Віра Багірова — українська дитяча письменниця, яка уже четверте десятиліття пише для дітей. «Душею і серцем віддана дітям», «людина з Божою іскрою, тонкий знавець психології особистості дитини», — так про письменницю написала Алла Богуш

Віра Багірова народилася в 1948 р. в селі Слобідка-Більшівцівська Галицького району Івано-Франківської області. Навчалася в Калуському хіміко-технологічному технікумі. За направленням працювала за спеціальністю в Азербайжані. Після повернення в Україну працювала у Новому Роздолі та в Івано-Франківську. З 1982 по 1991 рр. — в редакційній раді журналу «Тне Rainbow» в Джерзі Сіті США. Журнал виходив під опікою радіо «Свобода». Висвітлювала новини дитячих видань в Україні, публікувала власні казки, вірші, короткі п`єси.

           У 2015 році за поданням Полтавської обласної бібліотеки для дітей імені Панаса Мирного обласну премію імені Панаса Мирного у номінації «Література, літературознавство» здобув полтавський літератор Нечитайло Микола Якович. Письменник — дитина війни і більшість його  творів це автобіографічні спогади про найважчий період свого життя. Він частий гість в нашій бібліотеці, проводить зустрічі з дітьми, розповідає про свою творчість і ділиться своїм досвідом із наступними поколіннями. Микола Якович справжньою і простою народною мовою, без прикрас, описує часи воєнного лихоліття, важкі часи повоєнної відбудови. Згадує голод, холод, втрату батька. Очима автора ми дивимось на людей які жили у той час, на їх щоденний подвиг заради нашого мирного майбутнього. Під його пером оживає нехитрий побут селян тих часів. І обов’язково — мораль. Кожен твір мусить закінчуватись на повчальній ноті, щоб сучасні читачі не забували подвиг своїх предків. Автор щиро вболіває за моральний стан прийдешніх поколінь.

            Зараз у доробку автора ряд автобіографічних творів і цикл про дітей війни, написаний для дітей миру. Нечитайло Микола Якович торкається цілого ряду болючих проблем сучасності. Материнство, ставлення до людей із обмеженими можливостями, спогади про війну і важке дитинство. Усі його твори дуже повчальні і містять чітку моральну думку автора про явище. Пропонуємо ознайомитись із добіркою його творів.

До ювілею вельмишановної поетеси, науковця, Людини.

Однією із рис сучасного суспільного життя безумовно можна назвати високу інформативність. Переконливою ознакою цього є високий рівень адаптивності зовсім юних дітей до продуктів новітніх технологій. Роздуми відомого французького письменника Віктора Гюго «Одне витіснить інше» точно прикладається до нашої з вами сучасності. Щоправда класик мав на увазі книгу як новітнє явище, що витісняє активний контакт людини із архітектурою, а сьогодні бачимо як медіапростір із можливістю виходу в нього за допомогою безлічі електронних пристроїв впевнено витісняє друковане слово.

Детальний розгляд даної проблеми за мету собі не ставимо, а натомість хочемо звернути увагу на прояв класичної відданості Слову, що покликне нести Добро, Любов, Красу в сучасному, повному суперечливих благ, світі. Прикладом цього прояву є цикл віршів для дітей авторки Ольги Будугай «Святковий вінок» із однойменної книги Ольги та Андрія Будугаїв (м. Переяслав-Хмельницький, 2009) [3, с. 3-22].

Когда придёт пора, о дочь, тебе прочесть поэтов,
Подобия моим стихам у них ты не ищи:
В моих – коровы за море летают,
У них они жуют репейник и цветы.

Так звучит в вольном переводе отрывок из стихотворения неизвестного автора, жившего в Боспорском царстве, которое он написал для своей дочери. Сильно испорченный текст на пергаменте приобрел у «черных археологов» наш крымский коллекционер и хранит его вдали от любопытных глаз. Вспомнил я о нем для подтверждения общеизвестного, что всякий талант, тем более такое явление, как творчество Владимира Орлова, не возникает на голом месте.

Процитированные строки, рисунки из известного «склепа Деметры», игрушки, найденные при раскопках боспорских городов на Керченском полуострове, свидетельствуют, что с древних времен Крым является территорией детства. Следовательно, существовала и соответствующая литература, но она пропала в пламени войн, в пыли великих переселений народов. От той эпохи остались сказки, которые устно из поколения в поколение передавали народы, обосновавшиеся на полуострове. Наш мэтр, академик Нузет Умеров время от времени напоминает, что написать «Сказку о царе Салтане» Пушкина побудил крымскотатарский сказочник, рассказавший юному поэту во время путешествия по Крыму похожий сюжет. Если это так, то эта сказка в собрании книг детской литературы Крыма должна стоять на первой полке.

«Українська література бідненька морем. Навіть класична. Їй ніколи було споглядати море за селянськими бідами, за трагедією України степової. [...] Олексій Огульчанський знає море. Мабуть, він коло нього виріс. [...] Отож кому, як не йому, сміливо і прекрасно писати про знану й улюблену з дитинства стихію, писати всіма фарбами, які відбуваються в повісті, але тло гідне великого слова: море!» – писав Григір Михайлович Тютюнник (1931-1980) 19 березня 1976 року, рецензуючи рукопис повісті Олексія Огульчанського «Як сплять дельфіни» [12, с.1].
Насправді дитинство Олексія Огульчанського (30.03.1912 – 13.08.1996) пройшло в шахтарському краї, але юність і все подальше життя були пов’язані з вивченням і збереженням природних скарбів Приазов’я. Від членів родини під час особистого спілкування вдалося дізнатися, що Олексій Якович народився не в самому місті Луганську, як свідчать всі офіційні джерела, а на хуторі під назвою «Огульчанський», заснованому під Луганськом батьком і матір’ю письменника Яковом Михайловичем (1883-1979) і Євфросинією Авилівною (1882-1959). Поряд з ними мешкала і родина батькового брата Клима Михайловича Огульчанського. Разом з Олексієм росли і виховувалися троє його братів: Дмитро, Василь та Іван.