, легенди-житія, легенди-билини тощо. Їм властивий синтетизм східних і західних мовних культур, стилізація логічно випрозореного аттикізму й орнаментального орієнталізму, що позначилася і на сюжетиці, і на лексиці, тропіці, риторичних фігурах, застосування полісиндетона (наприклад, сполучника «і», що викликає враження неквапливості оповіді, нагромадження подій), синонімічних повторів (зірниці-сполохи, гуслі-свірелі, жура-докука тощо) тощо. Жанр легенди поєднував поширені в середньовічній літературі наративи з біблійними сюжетами й уснопоетичні оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна, трансформував античну й києворуську міфології в модернізовану суб’єктивізовану версію.

Письменниця у невеличкій передмові попереджала читача про відсутність у виданні «строгої науковості»: «Це лише квітки, виплекані двома невтомними садівниками. Мрія — наймення одної, друга ж зветься — Любов». Можливо, перша проекція наявна в легендах язичницького сенсу, близьких за духом до збірки «Нечиста сила» В. Королева-Старого («Таврійська бай», «Еклога», «Сванґільд-Князівна»), друга — властива християнським наративам («Путь спасіння», «Аскольдова могила», «Три Марії», «Місячна пряха», «З повісті врем’яних літ»). Письменниця, не протиставляючи дві світоглядні системи,  доводила, що шлях до божественної істини у кожного свій; зіставляючи їх, треба шукати спільну семантичну вісь, збіжність сакрального знання. Тому в її легендах відсутня моралізація.

Продовжуючи творчий досвід І. Франка, виходячи на високий рівень вишуканої історичної белетристики Катрі Гриневичевої, уникаючи перевитрат «ґотичного роману» К. Поліщука, Наталена Королева невимушено ступала простором європейської літератури, представленої збірками містичних оповідань «Невидиме світло» й «Дзеркало шалотт» Р. Г. Бенсона чи збіркою скандинавських легенд «Королеви Кунґагелі» Сельми Лаґерлеф, до речі, в українському перекладі надруковану в «Літературно-науковому віснику» (1906). Деякі легенди продовжили традицію історичного прозописання Наталени Королеви. У означеній проповідницькою стилістикою новелі «Опойний дім», що, нагадуючи сатиричну, стилізовану під щоденник новелу «Ґоґ» Дж. Папіні, вчувається відгомін повісті «1313». Сліди родинного фатуму, розкриті в повісті «Предок», проявляються в оповитій романтичним серпанком легенді «Сванґільд-Князівна», подібній за язичницько-філософічною каузальністю до «Саґи про Есту Берлінґа» Сельми Лаґерлеф. Письменниця, апелюючи до скандинавської версії заснування Києва, вбачала в образі «невеселої» Сванґільд майбутню Либідь, занепокоєну питанням, «чи втече вона від долі?». Героїня невдовзі стала «білою лебедицею й між лебедями не впізнає її отой чарівник, що мечем грозить їй у диму кадильному та шле закляття з мли вечорової».

Помітні інтертекстуальні наукові, літописні джерела, ремінісценції різних пам’яток писемності давньогрецького, візантійського, скандинавського, києво-руського походження, якими живилася Наталена Королева. Принаймні її оповідання «Аскольдова могила», в основу якого покладена версія вбивства князя Аскольда язичниками як кару за прийняття християнського віровчення, за зраду віри батьків, спирається на історичні факти першої християнізації Київської Русі, пізніше обґрунтовані дослідженнями М. Брайчевського («Утвердження християнства на Русі», 1988). Лише за князювання Мстислава Володимировича на місці трагедії кияни побудували Свято-Миколаївську церкву (1113). Змальовуючи преподобного Феодосія, письменниця, дотримуючись фабул «Повісті минули літ» й Києво-Печерського патерика, Наталена Королева акцентувала душевну гармонію духовного подвижника, в якій реалізовано непохитну віру в Ісуса Христа, внутрішнє осяяння: у кульмінаційний момент екзорцизму «на чолі ігумена виступають дрібні, блискучі краплини поту: білі пальці починають тремтіти, однак очі світяться тим самим незмінним, спокійним і певним вогнем». Письменниця спиралася не тільки на документальні факти, а й застосовувала в разі потреби можливості домислу й вимислу, коли переосмислювала гіпотетичну версію скіфського походження Олени — матері візантійського імператора Костянтина, ім’я якої взяла собі княгиня Ольга після хрещення. Аналогійной прийом наявний при змалюванні образів Кия, Щека, Хорива і їхньої сестри Либідь, Михайлика, князя Ярослава, Ярославни, Кирила Кожум’яки, майстра Ілмара — будівничого Десятинної церкви та ін.

Деякі легенди, як-от «Явлена вода» і «Хрещеник Попа Івана», виходять за межі тематичних циклів, стосуються викопаної хлопчиком Самусем криниці, невдовзі пойменованої Самсоновою, і таємниці народження в Карпатах побратима Вольтера, алхіміка, авантюриста графа Карла Сен-Жермена — сина надтисянської дівчини й семигородського (трансільванського) князя Ференца Ракоці ІІ, який повстав проти габсбурзького панування над угорцями (1703–1711). Надтисянка при народженні сина покликала у свідки найвищу гору українських Карпат під назвою Піп Іван (або Чорна Гора), що походить, за місцевими версіями, від скелі, подібної до священика. Окремі легенди, об’єднані спільним задумом, взаємоциркуляцією античних й києворуських міфем (наприклад, Гіменей співвіднесений з праукраїнським божеством шлюбу — Ладою), мають локальне групування, як «Таврійська бай», «Еклога», «Володимирове срібло» (К. Буслаєва). Між фізичним й метафізичним світами не існує межі, тому нереїди й тритони постають дівчатами й парубками, Главк — «беотійське божество рибалок і мореплавців» з уособлення стихії втілює «життєву силу», збентежену «незрозумілою їй таємницею смерті». Такі переходи міфічних істот засвідчують несталість сакрального світу, коли голова Медузи вже не здатна перетворити поглядом будь-що на каміння. Небезпідставно Пан, репрезентуючи безперервність роду, висловився з приводу мінливого «саду Гесперид»: «І все, що зачалось, закінчується». Амбівалентна сутність покровителя пастухів і худоби й одночасно володаря всесвіту концентрує в собі єдність минулого, сучасного й майбутнього, невимушено проявляється не лише в образі Велеса — охоронця Київської Русі, а й князя Володимира, трактованого як «нащадок стародавньої Аркадії», який отримав доленосний скарб: «Вже було дано таки твоїй землі цього тризуба, й ця тарча золота була вже в твоїм див-городі». Державна символіка, за версією Наталени Королеви, передана від Посейдона, засвідчує богообраність народу Тавриди (скіфи), що не виправдав довіри бога моря, забув про «дух Матері Еллади», тому Пан його покарав, а срібний тризуб, в якому закодована символіка Богородиці-Оранти, через століття передав князеві Володимиру разом з благословенням на хрещення.

Міфомислення Наталени Королеви, наповнене сучасним змістом, сприяє осягненню єдності людини й роду, індивіда й соціуму, архаїчних пластів культури й філософських пошуків людини ХХ ст., нерозривної наступності поколінь. Попри екзотичні мотиви, письменниця «Легендами Старокиївськими» довела історичну тяглість українства від античності: воно утверджувалося всупереч абсурдній логіці буття, яка постійно відтискала його у глухі кути «відсутньої присутності». 

Юрій КОВАЛІВ,

Лавреат Шевченківської премії.